Як я з’їздив в США народити дитину. Частина 2. Народити і назад

Частина 1

Солт-Лейк-Сіті та Йеллоустоун

Солт-Лейк то є село селом, що я можу сказати. Але село з дуже гарними краєвидами. А так як там немає високих будівель, то краса повсюду та з кожного вікна. Там є що робити максимум пару днів. Добре, що ми вирішили змінити локацію. Були 2 ночі та й поїхали по природу до Йеллоустоун парку. Туди їхали через Вайомінг, назад через Айдахо, ну і пару днів по Юті. Для туриста дані місця є обов’язковими для візиту: природа шикарна, навіть дивовижна, такого в Україні й близько немає. А тим більш в такій кількості, в таких масштабах і в такій концентрації.

Але для життя центральні штати то є забуті українські села з пікапами та гарною дорогою. Там нічого не відбувається. Штати дуже віруючі, релігійний канал на сніданку в готелі — не дивина. І головне, усі його дивляться.

Із цікавих моментів те, що все виглядає як у стандартному американському кіно: безліч пікапів; учні, що виглядають на 30 років; усі ходять в атрибутиці свого штату та їздять цілими селами на ігри своїх місцевих команд.

До приїзду в США у мене було сформоване усвідомлення, що дітей народжувати, виховувати та вивчати тут дуже дорого, тому їх на кожну американську сім’ю мало. Я був неправий. Стандард кількості дітей для центральних штатів — 5. В принципі, з питання дітей я гарно просвітився, тому ставлю всій країні великий плюс. І для мене це вкрай важливо.

Серед усього побаченого виділив би містечко Twin Falls в Айдахо. Погуляти хоча б в Google Earth цікаво.

На все про все пішло десь 2500$

Roadtrip (не можу знайти відповідного перекладу, певно через відсутність такого виду дозвілля)

Аренда «SUV» Chevrolet Equinox з дитячим кріслом при повній страховці на 10 днів коштувала 470$ у Avis. Авто — лайно, не їде, не тримає, некомфортне. 100 разів пошкодував, що взяв саме його.

Правила дорожнього руху трохи інші, аніж в Європі: різне розположення знаків та світлофорів, різна розкольоровка смуг, інше правило проїзду перехрестя (капіталізм — хто перший, того і тапки). Але звикаєш швидко. Сподобалось: дороги не німецькі, але якість дозволяє отримувати задоволення від керування; велика кількість смуг, що дозволяє водіям не заважати один одному. Не сподобалось: дуже багато мілкого тексту на знаках, відволікає. Для довідки, багато доріг підтримується та ремонтується за рахунок якоїсь приватної організації. Не поглиблювався у дану тему, думаю що таким чином вони мають якісь податкові пільги. Не суть важливо, у будь-якому випадку — це круто. Нехай Дубілет з Приватом хоча б у Дніпрі візьмуть декілька доріг під своє крило, ото буде толк.

Особливості побудови міст роблять автомобіль життєвонеобхідним атрибутом американця. Тому кожний американець вміє керувати авто, а той що не вміє — виглядає як дісабіл. Мені це подобається, як мінімум у порівнянні з Україною, де авто — все ще показник достатку.

Але ці навички керування доволі низької якості, через низький поріг входу. Ті американці, хто були в Європі признаються, що там керувати набагато важче. Та й за весь час я бачив дуже багато смішних авто-ситуацій та аварій.

Пальне на фоні інших статей витрат майже безкоштовне. На 100 доларів проїжджав 1200-1300 миль. Дешеве авто з дешевим пальним — це одна з причин слабкої системи публічного транспорту. Деякі міста вже мають транспортний колапс, і як будуть це вирішувати (при нинішній тенденції, років через 20) не зрозуміло.

Але по факту США — то є ідеальна країна для автоподорожей. Кожен, хто полюбляє керувати залізним конем, повинен виділити хоча б з тиждень для такої поїздки. Дороги, ціна палива, багато зон відпочинку для водіїв та пасажирів роблять поїздку доволі комфортною. Готелі та мотелі на будь-який смак та гаманець кожні 5-10 миль. Щодо мене, я вибирав готелі тільки з басейном, тому що мені треба було десь скидувати енергію малого, накопичену під час поїздок в сидячому стані. Зі всіх готельних мереж мені дуже подобаються стандарти Hilton, тому інколи ми навіть трохи змінювали маршрут щоб ночувати у Hilton Garden Inn.

Нарешті я зрозумів цимус цифрового круїз контроля. Міг по 100 миль не тиснути педалі. Єдиний суттєвий недолік — зв’язок. Покриття в такій місцевості дуже слабке, можна годинами їхати поза зоною досяжності.

Ще один маленький недолік: в цій місцевості електрозаправних станцій не помічав, тим більше фірмових Tesla.

Переїзд до Портланду

Із Солт-Лейк-Сіті я взяв економ Delta по 150$ за квиток. Я не очікував/прочитав одного моменту, що в економ Delta не входить cheсked-in багаж, тільки ручна кладь. Тому довелося ще доплатити за багаж. Десь 200$.

В Портланді на наступний день заселилися в апартаменти. Стандартні односпальневі апартаменти, нічого особливого та нічого поганого. Ну і як заселилися... Підписали контракт та взяли ключі. Не заселялися ми ще 2 дні.

Газ та електрику треба підключати самотужки, для цього треба підписати інші контракти з відповідними комунальними провайдерами. А нерезиденту без SSN це було зробити не так просто. Тому ми домовилися з нашим єдиним прекрасним знайомим у Портланді, що він оформить ці контракти на себе, а ми йому лише будемо давати гроші на оплату рахунків. Цікаво, що це все робиться онлайн. Хеллоу, Київський елетронний кабінет, чи що там вводять у нас. Вам так слабо?

Але головними гальмами для в’їзду все ж таки той момент, що апартменти здаються пустими без меблів. Здається, навіть по закону зобов’язані здаватися пустими. Тут нам на допомогу прийшов сервіс U-Haul та IKEA, на яку всі моляться в Україні. І правильно, до речі, роблять. Я не можу сказати, що вони роблять гарні дизайнерські меблі, але у них дуже багато корисних дешевих речей. А ще у них найдешевший сніданок у місті і багато людей сюди просто поснідати — 2,99 + unlimited refill :-) Загалом, ми повністю все скупили у них: 3 ліжка (доросле, дитяче, для новонародженого), диван, стіл великий та стіл маленький для малого, 4 стільці та стільчик для малого, пеленальний столик, посуд та безліч дрібничок. На все пішло близько 2к$. U-Haul коштував 70$ за день користування.

Вже можна жити.

Авто

Авто нам було конче необхідно і наш план був купити автівку, а наприкінці продати її, оскільки аренда нормальної коняки упала нам би у добрячу копійочку. Але тут нам знову посміхнулася вдача. Ми познайомилися ще з одним вихідцем з України, і він виявився, та-дам, власником автосалону. Виділив нам Mercedes C300 за символічну ренту у 650$ на місяць. Страховку взяв Geico за 180$ на місяць. Дитяче крісло купили на Craigslist за 40$.

Тепер можна жити і не тужити.

Телефон та інтернет

Ще у Солт-Лейк-Сіті я взяв t-mobile за 50$ на місяць. Інтернетом ми користувалися що дурні, тому план з мобільним інтернетом ми ще до Йеллоустоун підняли до 100$. По приїзду в Портланд я змінив оператор на гугловий Project Fi. Яким користуюсь і по цей день в Іспанії. Коштує мені теж десь біля 100-120 доларів на місяць. Але є одне але — я роздав усім своїм (дружина, згодом тесть із тещею на 2 тижні прилітали) data-only sim card і всі вони користуються моїм інтернетом також. Ще й позабирали у Францію на Євро і по цей день дякують виїжджаючи за кордон. Для мене основним вагомим аргументом був міжнародний роумінг, який йде по таким самим тарифам. Та й міжнародні дзвінки майже нічого не коштують.

З домашнім інтернетом було важче. По-перше, все підключати по телефону, і, коли вони там чують, що немає SSN та американських водійських прав, то впадають в ступор, просять допомогу залу, менеджера, 50/50, обіцяють передзвонити тощо. Все що завгодно, тільки не те що треба. Єдиний, хто погодився надати послугу за умови 100$ депозиту, був xfinity зі своїм доісторичним DOCSIS. Тариф 25MB коштував 60$ на місяць. Інтернет через Ethernet був посередньої якості, але з особливостю, що мереж Wi-Fi навколо було під 30 штук і звісно вони заважали один одному, тому по Wi-Fi швидкості та стабільності ніколи не було.

В принципі, для країни яка винайшла Internet, з ним тут якось туговато.

Їжа

Їжа для нас була одним з найважчих моментів. Ми цілилися в 600-800$ в місяць, але підтримувати наш звичайний український раціон з нормальних продуктів у нас виходило лише за 1800-2000$. Скуплялися виключно у New Seasons, що є локальним аналогом Whole Foods. Я б сказав, навіть кращий за нього.

Перші тижні проводили в маркеті по декілька годин вичитуючи склад продуктів. Також намагалися скупатися на Farmers Market. Але швидко зрозуміли, шо сенсу з того особливого немає. Ні в ціні, ні в якості.

Вода з крану фільтрується та очищується, тому вона придатна до пиття. Місцеві її п’ють, в ресторанах вона подається безкоштовно. Але на смак, буеее. Ми, так само як і в Україні, воду для вживання купляли.

Госпіталь

З 2-го тижня ми почали думати вже про госпіталь. Ми домовилися... Ми вважали, що ми домовилися з Kaiser Permanente, але потім виявилося що вони недочули, що ми не американці. А так як госпіталь приватний, то треба мати їхню приватну страховку. А їхню страховку можна придбати лише з SSN. Тому пошуки госпіталя для нас почалися понову.

Взяли список усіх госпіталей у місті та й почали по всім дзинькати питати. Всіх ставили в ступор своїми питаннями. Дійшло до того, що нам відповідали: «Ой, я навіть не знаю чи так можна», а ми їм стверджували, що так, можна, ніяких проблем, скажіть просто нам ціну. «Ну я дізнаюся і потім вам передзвоню». Стандартна розмова. Тому процес йшов доволі повільно. Десь на початок травня ми отримали від Legacy Emmanuel підтвердження, приблизну ціну, можливості оплати, знижки за умови передоплати та анкету на реєстрацію. Нам обіцяли, що все-все-все, при умові що ускладнень не буде, коштує 15к для мами та 4500$ для дитини (наперед скажу, що брехня). Якщо ми зробимо передоплату то нам буде надано знижку 50%. Ми погодилися та заплатили госпіталю 9750$, заспокоїлися та почали вже вивчати Орегон, чекаючи часу Х, до якого у нас лишалося тижня 3.

Телефонні розмови

Ооооо, телефонні дзвінки в США це тема, про яку можна писати книгами. Це те, за що я зненавидів США одразу. Після кожного дзвінка мені потрібно було заспокоюватись.

Я не люблю телефонні розмови, навіть в Україні. Вони ставлять переді мною контракт дати відповідь тут і зараз. А я в більшості випадків не готовий до цього, мені треба обміркувати, порадитись, прийняти правильне рішення. Але в США то інший рівень, я навіть собі уявити не міг.

Майже усі питання вирішуються телефоном. І додзвонитися у якусь компанію нереально. Зараз ще мулька пішла ставити автомат з розпізнаванням голосу. Який працює у 10% випадках. І серед того меню ніколи немає того, що мені треба. Все одно треба перемикатися на агента. І чекати. Десятками хвилин. Поки не відповість якась америДуся, яка не знає чим тобі допомогти. А ще розмови вибивають, і треба все повторювати заново.

Майже завжди потрібне питання не вирішується одним телефонним дзвінком. І такий: «Я там дзвонив і розмовляв із Сонею на рахунок моєї справи». А у відповідь отримуєш: «Це Джамшут. Хау мей ай хелп ю?»

Немає жодного доказу того, що ти про щось домовлявся по телефону. Отримали рахунок більший, аніж ми були проінформовані. WTF? Ми ж домовлялися? — Нічого не знаю.

Апофеозом телефонних розмов було подання аплікації на страховку для малого. Наче є можливість податися онлайн, але чогось 3 тижні після подання ніяких результатів. Дзвонимо тиждень — не можемо додзвонитися. Дружина жаліється місцевим.

— Тю, це ж всім відомо. До них можна додзвонитися лише о 7 ранку. Всього хвилин 30-40 очікування і перемога.

Дзвонимо, дійсно о 7-40 додзвонюємося, і нам відповідають, що немає вашої заяви. Але ви можете податися по телефону, прямого номеру немає, але я вас можу з’єднати. І знову очікування, і знову безрезультатно. Загалом, останній місяць, проведений у Каліфорнії, у дружини кожен день починався о 7 ранку щоб додзвонитися. Додзвонилися, і справа зайняла 10 хв. Але додзвонювалися місяць.

Історій було багато. Не хочу погіршувати собі настрій спогадами. Дибілізм. Крапка.

Адаптація

Наступні декілька розділів будуть дуже позитивними, оскільки після облаштування ми відкривали лише приємні речі.

По суті адаптуватися в США не треба. Соціальні стандарти не такі круті як, скажемо, у нордіків, але вони достатньо високого рівня, щоб почувати себе дуже комфортно.

Орегон — штат kids-friendly, як і в більшості уся країна. Усі дороги зі з’їздами для візочків, ліфти для зміни рівнів, парків доволі багато, тротуари там широкі та належної якості. Ресторани приймають діток із посмішкою, пропонуючи спеціальні стільчики, олівчики для малювання, та дитяче меню. Це меню для нас було несумісне з нашими стандартами, але тут я описую лише комфорт перебування. Однозначний плюс. Спокійно можна попросити воду або сходити в туалет у фенсі ресторані, навіть якщо ви не його клієнт. Кожний продуктовий магазин теж з відповідними кімнатами. Наш магазин, New Seasons, мав маленькі дитячі продуктові візочки, які наш син дуже полюбив. Ще на території магазину були маленьке кафе та відкрита кухня із рецептами, де ви могли приготувати страву з продуктів, які щойно купили. Для Орегона кількість дітей на сім’ю вже не 5 як у центральних сусідів, але все одно дітей багато, 2-3 дитини з кожних дверей щоранку вистрибують.

Єдиний неочікуваний момент був пов’язаний із дитячим садочком. Ми розраховували, що малого віддамо в садочок, де він побуде в соціумі англомовних діток та почне трохи базікати басурманською. Жоден із садочків не були зацікавлені у короткостроковому відвідуванні на 4 місяці.

Поганого відношення зі сторони місцевих я не помітив. Вливаєшся моментально. Думаю, пов’язано з тим, що кожен з них ще у недалекому минулому був «приїжджим».

Поліцейські на вулицях зовсім непомітні, з ними діалогів не мав, багато сказати не можу. Навіть в Україні після реформи їх на вулицях значно більше. З вуличним криміналом не стикався, від слова зовсім. Ввечері все освічено, сімейні прогулянки можливі без страху. Безхатьків у Портланді багато, але вони пристойно виглядають та ненав’язливі. Їм нещодавно дозволили «жити» у місті у незаборонених місцях накшталт попід мостом. В принципі, в Орегоні безхатьки доволі непогано підтримуються місцевою владою, на що біснесмени скаржаться як марнотратство та підтримка ледарів. Чесно кажучи, спочатку я теж так думав, але після візиту до Каліфорнії, де ситуація із «бомжами» (безхатьками язик не повертається їх називати) зовсім інша, я свою думку змінив на протилежну. Та й в принципі після даної подорожі я став більше демократом, якщо вибирати з двох американських варіантів.

Погода в Портланді дуже схожа на українську, але немає зими та має більше дощів. Дощі не таки депресивні як у нас, та й наслідків для міста не мають. Повітря дуже свіже і чисте, оскільки у місті дуже багато зелені та непомітні відходи від виробництв. Отримав інформацію, що кожне авто в США зобов’язане бути облаштоване спеціальним фільтром, яке чистить вихлоп, що зменшує забруднення повітря. Не знаю, наскільки це правда і які реальні наслідки має.

Загалом для себе відмітив, що комфорт в Портланді починається із доходу на сім’ю від 120к$.

Мова

Почну з того, що вивчати англійську почав із необхідності, тільки після 20, тому мій рівень, думаю, як і у більшості представників нашої сфери в Україні доволі посередній: пишу, читаю, розмовляю, слухаю, але не fluently. Дружина володіє набагато краще.

Ніяких проблем у комунікації не відчув, мова досить зрозуміла та чиста. Деякий дискомфорт був лише з темношкірими товаришами — вони з якоїсь причини не відкривають рот, важко мабуть дуже, та з мексиканцями з їх «ендерестен». Але так як з такими хлопцями я спілкувався рідше, то все було зрозуміло.

Люди

Люди — то є найцінніший актив США!

Спілкування та комунікація з ними залишала лише захват, всі доволі позитивні та приємні, завжди готові допомогти та поділитися своїми знаннями.

По суті, усе населення США то є емігранти. Але процедура американізуватися доволі складна, тому до кінця допливають лише найкращі. Які потім і складають населення даної країни. Була лише невелика частка людей, що не підпадала під даний опис:
— ті, що вважали, що вони більші американці аніж інші і тому країна та усі інші приїжджі їм щось винні.
— ті, що піднесли себе до небес, отримавши статус резидента. Нажаль, процент таких хлопців серед представників ІТ набагато вищий за представників інших, більш приземлених, професій.
— ті, яким просто пощастило отримати статус резидента через якісь дірки у законах. Ця категорія так і продовжує жити і понині, використовуючи вже якісь інші дірки.

Життя американця побудоване місячними платежами, тому нікому не цікаво скільки коштує хата або автівка у цілому — важливо яким буде плата за місяць. Для кожної людини на один товар ця сума різниться, оскільки у кожного своя кредитна історія, що впливає на кінцеву цифру. Через то дуже сильно розпливається термін заможного американця, мультимільйонерів я не враховую. Людина з посередньою зарплатнею, але з хорошою кредитною історією може собі дозволити хату чи автівку кращу, аніж інший нехлюй із доходом Х2. Простіше кажучи, фінансово забезпеченим в США є той, хто може оплачувати свої місячні рахунки. Це впливає на стиль життя та відношення до речей, яке мені дуже подобається. Усім абсолютно фіолетово, хто на якій автівці їздить чи як він одягнутий, оскільки це нічого не означає.

Але не серед наших. Як мовиться, людину із села вивезти можна, а село з людини — ні. Найкращу виставку автівок у будь-якому місті ви знайдете у неділю об 11 годині ранку біля українсько-російської церкви. Прекрасні люди зі своїм бздиком. У кожного вони є, нічого страшного.

Також ніхто не списує своє погане життя на владу — знають, що сам куєш своє щастя. Думаю, це основна причина різного світосприйняття у порівнянні з населенням України. Люди тяжко працюють, отримують за це винагороду, а вільний час цінують та намагаються проводити у сімейному колі та з друзями.

Медицина та пологи

Після реєстрації в госпіталі ми записалися туди на тур для майбутніх батьків, щоб дізнатися що нас очікує саме в цьому госпіталі і що нам робити у момент Х. Це був мій перший візіит до медичного закладу у розвиненій країні.

Те що, я був вражений, це нічого не сказати!

Якщо з людським ресурсом у медичній сфері в Україні ще більш-менш, то з точки зору інфраструктури, ми десь трошки вище Сомалі. Зразу зник страх чимось серйозним захворіти в цій країні, у медичному плані.

Госпіталь гарний та чистий, має безліч відкритих під’їздів для автівок та швидких, з дивовижним технічним забезпеченням. Гелікоптери доставляли хворих як мінімум раз на 10 хвилин. Повірю, що можна встигнути доставити хворого до лікарні за лічені хвилини.

По суті нам сказали, що як тільки почнуться потуги із якоюсь там частотою, то їдете до нас, натискаєте кнопку біля дверей відділення, кажете «Май нейм із Вася Пупкін. Айм ін лейбор», двері відчиняються і починається магія.

З цими знаннями ми почали чекати на ті самі потуги. Але назначений термін 21-го травня наступив, а нічого не сталося. 28-го травня я не витримав і ми пішли у відповідну клініку при госпіталі пересвідчитись що все в порядку. Розмова із медперсоналом вразила так само як сам госпіталь: все чітко і відкрито, розповідає та відповідає на питання, пропонує можливості та описує ризики. Гарно, приємно, і з повагою. Ми вирішили почекати 42-го тижня та й поїхали додому.

На наступний день нам подзвонили та сказали, що вони змогли дещо перекласти з наших українських аналізів, і в купі зі вчорашніми є ризик чекати далі, тому вони запропонували форсувати пологи сьогодні.

Все пройшло без усладнень. Хлопчик. Мама щаслива. Для довідки, одразу після родів дружина сказала, що тут було набагато краще аніж в Україні і наступну дитину теж хоче народжувати тут. У госпіталі були дві ночі — одна в дородовому, одна — у після.

Нічого особливого не сталося, тому нічого по суті і розповідати. Лише зазначу, що для США стандартом є те, що чоловік знаходиться у кімнаті увесь час, ніяких халатів, бахил та довідок від туберкульозу не треба.

Документи

У госпіталі, поки йшли потуги, нам дали пару анкет для заповнення. Одна, що погоджуємося з умовами; друга, що нічим хронічним та генетичним не хворіємо; третя, хто тато та як будуть звати малюка; четверта, заява на отримання SSN. Перші дві завповнюєш одразу, дві інші на протязі свого перебування у госпіталі. При виписці нам видали сертифікат про народження від госпіталю. Ніякої цінності він не має.

Через тиждень ми з’їздили кудись накшталт міськвиконкому отримати свідоцтво про народження. Ніяких документів не треба, вони самі все знають. Коштувало копійки, 10 доларів за штуку, не пам’ятаю. Взяли 3 екземпляри, на всяк випадок. Це як з нашими ідентифікаційними кодами, зайвими не бувають.

Десь на протязі 10 днів нам на пошту прийшов SSN. На наступний день подали заявку на отримання проїзного документу. Це той, що ми називаємо загранпаспорт. Ми вибрали експрес видачу до 3 тижнів, коштував 160 доларів, стандартний біля 75. В цю суму входили фотопослуги. Проїзний документ прийшов по пошті менш ніж через місяць після народження.

Для того, щоб зареєструвати дитину на Батьківщині, на свідоцтво про народження треба поставити апостіль, щоб документ став офіційним з точки зору України. Це робиться 5 хвилин і теж майже нічого не коштує. Єдиний момент, що для цього треба їхати в столицю штату — Сейлем, село у годині їзди від Портланду.

Кожен громадянин США має бути застрахований, діти до 18 можуть бути застраховані безкоштовно за однією з державних програм. У нашому випадку це програма CHIP. Як ми її отримували описано у розділі про телефонні розмови.

Вашингтон та Каліфорнія

З другою дитиною ти перестаєш шугатися на кожен подих новонародженого. Як тільки ми отримали проїзний документ, під кінець червня, одразу вирішили витратити весь час, що залишився на подорожі. Захотіли проїхатися від канадського кордону до мексиканського.

Південь та центр Вашингтону ми ще обкатали у квітні-травні, тому у Вашингтоні нас цікавив лише Сіетл. Місто нам сподобалося, дуже схоже на Портланд, тільки більше та розвинутіше, зі своїми незначними проблемами та перевагами, та з прямим виходом до води. Ну і авіамузей Боінгу. Провели у Сіетлі днів 5, жили десь біля центру, вся поїздка десь коштувала десь 2к$.

Головною метою все ж таки була Каліфорнія, а вона далеко та її багато. Весь інший час лишили на Голден Стейт, маючи дуже великі сподівання. До Сан-Дієго їхали уздовж океану по 101 та 1, назад верталися через Йосеміті та 5.

Що я можу сказати про Каліфорнію? Вона мені абсолютно не сподобалася. Дороги гірші, аніж в Орегоні, люди наглючі, багато безхатьків, сміття, цінник вищий, особливо на готелі та нерухомість. Він вже не такий kids-friendly як його північні сусіди, декілька разів менеджери ресторанів нас просили заспокоїти сина, оскільки він несе загрозу для оточуючих. При цьому, він нічого екстраординарного не робив.

Сподобалося: Редвуд, Напа, Голден Гейт, Монтерей, передмістя ЛА типу Малібу, Санта-Моніка та Лонг-Біч, Сан-Дієго краще за ЛА та СанФран. Але скоріше це окремі точки на карті, аніж якість гарні суцільні місцевості.

Багато розповідати не хочу, оскільки в основному це буде негативний досвід. Читати як: «Все інше не сподобалося».
Для себе оцінив, що комфорт в Каліфорнії починається з доходу на сім’ю у 200к$.
Подорож до Каліфорнії коштувала десь 10к$.

Окремо відзначу, що у подорожах, коли ми зупиняємось в апартаментах або у готелях світових мереж, то звик користуватися публічним ландроматом. По всьому світу. Причина доволі проста — ціна прання одного набору наших речей у готелі типу Інтерконтиненталь або Хілтон коштуватиме мені не менш аніж 300 доларів, оскільки цінник у них конструюється не по масі, а за одиницю одягу. Для такої послуги я не згоден віддавати такі гроші. Ніяк не очікував, що даний момент викличе цілий шквал дискусій. Тому, будь-ласка.

Повернення

У Портланд ми повернулися за декілька днів до вильоту. Поштова скринька була наповнена рахунками, велика частина з яких мала бути покрита з нашої передоплати. З якими ми розбираємося й по сьогодні. Розбираємось, це значить, що ми вказуємо, що цей рахунок вже був оплачений і нам його відміняють. А за інші ми домовляємось.

Ще одна американська забава: тобі розповідають про діапазон цін за якусь роботу, а у підсумку намагаються стягнути все одно по максимуму. Якщо ти лох, то платиш початковий максимальний рахунок. Або ні. На зазраз ми вже домовились та скостили більше половини і у нас лишилося рахунків на 4к$. Я цілюсь поміститися у 3к$. Місцеві даний процес підтримують та вважають, що це і є капіталізм. Ноу комментс.

При виїзді із апартаментів нас очікував наступний неприємний сюрприз: ми мали письмово попередити про виїзд як мінімум за 30 днів. Те, що ми зазначали термін нашого перебування по телефону та фейс-ту-фейс із робітниками нічого не значить. Дякую вам, телефонні розмови: як ми до вас, то по телефону, а як ви до нас — то, будь-ласка, попередження у письмовій формі. До речі, контракт у нас теж був до серпня, і це теж нічого не означало. Довелося заплатити за ще один місяць (трохи менше) перебування. І ці люди нам усі 5 місяців посміхалися в обличчя.

В принципі, це таке американське національне надбання — із посмішкою дивитися тобі у очі та брехати або недомовляти важливу інформацію.

Почали збирати речі. Більшість із них відправили великими посилками в Україну. Великі меблі лишили у тамтешніх знайомих та виставили на Craigslist.

Трохи не забув про літак. Зворотній квиток то у нас був із Солт-Лейк-Сіті. Подзвонив (з енної спроби), та сказав (декілька годин розмов), що дружина вагітна і ми змінили госпіталь із Солт-Лейк-Сіті на Портланд. Якщо зміна квитків відбувається з медичних причин, то плата за таку операцію не стягується. Оскільки немовля ще не було на білому світі коли я придбав ці квитки, то його довелося додавати постфактум як тільки прийшов паспорт. Додав по телефону, агент на тій стороні сказав, що все ок і більше нічого робити не треба, можемо спокійно в день вильоту реєструватися на стійці. Ага, щаз. На стійці квитка на немовля не знайшли, прийшлося платити 10% від ціни квитка на сьогоднішній день. Наші квитки за 2 години до вильоту коштували 7800$, тому за малого ще доплатив 780$ + tax. Розбираємося з Delta за цей момент, подав скаргу та запит на телефонні розмови щодо цього резервування.

Наче все. Прилетіли в Мадрид та вирішили ще декілька тижнів поніжитися біля моря, де й наразі пишу даний опус. Кінець.

Додаток

Спорт та футбол, у який грають ногами

У більшості випадків дане питання у такого роду розповідях ігнорують. Тому виділюсь серед сірої маси.

Одразу скажу, що у минулому я професійний шахіст, тому спортивними видами дозвілля я вважаю лише ті, що потребують фізичної виснаги, а професійний спортсмен має мати ідеальну фізичну форму. Тому гольфістів та жиртресів із бейсбольними битами за спортсменів не вважаю. Як і шахістів, шашистів, нардистів, доміношців, дартсистів та інших. Баскетбол все ще расистська гра, на майданчиках грають лише темношкірі та стоячи кидають у кошик товстуни. Тому лишу цю гру на розсуд прихильникам Мартина Лютера Кінга.

Спорт для мене важливий з точки зору розвитку дитини. Серед секцій, що я зустрічав за час свого перебування, фаворитами з їх кількості були наступні види спорту: плавання, «візьми одні двері», футбол. Так-так, саме наш старий добрий європейський футбол. Що мене приємно вразило. Місцеві розповідають, що мода на футбол з’явилася порівняно нещодавно, років 10 назад, але спеціальних галявин для нього вже побудували вдосталь. Але. Завжди є але. Мені цікаво було послідкувати за їхніми тренуваннями, дітками, батьками. З точки зору спортивних навичок все дуже низького рівня. Також здалося, що для батьків це скоріше процесія з атрибутами, аніж фізичне виховання. Усі діти у бутсах, щитках, гетрах, спортивних футболках із «Бекхемом» на спині. Можливо десь, за зачиненими гратами і є дійсно серйозний безшабашний дитячий футбол, але я такого не побачив.

Сам я дуже люблю футбол і до проблем зі спиною доволі активно буцав круглого. Зараз полюбляю відвідувати виїзні зустрічі наших українських команд за кордоном. Різних, і слабких, і сильних, — таким чином я знайомлюся з новими країнами та містами. У США дістатися стадіону мені так і не вдалося, постійно були якісь перешкоди або важливіші справи. А коли вже домовилися с хлопцями на останній тиждень, то виявилося, що вони недогледіли, що місцева команда грає на виїзді, а не удома. Невдача знову спіткала нашого спортсмена.

У мене було багато гарних квитків на Євро-2016, які я виграв у офіційній лотереї від UEFA рік назад, ще до того, як дружина завагітніла і ми наважилися на цю подорож. Віддавав тестю зі сльозах на очах. Також проблемним є перегляд європейського футболу, оскільки матчі проходять у першій половині дня за часом західного узбережжя. Тому футбол є суттєвим недоліком для мене у контексті США.

Любителей пограти у американський футбол та хоккей я багато не помітив.

Резюме

Загальна вартість подорожі — 50к$. З них медичні рахунки складають десь 13к$. Якщо бюджет обмежений, то парі думаю можна вкластися у 2 місяці та 20к$ без завдання вади мамі та дитині. Особливо якщо вибір місця буде Майамі, де ціни на пологи за готівку наче набагато нижчі.

Подорож до США мені дуже сподобалась. Так, саме так. Гарна розвинута країна з прекрасною природою та людьми.

З точки зору релокації все цікавіше. Ця країна приховує цілий ряд неприємних особливостей, про які місцеві не дуже люблять розповідати. Ніхто не любить розповідати про своє та погане. Тому питання «Чи хотів би я переїхати в США?» для моєї сім’ї доволі складне та відповідь неоднозначна.

Якщо ігнорувати гроші, то за моїм списком привабливості країн для життя за нашими стандартами, повторюсь — це стандарти мої, дружини та дітей, я б віддав перевагу наступним країнам: Нідерланди, Польща, Великобританія та вже потім США. Польща могла бути навіть першою, але мене турбує мовне питання (потрібно вивчати польську та невелика кількість англомовного населення) та все ж таки відношення місцевих до приїжджих. Воно ще інше. До цього списку я не включив нордіків — у них все вже якось занадто круто і правильно. Аж пустити газиків дискомфортно. А ще нудно, як і в Канаді. Країни Азії нас не влаштовують церез кардинально інше світосприйняття та різні культурні традиції. Хоча Тайвань нам дуже подобається. Цікавими для вивчення лишаються Австралія та Нова Зеландія. У нас в принципі є список з трьох найбажаніших країн, Ісландія, Нова Зеландія та Японія, до яких ми ніяк не можемо дістатися вже 5 років.

Якщо ж вам життя в Україні настільки огидло, що єдиним виходом бачите еміграцію (я до даної групи не належу), то моє бачення таке: заощадливим українцям я б радив дивитися на Європу, де нижчу зарплатню ви б могли компенсувати із своєї кишені; для панства із гіршею фінансовою вдачею радив би вибиратися у США, та кров’ю і потом заробляти на гарне життя собі та своїм дітям, оскільки можливостей там дійсно безліч.

Точно кінець.

Частина 1