«Демократія — в шумі даних» — фільм про те, як створювали GDPR (18+)

25-го остаточно набув чинності Загальний регламент про захист даних (GDPR). За день до цього по центральному каналу Німеччини ARD прокрутили фільм «Демократія — в шумі даних» (або у «вирі даних») про те, як створювали цей новий закон. Починаючи з 2012-го року група журналістів почала знімати фільм про підготовку, обговорення та утвердження цього закону.

Лінк на фільм ось тут (обережно! німецька мова): www.youtube.com/watch?v=5h4IBRycjVk

Сайт про фільм: www.democracy-film.de

Головні діючі особи фільму депутати у Європейському Парламенті, що створювали цей закон. Головною рушійною силою, що лобіювала прийняття нового регламенту був німецький депутат від Партії Зелених Ян Філіп Альбрехт (Jan Philipp Albrecht, 36 років). Він почав політичну кар’єру у в молодіжному крилі «зелених», вивчав право і вперше ще у 2009-му році був обраний до Європарламенту. Людина далека від ІТ-галузі, все своє життя у партійній діяльності.

«Захист даних є фундаментальним правом людини. Якщо ви хочете мої дані, то повинні мене запитати, чи я згоден з цим...»

Тобто, депутат Альбрехт чомусь виходить з того, що світові інтернет-гіганти йому повинні безкоштовно показати відео, знайти щось в інтернеті, зберегти фотографії та інше. А коли ці гіганти хочуть використати його дані, то раптом він згадує про права людини. У людини є право не користуватись Інтернетом.

Також під час фільму як мантру повторюють фразу, що «Дані — це нафта 21-го сторіччя» Загальна фраза, яка в цілому не значить нічого, але нею жонглюють всі автори фільму. Але не забуваємо, що автор закону з партії Зелених, для яких, нафта — ворог людства. Ну і нафта 21-го сторіччя, мабуть також.

Нам так прямо і пишуть — «Якщо дані це нова нафта, то захист даних, це новий вид захисту природи» — так прямо і написали.

Допомагає молодому депутату досвічений люксембурзький політик Вівіане Редінг (Viviane Reding) — доктор гуманітарних наук, колишній журналіст та політик люксембурзького масштабу.

«Без довіри немає цифрової економіки. То ж це в інтересах політиків, що хочуть сприяти цій галузі, і також в інтересах промисловості, що хочуть використовувати персональні дані, створити чіткі правила, щоб громадяни знали, що вони захищені, коли вони видають свої дані»

Який ККД такого тексту? Або такі красиві фрази:

«Персональні дані належать персоні...» — от десь під таким коксом наративом писався цей закон. У повному відриві від реального світу, але з красивими фразами.

А сервери Google належать компанії Googlе. Сонце світить. Пташки, коли живі, співають. Неживі пташки — не співають. Дітям — морозиво, жінкам — квіти. Міліція з народом.

Юридичні тексти допомагав писати помічник депутата Ральф Бендрат (Ralf Bendrath), що вивчав політичні науки працював журналістом. Слово експерту:

«Якщо хтось зберігає кукіс на моєму жорсткому диску і відстежує мене на різних сайтах, створює мій профіль і відповідно показує мені рекламу, то тоді мова йде власне про мене. Я думаю, що все це особиста інформація, навіть якщо вони не знають мого імені»

І що тепер? Кукіс тепер заборонити? Не лазь в інтернеті!

І мій улюблений персонаж цього фільму — пані Катаржина Шимелевич (Katarzyna Szymielewicz). Польський громадський активіст, борець за права людини та юрист. Почала працювати в банку, але зрозуміла за рік, що це не її, тому пішла покращувати світ.

«Спостереження не означає, що хтось знає, як хтось виглядає голим чи хто з ким спить. Це все дитячі речі, які нікого не турбують. А насправді мова йде про спостереження, щоб керувати людьми та групами населення...»

От це все про що взагалі???

Ок, йдемо далі. Роль борця-страждальника за права людей виконує Паоло Бальбоні — працює юристом в IT-галузі та захисті персональних даних. Допомагає писати закони правильною юридичною мовою. Розривається між роботою, літаком, сім’єю та творчою роботою над законами.

«Мова завжди йде про дані. У нашому житті все крутиться довкола даних, ви збираєте дані чи віддаєте їх. Дані це і є гроші...»

«Зранку я встаю, сідаю в літак до Брюселя... а ввечері знову додому, де мене чекає жінка та дитина... Але зараз такий час, що треба приносити якісь жертви...»

— тобто, вони виписали якогось іноземного юриста, щоб він в режимі маршрутки літав до Брюселя. У скільки це обійшлось платникам податків у ЄС?

Отаке...

І отак десь 90 хвилин далекі від польового IT люди, з юридичним бекграундом філософствують на тему сучасного айті-світу. Частина людей, що приймають рішення взагалі 60+ і слово «кукіс» викликає у них тільки солодкі спогади.

Є і нормальні промови, але це представники галузі, що намагаються «вгамувати» законотворчу роботу та пояснити свою роботу, але вони виступають темною стороною світу. Тварі, да? Від них і рятують всесвіт європейські чиновники. Цей закон — новий світовий стандарт по захисту даних. До речі, автор цього закону Альбрехт скоро повернеться до Німеччини й з вересня очолить Міністерство енергетики, сільського господарства, навколишнього середовища, природних ресурсів та цифрових технологій у землі Шлезвіг-Гольштенія.

Висновок: європейські бюрократи за будь-яку ціну хотіли прийняти новий закон проти великих концернів з їхніми «кукіс». І героїчно прийняли цей закон. І ще й роками за державні кошти знімали про це героїчний фільм. Коли дивишся на роботу цих бюрократів в Брюcселі, то повністю розумієш, що Brexit стався не просто так. І такий ЄС довго не протримається.

Власне на одному з обговорень представник Великобританії так прокоментував розробку цього регламенту:

«Мова йде не тільки про розробку нових законів чи прав людини. Ми не повинні створювати навантаження на фірми, через що будуть втрачені робочі місця в ЄС. Якщо фірми у Великій Британії через цей закон повинні будуть витратити додатково 200-300 млн фунтів, то відповідно будуть втрачені робочі місця, менше грошей буде витрачено на нові розробки та інвестиції. Ніхто з нас не може собі цього дозволити. Те саме стосується наших колег по ЄС...»

Великобританію ніхто тоді не послухав. І це, мабуть, вже не перший раз, коли здоровий глузд програв в кабінетах ЄС. І далеко не останній.