Робота на межі звільнення

Кілька років тому під час тімбілдінгу я вчергове плакався про дедлайни, вигорання і стреси. Тоді один з моїх колег (привіт якщо упізнав себе) поділився зі мною своїм підходом до роботи. Його суть полягала у тому щоб витрачати на роботу рівно стільки зусиль скільки потрібно просто для того щоб тебе не звільнили. Математика проста — через те що ми працюемо в аутсорсі — особливого кар’єрного росту нам не світить, бонуси та оплата овертаймів теж не дуже вражають. З цього випливає що максимум на що можна розраховувати при старанній роботі це повага начальства і ще більше роботи.

Тоді я віднісся до цього як смішного жарту (доречі, може це і був просто жарт), тим не менше, останнім часом я все більше помічаю як люди яких я зустрічав на проектах свідомо чи не свідомо живуть за таким-же принципом, і саме головне що з роками я все частіше починаю їм заздрити. Сам я наврядчи зможу так само. До своєї роботи я відношусь дуже серйозно, і дуже переживаю за кожну задачу, багу чи реліз так наче це мій особистий бізнес, всі невдачі проекту сприймаю дуже особисто. Коли проходить кілька років, я міняю роботу і вже на новій роботі так само гостро переживаю вже за інший проект і мені кожного разу здається що ось саме цей проект самий головний, цікавий і важливий.

Питання: Як ви регулюєте відчуття відповідальності? Я звісно не про роботу на межі звільнення, а хоча-б про те як заставити себе не працювати безкоштовно у неробочий час? Чи не грузити себе особисто якщо на проекті якісь проблеми?