Евакуація і початок нового життя

Мене звуть Володимир Ханін, я фронтенд-розробник. Ця стаття про те, як нас застала війна, і як ми вибиралися з Харкова. Ми, як, мабуть, більшість людей, до кінця не вірили у реальність такого розвитку подій та ігнорували наполегливі пропозиції родичів за кордоном поїхати до них.

Як виїздили з Харкова

Прокинулися разом з усім Харковом, близько п’ятої ранку 24 лютого від серії вибухів. Що дивно, ніколи наживо не чули, як падають бомби, але одразу зрозуміли, що це було. Буквально за дві секунди. Увімкнули «ящик», все стало на свої місця. Було страшно, але настрій на той момент був такий, що треба почекати, казали, що все швидко скінчиться. Сильного страху ще не було, він прийшов через день.

Ми з дружиною пішли у студію за нашими музичними інструментами, сподіваючись забрати їх, повернутися додому і, можливо, поїхати з Харкова. Проте, зібрані рюкзаки взяли із собою, раптом доведеться різко тікати із міста. Увійшли до метро, думаючи що воно працює, але ні, метро вже було бомбосховищем. Прийшли до студії під вечір, у темряві йти додому страшно, вирішили залишитися тут на ніч. Вночі стріляли, спалося погано, але будівля міцна. Мінус — поруч з адміністративною будівлею.

Вранці вирішили не повертатися додому, а їхати на вокзал. Пробували викликати таксі — марно, тому вийшли пішки. Але далеко відійти не встигли. Пролунав удар і ми залягли, притулившись до стіни кіоску. Навколо нас була ще якась кількість людей. Далі погано пам’ятаю, але здається було ще кілька ударів чи це були вже відлуння першого. Народ навколо завмер на якийсь час, а потім побіг до метро. Ми теж. Почекали у метро і повернулися до студії. «Болванка» встромилася в асфальт метрів за двісті від нас. От з цього моменту стало страшно.

Просиділи у студії ще ніч. Коли грюкало — спускалися донизу, якийсь час сиділи в кімнаті чергової, яка матюкалася, палила та виявилася дуже сміливою тітонькою.

До нашої музичної студії приїхав наш знайомий, бас-гітарист Кирило. Він забрав нас у більш пристосоване укриття. Це вже був підвал дитячого садочка, з ліжками, матрацами, ковдрами з дитячого садочка, та маленькими дитячими подушками. Тут ми провели наступну ніч, було веселіше, багато людей. Але це місце опинилося в самій гущавині подій. Ракети літали над нами.

Дружина Кирила Таня — неймовірно смілива дівчина. Коли ми, підібгавши хвіст, сиділи в підвалі, вони з Кирилом виходили і стояли в черзі до магазину. І все це в районі, де було саме пекло. Мені б стільки сміливості.

Вранці вирішили зробити нову спробу вириватися. Стукотіло поруч і було чути автоматні черги. Слава герою таксисту Антону, який погодився нас відвезти на вокзал. Ще одна людина не з боязливих. Проїжджаючи повз танк, навіть не спробував об’їхати його іншими вулицями. У цей час один із районів міста захопили війська ворога, що тільки посилювало бажання вибратися.

Дорога у західному напрямку

На вокзалі було не так багато людей цього дня, може кілька сотень іноземців. Довідкова не знала, коли буде поїзд, можливо, через 10 годин. Зате приміські поїзди справно ходили, ми сіли на Красноград і за пів години вже виїжджали з міста. У той момент ми відчували, як кажуть розумні люди, обережний оптимізм. У вагоні був чоловік із маленькою донькою та собакою, його звали, здається Юра. Казав, що має чотири судимості, запрошував нас пересидіти у нього в Краснограді. А пізніше ще передзвонював і турбувався, чи все у нас гаразд.

У Краснограді пересіли до електрички на Полтаву, познайомилися там з Надією. Вона продавала каву, воду та бутерброди. Ми накинулися на ці бутерброди, та й кава з пакетика «три в одному» здавалася особливою. У Надії син служить у Нацгвардії і останній день із ним не було зв’язку. Ми припустили, що їм не можна вмикати телефони, а потім побажали один одному, щоб усе було добре.

У Полтаві сіли на Кременчук і приїхали туди увечері, за 30 хвилин до комендантської години. Коли реєструвалися, залунала сирена, і замість номера нас заселили в підвал, де були більярд, сауна і туалет з прозорими дверима. Після відбою тривоги пішли у номер. Жахливий номер з віковим пилом, за який взяли 700 гривень, хоча ціна йому вдвічі менша.

У підвалі був один емоційний чувак, якого спочатку деякі злякалися і пересіли в іншу кімнату. Пізніше я пішов шукати воду, якої, зрозуміло, не виявилося, ресепшн нічого не знав про воду. І вгадайте, хто дав мені води? Того чувака звуть Анар, він наполовину азербайджанець і рвався до Харкова, захищати місто. Сім’я його відмовляла, звідси емоційна поведінка. Анар показав, що взяв з собою для захисту — маленький кухонний ножик. А у мене в кишені були маленькі кусачки, які прихопив поспіхом для захисту від ворога.

Другу тривогу проігнорували та спали в номері до ранку. Вранці зустрілися з другом Сергієм, який був у Кременчуці вже кілька днів. Він допоміг нам зорієнтуватися у місті, підкинув готівки, а потім ми поїхали на таксі до Олександрії, де живуть родичі.

В Олександрії було спокійно, крім повітряної тривоги. Але деякі друзі переживали, що ворог піде з Криму на Київ і Олександрія опиниться на його шляху. Тож поїхали далі на евакуаційному поїзді. Це була звичайна електричка, в якій ми їхали 15 годин.

Нове життя

У Львові зустрілися з другом, якого вивезла з Харкова його компанія. Перші дні була легка відмороженість після бомбардування. Кожен удар дверима, скрегіт валізи по підлозі мозок асоціював із ракетами, пострілами, літаками. Тепер, начебто, минає, залишилася нервозність при переміщенні містом, прагнення обходити адміністративні будівлі. Дуже переживаю за друзів та родичів, які залишилися. Ми зберегли стаканчики від кави «три в одному» у потязі, від Надії. Сподіваємось, у її сина все добре.

Я погано ставлюся до нашої влади. Корупція — це така сама війна проти свого народу, що призводить до втрати обороноздатності. Хочеться, щоб тепер ці люди були на передовій, але боюся, що від них там толку мало.

Але я пишаюся своїм народом, я пишаюся Кирилом і Тетяною, Анаром, який рветься у бій, Люсею та Інгою, які волонтерять, таксистом Антоном, який возить людей на вокзал, Укрзалізницею, яка підтримує порядок у такий час, волонтерами які приймають біженців, та дають безкоштовно речі та їжу.

І звичайними людьми, які вивозять свої сім’ї у безпечніше місце, допомагають один одному та бажають один одному миру, щастя та добробуту.

Перед війною я влаштовувався в одну з компаній фронтенд-розробником, війна перервала цей процес. У Львові нашою основною турботою була щоденна пропаганда для моїх батьків, щоби вони виїхали з Харкова, і, нарешті, нам це вдалося. Наразі відправляємо батьків до Польщі, складаємо їм маршрут. Після цього, поки не знаю, що робитимемо, якщо вдасться працювати — із задоволенням скористаюся можливістю, думаю, що це буде найефективніше застосування моїх скілів.

Як у вас з облаштуванням на новому місці?

67%
5%
16%
12%
160 голосів  ·  показати результати

Сподобалась стаття? Натискай «Подобається» внизу. Це допоможе автору виграти подарунок у програмі #ПишуНаDOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось4
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

А у меня как раз свободная квартира в Клайпеде была. Декларировал. Поселили трёх беженок украинок-сестёр. Держитесь, украинцы! Поможем, всем, чем сможем.

Спасибо за поддержку!

думаю ваше нове життя може початися тільки після перемоги.

не до автора, а просто: чомусь не виходить співчувати людям і навіть є відчуття сорому за людей, які не були під обстрілами, просто злякалися і почали товктися на кордоні, пхатися в істериці в поїзди у львові і перебирати харчами закордоном.

Та чесно кажучи, якщо б сам не був під обстрілом, все одно був би дуже зляканий.

Підписатись на коментарі