Ми на своїй землі і нам є що захищати

Сіре небо ранку 24 лютого зустріло багатьох киян звуками, яких їм не доводилось чути раніше — підступним свистом крилатих ракет та гучними вибухами, що точно не були схожі на випадкові салюти. Новою реальністю стало повномасштабне вторгнення.

Як і багато власників бізнесів чи спеціалістів, наша команда розробляла план на випадок нападу, у залежності від його сили та близькості. Щойно стало відомо про масштаби, я повідомив команду про власні плани і підготував речі для евакуації сім‘ї. Дякуючи тому, що зв’язок лишався (що мене приємно здивувало бо я чекав на повний блекаут) ми оперативно обговорили у команді плани кожного — хтось залишався з об’єктивних причин, хтось вже був далеко від лінії зіткнення. Через кілька днів, після ночівлі у паркінгу з усіма речами та переїзду наступного ранку, я розгорнув робоче місце у безпечних умовах і відновив роботу. Відновив звісно це гучно сказано, але за даних умов все ж краще ніж панічний перегляд новин.

(прихисток у паркінгу)

Back to work

Перші кілька днів йшли виключно на заспокоєння клієнтів, яким я дуже вдячний за розуміння та підтримку — по одному з проектів ми якраз мали готувати запуск. Так постало питання, а що далі? Чи варто заморозити усі справи і перечекати чи все ж продовжити роботу?

Моє переконання сформувалось ще до бойових дій: кожен має приносити максимальну користь своїми вміннями. Для мене зараз це — експорт IT-послуг та продуктів. Тому попри емоційне бажання схопитись за зброю і включитись в боротьбу у лавах ЗСУ чи ТРО, довелось спочатку видихнути і провести аудит користі. Не маючи бойового досвіду чи навіть служби, я усвідомив що натомість можу працювати і купувати усе необхідне для професіоналів військової справи. Так донати стали ледь не щоденним ритуалом. Ще залишаються мої вміння та досвід як пілота, які можливо і знадобляться, їх я тримаю про запас. У 2014 році за ініціативи аероклубу ми здійснювали патрулювання північних кордонів на легкомоторних літаках. Наразі ж небо закрите для подібних польотів, а повітряні сили ЗСУ працюють в умовах цілковитої секретності.

То ж зараз я маю можливість підтримувати команду, продовжувати вести бізнес і допомагати як ТРО і ЗСУ де знаходжусь, так і ряду волонтерських фондів та друзів. Це і є мій фронт: піклування про команду в межах можливостей компанії, експорт як допомога економіці, організація безпечного побуту сім‘ї та близьких.

Воювати чи працювати вирішує кожен сам за себе. Хтось психологічно не витримує тиску мирного життя за умов, коли за кількасот кілометрів летять обстріли. Інший біжить світ за очі, ховаючись у дитячий бокс для перетину кордону. На стрес кожен реагує індивідуально і тут чоловіки на мій погляд є більш вразливими. У цьому сенсі я був психологічно готовий тому можу навіть поділитись рецептами власної ефективності та слабких місць над якими ще варто працювати.

Провина вцілілого

Зараз ще багато говорять про почуття провини вцілілого, що переслідує більшість українців. Відразу скажу що не став винятком. Провина переслідує більшість дня і без регулярного коригування думок (привіт КПТ) залишатись ефективним було б нереально. Інша частина провини лежить у площині думки «я маю робити більше», де також доводиться собі повторювати «ти вже робиш достатньо». Так проходить майже кожен день, тому не дивно що для кожного з нас 24 лютого повторюється вже понад як місяць.

Питання чи йти воювати завжди стоятиме кожен день, і в умовах воєнного стану кожен чоловік має бути готовим до цього. Як представникам IT індустрії, нам просто життєво необхідно адаптуватись і продовжувати невпинно працювати. Податками, відрахуваннями та пожертвами всіляко підтримувати боротьбу, але водночас і бути готовими додати нові хард-скіли воєнної спеціальності та поводження зі зброєю. Стати до бою коли настане час.

Ми на своїй землі і нам є що захищати.

👍ПодобаєтьсяСподобалось3
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Война четко показывает кто есть кто. Самые смелые, храбрые, сильные духом — сейчас на фронте, воюют с врагом с оружием в руках. Все эти олигархи суркисы-ахметовы-пинчуки, эксперты-гордоны-романенки-комаровские, боевые яценюки-ляшки-аваковы-трухины-леросы-остальцевы с их стенами и боевыми селфи, звезды эстрады со светской жизнью, элиты, их родственники и дети призывного возраста, которые смылись за границу — оказались банальным, жидким говном. Они такими были всегда, а сейчас показали свою реальную цену, а стоят они недорого.

Касательно защищают. В реальности защищают страну от оккупантов, рискуя ежесекундно своей жизнью за Украину, демократию и свободу, только 2 категории: армия и территориальная оборона, но только та, кто в зоне боевых действий.

Ахметов, Яценюк, Аваков — в Украине, вроде.

Ахметов и его бизнесы занимаются гуманитарной помощью. Такой крутой и сильный был, а как война началась занимается тушенкой, макаронами и прокладками. Испугался Ринатушка. И это главарь Донбасса, хозяин. Одно дело с охранной и кортежами ездить по Киеву в мирное время, и совсем другое дело сражаться за свой «родной» Донбасс, Мариуполь, Волноваху.

пожарные, спасатели, медики не защищают свою страну? аграрии, которые выехали засевать поля? волонтеры внутри страны и за границей? пограничники на границе с Беларусью?

Все (врачи, спасатели, военные журналисты, водители, которые вывозят женщин, детей, стариков) кто находится и трудится в зоне боевых действий — для меня часть ЗСУ, украинской армии. Это все передовая, это те, кто защищают и рискуют своей жизнью. Там риски запредельные и максимальные.
Все кто в тылу трудится с приоритетом на нужды армии — это надежный тыл. Они должны думать в первую очередь про армию, про ЗСУ. Военные ЗСУ должны получать все, что им нужно от своего народа и своего тыла: они должны быть одеты, обуты, накормлены, в тепле, с продуктами, с медикаментами. Им там это в разы важнее. И это задача государства и тыла, первоочередная.

Підписатись на коментарі