Будні NLP-інженера на службі в ЗСУ

Усім привіт, я Анатолій Шара, NLP Engineer в Semantrum, нині військовослужбовець. Це мій особистий досвід і моя історія, з моїми ж фото. Я буду намагатися описати вам своє перебування в Збройних силах України під час війни з росією як воно є, без прикрас.

Від редакції:
— стаття про дослідження російської пропаганди, яке Анатолій Шара проводив з колегою Дмитром Будашним, і яке опублікувало одне з провідних німецьких видань Der Spiegel;
— «Немає нічого неможливого, або Із військового кореспондента — в NLP Engineer», про перехід в ІТ після роботи військовим кореспондентом і волонтером у найгарячіших точках російсько-українського фронту у 2014–2015 роках.

Київ напередодні війни

23 лютого 2022 року ввечері, відразу після роботи, я зустрівся зі своїм добрим другом, фінською журналісткою Ніною Ярвенкула (вона працює на фінське медіа Iltalehti). Ніна в Україні на той момент була вже більше як тиждень. Я їй допомагав з перекладом та організацією зустрічей.

Цього вечора ми багато говорили про ситуацію навколо України. Ніна переказала думку деяких європейських експертів з безпекових питань відносно нашої держави: мовляв, путін почне масштабну ескалацію на Донбасі, щоб Україна визнала ЛДНР та Крим російською територією, а угруповання військ навколо України — це такий своєрідний спосіб залякування.

Ми з Ніною поспілкувалися з випадковими перехожими у парку біля Університету Шевченка: переважна більшість опитаних говорили те ж саме, що «європейські експерти». Ніхто не очікував повномасштабної війни. Словом, спати я лягав з відчуттям тривожності.

Десь за 10 хвилин до 4 ранку 24 лютого я чомусь прокинувся. Рефлексивно взяв до рук телефон і там побачив текст від знайомого журналіста з одним лише словом: «ВІЙНА». Через декілька хвилин я почув перші потужні вибухи в небі. Я нічого не міг зрозуміти.

Прокинулася дружина Олена і англійський бульдог на ім’я Beauty, яка почала голосно гавкати. Підійшов до вікна і побачив яскраві вибухи ракет. Стало страшно. Адже я хоч і перебував на Донбасі в статусі військового журналіста у 2014-2016 роках, але ніколи подібного не бачив. Десь через пів години мені написала Ніна. Вона теж почула вибухи в небі і не знала, що робити. Я сказав їй швидко зібратись, дочекатись, поки відкриється метро та їхала до мене якнайскоріше.

Тим часом на вулиці біля будинку страшенними темпами розгорталася паніка: люди бігли до своїх авто, лаялися, штовхалися. Моментально утворились величезні автомобільні затори на виїзді. Перші години я реально перебував в пригніченому стані: в мене не було ідей чи плану, що робити і як діяти в цій ситуації. Я ходив від вікна до вікна. З кожною хвилиною вибухи в небі ставали все гучнішими і ближчими. Намагався щось прочитати в телеграм-каналах. Знайомі з різних міст почали писати, що в них відбувається те ж саме.

Ранкова паніка в місті

Десь о 7 ранку прийшло повідомлення від Ніни, що вона скоро приїде. Я вийшов її зустрічати, а дорогою до метро Теремки побачив скупчення мільйонів авто. Декілька бідолашних поліцейських героїчно намагалися встановити блок пост на в’їзді в місто, щоб перевіряти авто, які в’їжджають. Людям було байдуже. Паніка зростала. Вони напирали на них, «підрізали» один одного. Стільки матюччя в свою сторону копи, мабуть, ще ніколи не чули.

Щоб хоч якось навести порядок, їм доводилося стріляти в повітря. У зворотному напрямку рухалася колона ЗСУ. Ну, як рухалася, намагалися проїхати, бо на дорозі панував хаос. Поліцейські, які супроводжували колону, постійно вмикали звуковий супровід та просто благали дати дорогу військовим.

Зустрів Ніну. Тут же побачили, як миттєво організовуються масштабні черги біля банкоматів, аптек. Вона тут же почала це фоткати, а тьотки, які торгують якимось крамом біля метро, сприйняли нас за російських шпигунів, схопили її за руки і давай щосили шарпати, забирати телефон. Ледь від них відбилися. І то відбилися, бо я почав звертатися до них українською мовою.

Ми прийшли до нас додому. Піднялися до квартири. Beauty почала вимагати від Ніни гратися. А вибухи тим часом продовжували лунати. Встиг поспілкуватися з усіма родичами — ніхто не знав, що робити. Хтось на вулиці на всю силу свого горла відчайдушно репетував: «Уєзжайтє на Западную, на Западную». Мабуть, на увазі мались західні області України.

Ніна та наша Beauty

Тут же полізли повідомлення, що орки (так я називаю так званих російських солдатів) вдерлися на територію Сумської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Київської областей. Стало реально стрьомно. Не довго думаючи, ми з дружиною зібралися їхати до її батьків в село, що знаходилося в 30 км на південь від Києва. Ніякого розрахунку не було — просто так вирішили. Ще й підфартило, що знайомі мали нас всіх підібрати біля найближчої АЗС.

Евакуація з іноземним присмаком

Доїхали. Найважче з нас було Ніні. Адже вона опинилася в чужій країні посеред війни. Вона спорадично намагалася зв’язатися з фінським посольством. Дипломати відповідали їй, але допомогти нічим не могли, адже виїхали до Польщі. Фінська журналістка почала мене переконувати, щоб я, дружина, її батьки їхали до Фінляндії. Iltalehti, її видання, профінансує наше перебування в Гельсінкі на належному рівні. Звичайно ми всі відмовилися. На щастя, один з моїх знайомих відвозив свою дочку на навчання в Польщу і погодився підвезти Ніну до Львова. Щобільше, я попросив, щоб замість моєї родини фіни допомогли іншій сім’ї.

Найбільше задоволення від того, що ми приїхали в село, отримала Beauty, адже тепер вона могла нескінченно довго гратися зі своєю мамою, на ім’я Сарделька. Якщо чесно, то нині важко описати свої відчуття тих перших днів. Все було одноманітно: постійно «втикав» в телеграм, майже нічого не їв, не спав і виходив на вулицю послухати «виходи» української артилерії. Дуже тисли родичі та деякі друзі, які постійно казали, що «тобі треба рвати кігті на Захід, бо рускіє завтра прийдуть в Київ, і тобі буде непереливки через те, що ти їм постійно робив всілякі гадості і заважав їхній пропаганді». Та й про роботу в ті дні не можна було вести ніякої мови. Концентрація перебувала на нульовому рівні.

Beauty та її мама Сарделька

Після першої хвилі шоку

Перша хвиля шоку вже минала. Я почав шукати собі хоч якесь застосування, але знайомі військові, до яких я звертався казали, що навряд чи я можу бути десь корисним. Тут я побачив в інтернеті оголошення про набір в підрозділи територіальної оборони. Я зателефонував за своїм місцем проживання, нелагідний чоловічий голос повідомив: «Вася, прієжай, палучіш пушку і будеш воювати. Візьми з собою пачпорт і код». Потім до цього чолов’яги хтось прийшов і він зайнявся вже іншим Васьою.

Ця інформація неабияк мене порадувала. Але була одна величезна проблема — я не міг ніяк доїхати до підрозділу територіальної оборони. Я видзвонив всі можливі служби таксі, але ніхто не хотів їхати за 30 км в село. Я вирішив йти пішки. Мої домашні були, звичайно, проти, але я все одно твердо вирішив (я Козоріг же, впертий, як баранець). Але тут трапився мені сусід, який розповів, що сільська тероборона зі своєї засідки (раніше — мисливська «льожка») з п’яну підстрелили мужичка, який йшов додому пішки по дорозі, бо прийняли його за російського диверсанта. Чомусь не дуже хотілося мені бути підстреленим випившими тероборонівцями.

Війна як лакмусовий папірець друзів

Війна (як і будь-яка інша кризова ситуація) вперто та чітко проявляла, як на фотоплівці, моє оточення, я маю на увазі друзів, знайомих. Більшість, як і я, в перші дні перебували в прострації і не знали, що робити.

Але певна частина моїх знайомих, після гарячої фази війни на Донбасі 2014-2016 років, купували собі круті «пушки», дорогущу снарягу, якій позаздрить навіть американський спецназ, та звичайно ж модні камуфляж та берці. Як потім виявилося лише для того, щоб коли заходиш в кафе, то всі з повагою дивились на тебе і тисли руку, бо плутали з бійцями АТО/ООС.

Вони регулярно їздили на тренування, вишколи і постійно казали, що «лише справжні чоловіки будуть захищати цю країну, і, не дай Боже, русняві зайдуть в Україну, вистріляємо і виб’ємо усіх». При цьому, ці «мужні чоловіки» часто підколювали мене, мовляв, «що ти там своїм проєктами з російськими ботами/ тролями, це все фігня, країну треба захищати зброєю».

Так в перші дні після початку російського вторгнення ці «кальяні тигри» (саме так їх нині називають військові) потікали до Закарпаття, на Івано-Франківщину. І найгірше те, що вони почали писати мені звідти, як же сильно вони переживають та плачуть за долю України, не можуть нічого зробити, не можуть їсти/пити... Правда, як виявилося, хлебчуть вони закарпатське вино та франківське темне нефільтроване, як коні воду, але то таке...

Словом, на війну їх не відпускають дружини, тьоті/ дяді, «холодний розрахунок» і пішли вони захищати місцеві фортеці. Що теж зрештою непогано. Я їх не засуджую. Кожен має займатися своїм, тільки без цього інстаграмного пафосу.

Було б справедливо розповісти й про те, що, в мене є товариш, який нетрадиційної орієнтації (я дізнався про це якраз під час війни). Так от, він залишився в Києві зі своїм хлопцем. Сам він забезпечує гарячою їжею декілька блокпостів тероборони, постійно допомагає їм якимись технічними штуками. Його хлопець відгукнувся на заклик «Укрзалізниці» і повернувся туди на роботу. Ледь не кожного дня вивозить евакуаційними потягами українців зі Слов’янська, Харкова, Києва. Прошу не сприймати цю історію як пропаганду гомосексуалізму, це просто історія з реального життя.

І я також хотів би сказати, що військові та добровольці, яких я знав ще з 2014-2016 років спокійно, без зайвого пафосу, піару збиралися і їхали до своїх бригад (на превеликий жаль, деякі з них вже загинули). Коли я з ними спілкувався, то ці хлопці випромінювали нереальну впевненість у своїх силах, буддистський спокій, і всі вони запевняли, що «займись тим і там, де можеш бути найкориснішим». Це дуже заряджало і допомагало віднайти психічний баланс.

Пропозиція воєнного часу

Зрештою, мені зателефонував товариш, з якими ми відновили спілкування за тиждень до війни. Данило повідомив, що хоче взяти мене з собою до лав військової частини, яка активно залучена до оборони Києва. Їм потрібні люди для налагодження процесів, логістики. Я тут же погодився.

Рідний брат, який приїхав до мене в село, якимось неймовірним чином знайшов таксиста, і він погодився забрати нас до Києва за 1000 грн. Найтяжче було залишати свою родину: дружину, собак і тестя з тещею.

Наша Beauty

Доїхати до Києва — це був ще той квест. Таксист власне приїхав, але як виявилося, не мав паспорта, лише водійське посвідчення. На кожному блокпосту це викликало обґрунтовані підозри. До речі, на цих імпровізованих блокпостах можна було побачити дуже різних людей: мисливців зі своїми ружбайками, молодих нацгвардійців, поліцейських. Все це створювало враження хоч і хаотичного, але єдинного механізму.

Але поїздка не була б поїздкою, якби не було пригод. Під час проходження паспортного контролю на одному з таких блокпостів мене ледь не підстрелив молодий нацгвардієць. Але то таке.

Коли вже виїхали на пряму дорогу до Києва, я побачив як українські сили ППО швидко розгортали радар та власне ударну частину комплексу БУК. І тут же знайшлися ідіоти/ ідіотки, які зупинилися та почали знімати це на телефони. Ми зупинилися теж і через велику кількість обсценної лексики вдалося відігнати доморощених інстаблогерів/ тіктокерів.

Підійшли військові, які супроводжували сили ППО. Вони були втомлені, адже за їх словами, вони не спали останні 48 годин, постійно змінюють дислокацію, щоб орки не накрили. Але найбільша проблема — це українці, які вперто знімають їх на свої телефони і завантажують світлини чи відео в інтернет. І тоді орки виявляють наші сили ППО. В мене в рюкзаку було 10 банок Red Bull, теплі светри та худі, все це відразу перейшло у власність українських військових. Міцні обійми кожного з них навряд чи я коли-небудь забуду.

О 20.00 на станції метро «Васильківська» мене чекав Данило. Там я сказав «до зустрічі» своєму рідному брату. Ми поїхали в центр столиці, я заселився до товариша. Наступного дня нас чекали у військовій частині для оформлення на військову службу.

Наслідки обстрілу Києва в районі телевежі на Дорогожичах, свідком якого я став: