Моя війна. Продовження історії про службу NLP-інженера в ЗСУ

На зв’язку Анатолій Шара, NLP Engineer в Semantrum, нині військовослужбовець. Нагадую, це мій особистий блог. Я буду намагатися описати вам своє перебування в Збройних силах України під час війни з росією так, як воно є, без прикрас.

Кінець лютого 2022 року. Першу частину читайте тут

Голосний початок служби

Під вечір наступного дня я та мої друзі стояли на прохідній військової частини, що розташована в Києві. Того дня був реально псячий холод, пронизливий вітер, який ледь не збивав тебе з ніг. Наша банда виділялася тим, що ми стояли по «гражданці», а всі навколо ходили у військовому «пікселі». Поки нам оформлювали «пропуска», ми намагалися підбадьорити один одного, бо новини, які всі читали в тг-каналах, залишали гнітюче враження: орки атакували великими силами по всій Україні.

Раптом в небі почувся тріск, а потім й вибух страшенної сили. Я ледь не оглух. Здавалося, що стався реальний землетрус. Тут же почувся звук повітряної тривоги, яку я потім назвав «люфталярм» (від німецького слова Luftalarm), і це стало згодом популярним висловом.

Солдат, який виписував «пропуска», кинув свою ручку та папірці на стійці біля механічного турнікету та дременув щосили в середину частини, залишивши нас на вулиці. Один з моїх друзів поглянув на свого колегу і промовив, посміхаючись: «Ну шо, Славік, славіл ачко? Це ж наша ПВОшка їбаше! Мабуть, збили якусь хуйню в небі!». Славіка почало сильно трусити. Насправді такий стан був в кожного, просто не так явно було це видно.

Через декілька десятків секунд цей же солдат прибіг назад зі словами: «Як же ви заїбали!!! У всіх паспорта та воєннікі єсть?». Ми всі ствердно закивали головами. Він прокричав: «Бігом в убєжище! Бо щас всєм пізда буде!».

Нас не потрібно було просити двічі: банда почала реактивно забігати в середину. В бомбосховищі не було де яблуку впасти. Інший військовослужбовець попросив передати йому документи та почав перевіряти нас на знання власної приписки, дня народження. Кожне прізвище він називав голосно, і майже в кожному робив помилку. Всі трохи поржали з мого прізвища, але потім зійшлися на тому, що їм пощастило, що «шара в їх підрозділі, а не в іншому».

До Віки, щоб оформитись

Біля мене стояв якийсь вояка, років десь 40, і прошепотів мені по-зрадницьки на вухо: «Це вам треба нагору пиздувати до Віки, оформляться!». Я повернувся до нього і кажу: «А хто така Віка?». Його відповідь була коротка: «А ти побачиш!».

Через декілька хвилин оголосили про закінчення повітряної тривоги, або як я її називаю, «люфталярм». Тут же відразу в сховище зайшла Віка, молода жінка, років 30. Її різкі парфуми швидко заповнили простір сховища. Камуфляжний одяг відповідного розміру підкреслював її струнку спортивну фігуру.

Всі чоловіки в залі відразу повернули в її сторону голови. Вся увага була сконцентрована на ній. На поясі в неї була кобура з пістолетом. Віка голосно промовила: «Всі новоприбулі прошу ходімо за мною. Будемо оформляти документи». Тут знову завила сирена повітряної тривоги. Але на неї це ніяк не подіяло, вона махнула рукою: «Ходімо, чого стали? Ми не можемо вічно чекати».

Ми слухняно виконали її наказ. Попри те, що сам процес прийому на службу в ЗСУ досить забюрократизований, Вікторія та її коліжанки працювали дуже ефективно. Круті професіонали.

Трішки воєнної бюрократії

Я пішов з новоспеченим колегою до майора з військкомату, який мав сформувати остаточний наказ на зарахування у військову частину, який потім йде на підпис вищому командуванню. Зайшов у напівтемну прокурену кімнату, де були навстіж відкриті вікна. Двері ледь не вирвало протягом. В кімнаті сиділи двоє військових. Їх було ледь помітно серед купи оргтехніки: принтери, сканери, монітори.

Один з них затягнувся цигаркою. Побачивши мене, вони припинили між собою спілкуватися. Той, що курив, випустив нереально великий клубок диму і вимовив: «єбать, Шара, ето ти?». Я ствердно відповів. Вояка продовжив: «я лічно хотєл пасматрєть на тібя. С такой фамілієй...Ну, давай, расказивай кто ти, шо ти».

Я розповів військовому про свій досвід військового журналіста у 2014-2016 роках на Донбасі. Він уважно мене вислухав і збиваючи попіл голосно протягнув: «єбуцца коти, так ти шо, ссошнік? Ілі проста маньяк-убійца?».

❗️ Довідоково: на жаргоні українських військових «ссошнік» — це військовослужбовець Сил Спеціальних Операцій Збройних сил України.

Я зареготав і заперечно махнув головою, і знову затягнув про своє журналістське минуле. Майор зупинив мій спіч рукою: «дружище, да я проста тібя падйобиваю... На самом дєлє я очінь рад, што к нам пріходят разниє люді. Пайдьошь в развєдку служить. Ти же парєнь піздлівий, журналіст, как нікак. Будєш там работать с людьмі.» Я знову розсміявся з думкою «ну який з мене розвідник, бля». Він підійшов до мене і міцно потиснув руку, і показав рукою на вихід, сигналізуючи таким чином, що мені пора йти.

Тривожні новини

Я вийшов до своїх знайомих. Ми сіли у великому залі в очікуванні, коли ж нам дадуть «пушки» та ми підемо воювати. Всі так і думали, що при отриманні зброї, нас відразу кинуть захищати Київ. Тільки і було розмов про «пушки». Кожен розповідав, з чого стріляв. Серед нас були і люди з бойовим досвідом.

До слова, в цьому залі співіснувало відразу кілька світів: один сонний — по центру стояли ліжка, з яких чулося таке хропіння, що його легко можна було сплутати з вибухом гаубичного снаряду, та інший, робочий — з кімнат неподалік чулися уривки робочих розмов, віддавалися накази на виконання, хтось постійно забігав туди, постійно вибігав.

Я трохи розслабився і поліз у телефон дізнатися, що ж відбувається в Україні. Так в одному з телеграм-каналів прочитав про важкі бої в Гостомелі з кацапськими десантниками. Поки я намагався подивитися відео, мене ледь не збив один з військових, який прямо залетів до цього залу.

Вояка забіг до одного з кабінетів з відкритими дверима зі словами: «Товаришу командир...Термінова інформація: колона орків прямує до Києва на отжатих у нациків машинах. Повідомляється і про колону танків. Кількість поки що встановлюється». Все це він випалив на одному диханні.

❗️ Довідково: на жаргоні українських військових «нацик» — це військовослужбовець Національної Гвардії України.

Якщо чесно, то в мене в середині все похололо. Стало страшно. Думаю, все, орки заходять в Київ. Командувач відповів коротко: «Командирів... вниз. Я спускаюся. Посилюємо наші позиції на блокпостах. Бойовим групам готуватися на виїзд».

І військова машина закрутилася. Військові готувалися до термінового посилення своїх позицій. З військової частини почали виїжджати автомобілі, в яких сиділи озброєні до зубів злющі українські вояки.

Очікувано, на нас всі «забили». Та й зрозуміло, чому. Почекавши десь пів години, я наважився і зайшов до Віки. Вона мені повідомила, що приступити до служби ми зможемо тільки тоді, коли надійде наказ про зарахування. Його вже сформували і направили на підпис Командувачу ТрО. Потім вона зателефонує нашому командиру і тоді він нас збере тут. А нині ми можемо спокійно валити додому.

Бій у Києві

Як тільки вона це промовила: тут же пролунало декілька сильних вибухів неподалік і почалася потужна перестрілка. Здавалося, що бій триває прямо біля будівлі, де ми перебували. Перестрілка не затихала. Всі ми, як то кажуть, «славілі ачко».

Я вирішив вийти на вулицю і перевірити, адже поодинокі військові були зайняті своїми справами: носили кудись короба з кулеметними стрічками, пострілами для РПГ. Як виявилося, бій дійсно йшов неподалік, але не біля моєї військової частини. Я бачив багато трасувальних куль, які літали хаотично.

Якийсь вояка схопив мене за каптур: «Ти якого хуя виліз сюди? Хочеш, щоб в’їбашило? Давай в сховище!». Тут же знову заволала повітряна тривога. Вирубили світло. Ніколи не забуду цей клятий звук. Адреналін знову вприснувся в кров. Серце вкотре стиснулося. Через кілька хвилин стихло все: і вибухи, і сирена.

Увімкнулося світло. До військової частини почали прибувати авто з військовими. Я стояв і захоплено дивився на наших воїнів. Вони щось по-діловому обговорювали. Витягували з авто якесь спорядження. Я підійшов допомогти витягти якийсь важкий ящик. На моє німе питання, вояка відповів: «Частина орків прорвалася в район Зоопарка, там ми їх заїбашили всіх. Бігали за ними по парку КПІ. А потім, ЗСУ роз’їбали ще 3 машини з орками на мосту біля Берестейки. Там ті машини, що вони віджали у нациків у Гостомелі, спалили РПГшками. Всі уйобки згоріли. І ще одного спалили біля Інтернаціональної площі. Потом вже як верталися, трошки почали єбошити один по одному. Але, слава Богу, бистро розібралися.»

Ящик, який ми витягнули, сильно придавив мені палець на нозі, я ледь стримуючи біль, попросив його допомогти мені відсунути. Вперше в житті я пожалкував, що кинув палити 5 років тому.

***

Віка ще раз сказала, що зараз ми маємо їхати додому. Це було велике розчарування. Адже всі ми вже уявляли себе десь на бойових завданнях. Вперше я їхав по нічному Києву, який був повністю порожнім.

Я ще ніколи не бачив столицю такою. Темно, хоч око стрель, і стрьомно, бо раз по раз звучить повітряна тривога. Орки пробують зайти з різних напрямків. Всі вояки на блок-постах нервують. Можуть пальнуть по тобі. Всі ставляться один до одного з великою підозрою. Так починалася моя війна.

Далі буде.

Сподобалась стаття? Натискай «Подобається» внизу. Це допоможе автору виграти подарунок у програмі #ПишуНаDOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось44
До обраногоВ обраному3
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Очень интересно. особенно про очко «жим-жим». У меня боевого опыта нет. но есть 2года в советских ВВ(внутренних войсках). Неоднократно охраняли стрельбище, где шальные пули летали над головами. Когда пошел в тероборону , случился похожий инцидент с обстрелом. Видел вокруг себя жим-жим, но что-то не у себя. Во-первых автоматная очередь не бывает прицельной, во-вторых ты в укрытии, в-третьих вокруг тебя много людей со стволами....Один даже после всего выстрелил себе под ноги...салага.

Тепер чекати як нову серію улюбленого серіалу

Бро, держись там и пиши еще.

Крутецько! Можна кіно знімати!

Дякую, дуже гарно написано, чекаємо далі...

Круто бачити такі актуальні топіки на DOU! Дякую автору за об’єктивне висвітлення війни.

єбуцца коти

Ох же ж цей неповторний стиль)
Анатолій Владіміровіч, пішитє єсчо =)

Підписатись на коментарі