Почуття невиконаного обов’язку і як його позбутися — досвід волонтерства

Усім привіт! Мене звуть Оля, і я HR Business Partner у компанії SD Solutions. Сьогодні я б хотіла розповісти про поширену перешкоду у боротьбі з ворогом в час війни — почуття невиконаного обов’язку.

З ним я зіштовхнулася сама, і на нього вказує досвід моїх колег. Цей стан є не менш руйнівним для психічного здоров’я та загальної продуктивності ніж почуття провини вцілілого, і про це варто говорити.

Що таке почуття невиконаного обов’язку

Почуття невиконаного обов’язку — це хибне відчуття провини перед країною/людьми/близькими у період війни через начебто недостатній та незначний внесок. Я можу навести власну статистику, за якою у тій чи іншій формі це проявляється в усіх опитаних мною співробітників. Кожного разу, коли я просила розповісти мені про те, чим вони займаються у воєнний час та чи була у них змога допомагати, я чула «це небагато», «не думаю, що це важливо», «ну ми трішечки допомогли, але люди роблять і більше» і **подібне. Більшість навіть не хотіла розповідати мені про волонтерство, бо соромились, що це занадто мало і не може ним називатись.

Провина починає формуватися на фоні новин, подій і розповідей про великі справи, проте багато людей забувають, що кожна з них складається з тисячі невеликих частинок. Нині існує багато видів фронтів: бойовий, економічний, кібернетичний, інформаційний, дипломатичний, гуманітарний, психологічний та індивідуальний. Кожен з нас покриває принаймні один з них. Попри це, навіть військові продовжують повторювати, що вони не герої.

Чому його варто позбутися

Поки ЗСУ захищають нас у зоні бойових дій, хтось має допомагати їм в тилу. І найменше, що можуть зробити українці, це залишатися при здоровому глузді з максимальною продуктивністю для підтримки економічного і морального стану нашої країни.

Навіть якщо зараз ви думаєте, що почуття провини ніяк не впливає на вашу життєздатність, воно може відгукнутися і після війни, коли ще більші зусилля знадобляться для відбудовування країни.

Як принаймні полегшити почуття невиконаного обов’язку

  • Усвідомити цінність власного життя. Ця теза стосується не лише почуття невиконаного обов’язку, але й провини вцілілого. Ваш обов’язок на цьому етапі — це зберегти себе, свою родину і свій моральний стан. Нікому не стане легше від втрат чи від чиїхось самокартань.
  • Зрозуміти, що для вас є виконаним обов’язком. Якщо Вам здається, що ви НЕ виконуєте повинність перед державою, то для початку виявіть, якою вона є для вас. Піти в ЗСУ? Залишитись на території України? Чи все ж бути корисним у чомусь іншому відповідно до своїх сил та ресурсів?
  • Помічати кожну дрібничку і справу, яку ви розбили за час війни. Включно з: поспав/-ла, зробив/-ла репост про допомогу, подзвонив/-ла рідним. Не забувайте ні про що, це допоможе бачити повну картину.
  • Виявити, які фронти посилюєте власне ви. Визначіть, які вміння і знання маєте саме ви та використовуйте свої сильні сторони. Розробник, який не вміє водити, в кібервійні буде очевидно кориснішим, ніж в перевезенні переселенців.
  • Не беріть на себе більше, ніж можете охопити. Не потрібно поринати з головою, адже вигорання не принесе користі нікому, а ваше здоров’я має бути на першому місці. Про це говорять навіть правила порятунку пораненого.
  • Поставити собі завдання. Наприклад, дізнатися про волонтерські групи поблизу, запитати, чи можу я чимось допомогти або навіть поставити собі за мету продовжити працювати не відволікаючись на новини похвилинно.

Якою б незначною не здавалась ваша праця, вона стає вагомим внеском у боротьбу. Ми з нашими співробітниками вирішили показати, як з цим справляємося ми. Можна довго картати себе за незначну допомогу, а можна подивитися на це з іншого боку. Якщо об’єднати всіх наших працівників, то виявляється, що наша незначна спільнота бере участь у кожному з фронтів, а це приводить нас до тези, яку хочу донести: «Маленька допомога стає великою справою і потужною зброєю».

Мій власний досвід

З перших днів повномасштабної війни, я намагаюсь знаходити в собі сили і робити цей вклад для нашого спільного майбутнього. Хоча я не маю значного досвіду у волонтерстві, роблю все, що в моїх можливостях і силах. Я знаходжу одяг, який згодом перетворюється на сітки, що маскують наших бійців. Я збирала кошти на бронежилети, а також шукала шини та відвозила їх до блокпостів. Крім того, допомога співробітникам, яким потрібне нове житло, транспорт та підтримка є не менш важливою.

Може здатися, що тільки бойові навички корисні під час війни, але й інші професійні вміння та знання можуть бути корисними як ніколи. Багато людей втратили роботу через війну, тому з власної ініціативи я почала проводити консультації, допомагати з написанням резюме і пошуком роботи на своїй сторінці в Інстаграмі.

Як реагувати

Не зациклюватись на кількості допомоги, зосередитись на якості, а саме використовувати свої сильні сторони та професійні навички.

Антон, Full Stack розробник

Коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, першим моїм пориванням стало одразу записатися до Тероборони з думкою «хто, якщо не ми». Проте у центрі запису мені сказали, що потребують людей з військовим досвідом, а якщо його немає, то є безліч інших способів допомогти. Після цього моїми фронтами стали економічний та транспортний: і нині я автоволонтер у вільний від роботи час.

Коли була перша хвиля переселенців, то я перевозив їх до західних областей та до кордону, тепер переважно просто транспортую гуманітарну допомогу. Я вважаю, що нині саме перевезення вантажів у кожний куточок України є не тільки одним із найважливіших завдань, а й перевагою над ворогом.

Та вистачає і завдань, які не стосуються гуманітарки. Наприклад, мені найбільше запам’яталась поїздка, завданням якої було відвезти команду іноземних журналістів (координаторка з Польщі, а решта — аргентинці) до Житомира. Ми робили знімки наслідків бомбардувань: гуртожиток, ліцей. Там я побачив чоловіка, який намагався розгребти завали та дістати вцілілі речі. Найдивовижніше, що у час потрапляння бомби він перебував у приміщенні та зміг вижити.



Були і веселі ситуації, коли вшістьох їхали в одній легковій автівці. Здавалося неможливим всунутися разом з речами, проте все влізло, всі доїхали, і від цього стає тепло і приємно на душі.

Як реагувати

Зрозуміти, що життя продовжується, а наш вклад дійсно цінується. Попри думки, чи зробив я достатньо, чи виклався на повну, я розумію, що будь-яка найменша допомога однаково є суттєвою, а кожен українець зараз бореться на якомусь із фронтів. Наша сила в єдності та любові до рідної землі, а не кількості.

Даша, HR

На початку війни, коли була хвиля біженців і переселенців, я почала допомагати з житлом для співробітників, а саме з місцями, де можна було зупинитися на ніч чи дві, а вже згодом мені телефонували знайомі знайомих з проханнями розповісти чи допомогти.

Одного разу, вже майже вночі телефонувала жінка з дитиною, яка буквально застрягла десь без бензину. Ми знайшли сайт громади, телефони допомоги і контактних осіб, і, на щастя, їй знайшли місце для ночівлі. Наступного дня вона змогла заправитись і вирушити далі.

Не завжди мені вдавалось знайти і допомогти людям, проте якщо у вас є такі випадки — непотрібно розчаровуватись чи засмучуватись. Поки ви ресерчите, дзвоните і спілкуєтесь з людьми, ви однаково знаходите якусь певну інформацію, яку можна згодом використати і допомогти іншим. Нічого не проходить даремно.

Як реагувати

Не картати себе за те, що робиш замало. Хоча я не вважала це волонтерством, виявилось, що така допомога дуже суттєва для людей. І коли таких «неволонтерів» тисячі, виявляється, що ми значно полегшуємо роботу державі, яка не може координувати переміщення всіх людей.

Оксана, рекрутерка

Волонтерство і поширення інформації про допомогу стає однією зі складових частин загальної боротьби українців. Ми збираємо гроші і закуповуємо їжу для тварин у притулки, займаємося їхньою координацією, адже тварини нині також сильно страждають в умовах війни.

Як реагувати

Я роблю все, на що у мене вистачає матеріальних і моральних ресурсів.

Олександр, Deep Learning інженер

Я розповім більше не від свого імені, а від сім’ї. Разом ми стали на оборону держави з гуманітарного боку: матері і жінки плетуть сітки, разом ми закуповуємо медикаменти для ЗСУ, ходимо на мітинги на підтримку України в Польщі.

Як розробник, я тримаю фронт і на кібернетичному рівні: DDos-атаки (думаю, що кожен інженер хоч раз цим займався), роблю різні інформаційні, пов’язані з програмуванням, та логістичні завдання. На Projector має бути безкоштовна лекція про Computer Vision, над контентом якої я теж працюю. Моя дружина працює в інформаційному полі іспаномовного ринку.

Фонди, гуманітарка — це насправді все набагато складніше, ніж здається. Я роблю всі, що у моїх силах, але навіть при цьому відчуваю, що вигорання вже не за горами.

Як реагувати

Зрозуміти, що це нормально, але з цим треба боротися: правильно розподіляти сили і пам’ятати про цінність того, що вже зробив.

Ірина, контентрайтерка

І хто казав, що філологи не можуть воювати? Наша зброя — мова, а наш фронт — інформаційний. Я займаюсь перекладом різних новин, інструкцій і документів у вільний від роботи час.

Крім того, на початку повномасштабного вторгнення, коли не було ні інтернету, ні техніки, я плела сітки, готувала їжу для військових та спілкувалась зі студентами іноземних університетів.

З перших днів, мене мучить совість, що я не в Теробороні. Я переконана, що роблю занадто мало, але стараюсь не показувати цього.



Як реагувати

Усвідомити, що кожен має відзначатися там, де від нього найбільше користі. Щоб трошки втамувати своє почуття провини, банально починаю розповідати собі, що тут я потрібніше. Я вже роблю набагато більше, ніж могла б у Теробороні.

Паралельно з цим усвідомлюю, скільки б могла ще допомогти, замість постійних душевних картань, адже продуктивність прямопропорційно залежить від морального стану.

Висновки

Я написала цю статтю не для того, щоб відзначитись, що ми щось робимо. Адже мірятися одне з одним, хто зробив для перемоги більше чи менше — це останнє, що потрібно для перемоги.

Але внутрішнє мірило може залишатися та заважати. Відчуття невиконаного обов’язку — це не об’єктивна річ, вона існує лише у психіці. Якщо ви схильні до цього, то і вступивши в лави ЗСУ, можете не позбутись його. А об’єктивна реальність є такою: для того, щоб стати воїном — не обов’язково брати до рук справжню зброю. Для мене це доводять історії моїх колег і друзів, якими я захотіла поділитися.

Мало того, цивільне населення — це ті, кого захищають ЗСУ. І ніхто з воїнів не хоче, щоб його зусилля розбились об виснаження і вигорання людей, що змучились від провини і більше не можуть жити звичайним життям.

Бойовий дух на передовій напряму залежить від нашого морального стану в цілому. Не варто заганяти себе і похвилинно мучитися думками на кшталт «а що, якби я...» Збройні Сили не дадуть ворогові знищити нас фізично, а ми не дозволимо розбити нас морально.

Слава Україні!

👍ПодобаєтьсяСподобалось12
До обраногоВ обраному4
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Корисно. Дозволяє зрозуміти що не в тебе одного подібні думки. І не один ти робиш те що можеш (і думаєш, що це мало). Дякую за статтю.

Оля, яка крута стаття! Простими словами такий важливий меседж 🙏🏼

Дуже крута і корисна стаття! дякую!

Дуже вчасна стаття, дякую.

Коментарів щось замало, хоча стаття корисна. Відчуття недостатньої корисності зараз дійсно переслідує багатьох. Але є простий вихід — постійно щось робити — то там, то там. ;-)

Главное не терять здравомыслие и быть максимально полезными. Скажем от ИТшника будет много больше толку за компом, чем идти и разбирать завалы. К примеру, куда эффективнее будет заработать 5к и дать им 5-ти безработным, кто будут разбирать завалы. Или 10-ти ИТшникам продолжать работать и донатить на трактор/бульдозер, чем идти и руками разбирать завалы.

А от не можу цілком погодитися з даною тезою, адже можна і працювати як ІТ-фахівець, і періодино відволікатися на інші роботи (фізична робота з чимось важким, патрулювання району в складі місцевого ТрО, корисна взаємодія з населенням тощо). Це трохи заспокоює і дозволяє на якийсь час позбутися цього неприємного відчуття, яке описано у вищенаведеній статті.

Ага, особливо коли в тебе дружина і двоє дітей :) нажаль, більшості людей не вдастся вдень працювати а вночі завали розгрібати.

Дружину і дітей можна і в Польщу відправити. Це дуже сильно розв’язує руки. І заспокоює))

Ох, якби ж вони погодились....

Та да, це часто є проблемою.

Дополнительно можно конечно, разбирать завалы, волонтерить, будет куда полезнее чем отдыхать с друзьями после работы или смотреть нетфликс какой-нибудь.

Я больше о тех, кто бросает ИТ и идет «помогать» так как совесть мучает и думает что там от него будет больше толку. Не будет.

А, он воно як. Є така проблема. Та я б і кинув все заради такої справи, але не впевнений, що контора зможе працювати сама. А тоді буде ой. Жінка, син, співробітники, клієнти, партнери... Всі вони відчують наслідки такого рішення, то ж і сиджу в Києві як лох =)

Кожного разу, коли я просила розповісти мені про те, чим вони займаються у воєнний час та чи була у них змога допомагати, я чула «це небагато», «не думаю, що це важливо», «ну ми трішечки допомогли, але люди роблять і більше» і **подібне.

Просто им неудобно на такой вопрос отвечать.
Лично я донейчу деньги и также нашла волонтёра, через которого смогла отправить где-то 20 пакетов с одеждой, обувью и другими предметами для беженцев. Я тоже считаю, что это мало, но это совсем не значит, что я парюсь по этому поводу.

Підписатись на коментарі