«У чому проблема виїхати?» Питання, яке бісило найбільше. Історія айтівця про життя під обстрілами у Гостомелі

Усім привіт, мене звати Олександр. Колись я навчався у Київській консерваторії по класу фортепіано, а зараз працюю QA engineer в українському стартапі HelpCrunch. Перші 10 днів повномасштабної війни росії проти України я з мамою пережив у Гостомелі Київської області, під постійними обстрілами окупантів. Нам пощастило виїхати та зберегти життя. І ось моя історія.

Мирне фото з Києва

Початок війни очима донеччан

Перш ніж я відповім на питання, яке мені ставлять найчастіше, про те, чому я у перший день одразу не виїхав, хочу повернутись на кілька років назад — у 2014-й.

Я родом з Донецької області, місто Єнакієве. Ми з родиною жили досить добре. Батько мав власний бізнес, пов’язаний з рибою, мати працювала директоркою ресторану і фітнес-клубу. У нас був будинок біля Маріуполя, квартира у Єнакієвому та квартира у Донецьку, яку батьки придбали для мене на майбутнє. Мама й тато свого часу дуже багато подорожували, однак найбільше любили Донецьк та вважали його найкращим містом у світі.

У 2014 році все пішло шкереберть. Улюблене сучасне місто з неймовірними парками, вулицями, ресторанами перетворилось на центр скупчення «бариг» та злодіїв. Навіть не знаю, яке ще слово підібрати, щоб описати цих людей.

Там немає жодного сліду цивілізації та піклування про добробут містян. Все, що має значення — це гроші. Пошкоджений снарядом фасад колись величного комплексу «Донбас Арена» і сьогодні нагадує про жорстокість та байдужість російських окупантів до нашої рідної землі.

Однак найгірше — вони відібрали у нас здоров’я та життя.

Втративши все, що він так довго будував, у 2015 році батько захворів. У 2018-му його не стало. Пізніше захворіла та померла бабуся. Мама залишилась у Єнакієвому сама, оскільки я переїхав на навчання до Києва.

Після смерті двох рідних людей я вмовляв маму переїхати до мене. Спочатку не було куди. Тож, довелось попрацювати над цим питанням. Я закінчив університет, влаштувався на роботу, придбав квартиру у кредит у Гостомелі та навіть вмовив маму пройти курси бухгалтера, після яких вона б могла влаштуватись в Києві на роботу. Одного дня мама нарешті погодилась та вже налаштувалась на переїзд.

Ранок 24 лютого 2022 року. Мама якраз навідувала мене у Гостомелі й розбудила о 6 ранку. Попросила перевірити новини, бо нібито чула вибухи. Тоді я і дізнався, що по різних містах країни завдали ракетні удари. Почалась війна.

Паніки не було взагалі ані в мене, ані в мами. Можливо, навчені попереднім досвідом, ми почувалися досить спокійними та зібраними. У голові одразу намалювався звичний план дій: зняти гроші в банкоматі, купити запаси їжі, набрати води, слідкувати за новинами.

Чому не виїхали в перший день?

Переживши війну раз, уявляється, що будь-яка інша війна буде виглядати так само. Так, десь вдалині можуть лунати вибухи. Так, можуть бути перебої з електропостачанням. Так, може бути введена комендантська година, але не більше. Однак те, що відбувалось далі й відбувається в інших містах України по сьогоднішній день, ми не могли собі уявити.

Просто у такий момент не віриш, що війна може повторитися. А якщо повториться — що вона буде страшнішою, ніж перший раз.

До того ж думка про те, що доведеться знову кудись тікати, знову втрачати щойно придбане житло — була нестерпною. Тому у перший день, щойно все почалось, ми прийняли рішення, що поки залишимось тут, а далі подивимось по ситуації.

Десять днів з життя у Гостомелі під обстрілами

Вже 26 лютого ввечері у нас зникло електропостачання. Оскільки вода подається зі свердловини, для роботи помп потрібна електроенергія. Тож води в нас також не стало. Інтернету майже не було, часом тільки ловило щось на останніх поверхах.

Ми почали сильно економити свої запаси питної води та їжі. Прийняти душ чи ванну здавалось розкішшю з минулого життя. А для вирішення фізичних потреб доводилось бігати на вулицю.

На початку я дуже переживав за роботу, адже можливості працювати не було. Пам’ятаю, написав нашому CEO Паші та попросив дати мені тиждень відпустки, бо не хотів втратити своє місце. «Саш, навіть не думай про це. Яка відпустка, у нас війна. Коли зможеш повернутись до роботи, тоді й зможеш.» — Відповів він. І це значно полегшило мій стан, принаймні за роботу я міг не переживати.

Ліворуч я, по центру — Паша (CEO), праворуч — Андрій (Back-end Engineer) в нашому офісі HelpCrunch. Фото ДО війни

Вже тоді нам повідомили, що кожному працівникові виплатять грошову допомогу. Фірма надавала фінансову компенсацію всім, кому вдалося здійснити релокейт за кордон, а також виділила $1000 кожному, хто залишився в Україні. До того ж я постійно був на зв’язку з командою, всі пропонували допомогу, переживали та ділились будь-якою корисною інформацією, яка навіть теоретично могла допомогти нам виїхати.

Я ніколи раніше не думав, що проста підтримка та увага людей можуть настільки врятувати психологічно. Вдячний кожному з команди за їх повідомлення та тривогу за мене і маму.

Тим часом вибухи ставали все гучнішими. Безпілотники постійно кружляли навколо. Люди сотнями сиділи у підвалах. Багато хто не виходив зі сховищ взагалі. Хтось боявся, а комусь було просто нікуди вийти, як, наприклад, мешканцям ЖК «Чеський двір», яких окупанти просто вигнали, спаливши їхній дім.

Треба зрозуміти, що у нас не було жодних сирен. Коли чули вибух, тоді й ховалися. Перші дні ми бігали з мамою у підвал до сусіднього будинку, бо у нашому не було сховища. З часом просто сиділи вдома, дотримуючись правила двох стін, адже звуки пострілів та вибухів не вщухали ані вдень, ані вночі.

Так ми й жили. Засинали під постріли, які вже були як метроном, та прокидались від гучних вибухів, від яких стигла кров. Тоді наше життя вимірювалося днями. І за день треба було встигнути разів 5 збігати до технічного приміщення подивитись, чи не дали воду зі шланга біля свердловини, поговорити з сусідами, спіймати мережу, щоб відповісти рідним та дізнатись якісь новини. Одним словом, вижити.

Багато мешканців, у яких були власні автомобілі, активно виїжджали з Гостомеля 24-25 лютого. Пізніше до нас доходили історії, що когось розстріляли, багатьох обікрали. Тож людям ставало дедалі страшніше наважитись на виїзд.

Ось було коли цілий день дуже багато стріляли, ти сидиш у квартирі чи підвалі та згадуєш, крутиш в голові якісь новини, які читав перед тим. Дуже засмучувало те, що ти фактично нічого не знаєш і нічого не можеш зробити. І про те, що в тебе прямо зараз відбувається — теж ніхто насправді не знає.

Нам дуже пощастило із сусідами у під’їзді та на поверсі. Ми одразу організувалися та вирішили двері під’їзду закривати зсередини на палицю. Так ми відчували себе набагато спокійніше, адже якщо двері закриті на палицю, значить всередині всі свої. Ми жили з буквально відкритими дверима до квартир, постійно спілкувалися і знали, що ніхто чужий не зайде (принаймні, ми так сподівалися).

Ввечері ми збиралися у сусідів вдома, запалювали свічки та просто розмовляли, жартували. Так було легше впоратись з усім, що відбувалось навкруги.

Ми з мамою остаточно вирішили, що хочемо їхати, коли з’явилась перша інформація про загиблих. Тоді ми вже зі свого вікна побачили рашистів з автоматами у лісі. У цей момент ми зрозуміли, що це зовсім інша війна, ніж була у 2014 році у Донецьку. Переживши ту війну, мама не бачила рашистів з вікна свого дому, не бачила близьких прильотів. Ця ж війна виявилась набагато страшнішою, чого ми не очікували.

Тож, ми зібрали рюкзаки та кожного дня дізнавались в сусідів, що кажуть волонтери, чи є зелений коридор, чи хтось буде їхати. Ми сподівались підсісти до когось у машину, бо власного авто у нас немає. На жаль, коридору для виїзду все не було.

Питання, що бісить

Мене дуже сильно бісило, коли якісь знайомі писали: «У чому проблема виїхати?» Це страшенно дратувало, бо ти навіть не знаєш, що їм відповісти.

Я сиджу у квартирі, навкруги постріли і я навіть не знаю, що відбувається через дорогу від мене у 30 метрах. А все, що я знаю — це те, що сьогодні зранку поряд хтось стріляв з автомата. Це все, що мені відомо.

Я навіть не можу піти на сусідню вулицю пішки, бо не впевнений, що дійду. Я реально цього боюсь. Боюсь, що я вийду — і добре, якщо вб’ють. А якщо поранять — то що тоді мені робити у цьому ЖК? Ніхто не приїде рятувати. У сусідньому будинку помер дідусь від інсульту, його тіло лежало на балконі, у квартирі жила бабуся, і не було кому забрати того дідуся.

А зараз ти вийдеш, бо захотілось перевірити, що ж там, тебе поранять, ти прибіжиш або доповзеш до свого дому, і навколо тебе почнуть просто «танцювати» люди, бо ніхто не буде знати, що з тобою робити. Ось такі речі. І ти сидиш і просто чогось чекаєш. Чекаєш якоїсь інформації.

Евакуація

Одного дня ми з сусідом побігли набрати води. Коли ми були на вулиці, у будинок просто перед нашим влучив снаряд. Вибух був страшний, всі дуже сильно перелякалися. Підбігши до під’їзду, я побачив маму та дівчинку із сусідньої квартири. Вони вже збігли вниз подивитися, чи ми живі.

Сусідній будинок, у який поцілив ворожий снаряд

У цей момент сусідка сказала, що їй вдалось додзвонитися до волонтерів, вони повідомили, що у нас є 15-хвилинний коридор, щоб виїхати. Ми швидко зібрали речі та розсілися у п’ять сусідських машин. Я їхав сам, тож у нас навіть залишились вільні місця. Більше ніхто не хотів їхати. Після прильоту снаряду всі боялись навіть вийти зі сховища, не те щоб кудись їхати.

Колоною ми вирушили з Гостомеля та поїхали через Ірпінь. Там ми потрапили під перестрілку між нашими захисниками та окупантами. В один момент прибігли наші хлопці, зайняли певні точки та почали кричати, щоб ми ховались у дворах негайно, бо тут небезпечно. Перші дві машини з колони заїхали на подвір’я, проте для третьої машини там вже місця не вистачало.

Я став просто на узбіччі та ліг на сусіднє сидіння, ховаючись від куль та снарядів, які лунали навколо. Піднявся від стуку по капоту, один з наших бійців голосно кричав, щоб я здавав назад. Я спочатку почав їхати назад, однак потім побачив, що дві перші машини, в одній з яких була моя мама, поїхали вперед, тож я швиденько поїхав за ними. Так потроху нам все ж вдалося виїхати з пекла.

За три години ми були в Києві.

Теперішнє та майбутнє

Наступний план був їхати на захід України та шукати житло в оренду на місці. Через знайомих мені вдалось вийти на дівчинку, яка була в Ужгороді, а її машина залишилась в Києві. Ми домовились, що я привезу машину та її віолончель, бо вона музикант, і тим самим я теж доберусь до більш безпечного місця.

Ми все погодили з мамою та запланували виїзд на ранок 8 березня. Але вночі у мами стався нервовий зрив, дика істерика. Вона не захотіла нікуди їхати, бо «я не розумію, куди їхати, що там робити, де жити, де залишатися, я буду тобі заважати, бо сам ти більш мобільний, ніж зі мною».

Мама сказала, що нікуди не поїде. Їхати за кордон вона категорично відмовлялась. Їхати зі мною у невідомість — теж. Будь-які інші варіанти також викликали бурхливий протест. Вона була у такому стані, що щось їй казати не мало просто жодного сенсу. Я пів ночі просто намагався її навіть не переконати, а просто заспокоїти. Адже вона проговорювала всі свої емоції та думки, які накопичились з початку війни. У Гостомелі вона була абсолютно спокійна, а тут все вийшло на поверхню.

Ми розмовляли до ранку. Єдиний варіант, який її влаштовував — це поїхати до подруги у Дніпро. Хоча в Дніпрі теж небезпечно, однак це була та людина, з якою мама почувалася спокійно. Звісно, я не міг їй заборонити їхати. Я нічого не міг зробити.

Вся наша поїздка скасувалась. Я відправив маму потягом у Дніпро, а 9 березня скооперувався з другом та поїхав на захід.

Усі мої речі та віолончель на шляху до Ужгорода

За дві доби я доїхав до дівчини в Ужгороді, віддав їй авто та віолончель. У них 2-кімната квартира, у якій проживає десь 10 людей. З поваги та вдячності до мене, вони постелили мені постіль окремо на дивані, тож я спав розкішно. Проте розумів, що залишатися там немає можливості.

Я знайшов BlaBlaCar та поїхав у Стрий, де мій друг з родиною погодилися мене прийняти. Я залишався в них з 11 березня і по Великдень. Дуже вдячний їм за допомогу та підтримку.

Що стосується мами, вони з подругою виїхали до Болгарії. Живуть безкоштовно в готелі, який надали українцям. Мама допомагає на кухні та потроху справляється.

Які плани на майбутнє? Чи повернемось ми з мамою в Гостомель та продовжимо жити, як і планували? Не знаю. Не маю жодного уявлення. Знаю тільки, що окупанти вдерлися та пограбували всі квартири у нашому будинку. Там скло та сміття усюди. Комунікації досі не відновлені й невідомо, коли це станеться.

Так зараз виглядає мій будинок

Моя квартира після «візиту» окупантів. Фото зроблені 29.04.2022

Один з окупантів взув мої кросівки, а в коридорі залишив свої

Моя кухня після того, як до неї вдерлися окупанти. Фото зроблені 29.04.2022

На сьогодні я повернувся в Київ, з’їздив побачити, що там у Гостомелі, що з квартирою. Тепер хочу знайти майстра, щоб поставити двері. Якщо у мене будуть закриті двері — мені вже буде легше.