67 годин до Польщі, або Як ми виїздили з Дніпра
Привіт, мене звати Саша. Раніше я керувала маркетингом у Work.ua. Тепер я веду власний проєкт «Привіт, воїне!». Ця стаття про те, як ми з друзями їхали з Дніпра до Польщі: про ночівлю на підлозі,
5 березня я прокинулася о п’ятій ранку, щоб встигнути зібратися до шостої, бо о шостій закінчується комендантська година й треба було виїхати якомога раніше, щоб не встряти в затор. Що я тоді знала про затори...
Поспіхом розбудила малих, згадала, що в морозильнику купа м’яса, а в холодильнику — їжа, але часу розбиратися з цим не було. М’ясо залишила вуличним собакам біля смітника, а за холодильник мені ще віддячать друзі, коли через місяць прийдуть перевірити, як там моя квартира. Запихала наші валізки в машину, повернулася ще раз подивитися на квартиру — і в путь. Рано зранку, по темному, наче крадійка. Наче це я вкрала власне життя, а не клята рашистька армія.
День, який все змінив
24 лютого 6:30. Моя старша донька принесла телефон, з якого чую голос подруги: «Саша, бомбят Одессу и Киев». Відчуваю, як моє серце перестає битися, а я лечу у прірву. Ще вчора була в Києві, встигнувши повернутися ввечері додому. Ще вчора я могла дати руку на відсіч, що, ну, неможливо, не-мож-ли-во, щоб почалася війна.
Беру себе в руки. Збираю дітям тривожні валізи. Йду на вулицю. 7:30, а до банкоматів черги стометрові, в АТБ теж саме. В мене ніколи не буває готівки, я розумію, що найближчим часом події можуть розвиватися як завгодно. В аптеках вже нічого немає. Купую дві пляшки просеко та хамон у «Винах миру» і йду додому.
До від’їзду
На якийсь там день вдалося заправити машину. Що не вдалося, так це здати кров, адже таких черг під банком крові ми з друзями за роки регулярного донорства не бачили ніколи. Не вдалося поспати. Не вдалося поїсти.
Десь на третій день наробила бутерів, купила сигарет та батончиків, посадила дітей в машину і поїхала на блок-пост в харківському напрямку. Кажу подрузі, поїду на блокпост, а вона мені: «І відро наше з-під борщу забери».
Далі були якісь пошуки гуманітарки, багато роботи, тексти, повідомлення, збори з командою, обговорення. Час втратив свій відлік. Короткі зустрічі з друзями, робота, діти. Якось я навіть спробувала відвести дітей до батьків в місто за 120 км від Дніпра, щоб спокійно волонтерити. Коли приїхала, піднялася до батьківської квартири, взяла дітей за руки й повернулася з ними назад. Не змогла. Тоді я зрозуміла, що таке насправді материнство.
4 березня здали нерви. Я не витримала. Написала подрузі, в неї також є донька. Домовилися їхати. Поспіхом. Завтра. Щоб не передумати. Написала всім знайомим, ще одні друзі вирішили їхати з нами.
В дорозі: день перший
5 березня я, моя подруга, троє дівчат 13, 7 і 7 років та два мужніх коти виїхали з Дніпра, щоб бозна-коли повернутися.
Якось наївно я вважала, що нам вистачить однієї доби на дорогу до Польщі. Коли ж через 5 годин дороги ми були під П’ятихатками (це 1,5 години їзди), надії розвіялися вщент. Ми просто стояли в напрямку Польщі. Діти сварилися, грали, дивилися мультики. Ми плакали, сміялися, мовчали. Десь о 23:30 ми були за 50 км від Умані. А перед нами був
Це просто щось нереальне: ти десь на трасі, ніч, перед тобою довжелезна червона змійка з машин. Їй нема кінця, вона звивається дорогою уперед, туди, де вже не бачить око. Оскільки водіїв у нас було усього два на дві машини, ми вирішуємо десь зупинитися і поспати.
Знаходимо поруч якесь село, в ньому — готель-ресторан. Телефонуємо, власник каже: «Їдьте, десь вас положимо». Приїжджаємо. Заходимо. Нас зустрічає якийсь мужчина, каже отут можете лягти. Отут — це зал ресторану, в якому люди сплять просто на підлозі. Хто у спальниках, хто на кариматах. Стелю пуховик старшої на підлогу, кажу малим: «Лягайте». Воні такі зморені й шоковані, що не ставлять питань. Накриваю їх спальником, сама лягаю біля подруги та її дитини на клаптик каримата. Так я поспала 40 хвилин. Потім почали збиратися якісь люди, в когось заплакала дитина. Ну, й мені просто захотілося поплакати. Менш з тим, через 4 години ми вже їхали далі.
День другий
Десь на трасі організм перестав витримувати. Пропоную всім зупинитися. 15 хвилин сплю просто посеред траси на узбіччі. То були кращі 15 хвилин сну в моєму житті.
Далі їхали до Вінниці. Коли заїхали, були шоковані кількістю машин біля заправок. Це не сотні метрів навіть. Це тупо кілометри черг. І тут, мабуть, варто розказати, як заправлялися ми самі.
В моїй машині
Важливо: ми не зупинялися на перших заправках при в’їзді. А їхали в самий центр міста, навіть якщо це було не по дорозі. В глибині міст заправки всюди були порожні чи майже порожні.
12:47 шостого березня. Ми у Вінниці. Поки ми шукаємо пусту заправку, наші друзі лише в’їжджають у місто. Кілометри черг. Ми їдемо далі, вглиб. Подруга з іншої машини шле фото: ракети. В аеропорт. В цей момент ми їдемо через міст і бачимо чорний дим. Починає волати сирена. Всі їдуть мов скажені, мій кіт заповзає мені під педаль, я підіймаю його, щоб закинути назад, і він поливає мене струменем своєї запашної сечі.
Ви спитаєте, чого кіт не в переносці. Бо вона не влізла. Лишилася одинока в центрі Дніпра, звідки ми забирали дівчат. Сподіваюся, комусь стала у пригоді.
У Вінниці ми заправляємося та вирішуємо лягти поспати, а вночі стартувати далі. Поки ми заправлялися, шукали місце, чекали друзів, до ліжка дісталися десь о 17:00. На вечерю в нас були сирі київські котлети (дякую, «Сільпо», тепер я ненавиджу київські котлети, але тебе все одно люблю).
Ну, а тепер рум-тур. Нас поселили в якомусь гуртожитку. Я й не знала, що таке ще буває. Мій гуртожиток № 5 Гірничого універу — то лакшері з 5 зірками. Діти знову в шоці, але стійко тримаються і мовчать. В кімнаті вікна на півстіни. Ліжко прямо під вікном. А за вікном сирена та гучномовець: «Тривога! Усім в укриття!».
Здали нерви у старшої доньки. Вона плакала весь час, бігла в коридор, її трясло від страху, а мене — від недосипу. Під заклики йти в укриття, сирену та плач малої я поспала 4 години.
День третій
Ми виїхали о 2:30. Їхали до Хмельницького. Всі голодні, втомлені. У Хмельницькому о 5 ранку попросилися в якийсь шелтер поїсти, бо заправки ще не працювали, все закрито. Залишили трохи грошей за макарони по-флотськи, заправилися та поїхали далі.
Після Хмельницького їхати було простіше. Машин було значно менше, тому вже до обіду ми були в Тернополі. Тут ми попрощалися з друзями, бо вони їхали до Львова, а ми — далі.
Потрібно було визначитися, через який пропускний пункт їхати. Ми читали офіційні пабліки. Зрозуміли, що найменший трафік у Ягодині. Але все одно сумнівалися. Кажу Насті, давай зателефонуємо їм. Вона сміється, каже, на КПП? Виявилося, що в гуглі реально є їхній номер, на який можна зателефонувати, й ввічлива пані підтвердить вам інформацію стосовно кількості машин.
О 16:30 ми були там. Хоча й не без пригод. За 2 км до КПП мені здалося, що я маю крила. Але ще кілометрів за 50 ми зрозуміли, чого в Ягодині так мало машин. Бо ж нема там дороги. Ями в прямому сенсі по коліно. Я мужньо їх оминала, аж поки не влетіла так, що зуби затріщали. Чесно кажучи, я була впевнена, що все, приїхали ми. Я виходила з машини з тваринним страхом.
Але виявилося, що з диском все більш-менш норм, а от від колеса лишилася лише величезна діра. Розміром зо дві долоні. В той момент була лише одна думка в голові: «Саша, в нас же є запаска, так? Тобі ж казали, перевір запаску, ти перевірила?»
Саша не перевірила, але запаска була. І домкрат був. От правда сили не було, щоб те колесо зняти. А допомагати ніхто не поспішав. Та воно й зрозуміло, тут би самим доїхати.
Дякувати богу, зупинився якийсь явно місцевий хлопець, за хвилину відкрутив старе колесо, накрутив нове та втік, ми навіть не встигли подякувати.
Тож, о 16:30 ми були на місці. Перед нами й правда було машин 20, ну, може 30. Але в Польщі ми опинилися лише о 23:00. Я не знаю, в чому була справа, але години три ми не рухалися ні на сантиметр. І це були найважчі години. Бо ж он він кордон, його видно з машини. Але ми сидимо.
Далі був шок від відсутності місця для ночівлі, 40 км у темряві на найостаннішій енергії, пошук притулку, ночівля на якомусь складі-шелтері. І нова реальність.
До речі, каністру ми «почали» саме на кордоні, а закінчили вже далеко в Польщі. На запасці ми проїхали ще понад 600 км, але то вже інша історія.
Трохи порад замість підсумку
Що потрібно взяти з собою в дорогу:
- запаску;
- каністру бензину, а можете дві, то беріть дві;
- лійку для бензину (нам позичили в черзі на кордоні, а потім ми купили в Польщі за 6 злотих);
- спальник, каримат, плед;
- їжу — беріть більше, ми все з’їли ще в перший день, а на заправках, крім батончиків, нічого не було;
- воду, воду, воду;
- вологі серветки;
- сухі серветки;
- якщо ви з дітьми — що завгодно, що їх розвеселить: фломастери, ігри, іграшки, мультики завантажені.
Якщо ви вирішили їхати, будьте готові до будь-яких умов, до будь-яких незапланованих ситуацій, не розкисайте. Потім відпочинете.
Ну а якщо що, можу ще розказати, що було далі, як ми жили в Польщі, а потім роз’їхалися хто куди, яких людей ми зустріли та що таке життя у вимушеній еміграції.
Слава Україні! Перемога вже близько!
Найкращі коментарі пропустити