Про емоційні гойдалки в ЗСУ

Привіт, мене звати Роман. Зранку 24 лютого я прокинувся від дзвінка друга: «Вставай, товариш лейтенант, війна почалась». Це, звісно, був сарказм. Очевидно, що погони «молодшого лейтенанта запасу» отримувались нами обома на безтолковій військовій кафедрі десять років тому, як легальний спосіб відкосити від армії.

25-те я провів за кермом, везучи свою дівчину в Чернівці. Знаючи, як себе поводить російська армія (не розумію, чому Буча стала сюрпризом для когось), я не міг собі дозволити лишити її в зоні ризику.

Але їдучи за кермом я думав про те, що дивним чином я виявився офіцером звʼязку, а в житті досвідченим менеджером в ІТ. І це виглядало як досвід, котрий реально може бути корисним в моїй військовій спеціальності. Відіспавшись після безсонної ночі і 19 годин за кермом, я відправився стояти в черзі в військкомат)

Однак був з нього відправлений додому, нікому в той час «офіцери-піджаки» не були потрібні. Тоді активно шукали людей з бойовим досвідом, і в черзі таких вистачало.

Далі місяць волонтерства, адаптація до нових реалій життя, аж доки не пролунав дзвінок: «Готуйтесь, скоро ми вас викличемо».

Це був як грім серед ясного неба. З одного боку, я був готовий ще місяць тому + якраз зʼявились кадри з Бучі, і бажання гнати русню власними руками відчутно зросло. З іншого, я вже встиг звикнути до нового життя, проходив співбесіди на позицію СТО в американський стартап, паралельно займаючись волонтеркою, і взагалі насолоджувався весною.

Це було не просте рішення, але за пару тижнів я вже був в учебці.

Емоції на дні

І тут мене почало наздоганяти відчуття безповоротності цього рішення.

По-перше, звикши до свободи у всьому, мені було вкрай складно прийняти, що відтепер хтось розпоряджатиметься моїм життям, навіть не питаючи моєї згоди.

По-друге, у військовій частині відчуття війни зовсім інше, ніякий Арестович тебе не переконає, що ми вже перемогли, тут ти зовсім інакше усвідомлюєш ціну людського життя і цієї війни.

По-третє, рівень відповідальності: усвідомлення, що за пару тижнів від мене залежатимуть десятки (а може і сотні) життів своїх побратимів. Мене просто накрило, я вже не хотів нічого, окрім як повернутись до свого звичного успішно-айтішно-хіпстерського життя...

Але ні, це не робота, з якої можна звільнитись за власним бажанням. Ці перші вечори я абсолютно не-геройськи лежав в казармі і витирав сльози.

Емоції на підйомі

Однак час йшов, за пару тижнів я змирився і адаптувався. Дуже чітко зрозумів, що після лекцій бойових офіцерів зʼявляється полегшення та мотивація, а в депресію в основному заганяють викладачі, що фронту не бачили з часів совка. Це давало надію.

Під кінець 3-тижневого курсу, я вже забув про свої хвилювання. Побачив, що це нормально, більшість моїх колег через це також пройшли, просто наздогнало їх трохи пізніше. Зрозумів, що я й правда можу бути корисний на фронті, сучасний армійській звʼязок — це мережеве обладнання, супутникові станції, цифрові радіо тощо.

Але переламною миттю, як зараз памʼятаю, був вечір, коли я заходжу в казармовий туалет почистити зуби, а хтось в душі слухає AC/DC Hells Bells. Ця пісня прям перезавантажила мене: я підспівував, і відчував себе не жертвою обставин, а, не знаю, морським піхотинцем, що збирається наваляти ворогам.

Мені безмежно сподобався цей рівень енергії. Як би вульгарно це не звучало, але я зрозумів, що не здатний обирати обставини, але обирати свій емоційний стан я все ще можу, і навіщо грати жертву, якщо можна грати воїна)

В останні дні перед розподілом моя стрічка в ФБ перетворилась на суцільний некролог, чомусь саме в цей час активно почали гинути мої знайомі та друзі моїх знайомих. Це помітно нагнітало атмосферу.

На ранок, зачитавши наказ, мене викликав начальник курсу, вручив турнікет, зі словами: «тримай, тобі знадобиться». Це наштовхнуло на думку, що відправляюсь я зовсім не в тилову частину).

В машині, дізнавшись населений пункт куди ми їдемо, мене кинуло в ступор, це звучало як пекло. Оптимізму також не додавала новина, що займатиму я посаду людини, яка нещодавно там загинула. Благо, приїхали на місце ми глибоко вночі, і сил вистачило лише на те, щоб завалитись спати.

А зранку все вже було чудово: я виспався (ви не повірите, який кайф прокинутись о 7:15 ранку, після регулярних підйомів о 6:00), вийшов, подихав свіжим повітрям. Я був неподалік від лінії фронту, але мене переповнювало відчуття свободи. Я усвідомив, що все не так страшно, як малювала моя фантазія, що навколо люди, котрі воюють тут вже 8 років, ніякого армійського долбоєбізму, всі приємні й адекватні. Я був здивований, що хоч тут до орків можна доплюнути, але відчуваю себе значно краще ніж в учебці.

Армії потрібні мізки

Я також сміливо можу сказати, що не помилився на початку війни, думаючи, що в армії потрібні мізки, не тільки мʼязи. Більш того, мізків — величезний дефіцит. Виявляється, людей, котрі готові стріляти кацапів знайти простіше ніж людей, готових це організувати та забезпечити.

В моєму випадку мова про зв’язок, а це — технології, котрі айтішник може вивчити за тиждень, бо це частина нашої професії. Однак навчити цього середньостатистичного призовника не так просто.

Отже, давайте наближати нашу перемогу кожен на своєму місці. Я знаю, що в Києві війна вже не відчувається, але не забувайте про неї, підтримуйте людей на фронті.

І, не менш важливо, — підтримайте цих людей коли вони повернуться з фронту. Після перемоги я займусь своєю улюбленою ІТ-шною справою, але багатьом людям не буде куди повертатись в цивільне життя, їм буде складно адаптуватись, багато хто повернеться з фізичними та психічними травмами, без роботи.

Вони виборюють ваше право на нормальне життя ціною власного, починайте думати як ви зможете допомогти їм повернутись до нормального життя після перемоги.