«War-life balance» — історія Марії, UX-райтера та співзасновниці HelpUkraine Team

Мій пост про реальність з 24 лютого — день, який змінив життя кожного українця. Наважилась написати цей лонгрід, щоб поділитися досвідом волонтерства та закликати боротися і підтримувати до кінця.

24 лютого

Зранку прокинулась як завжди, щоб вигулювати собак. Взяла телефон та очманіла від кількості дзвінків та повідомлень — ти де, жива, чому мовчиш, як тебе забрати? Дзвонили колеги, просили виїзжати автобусами, які організувала наша компанія для евакуації працівників з родинами. Продивилась новини — очі читали, а мозок відмовляв сприймати. Потім взяла «тривожний рюкзак», собак та пішла шукати сховище — залишатися у квартирі з великими вікнами було ризиковано. Тварин без документів закордонного зразку вивезти тоді було неможливо, тому я взагалі не думала про переїзд.

Бомбосховище

Мені пощастило. У перший же ранок колишня колега запросила мене у «елітне», як ми тоді жартували, бомбосховище. У мирний час це перукарня, власники якої надали людям притулок зі світлом, опаленням, водою, інтернетом та навіть пральною машиною.
Там, у підвальному приміщенні, ми були єдиною командою — готували їжу, запасались продуктими, підтримували один одного, шукали працюючі аптеки та магазини.
В перші дні здавалось, що цей жах скоро закінчиться, потрібно лише зачекати та бути разом. З часом прийшло усвідомлення ситуації. Гостро постало питання роботи та перебування з двома собаками у замкненому приміщенні, особливо у комендантські години. Дехто почав волонтерити на кухні для приготування ланчів ТрО та ЗСУ, я моніторила всі можливі точки продажу продуктів. Саме тоді виникла ідея створення фонду.

Виїзд з Києва

Пам’ятаю, як моя колега подзвонила мені вночі, вона то благала, то кричала, то плакала і просила не бути такою впертою та приєднатись до останнього евакуаційного автобусу. Я пообіцяла спробувати. Зранку, виходячи з бомбосховища, сказала всім, що нічого з того не вийде, і я скоро повернусь.
Саме того дня був підрив мосту по Житомирській трасі, ворог гатив по Київській області, шляхи закривали, машини розвертали на блокпостах. До Стоянки, де чекав автобус, їхала 2,5 години. В момент відправлення у Стоянку полетіли перші снаряди. Один розірвався поруч з нами. Людей охопила паніка. Пам’ятаю як пересаджувала чиїхось діток і закривала шторки, щоб не бачити те, що за вікнами.
Ми вирушили. Водій зупинявся декілька разів — люди у відчаї вибігали на дорогу та кидалися під колеса. Це був найстрашніший день особисто для мене, я досі бачу кошмари.

Фонд helpukraine.team

У перші дні війни я зустрічала літніх людей, що залишились у Києві. Страшна для сприйняття реальність — 21 століття, центр столиці, пусті вулиці і подекуди ходять охайно одягнені та перелякані люди, що шукають хліб на останні гроші. Я зупиняла їх, просила поговорити, лишала свій номер телефону, намагалася дати хоч якусь готівку. Перші дні я обходила пішки їхні квартири та перевіряла, чи все ок. Одна з жінок померла на третій день війни — серце не витримало.
Коли виїхала з Києва та опинилась у безпеці, почала думати як підтримати українців. Писала у робочі та професійні чати. Люди відгукувались швидко. Колега розробив UX дизайн, волонтери з Safe.ua долучились до створення сайту та відео-контенту, друзі з бігового клубу Run21 взялися за підтримку у інстаграмі, а я взяла на себе роботу із запитами та тексти англійською.
Ми створювали контент для країн Європи, Штатів, Канади, поширюючи інформацію щодо війни. Мета була одна — розповісти на весь світ про війну в Україні. Доречі, тоді ми ще вірили, що зможемо достукатись до росіян — закликали до виходу на мітинги, надсилали ім фото та відео. Зараз би не витрачали час та ресурси.
Одночасно збирали кошти для допомоги людям. Спочатку все було дуже хаотично, брали на себе всі запити — від броників та харчування для населення до перевезення українців чи евакуації залишених тварин.
Обсяг запитів зростав кожного дня, ми не встигали їх обробляти. Збори не вдавалися, офіційні благодійні фонди різних держав нам не відповідали. Я витратила всі свої заощадження та залізла у борги. Це дуже підкошувало. Здавалося, що ми щось робимо не так і не працюємо достатньо, хоча спимо по декілька годин на добу.
Але поступово всі набили шишки (у тому числі з викраденням направленої від нас допомоги), отримали досвід, навчилися, сформували команду, де у кожного є своя зона відповідальності, та прописали правила.
Наразі ми відкриваємо один збір на тиждень на чіткі потреби та звітуємо у мережі про результати. Зосередились на харчуванні та медикаментах населенню, реабілітації постраждалих військових та допомозі кормом тваринам. Зараз співпрацюємо лише з перевіреними волонтерами, це близько 50 людей з різних міст.

Донати

Починати завжди складно. Нова команда не викликала довіри та просто губилась серед сотні інших фондів. Перші донати були від друзів та знайомих у інсті. Одного дня мені зателефонував чоловік з Канади, довго ставив питання, перевіряв інформацію. Потім ми отримали від нього донат. Прозорість для фонду дуже важлива. Підтримка фонду, розповіді про нашу допомогу надає можливість рухатися далі.
З початку війни мої колеги в компанії теж збирали гроші на допомогу ЗСУ, цивільним, тваринам. Довго я не могла наважитись та звернутися, ось так назагал, у межах компанії. Поштовхом стала необхідність закрити новий запит для ЗСУ по ноутбуках при великому мінусі у фонді. Відгук колег був шалений, компанія також задонатила. Ми закрили збір без посту у соцмережах за декілька днів. Це було неймовірно.
СЕО airSlate запропонував ініціативу matching — компанія повертає кожному 50% від розміру донату на збір, оголошений у робочому чаті. Наразі близько 60% запитів закриваються донатами від моїх колег. Ми не нахабніємо та звертаємося лише з найважчими зборами — у компанії багато людей, які проводять свої збори, і важливо, щоб кожен отримав підтримку.
На волонтерах з IT сектору тримається дуже багато крутих ініціатив.

Що важливо зараз

Волонтери вигорають, донати зменшуються, пошук гуманітарної допомоги з-за кордону стає все важчим. Люди звикають до війни та втомлюються. Але зупинятися ще дуже рано.
Ще у березні маленькі радощі як то прогулянка з кавою або пляшка вина з друзями здавались нереальними, неправильними. Зараз я розумію, що інколи треба тішити себе та близьких чимось приємним, бо це надає сили рухатися вперед. Ми усі люди, кожному потрібна підтримка, навіть якщо це просто щира посмішка.
Сподіваюсь, що у нас вистачить сил та здоров’я бути поруч та допомагати тим, хто цього потребує найбільше.

Щиро дякую

Нашим ЗСУ, ми віримо, усім серцем віримо в кожного з Вас. Та чекаємо кожного!
Команді фонду та всім волонтерам Києва, Харкова, Одеси, з якими тісно співпрацюємо.
Колегам, друзям та знайомим, які вірять, підтримують донатами, поширенням інформації та гуманітарною допомогою.
Крутій IT спільноті, що переконує у правильності обраного професійного шляху
Кожному, хто тримається сам та підтримує інших.

Все буде Україна!