Навіщо я пішов в ЗСУ. Причини, очікування і перші враження з армії

Привіт, я Андрій. У мирному житті я був програмістом, а нині — офіцер ЗСУ. Мене призвали аж 7 травня, не знаю, яка це вже була хвиля. Зараз я закінчую експрес-підготовку, на фронті ще не був.

Це буде не зовсім тематична історія. Це буде історія про мій досвід тимчасового світчингу в іншу сферу, причини такого рішення, очікування та перші враження.

Як я потрапив у ЗСУ

Ініціатива -> Воєнкомат -> Повістка -> Воєнкомат -> Війна

У 2021 році я закінчив воєнку. В січні 2022-го написав заяву про постановку мене на облік. Сказали, через кілька тижнів подзвонять, щоб забирав військовий квиток, але так і не передзвонили. Я втомився чекати і у квітні сам поїхав дізнатися, що там: переконатись, що мене поставили на облік.

Воєнком був приємно здивований моєму приїзду. Гостинно виправив свій завтик: таки поставив мене на облік і, як бонус, вручив повістку. Сказав, 7 травня прибути з речами.
Так все і почалось.

Моя перша армійська фотка. В перший день, як ми їхали зі Львова. Я в формі, на твердій лавці у вантажівці. Назовні такий красивий весняний Львів. Їду воювати. Як у кіно. Їду і не вірю в реальність

Що я переживав, коли мені вручили повістку

Все було як у фільмах, але плавно розтягнуте на кілька днів.

З одного боку, я вже давно думав: «Ну, коли ж призвуть? Я маю бути в армії». Тому одне з відчуттів — полегшення. Відчув, що нарешті я буду на своєму місці.

В іншому переживання були не з приємних:

1. Було боляче відмовлятись від своїх планів.
2. Несподівано прокинулась заздрість і відчуття несправедливості. Типу «якого чорта одні по Карпатах кавою перебирають, а я воювати повинен».
3. Страх. Багато страху. Багато багато страху.

Боявся смерті (хоча смерті не так уже й сильно).

Сильно боявся і досі боюсь — не витримати тиску і під стресом повестись як х✓йло. Це в мирному житті я поводжусь достойно. А як мій організм себе покаже під обстрілом. Чи витримаю я той тиск і не підставлю підлеглих — наперед не можу знати. Але якщо поведусь кончено — буде дуже тяжко з таким тягарем на совісті жити.

Боявся сказати новину Ангеліні. Я знав, що її це травмує і я пів дня збирався з силами і навіть після того передзвонити не зміг. Написав текстом.

Сильно боявся і досі сильно боюсь — потрапити в полон або серйозно покалічитись (ще пів ноги якщо відірве, то зможу далі жити. А от якщо зір / руки / яєчка. Це жесть).

Неочевидно, але чи не більше всього боявся — випробувань. Насправді смерть сама по собі це просто смерть, як наркоз. А от місяці стресу, тиску, відповідальності, обмежень, тривоги — це дуже боляче, дуже неприємно. Війна страшна не лише наслідками, а й в процесі.

Але психіка не може вічно гостро переживати якусь емоцію (якщо себе умисно не накручувати). За день шок утих, я більш-менш змирився. Адаптувався. Почав готуватись до відправки.

Також, дуже боляче було прощатись.
Пам’ятаю стою на тротуарі в тіні каштанів. Весна: все цвіте. А я стою сумний витираю Ангелінені сльози і не знаю що мене жде. Паскудне відчуття однако. Надовго запам’ятався той день.

Нащо я пішов на війну

Я міг би сказати: «хотів наблизити перемогу». Але

Військових абстрактна перемога не мотивує. Ти до неї можеш і не дожити

Військових мотивують конкретніші речі:

1. Ненависть до ворога.
2. Любов до найближчих людей (сім’я і друзі).
3. Любов до інших людей (далеких знайомих, країни в цілому і навіть цінностей в цілому).
4. Бажання похвали.
5. Страх покарання (для мене неактуально. Я міг легально відкосити).
6. Ідейна налаштованість.
7. Оплата (для мене неактуально. Чому — здогадайтесь).

Ненависть до ворога і помста

Краще за Стерненка це ніхто не пояснить. Тому промовчу. Скажу лиш, що конкретно моя русофобія достатня :)

Бойовий кіт дивиться на тебе, як на русню

Любов до найближчих людей

В мене тут змішані відчуття. Це мене й мотивує, і, буває, демотивує.

Моя найближча людина — це Ангеліна. Вона молода красива, з шикарною душею. Ідеальна жінка. Москалі люблять псувати все прекрасне і якщо вони до неї доберуться — зґвалтують, поб’ють і покалічать. Якщо всі будуть боятися і ховатись за чужою спиною, то москалі і до Австралії доберуться рано чи пізно.

Якщо буду відкладати, то дістануть, коли в мене будуть вже прекрасні діти, а в окупантів — ще більше сили і ще менше їм опору. Тому хтось та й має воювати right now (із серії «Хто, як не ми»). Власне — одна з причин чому пішов.

З іншого боку. Якщо мене вб’ють і Ангеліна, як мудра жінка піде до психологів, відійде від втрати і знайде нового — її будуть зневажати свої ж. І ніхто тим розумникам не завадить.

Я особисто хочу, якщо я помру на війні, то щоб хоч Ангеліна прожила довге щасливе життя. Але у нас в суспільстві прийнято по-іншому: раз мала нещастя втратити коханого, то ходи ще більше страждай, падай у відчай, вішайся. Якщо не будеш страждати — називатимуть шльондрою. І ніхто не вступиться.

Такі перспективи коханої людини, навпаки, заважали зважитись піти на війну. Якби діти були, то, думаю, було б ще важче. Суспільству немає справи до дітей загиблих військових. Якщо ти помреш — за твоїх дітей не подбають. Це б ще сильніше демотивувало. Багато моїх одногрупників тут в навч центрі (у більшості є діти) стараються про це не згадувати. Бо від найменшої думки про «а чи подбає хтось про моїх дітей» їх прям плавить. Очі вниз, журба, відчай. І навіть хз що їм сказати.

Я зараз не читаю моралі, я просто розказую, що переживаю особисто я. Висновки кожен має робити сам. Наприклад, вимикати режим байдужості та вмикати режим любові до ближніх, до тих же дітей загиблих військових. Чи продовжувати бути байдужим егоїстом. Як діяти і реагувати — кожен хай вирішує сам.

Любов до країни і суспільства в цілому

Я не Ісус Христос. У мене нема любові до абсолютно всіх людей. Гірше того. До дурних боягузливих і злих людей я відчуваю огиду і гнів. А таких багато.

До прикладу. Якби москалі зараз перенаправили війська з України на Угорщину — я би зрадів. Може це й негарно. Але я не винен, що саме ми найближчі сусіди русні. Хай би угорці теж чухались, а ми б ходили блокували європейську зброю й нафтове ембарго.

Гірше того. Мене навіть багато хто з українців злить. Я дивлюсь на Шкарлета і я не хочу за нього воювати. І за Коломойського не хочу воювати. Наявність в Коломойського, Шкарлета і їм подібних українського громадянства відбирає в мене бажання захищати цю країну.

Але це стосується і «простіших» людей, тих, хто, до прикладу, краде гуманітарку або продає схеми вступу до закордонних зво, щоб легально звалити.

Але! Я знаю пару десятків людей, кого я люблю, поважаю і ким захоплююсь. Людей, хто я хочу щоб жили. І статистика показує, що окрім шкарлетів і коломойських є ще сотні тисяч українців, кого я не знаю, але кого я теж полюбив би, якби був з ними знайомий. І за кого було б не шкода страждати чи померти.

Плюс, є ще естонці, латвійці, литовці, поляки, британці. Вони класні. Не прям всіх і кожного, але, як народ в цілому, я їх люблю.

Ідейна налаштованість

Я не бачу сенсу жити аби жити. Я ідеаліст. Я християнин. І хоч я люблю далеко не всіх людей, але прагну до того.

Я вірю, що це священна війна, де дистильоване зло воює проти хай і не дистильованого, але добра.

Це звучить сильно по дитячому для плосколобих людей. Інфантили називають це «грою в дитинство» і рожевими окулярами. Але для мене ідейна частина багато значить. Підсилює мою русофобію і є одною з головних причин прийнятого рішення.

Плюсик до соціального статусу

Я не скромний, я чесний :)

Тому я визнаю: мені приємно користуватись авторитетом. Воно то важливість цього пункту ~5% (тобто майже всеодно), але таки є. А оскільки я хочу бути чесним з тобою, то не хочу приховувати навіть таку дрібницю.

Сумніви

У мене є інстинкт самозбереження, я боявся, боюсь і боятимусь. Страх мене зупиняв.
Але інколи треба переступити страх і діяти мудро.

«А нащо я там треба? Я ж без досвіду».
Не знаєш чи ти тут треба? Підійти у військкомат і уточни :)
І це не рофл, я так і зробив. По фізусі насправді не обов’язково бути качком. М’язи адаптовуються, поки триває навчання і злагодження. Та й не всім на по окопах воювати. Є ще арта, забезпечення і багато всього.

От мізків, мізків завжди і всюди не вистачає. Таких хлопців і дівчат, як я (і скоріше всього, як ти) в армії багато, але завжди треба ще, і ще, і ще. Було б уміння швидко вчитись і бажання робити роботу на висоті, все інше поступово дадуть.

Очікування

Я чув різні прогнози. Одні люди лякали дідовщиною, пофігізмом, совком, черв’яками в каші, безвідповідальним ставлення до підлеглих, всякими там «заградотрядами» та іншими реаліями де-факто радянської і кацапської армії.

Були й ті, хто заливали про «та ми, та ми там москалів на хую крутили», «Ми Спарта!», «Ми богатирі!», «Навіть з камінцями москалів трощили. А зараз ще лендліз, заживем», «Ми тепер друга армія світу», «Ураааааааа!!!».

Я слухав різні точки зору. І розумів, що реальність набагато нудніша. Мої очікування, власне, майже зійшлись з реальністю (реальність виявилась трошки кращою). Принаймні, що стосується навчального центру (що буде у ВЧ ще побачу).

Реальність

Я знаю і можу говорити лише за мій навчальний центр. Як справи в інших — не знаю. Так от, в нас більшість викладачів — з багатим бойовим досвідом. Вчать з душею, повагою і турботою. Звісно ж, тяжко, багато інформації. Були також кілька пар із совковими паркетниками, які втирали всяку дічь. Але це буквально кілька пар. Все інше викладали прям на високому рівні.

Я сертифікований експерт НАПН з питань якості освіти і, чесно, приємно здивований. Авжеж, за 3 тижні зробити піджака досвідченим офіцером анріал (як і курсанта, якщо чесно. Досвідченим тебе зробить досвід). Але вони роблять все можливе. Тому на якість освіти без нарікань.

Побут, ЯК НА МЕНЕ, хороший. Їжа здорова, поживна і смачна. Казарми в міру комфортні. Аудиторії теж.

Звісно ж, до НАТО дуже далеко. Українське суспільство бідне, та ще й жадібне, на армії страшенно економило і досі економить. Та ще й різко збільшилась чисельність ЗСУ. І, о диво, ніхто не був до цього готовим. Неможливо, щоб за таких умов все було супер. Але маємо, що маємо. Мусимо терпіти.

Також, про що мало говорять, але це норм так докучає — секс. В армії його нема.

Мені ще ок, а от хлопцям, хто роками одружені, — вовком виють, до жінки хочуть.

Плюс, обмеження волі. Хоч армія і не тюрма, але дуже близьке до того. Навіть коли ти слухач (а не командир підрозділу, тобто, не маєш підлеглих), на тобі дофіга відповідальності і обмежень. Після цивільного ІТ-шного життя це боляче.

Також псував настрій «бойовий дух» деяких одногрупників. Я дуже хочу аби Україна перестала бути жовто-блакитною копією раzєї. І коли я бачу в армії людей з жирнющим відбитком совка в голові — це дуже деморалізує.

Повітряні тривоги теж набридли. Військові підрозділи — пріоритетна ціль, тому спиш вдягнутим. А в разі тривоги зриваєшся, хапаєш що маєш і біжиш.

Тому, брехати не буду. Навіть в навчальному центрі — це ні разу не літній табір, дома було в рази краще. Але й без дідовщини та подібних страшилок. Тяжко, боляче, але терпимо. Все, як прогнозував.

Що я переосмислив після мобілізації

Якщо чесно — майже нічого.
Хто зна як воно буде після передка. Але в навчальному центрі я лиш сильніше переконався в адекватності мого наявного світогляду.

Ініціативність

Я від природи ініціативна людина. І не просто не борюсь з цим, а, навпаки, розвиваю в собі цю якість. І інших намагаюсь надихати.

Батьків (і не тільки їх) це дивує і лякає. Вони мені казали «підеш в армію — подорослішаєш», маючи на увазі «зрозумієш, що ініціатива несе за собою відповідальність. Несе за собою біль. Що краще бути маленькою букашкою. Не висовуватись. Що „ініциатіва наказуєма“. Треба бути байдужими і покірним».

Було / Стало. Стригтись ніхто не змушував. Просто тут не до укладок. В побуті зручніше під бобіка

Фактично батьки казали мені «Нічьо, нічьо. Це ти зараз такий молодий, зелений, гарячий. От підеш в армію — зламаєшся і станеш як всі».

Але. По-перше. Стаття 11 статуту внутрішньої служби ЗСУ каже:

«Необхідність оборони України ЗОБОВ’ЯЗУЄ військовослужбовця бути хоробрим, ІНІЦІАТИВНИМ і дисциплінованим.»

По-друге. Здоровий глузд каже плюс-мінус те ж саме. Сила української армії не в зброї. По зброї ми дуже сильно відстаємо.

Наша суперсила — наш дух. Наші люди беруться до справи з творчістю, креативно. І віддано. У нас багато ініціативних воїнів.

Зламані люди так не вміють. Зламані люди вміють 20 раз їздити в Чорнобаївку, бо такий наказ. Шукати на кого скинути провину за свою злочинну бездіяльність (привіт «ета нє ми, ета всьо путін»). А іноді навіть самостверджуються, ґвалтуючи дворічну дитину.

І це не я придумав. Нам регулярно тут нагадували щоб ми були ініціативними. І не де-небудь, а в армії.

Не знаю що мене чекає попереду і як на довго мене вистачить. В мене теж обмежений запас стійкості, завжди є вірогідність «подорослішати». Але якщо я зламаюсь — це буде деградація, а ніяк не дорослішання.

Я так вважав до мобілізації і зараз ще більше в цьому переконаний. Покищо армія мене не зламала, а навпаки, додала впевненості.

Брендовані шкарпетки від держави. Прикольні і дефіцитні😎

Жахливість відчаю і необхідність мати надію

«Підеш в армію — подорослішаєш» містило також «надивишся жестяка і теж почнеш бачити у всьому лише погане».

В багатьох людей (і особливо в забитих селах, звідки я родом) є такий баг: люди щиро переконані, що ввесь світ ворожий, всюди тотальна зрада, ніщо не має сенсу і взагалі все прутня. І що би ти їм не показав, вони у всьому шукають (і знаходять) докази, чому все прутня.

Цей стан душі називається відчай.
Відверто кажучи, я і сам після 4 років страждань в ОНПУ надломався. І теж почав вірити у «все погано, всі люди злі, увесь світ кончений».

В мирному житті ця установка просто псувала мені настрій і заважала розвиватись.

А на війні відчай убиває. Коли ти ні в що не віриш і підсвідомо хочеш швидше вмерти — настає втома, вигорання. Ти втрачаєш боєздатність і ворог дуже швидко матеріалізує твою мрію.

Бажання жити дуже швидко поставило все на місця і вигнало мене з відчаю. Я згадав багато мудрих психологічних ідей. Згадав, що хоч і коли ти себе налаштовуєш на позитив, то іноді поводишся безпечно.

Але невеличкий перекос у бік безпечності все ж ефективніше для виживання, чим тотальна зневіра.

Тому я хоч і не перестав бачити у людях і обставинах зло, але почав шукати в них ще й добро. І почав його знаходити, від чого жити стало набагато легше. Попри всі стереотипи, армія додала мені натхнення. Я сам не можу в це повірити, але саме так і сталось.

Не знаю, як там буде в майбутньому, чи не зламаюсь я під тиском який мене чекає. Але я вже давно не почувався настільки зарядженим до дій, як тут.

Виросла страхостійкість

Чим більше ти ідеш назустріч страху, тим більше страх тебе боїться.

Страх нікуди не зникає і не зменшується. Але виростає твоя здатність переступати через страх. Я багато раз переконувався у цьому в мирному житті і тут ще більше переконався. Це відчуття контролю над собою — це круте відчуття.

Виросло ЧСВ

Я то й раніше не кидав себе під ноги. Але все одно, бувало, прогинався під тиском наглих людей.

А тут я почав ще більше цінувати моє життя, мої права і мої інтереси.

Романтизація війни — це жахливо

Зараз різні відоси про «цигани украли танк» і танці з джавелінами нам на користь. Дозволяють не зійти з розуму, підіймають бойовий дух. Розкручують.

Але своїм дітям після перемоги я буду розказувати не про «ааа, це було так весело». Ні! Я буду розказувати їм жахливі історії про втрату анальної цноти шляхом прильоту уламка в те саме місце. Це реальна історія. Про розкидані по полю кишки, бруд сморід і біль. Про розгромлені міста. Про увесь цей жестяк. Щоб мої діти знали:

1. Війна — це жахливо.
2. «Пабєдобєсіє» неприпустиме.
3. «Павтарять» не треба.

Я ще навіть під мінометами не лежав, але вже зовсім по-іншому відчуваю фразу «ніколи знову».

Попит на програмістів ще не скоро впаде

В оточені фронтендерів постійно здається, ніби ти відстаєш від життя. Ніби життя проходить повз. Ніби світ мегашвидко міняється і ти от-от втратиш профпридатність.

Ти живеш у бульбашці гонщиків і тобі здається ніби всі, абсолютно всі навколо — теж гонщики.

Але. Розробка автомата Калашникова почалась в 1943, а розробили і затвердили його аж в 1947. Масове виробництво почалось в 1952. Таку просту залізяку як АК розробляли 4 роки і ще 5 років налаштовували виробництво. Що ще цікавіше, така примітивна штука як АК все ще конкурентна і актуальна у 2022-му.

Розробка NLAW почалась в 1999. Виробляти почали у 2002-му. Зараз 2022 рік і він вважається новітньою зброєю і буде актуальним ще десятки років.

Розроблений 1883 року перший в світі кулемет Максима все ще актуальний.

Якщо глянути на тактику, то москалі досі воюють стандартами Першої світової. І навіть будучи такими динозаврами, ці падли все ще не вимерли. Вони все ще завдають нам втрат.

Поза ІТ, і тим паче поза фронтендом, новітні технології набагато повільніше входять в життя. Будь-які зміни, навіть на краще — це болючий і тривалий процес.
НеІТвці ненавидять інновації. Навіть коли зміни на краще — більшість людей вибере хай і галіму, але стабільність.

В об’єктивній реальності ще дуже багато речей (і в армії також) потребують програмістів. Тому я впевнений, ми ще не скоро втратимо роботу :)

Замість закінчення

Я ставив за мету просто розказати про мої переживання і перші враження. Просто дати можливість побачити армію моїми очима. Вважаю мету досягнутою.

Наостанок нагадаю про важливість підтримки ЗСУ. Будь-яка допомога важлива.

Конкретно зараз найбільша посильна допомога — інформаційний фронт. Дзвони у всі дзвони, впливай на німців і т д. Щоб лендліз не те що не блокували, а лиш підсилювали. Це зараз мегаважливо!!!

А так то все, доповідь закінчив. Слава Україні!