Навіщо я пішов в ЗСУ. Причини, очікування і перші враження з армії

Привіт, я Андрій. У мирному житті я був програмістом, а нині — офіцер ЗСУ. Мене призвали аж 7 травня, не знаю, яка це вже була хвиля. Зараз я закінчую експрес-підготовку, на фронті ще не був.

Це буде не зовсім тематична історія. Це буде історія про мій досвід тимчасового світчингу в іншу сферу, причини такого рішення, очікування та перші враження.

Як я потрапив у ЗСУ

Ініціатива -> Воєнкомат -> Повістка -> Воєнкомат -> Війна

У 2021 році я закінчив воєнку. В січні 2022-го написав заяву про постановку мене на облік. Сказали, через кілька тижнів подзвонять, щоб забирав військовий квиток, але так і не передзвонили. Я втомився чекати і у квітні сам поїхав дізнатися, що там: переконатись, що мене поставили на облік.

Воєнком був приємно здивований моєму приїзду. Гостинно виправив свій завтик: таки поставив мене на облік і, як бонус, вручив повістку. Сказав, 7 травня прибути з речами.
Так все і почалось.

Моя перша армійська фотка. В перший день, як ми їхали зі Львова. Я в формі, на твердій лавці у вантажівці. Назовні такий красивий весняний Львів. Їду воювати. Як у кіно. Їду і не вірю в реальність

Що я переживав, коли мені вручили повістку

Все було як у фільмах, але плавно розтягнуте на кілька днів.

З одного боку, я вже давно думав: «Ну, коли ж призвуть? Я маю бути в армії». Тому одне з відчуттів — полегшення. Відчув, що нарешті я буду на своєму місці.

В іншому переживання були не з приємних:

  1. Було боляче відмовлятись від своїх планів.
  2. Несподівано прокинулась заздрість і відчуття несправедливості. Типу «якого чорта одні по Карпатах кавою перебирають, а я воювати повинен».
  3. Страх. Багато страху. Багато багато страху.

Боявся смерті (хоча смерті не так уже й сильно).

Сильно боявся і досі боюсь — не витримати тиску і під стресом повестись як х✓йло. Це в мирному житті я поводжусь достойно. А як мій організм себе покаже під обстрілом. Чи витримаю я той тиск і не підставлю підлеглих — наперед не можу знати. Але якщо поведусь кончено — буде дуже тяжко з таким тягарем на совісті жити.

Боявся сказати новину Ангеліні. Я знав, що її це травмує і я пів дня збирався з силами і навіть після того передзвонити не зміг. Написав текстом.

Сильно боявся і досі сильно боюсь — потрапити в полон або серйозно покалічитись (ще пів ноги якщо відірве, то зможу далі жити. А от якщо зір / руки / яєчка. Це жесть).

Неочевидно, але чи не більше всього боявся — випробувань. Насправді смерть сама по собі це просто смерть, як наркоз. А от місяці стресу, тиску, відповідальності, обмежень, тривоги — це дуже боляче, дуже неприємно. Війна страшна не лише наслідками, а й в процесі.

Але психіка не може вічно гостро переживати якусь емоцію (якщо себе умисно не накручувати). За день шок утих, я більш-менш змирився. Адаптувався. Почав готуватись до відправки.

Також, дуже боляче було прощатись.
Пам’ятаю стою на тротуарі в тіні каштанів. Весна: все цвіте. А я стою сумний витираю Ангелінені сльози і не знаю що мене жде. Паскудне відчуття однако. Надовго запам’ятався той день.

Нащо я пішов на війну

Я міг би сказати: «хотів наблизити перемогу». Але

Військових абстрактна перемога не мотивує. Ти до неї можеш і не дожити

Військових мотивують конкретніші речі:

1. Ненависть до ворога.
2. Любов до найближчих людей (сім’я і друзі).
3. Любов до інших людей (далеких знайомих, країни в цілому і навіть цінностей в цілому).
4. Бажання похвали.
5. Страх покарання (для мене неактуально. Я міг легально відкосити).
6. Ідейна налаштованість.
7. Оплата (для мене неактуально. Чому — здогадайтесь).

Ненависть до ворога і помста

Краще за Стерненка це ніхто не пояснить. Тому промовчу. Скажу лиш, що конкретно моя русофобія достатня :)

Бойовий кіт дивиться на тебе, як на русню

Любов до найближчих людей

В мене тут змішані відчуття. Це мене й мотивує, і, буває, демотивує.

Моя найближча людина — це Ангеліна. Вона молода красива, з шикарною душею. Ідеальна жінка. Москалі люблять псувати все прекрасне і якщо вони до неї доберуться — зґвалтують, поб’ють і покалічать. Якщо всі будуть боятися і ховатись за чужою спиною, то москалі і до Австралії доберуться рано чи пізно.

Якщо буду відкладати, то дістануть, коли в мене будуть вже прекрасні діти, а в окупантів — ще більше сили і ще менше їм опору. Тому хтось та й має воювати right now (із серії «Хто, як не ми»). Власне — одна з причин чому пішов.

З іншого боку. Якщо мене вб’ють і Ангеліна, як мудра жінка піде до психологів, відійде від втрати і знайде нового — її будуть зневажати свої ж. І ніхто тим розумникам не завадить.

Я особисто хочу, якщо я помру на війні, то щоб хоч Ангеліна прожила довге щасливе життя. Але у нас в суспільстві прийнято по-іншому: раз мала нещастя втратити коханого, то ходи ще більше страждай, падай у відчай, вішайся. Якщо не будеш страждати — називатимуть шльондрою. І ніхто не вступиться.

Такі перспективи коханої людини, навпаки, заважали зважитись піти на війну. Якби діти були, то, думаю, було б ще важче. Суспільству немає справи до дітей загиблих військових. Якщо ти помреш — за твоїх дітей не подбають. Це б ще сильніше демотивувало. Багато моїх одногрупників тут в навч центрі (у більшості є діти) стараються про це не згадувати. Бо від найменшої думки про «а чи подбає хтось про моїх дітей» їх прям плавить. Очі вниз, журба, відчай. І навіть хз що їм сказати.

Я зараз не читаю моралі, я просто розказую, що переживаю особисто я. Висновки кожен має робити сам. Наприклад, вимикати режим байдужості та вмикати режим любові до ближніх, до тих же дітей загиблих військових. Чи продовжувати бути байдужим егоїстом. Як діяти і реагувати — кожен хай вирішує сам.

Любов до країни і суспільства в цілому

Я не Ісус Христос. У мене нема любові до абсолютно всіх людей. Гірше того. До дурних боягузливих і злих людей я відчуваю огиду і гнів. А таких багато.

До прикладу. Якби москалі зараз перенаправили війська з України на Угорщину — я би зрадів. Може це й негарно. Але я не винен, що саме ми найближчі сусіди русні. Хай би угорці теж чухались, а ми б ходили блокували європейську зброю й нафтове ембарго.

Гірше того. Мене навіть багато хто з українців злить. Я дивлюсь на Шкарлета і я не хочу за нього воювати. І за Коломойського не хочу воювати. Наявність в Коломойського, Шкарлета і їм подібних українського громадянства відбирає в мене бажання захищати цю країну.

Але це стосується і «простіших» людей, тих, хто, до прикладу, краде гуманітарку або продає схеми вступу до закордонних зво, щоб легально звалити.

Але! Я знаю пару десятків людей, кого я люблю, поважаю і ким захоплююсь. Людей, хто я хочу щоб жили. І статистика показує, що окрім шкарлетів і коломойських є ще сотні тисяч українців, кого я не знаю, але кого я теж полюбив би, якби був з ними знайомий. І за кого було б не шкода страждати чи померти.

Плюс, є ще естонці, латвійці, литовці, поляки, британці. Вони класні. Не прям всіх і кожного, але, як народ в цілому, я їх люблю.

Ідейна налаштованість

Я не бачу сенсу жити аби жити. Я ідеаліст. Я християнин. І хоч я люблю далеко не всіх людей, але прагну до того.

Я вірю, що це священна війна, де дистильоване зло воює проти хай і не дистильованого, але добра.

Це звучить сильно по дитячому для плосколобих людей. Інфантили називають це «грою в дитинство» і рожевими окулярами. Але для мене ідейна частина багато значить. Підсилює мою русофобію і є одною з головних причин прийнятого рішення.

Плюсик до соціального статусу

Я не скромний, я чесний :)

Тому я визнаю: мені приємно користуватись авторитетом. Воно то важливість цього пункту ~5% (тобто майже всеодно), але таки є. А оскільки я хочу бути чесним з тобою, то не хочу приховувати навіть таку дрібницю.

Сумніви

У мене є інстинкт самозбереження, я боявся, боюсь і боятимусь. Страх мене зупиняв.
Але інколи треба переступити страх і діяти мудро.

«А нащо я там треба? Я ж без досвіду».
Не знаєш чи ти тут треба? Підійти у військкомат і уточни :)
І це не рофл, я так і зробив. По фізусі насправді не обов’язково бути качком. М’язи адаптовуються, поки триває навчання і злагодження. Та й не всім на по окопах воювати. Є ще арта, забезпечення і багато всього.

От мізків, мізків завжди і всюди не вистачає. Таких хлопців і дівчат, як я (і скоріше всього, як ти) в армії багато, але завжди треба ще, і ще, і ще. Було б уміння швидко вчитись і бажання робити роботу на висоті, все інше поступово дадуть.

Очікування

Я чув різні прогнози. Одні люди лякали дідовщиною, пофігізмом, совком, черв’яками в каші, безвідповідальним ставлення до підлеглих, всякими там «заградотрядами» та іншими реаліями де-факто радянської і кацапської армії.

Були й ті, хто заливали про «та ми, та ми там москалів на хую крутили», «Ми Спарта!», «Ми богатирі!», «Навіть з камінцями москалів трощили. А зараз ще лендліз, заживем», «Ми тепер друга армія світу», «Ураааааааа!!!».

Я слухав різні точки зору. І розумів, що реальність набагато нудніша. Мої очікування, власне, майже зійшлись з реальністю (реальність виявилась трошки кращою). Принаймні, що стосується навчального центру (що буде у ВЧ ще побачу).

Реальність

Я знаю і можу говорити лише за мій навчальний центр. Як справи в інших — не знаю. Так от, в нас більшість викладачів — з багатим бойовим досвідом. Вчать з душею, повагою і турботою. Звісно ж, тяжко, багато інформації. Були також кілька пар із совковими паркетниками, які втирали всяку дічь. Але це буквально кілька пар. Все інше викладали прям на високому рівні.

Я сертифікований експерт НАПН з питань якості освіти і, чесно, приємно здивований. Авжеж, за 3 тижні зробити піджака досвідченим офіцером анріал (як і курсанта, якщо чесно. Досвідченим тебе зробить досвід). Але вони роблять все можливе. Тому на якість освіти без нарікань.

Побут, ЯК НА МЕНЕ, хороший. Їжа здорова, поживна і смачна. Казарми в міру комфортні. Аудиторії теж.







Звісно ж, до НАТО дуже далеко. Українське суспільство бідне, та ще й жадібне, на армії страшенно економило і досі економить. Та ще й різко збільшилась чисельність ЗСУ. І, о диво, ніхто не був до цього готовим. Неможливо, щоб за таких умов все було супер. Але маємо, що маємо. Мусимо терпіти.

Також, про що мало говорять, але це норм так докучає — секс. В армії його нема.

Мені ще ок, а от хлопцям, хто роками одружені, — вовком виють, до жінки хочуть.

Плюс, обмеження волі. Хоч армія і не тюрма, але дуже близьке до того. Навіть коли ти слухач (а не командир підрозділу, тобто, не маєш підлеглих), на тобі дофіга відповідальності і обмежень. Після цивільного ІТ-шного життя це боляче.

Також псував настрій «бойовий дух» деяких одногрупників. Я дуже хочу аби Україна перестала бути жовто-блакитною копією раzєї. І коли я бачу в армії людей з жирнющим відбитком совка в голові — це дуже деморалізує.

Повітряні тривоги теж набридли. Військові підрозділи — пріоритетна ціль, тому спиш вдягнутим. А в разі тривоги зриваєшся, хапаєш що маєш і біжиш.

Тому, брехати не буду. Навіть в навчальному центрі — це ні разу не літній табір, дома було в рази краще. Але й без дідовщини та подібних страшилок. Тяжко, боляче, але терпимо. Все, як прогнозував.

Що я переосмислив після мобілізації

Якщо чесно — майже нічого.
Хто зна як воно буде після передка. Але в навчальному центрі я лиш сильніше переконався в адекватності мого наявного світогляду.

Ініціативність

Я від природи ініціативна людина. І не просто не борюсь з цим, а, навпаки, розвиваю в собі цю якість. І інших намагаюсь надихати.

Батьків (і не тільки їх) це дивує і лякає. Вони мені казали «підеш в армію — подорослішаєш», маючи на увазі «зрозумієш, що ініціатива несе за собою відповідальність. Несе за собою біль. Що краще бути маленькою букашкою. Не висовуватись. Що „ініциатіва наказуєма“. Треба бути байдужими і покірним».

Було / Стало. Стригтись ніхто не змушував. Просто тут не до укладок. В побуті зручніше під бобіка

Фактично батьки казали мені «Нічьо, нічьо. Це ти зараз такий молодий, зелений, гарячий. От підеш в армію — зламаєшся і станеш як всі».

Але. По-перше. Стаття 11 статуту внутрішньої служби ЗСУ каже:

«Необхідність оборони України ЗОБОВ’ЯЗУЄ військовослужбовця бути хоробрим, ІНІЦІАТИВНИМ і дисциплінованим.»

По-друге. Здоровий глузд каже плюс-мінус те ж саме. Сила української армії не в зброї. По зброї ми дуже сильно відстаємо.

Наша суперсила — наш дух. Наші люди беруться до справи з творчістю, креативно. І віддано. У нас багато ініціативних воїнів.

Зламані люди так не вміють. Зламані люди вміють 20 раз їздити в Чорнобаївку, бо такий наказ. Шукати на кого скинути провину за свою злочинну бездіяльність (привіт «ета нє ми, ета всьо путін»). А іноді навіть самостверджуються, ґвалтуючи дворічну дитину.

І це не я придумав. Нам регулярно тут нагадували щоб ми були ініціативними. І не де-небудь, а в армії.

Не знаю що мене чекає попереду і як на довго мене вистачить. В мене теж обмежений запас стійкості, завжди є вірогідність «подорослішати». Але якщо я зламаюсь — це буде деградація, а ніяк не дорослішання.

Я так вважав до мобілізації і зараз ще більше в цьому переконаний. Покищо армія мене не зламала, а навпаки, додала впевненості.

Брендовані шкарпетки від держави. Прикольні і дефіцитні😎

Жахливість відчаю і необхідність мати надію

«Підеш в армію — подорослішаєш» містило також «надивишся жестяка і теж почнеш бачити у всьому лише погане».

В багатьох людей (і особливо в забитих селах, звідки я родом) є такий баг: люди щиро переконані, що ввесь світ ворожий, всюди тотальна зрада, ніщо не має сенсу і взагалі все прутня. І що би ти їм не показав, вони у всьому шукають (і знаходять) докази, чому все прутня.

Цей стан душі називається відчай.
Відверто кажучи, я і сам після 4 років страждань в ОНПУ надломався. І теж почав вірити у «все погано, всі люди злі, увесь світ кончений».

В мирному житті ця установка просто псувала мені настрій і заважала розвиватись.

А на війні відчай убиває. Коли ти ні в що не віриш і підсвідомо хочеш швидше вмерти — настає втома, вигорання. Ти втрачаєш боєздатність і ворог дуже швидко матеріалізує твою мрію.

Бажання жити дуже швидко поставило все на місця і вигнало мене з відчаю. Я згадав багато мудрих психологічних ідей. Згадав, що хоч і коли ти себе налаштовуєш на позитив, то іноді поводишся безпечно.

Але невеличкий перекос у бік безпечності все ж ефективніше для виживання, чим тотальна зневіра.

Тому я хоч і не перестав бачити у людях і обставинах зло, але почав шукати в них ще й добро. І почав його знаходити, від чого жити стало набагато легше. Попри всі стереотипи, армія додала мені натхнення. Я сам не можу в це повірити, але саме так і сталось.

Не знаю, як там буде в майбутньому, чи не зламаюсь я під тиском який мене чекає. Але я вже давно не почувався настільки зарядженим до дій, як тут.

Виросла страхостійкість

Чим більше ти ідеш назустріч страху, тим більше страх тебе боїться.

Страх нікуди не зникає і не зменшується. Але виростає твоя здатність переступати через страх. Я багато раз переконувався у цьому в мирному житті і тут ще більше переконався. Це відчуття контролю над собою — це круте відчуття.

Виросло ЧСВ

Я то й раніше не кидав себе під ноги. Але все одно, бувало, прогинався під тиском наглих людей.

А тут я почав ще більше цінувати моє життя, мої права і мої інтереси.

Романтизація війни — це жахливо

Зараз різні відоси про «цигани украли танк» і танці з джавелінами нам на користь. Дозволяють не зійти з розуму, підіймають бойовий дух. Розкручують.

Але своїм дітям після перемоги я буду розказувати не про «ааа, це було так весело». Ні! Я буду розказувати їм жахливі історії про втрату анальної цноти шляхом прильоту уламка в те саме місце. Це реальна історія. Про розкидані по полю кишки, бруд сморід і біль. Про розгромлені міста. Про увесь цей жестяк. Щоб мої діти знали:

1. Війна — це жахливо.
2. «Пабєдобєсіє» неприпустиме.
3. «Павтарять» не треба.

Я ще навіть під мінометами не лежав, але вже зовсім по-іншому відчуваю фразу «ніколи знову».

Попит на програмістів ще не скоро впаде

В оточені фронтендерів постійно здається, ніби ти відстаєш від життя. Ніби життя проходить повз. Ніби світ мегашвидко міняється і ти от-от втратиш профпридатність.

Ти живеш у бульбашці гонщиків і тобі здається ніби всі, абсолютно всі навколо — теж гонщики.

Але. Розробка автомата Калашникова почалась в 1943, а розробили і затвердили його аж в 1947. Масове виробництво почалось в 1952. Таку просту залізяку як АК розробляли 4 роки і ще 5 років налаштовували виробництво. Що ще цікавіше, така примітивна штука як АК все ще конкурентна і актуальна у 2022-му.

Розробка NLAW почалась в 1999. Виробляти почали у 2002-му. Зараз 2022 рік і він вважається новітньою зброєю і буде актуальним ще десятки років.

Розроблений 1883 року перший в світі кулемет Максима все ще актуальний.

Якщо глянути на тактику, то москалі досі воюють стандартами Першої світової. І навіть будучи такими динозаврами, ці падли все ще не вимерли. Вони все ще завдають нам втрат.

Поза ІТ, і тим паче поза фронтендом, новітні технології набагато повільніше входять в життя. Будь-які зміни, навіть на краще — це болючий і тривалий процес.
НеІТвці ненавидять інновації. Навіть коли зміни на краще — більшість людей вибере хай і галіму, але стабільність.

В об’єктивній реальності ще дуже багато речей (і в армії також) потребують програмістів. Тому я впевнений, ми ще не скоро втратимо роботу :)

Замість закінчення

Я ставив за мету просто розказати про мої переживання і перші враження. Просто дати можливість побачити армію моїми очима. Вважаю мету досягнутою.

Наостанок нагадаю про важливість підтримки ЗСУ. Будь-яка допомога важлива.

Конкретно зараз найбільша посильна допомога — інформаційний фронт. Дзвони у всі дзвони, впливай на німців і т д. Щоб лендліз не те що не блокували, а лиш підсилювали. Це зараз мегаважливо!!!

А так то все, доповідь закінчив. Слава Україні!

Сподобалась стаття? Натискай «Подобається» внизу. Це допоможе автору виграти подарунок у програмі #ПишуНаDOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось99
До обраногоВ обраному10
LinkedIn

Найкращі коментарі пропустити

Уважно прочитав — i це підтримало моє розуміння чому Україна перемагає. Тому що встигло зрости молоде покоління вільних людей, як ти!
Ти дуже вірно підмітив: попереднє покоління, яке народилося у совку — воно «зламане». «Зламані люди так не вміють.» — твоя правда!
Я повною мірою зрозумів це, коли порівнював себе з успішними колегами. Чому вони можуть — а я ні (хоча у мене і знань і досвіту більше)? Тільки тому що мене життя «зламало» ще з дитинства! Починаючи с батьків, чий світогляд ти дуже добре підкреслив («Що краще бути маленькою букашкою. Не висовуватись. Що „ініциатіва наказуєма“. Треба бути байдужими і покірним»), через сиділих «авторитетів» у лихі 90ті, та «господарів життя» у малинових піджаках.
«Надивишся жестяка і теж почнеш бачити у всьому лише погане» — це про моє покоління i про моє місто Харків. Тут ніхто не посміхався на вулиці навіть до війни. З 90х прості люди чекали тільки гіршого — і їх чекання завжди виправдовувалися!
Уся надія на молоде покоління, на таких, як ти, хто ще вірить у якесь «світле майбутнє» — і це надає сил за нього боротися.
«Цей стан душі називається відчай: все погано, всі люди злі, увесь світ кончений» — саме у такому стані живуть росіяни! Вони розуміють що усе погано і майбутнього — нема. І саме це перетворює їх на «орків», на потвор які живуть ненавистю до усіх, хто кращій за них і радіють тільки роблячи комусь зло (як помсту за своє нікчемне і загублене життя).

Коли ти ні в що не віриш і підсвідомо хочеш швидше вмерти — настає втома, вигорання. Ти втрачаєш боєздатність і ворог дуже швидко матеріалізує твою мрію.

Саме так! Ще у легендарному фільмі ДМБ було дуже добре показано отой «дух радянської армії»: «Нашему солдату терять — нечего. И в єтом самая главная военная тайна!». Вони тупо ідуть на смерть тому що ім нема заради чого жити. Це справді армія «живих мерців», які хочуть тільки щоб їх страждання нарешті закінчилися. Нажаль це стало історичною місією України — дати покой цій армії «живих мерців»: поколінню зламаних, ошуканих, озлоблених росіян. Минуле має померти щоб народилося майбутнє. Але іноді минуле не може померти само: як «вічно живий Ленін», чи «Цар-Хуйло», застряглий у минулому тисячолітті.

Від усього серця бажаю повернутися живим і неушкодженим, прожити щасливе і спокійне життя. Щодо дітей воїнів, що віддали життя за Україну, повірте, пофігу далеко не всім. Це правда. Звісно, хотілося, щоб не пофігу було багато більшій кількості людей. Але й зараз не всім то однаково!

Дякую. Повертайся живим.

Дякую за ваш пост і ваше рішення!

Часом важко без відповіді писати з тижня в тиждень міжнародним компаніям щоб валили з раші, постити і перепостити заклики до західних політиків, платити і податки і курсові різниці, віддвати гроші і волонтерам і ближньому у біді , і ще й на ремонт квартирі в Ірпені, тримати фінансову оборону і пояснювати людям економічну політику, часом непопулярну, пояснювати військові облігації...

але читаєш такі пости, як ваш Андрій, і сили з’являються!
Бережіть себе і поверніться живим!

Дякую за захист, і повертайтесь живим!

Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

З почином і хороших підлеглих!

Дякую за відверту історію і за сміливість! Бережіть себе!

Пощастило
Одразу в учебку
Я ще з деякими хлопцями потрапив в специфічну частину в тилу, і тут вже третій місяць ніхто не знає, що з нами робити...

1. Вчитись по ютубу
2. Писати рапорти про переведення в іншу вч

Щоб писати рапорт на переведення в іншу частину потрібно, щоб в іншій частині був якийсь командир, зацікавлений в саме такому переведенні, і підготував відповідне «відношення». Якось так сталося, що у мене немає багато командирів ЗСУ серед знайомих, та ще й в тому ж роді військ.

А нема такого що кадровики пишуть в лінкедін, кличуть на +500?

«пощастило» звучить пасивно і приречено :)
А ти ясний сокіл, ти воїн, ти маєш бути ініціативним 😉

Дивно. Я нещодавно була стаття як «мобикiв» кинули на смерть прикривати вихід ЗСУ з Попасноi.
Непрофесійний солдат без досвіду — це «гарматне м’ясо», яке не шкода поставити пiд «Солнцепек» щоб зберегти професійних бiйцiв. Окопи пустими не залишиш — а «Солнцепек» це гарантована смерть.
Так ось якщо ви не професiйнi бiйцi — то радiйте що у тилу, а не на передовiй!

Дякую за ваш пост і ваше рішення!

Часом важко без відповіді писати з тижня в тиждень міжнародним компаніям щоб валили з раші, постити і перепостити заклики до західних політиків, платити і податки і курсові різниці, віддвати гроші і волонтерам і ближньому у біді , і ще й на ремонт квартирі в Ірпені, тримати фінансову оборону і пояснювати людям економічну політику, часом непопулярну, пояснювати військові облігації...

але читаєш такі пости, як ваш Андрій, і сили з’являються!
Бережіть себе і поверніться живим!

Дякую за захист, і повертайтесь живим!

Дякую за сміливість! Успіхів та хай щастить на фронті!

Військових мотивують конкретніші речі:

1. Ненависть до ворога.
2. Любов до найближчих людей (сім’я і друзі).
3. Любов до інших людей (далеких знайомих, країни в цілому і навіть цінностей в цілому).
4. Бажання похвали.
5. Страх покарання (для мене неактуально. Я міг легально відкосити).
6. Ідейна налаштованість.
7. Оплата (для мене неактуально. Чому — здогадайтесь).

Интересно, справедливо это только для украинской армии или вообще для любой?
Если режим РФ будет снесен и изменится курс пропаганды, уйдут пункты 1, 5, 6, усилятся пункты 2, 3, будет ли РФ все так же просто собирать мясо на новые войны?

Перше. В кожного свій букет, своє співвідношення.
Друге. В РФії є ще такий пункт як евтаназія.
Третє. Поживемо побачимо.
Як на мене, у них зміна влади особо нічого не змінить. хуйло почало «спєцапєрацию» на догоду своєму кровожреливому суспільству. Вони не жертви обставин, вони замовники цих обставин.
Доки москалі не денацифікуються, не відмінять своє імперське мислення, вони не заспокояться. При будь-якій владі

Згоден. Багато українців ненавидять особисто путіна, бажають йому смерті, ніби це щось змінить. Насправді ворожнеча московії по відношенню до України старша за володю і, рано чи пізно, проявилася б.
Я б більше волів його побачити на Гаагському трибуналі, хоча історія з бункером манить своєю символічністю.

Ну шо тут сказати. Ти — еліта націі у кращому розумінеі цього слова! Тримайся друже Україна переможе!

Приємно що є на світі ідеалісти-романтики! Крутий хлопець, бажаю не зіпсуватись з часом. Ну і звісно повернутись цілим.

Дякую за теплі коментарі. Теж вірю все буде добре!

І щоб це все добре настало ще швидше — не дайте німцям італійцям американцям французам і т д забути про Україну!

Підіймайте шум де лиш можете, нагадуйте про
1. Москалів цілком можна перемогти, вони не безсмертні
2. Перемога України критично важлива для долі Європи і світу. Пезда нам — пезда вам. Переможемо ми — переможете ви
3. Москалі завжди порушували угоди і порушуватимуть далі. З ними неможливо домовлятись, їх треба просто п***ити.
4. В продовольчій кризі і емігрантам винні москалі. Це триває бо вони продовжують війну і це плавно минеться якщо москалі капітулюють
5. Кожен переданий снаряд — крок до відновлення тиші і спокою

Не давайте їм забути про Україну

Штурмуйте голови союзників

Щоб давали нам зброю!
Нам дуже потрібна зброя!

Романтизація війни — це жахливо

 — наче цитата із Ремарка! Здоров’я та миру!

зір / руки / яєчка.

Стосовно втрати яєчок — є такий сервіс як заморозка сперми чи яйцеклітин. Морально, вважаю, що держава мала б оплачувати це солдатам, за вимогою.

але це норм так докучає — секс. В армії його нема

А як же Спарта! Sorry, не втримався.

За банк сперми доречі класна ідея, спасибі)

Дякую за службу! Успіхів на фронті! Бережіть себе і повертайтесь живим і з перемогою!

Уважно прочитав — i це підтримало моє розуміння чому Україна перемагає. Тому що встигло зрости молоде покоління вільних людей, як ти!
Ти дуже вірно підмітив: попереднє покоління, яке народилося у совку — воно «зламане». «Зламані люди так не вміють.» — твоя правда!
Я повною мірою зрозумів це, коли порівнював себе з успішними колегами. Чому вони можуть — а я ні (хоча у мене і знань і досвіту більше)? Тільки тому що мене життя «зламало» ще з дитинства! Починаючи с батьків, чий світогляд ти дуже добре підкреслив («Що краще бути маленькою букашкою. Не висовуватись. Що „ініциатіва наказуєма“. Треба бути байдужими і покірним»), через сиділих «авторитетів» у лихі 90ті, та «господарів життя» у малинових піджаках.
«Надивишся жестяка і теж почнеш бачити у всьому лише погане» — це про моє покоління i про моє місто Харків. Тут ніхто не посміхався на вулиці навіть до війни. З 90х прості люди чекали тільки гіршого — і їх чекання завжди виправдовувалися!
Уся надія на молоде покоління, на таких, як ти, хто ще вірить у якесь «світле майбутнє» — і це надає сил за нього боротися.
«Цей стан душі називається відчай: все погано, всі люди злі, увесь світ кончений» — саме у такому стані живуть росіяни! Вони розуміють що усе погано і майбутнього — нема. І саме це перетворює їх на «орків», на потвор які живуть ненавистю до усіх, хто кращій за них і радіють тільки роблячи комусь зло (як помсту за своє нікчемне і загублене життя).

Коли ти ні в що не віриш і підсвідомо хочеш швидше вмерти — настає втома, вигорання. Ти втрачаєш боєздатність і ворог дуже швидко матеріалізує твою мрію.

Саме так! Ще у легендарному фільмі ДМБ було дуже добре показано отой «дух радянської армії»: «Нашему солдату терять — нечего. И в єтом самая главная военная тайна!». Вони тупо ідуть на смерть тому що ім нема заради чого жити. Це справді армія «живих мерців», які хочуть тільки щоб їх страждання нарешті закінчилися. Нажаль це стало історичною місією України — дати покой цій армії «живих мерців»: поколінню зламаних, ошуканих, озлоблених росіян. Минуле має померти щоб народилося майбутнє. Але іноді минуле не може померти само: як «вічно живий Ленін», чи «Цар-Хуйло», застряглий у минулому тисячолітті.

Вони тупо ідуть на смерть тому що ім нема заради чого жити.

120%

Совок існує у теперішньому поколінні (дуже часто за межами великих міст), яке виховувалось такими самими ’поламаними’ людьми, як ви й підмітили. Наш політичний естаблішмент в більшості або такий самий поламаний, або типові бидлани з 90х, які застрягли в патернах жертви і поширюють це далі в соціум своїми діями, в якійсь мірі воно й відображає ті проблеми, що відбуваються зараз. Чудово, що люди починають аналізувати дану проблему і звертаються по допомогу до психотерапевтів, щоб пропрацювати це і почати жити вільно. В психології це називається колективною трамвою і вона буде менш поширена, коли нових людей будуть виховувати такі самі вільні люди.

Зелений, щось ти дуже добре почав писати українською, та ще й патріотично, це викликає підозру, бо ніяк не корелюється з твоїм попереднім іміджем термінальної скигли.
Чи то ти обрав новий стиль тролінгу?)

Тут ось яка справа. У мене на компi, звичайно операційна система і основна локаль — англійська. А ось другою розкладкою завжди була російська. У мене нема проблем зі знанням української — хоч би що там казали про совок, але українську мову і літературу мені у школі викладали на достатньому рівні. Але у Харкові донедавна почути українську було дещо несподівано.
Коли до мене звертаються українською — я завжди вважав неввічливим відповідати російською. А зараз — так це взагалі ознака зрадника! Не можеш відповісти українською? А ти часом не засланець з Парашки?
Отже зараз навіть у Харкові багато людей перейшли на українську! У тому числі в робочіх чатах. Тож російської локалі + англійських і стало не вистачати. Поставив повноцінну українську локаль, але зрозумів що перемикатися між трьома — то божевілля. Нажав раз — не те, нажав два — спочатку ніби воно, а потім знов не те (до першоi літери), нажав три ... і знов не те бо в одному з попередніх разів воно не зпрацювало!
Тому довелося прийняти вірне, але нелегке рішення видалити російську розкладку!
Але це не означає що я тепер говорю і пишу виключно українською. Нажаль українською у мене усе у 2 рази повільніше через переклад + перевірку на суржик у голові. Тому коли треба писати швидко — то я пишу російською (але деякі лiтери заміняю). Сподіваюся з часом буде усе більше практики i швидкість перекладу зросте.
P.S. Скиглити я, звичайно, не покинув. Тому що моє життя не змінилося на краще — і вже не зміниться (чому — дуже добре описано у цій статті). Але я поважаю по-справжньому вільних і сміливих людей, які можуть те, чого не можу я. А головне — не кажуть «мишки — станьте їжаками» чи «пiди на бокс», а розуміють що «зламані люди так не вміють». Ніколі не був фанатичним ура-патріотом, але бажаю щоб у нового покоління все вдалося. У тому числі і остаточно прогнати від влади старе покоління «совков» та «крутих» з 90х.

Ти там вище писав про «ми перемагаємо бо ВИРОСЛО нове покоління». Мені ще тоді це кинулось в очі і здалось якимось обрєчьонним.
Але вирішив не вставляти 5 копійок і не писати.
Але тут ти напросився))

Дивись
Тут мені дехто пишуть типу «ти еліта нації». Але вони не знають яким і ким я був 5 років назад. Їм подобається мій нинішній світогляд. Але вони не знають скільки помилок я наробив перш ніж прийшов до нього. Якби знали, то так не писали б))))

Я знаю людей хто родились і виросли в ссср, але з часом змінили світогляд. Вилікували ті травми, зростили свій хребет.
І знаю багато своїх ровесників хто від зламаних батьків самі навчились зламаності.

Ти вже бачиш проблему. Це вже перший крок. Знайди класного психолога, пропрацюй травму. І все в тебе буде добре😉

I double that. Мене психотерапія витягла зі стану «радість життя — то уявний звір і в природі не зустрічається» до майже нормального. Це при тому, що такі речі, як радість-щастя, мені в житті навіть уявити не вдавалося, а самі слова не викликали нічого, окрім нудоти.
Найбільшим викликом було знайти нормального спеціаліста, на це пішов не один рік, частково тому, що якщо не знаходиш з ними спільної мови раз за разом, починаєш думати, що голова ремонту не підлягає взагалі і полишаєш надію щось виправити.

Знайди класного психолога,

В нього вже є, він на бокс піти пропонує. Вже років 10 :)

Так і є! Нажаль багато психологів саме такі: «не скигли — будь мужиком, піди на бокс!». Тобто психологи намагаються змусити людину «зломати» себе у інший бік! Якщо ти чогось боїшся — то треба це робити частіше, переборювати свій страх ... Можливо — у цьому є сенс. Але подивимося з боку пацієнта: в нього і так не краще життя через якийсь проблеми, можливо через це він у розпачі чи навіть депресії. Якщо він ще більше буде примушувати себе робити те, що завдає йому страждань — хіба це покращить якість його життя?!
Нажаль я ще не бачив лікарів, які у першу чергу турбувалися б почуттями пацієнта. Їх хвилює фізичний стан — треба вилікувати тіло, а біль, страх — то хай хворий потерпить. Я багато часу з дитинства провів у лікарнях — і це справжні «будинки страждань». «Больница от слова боль» — це ж вам не курорт. Нікого не хвилює аби вам було зручно чи весело. Тому саме лікарі — це джерело моєї психічної травми і мабуть мій найбільший страх у житті. Що, звичайно, не допомагає моєму одужанню :(

Я багато часу з дитинства провів у лікарнях — і це справжні «будинки страждань». «Больница от слова боль»

Це напевно пострадянські лікарні.
Там не біль, тап ппц :-(

Цікавий підхід у таких психологів, краще б для ефективності почали шеймити: ’шо тут нюні розпустив, не мужик чи шо?’ . Насправді спорт, як частина терапії дуже корисний, але лише той, що вам подобається,підійдуть просто прогулянки, тілесний рівень фіксається найлегше, ви просто з часом будете отримувати від цього синтез гормонів, бо наш мозок і психіка функціонують завдяки гормонам. Паралельно з тим варто шукати собі терапевта і пробувати різні способи, особисто мені допомагає коли мене морально розносить за 2 години прийому, комусь навпаки допомагає спосіб, коли в дружній атмосфері і помалу пропрацьовуються проблеми. Попробуйте послухати кілька випусків з Андрієм Козінчуком на ютубі, мені подобається як він доносить інформацію.

Те відчуття, коли все життя перемикався між трьома розкладками і вважав це нормою. Зараз їх взагалі п’ять. Але в двох з них скоро відпаде потреба, принаймні на комп’ютері. Від російської теж бачу сенс відмовитись. Може і я заживу, як люди живуть)

Від російської теж бачу сенс відмовитись. Може і я заживу, як люди живуть)

Та не може бути, щоб розкладка впливала на ментальне щось-там :-)

Згоден з приводу совків і дуже радий, що я, навіть у вигляді сімені, і дня не проіснував у тих реаліях. Якими б мої родичі не були проукраїнськими, радянська ментальність себе постійно проявляє. На жаль, попри всю свою бунтарську сутність, їхній вплив відчуваю і я. Спроби змінити їх я вже облишив, спроби змінити себе — ніколи.

попереднє покоління, яке народилося у совку — воно «зламане». «Зламані люди так не вміють.» — твоя правда!

А кого вважати цим поколінням? −1983? Тук я здивую, але більшість 2014-му році була народжена не просто в совку, а ще й зачерпнула його у своєму дитинстві. Зараз дійсно, більшість вже не бачила або не пригадує совку. Але це просто через вік.

Якщо пам’ять мене не підводить то наша родина покинула саджати картоплю десь у 2002 — 2003 роках i змогли дозволити собі закупатися на зиму за гроші. Для мене це і є «кінець епохи бідності» — коли працюючи можна отримати більше, ніж з городу. На той час бандюки вже не їздили на мерсах у малинових піджаках. Тобто хто народився після 2000 — то все мабуть оминув і совок і «АУЕ» (хіба що жив десь у депресивному районі у проблемній родині — як Донбасс). Але мабуть і ті, хто народився після 1990 вже «перескочили» цю «АУЕ-культуру», бо вона популярна була тільки у старших класах.
Думаю у Харкові це зараз дуже помітно: 20-30 річні у більшості патріоти, підтримуюсь «двіж» (національні дружини, Азов, Кракен). 40+ років переважно «ватні» чи «живуть за поняттями». 55+ зрозуміло — «назад у СРСР».

40+ років переважно «ватні» чи «живуть за поняттями». 55+ зрозуміло — «назад у СРСР».

Та ну нафіг :-(
Невже руссоТБ отаке робить?

Добра стаття. Успіхів на фронті!

В іншому переживання були не з приємних:

2. Було боляче відмовлятись від своїх планів.
Несподівано прокинулась заздрість і відчуття несправедливості. Типу «якого чорта одні по Карпатах кавою перебирають, а я воювати повинен».

В соседнем топике как раз затронул этот пункт, что это главная причина почему мужиков не выпускают. На что мне накидали что людям на передовой пофигу открыты границы или нет, что они воюют за себя, свою семью и за свою страну, ну и подобный популизм.

Нет, им не пофиг. Они мотивированы когда знают что тылы прикрыты, что те кто не воюет, то хотя бы работают на оборонку и экономику страны, донатят, волонтерят, что никто не сидит сложа руки, и уж тем более не отдыхает. Но, когда в тылу весна, люди попивают кофе на террасах, когда полно красивых девушек на улице в шортиках и маечках, когда твои сверстники ходят в кино и на свидания, это ппц как демотивирует. А если бы границы открыли, то соцсети заполонили бы еще и фоточки с Турций и Египтов от тех, кто должен был прикрывать тылы, не говоря уже чтобы лежать с тобой рядом в окопе.

Це складна тема
Тобто кожен випадок індивідуальний

Бо
— Да. Всі хто в армії хочуть аби тили були прикритими. Це огидно бачити як крадуть гуманітарку і типу того явища. Дуже сильно демотивує. Особливо людей хто пішли воювати за якусь абстрактну родіну, а не за конкретні речі
— Разом з тим єбашити без передиху можна лише кілька днів. На довгій дистанції треба відпочивати. І особисто я коли бачу щасливі усмішки друзів — я радію їх такими бачити. Я знаю, що вони багато роблять на нформаційному фронті, багато донатять. І для мене ок щоб вони не єбашили на ізнос як в радянському союзі, а в т ч відпочивали і берегли психіку. Це вже питання до того наскільки ти тих людей любиш і наскільки багато вони відпочивають.
— я вже казав: «на цій війні дистильоване зло воює проти хай і не дистильованого, але добра». В Україні теж вистачає багато зла. І за всяких шкарлетів чи типу нього не хочеться воювати. Але якщо здати країну, то здати всіх. А в цілому країна в нас дуже даже ок. Далеко не всі, дуже далеко не всі крадуть гуманітарку або перебирають кавою в карпатах. Такі кадри більше всього запам’ятовуються. В суб’єктивній бульбашці складається відчуття ніби всі навколо такі. Але об’єктивно добрих людей набагато більше

А що стосується чому мужиків не випускають. Я не знаю яка причина. Версії маю різні, але то просто версії. За це нічого не буду казати.

Казати що ми де ми спимо чи навпаки де не спимо не буду, як не як dou публічний сайт, а локація й деталі що куда — воєнна таємниця.

Але скажу головне: з кожного із таких трагічних випадків роблять висновки і покращують нашу безпеку.

Від усього серця бажаю повернутися живим і неушкодженим, прожити щасливе і спокійне життя. Щодо дітей воїнів, що віддали життя за Україну, повірте, пофігу далеко не всім. Це правда. Звісно, хотілося, щоб не пофігу було багато більшій кількості людей. Але й зараз не всім то однаково!

Пишаюся Тобою, колего. Бажаю здоров‘я.

До речі, якщо вже є діти то яєчка не саме страшне )

Дякую вам за історію! Нехай щастить!

Бажаю здоров’я колега зі 115 ОМБР) удачі

За побажання здоров’я спасибі

Але за бригаду поки невідомо куди мене направлять. Про номер бригади ти походу щось плутаєш

То моя, трохи каряво висловився

Я так и не понял в каких войсках служит автор, что уж него есть время на написание подобных опусов(не сомненно, позитивных). 😁
Хочется дать совет автору, по поводу инноваций: многие вещи в армии «написанны кровью» и стоит еще 10 раз подумать прежде чем нагружать ответственного «очевидными вещами».
Автор заложил во мне мысль, о усыновлении ребенка после победы, спасибо.
Героям слава!

Де саме служу військова таємниця. Але якщо ти думаєш, що армія — це хаос де все просто несеться і ти несешся — це не так. Звісно ж бувають періоди коли це так. Але ну кілька днів, ну 2 тижня. На більше організму не вистачить, чисто фізіологічно заїбешся.
Навіть на передку (і особливо на передку) важливо знаходити час на СХ (страдать ху_ой) щоб якось відволікатись відпочивати і відновлювати сили.

Про написане кров’ю згоден. Але я про індики ти про кури дикі))
Про ініціативу я мав на увазі не слати всіх на*** і робити по своєму. Ініціатива (як я це розумію) це про брати на себе відповідальність і вирішувати проблеми на які готових рецептів ще нема.

Про всиновити дитину ідея класна. Радий бути корисним для такого

А на кого вчать хоч? Це також секрет?

дякую.

Повертайся домою живим і при здоровому глузді.

Привіт. По-перше, хотів би подякувати за твій вчинок. Це дійсно вартує поваги. По-друге, хотів би в тебе запитати про твоє відношення до заборони виїзду чоловіків за кордон. Вибач що питаю, але ти один з небагатьох на цьому форумі, хто не «диванний воїн» тому: чи дійсно така заборона підіймає дух армії а можлива її відміна деморалізує? Твоя думка з цього приводу для мене особисто важлива. Дякую.

Особисто моя думка. Просто як простого Андрія, не як посадової особи — Воля то Воля. Я особисто за випускати всіх і вся.

Якщо ми хочемо мати суспільство особистостей, а не рабів — то й ставитись треба як до особистостей (хто здатні думати вибирати і йти воювати не бо воєнком за яйця притягнув, а тому, що цінності).
Мені особисто, не як посадовій особі військовослужбовцю, а як приватній особі Андрію. Не подобаються ігри в савєтскій саюз.

Про ігри в савєтскій саюз і групове мучеництво я якщо матиму час ще окремо напишу

Але.
1. Раз обрана нами ВРУ вирішила погратись в савєтскій саюз і заборонила виїзд, значить треба виконувати закон (і старатись обрати кращу раду на наступних виборах). А не шукати дірки й мутити корупційні схеми.
2. Має бути достойне забезпечення родинам ветеранів (особливо загиблих) і самих ветеранів (особливо поранених). Це ок щоби люди хто виїхали платили людям чиї рідні померли чи покалічились аби захистити цю країну.

Дякую за Вашу особисту думку. Насправді ВРУ нічого не забороняла, але то вже деталі. Мені важливо було почути саме Вашу думку. Ще раз вдячний за Ваш вчинок.

Якщо чесно, то я думаю, що має сенс і тим, хто лишився, платити ветеранам, через податки. Думаю, що військовий збір збільшать, сподіваюсь він піде саме на це

Дякую. Особливо за чесність.

Дякую. Повертайся живим.

Твоя ВОС після воєнки і та на яку тебе мобілізували відповідні ?

Чи призначать на відповідно ВОС в військовій частині — ще побачу. Кажуть буває по різному.

Також є люди хто добровільно (добровільно означає
справлі добровільно) погодились пройти перепідготовку з іншої ВОС.

Тому обіцяти, що в тебе вийде так само не можу.

Але конкретно мене так, все як має бути

Не знаєш чи ти тут треба? Підійти у військкомат і уточни :)

у ВК дійсно цікавляться твоїм бажанням йти служити? Я поки думаю, що я реально корисніший в цивільному житті. Є страх що якшо піду у ВК то моєю свободою/волею/тілом буде розпоряджатись ВК і не буде питати що я думаю щодо моєї корисності в армії (тобто хочу я служити чи ні) так як є великий попит на офіцерів.

«мною будуть розпоряджатись»
На жаль це так. Це армія. Навіть в американській армії так.

«йому пофіг чи хочу я служити»
Якщо ти не хочеш, ти й не підеш. Піти перепитати про треба ти тут чи ні це для людей хто як мінімум не проти служити.

«Є великий попит на офіцерів»
Ну власне цим все сказано про треба ти чи не треба))

«Цікавляться бажанням йти служити?»
Все як на ринку. Якщо прийшов запит призвати наприклад сапера і в воєнкома є в наявності 10 доступних саперів — він пртзве наймотивованішого.
Якщо є лиш 1 — призве його, хоч і силою.

Не дуже зрозумів претензію. Вся суть армії полягає у виконанні наказів, ні? Це ж не мистецький табір, де спонукають до творчості.
Якщо корисніший у цивільному житті, то продовжуйте займатись тим, чим займаєтесь. Якщо ж ви приходите до центру комплектації, а це так тепер називається, то ви вже автоматично хочете служити. Не бачу протиріч.

Це не мистецький табір тому творити аби творити не треба.
Але якщо ти маєш класну ідею, яка має сенс і не лиш для тебе — підходиш командиру пропонуєш. Якщо ідея хороша — одобрить

Якщо ж ви приходите до центру комплектації, а це так тепер називається, то ви вже автоматично хочете служити.

Або тому що тебе викликали туди? А не прийти = адміністративне або навіть кримінальне правопорушення.

Якщо корисніший у цивільному житті, то продовжуйте займатись тим, чим займаєтесь.

не знаю звідки ви, але є така тємка, що можна в магазин за лотком яєць вийти і отримати запрошення) а раз уже отримав запрошення і прийшов у ВК то є великий шанс змінити діяльність, особливо якщо ви 10 років тому вирішили на воєнку походити))

А навіщо ходили на воєнку 10 років тому? Це не сарказм, не негативний коментар, просто цікаво навіщо ходити на воєнку якщо не збираєшся бути пов’язаним з армією чи працювати в силових структурах

Від армії відкосити

І ніхто ніколи законів не читає — а воєнка не дає звільнення від призову

Навіть навпаки, треба було одразу місяць відслужити і потім раз в 10 (?) років знову на збори

Чекайте, так зараз такий час, що і те, що ви на воєнку не пішли не звільняє вас від військового обов’язку. Ви ще б запитали нащо було чоловіком народитись, чому не виїхали з України, якщо не збирались воювати ітд (таких питань багато можна придумати).

По-друге, дійсно, в ті часи на воєнку йшли з двох причин: 1) легально відкосити (тоді це працювало), 2) мати більше варіантів у житті, якщо з роботою взагалі буде туго. Про це говорять всі, хто проходив воєнку. Хто хотів бути реальним офіцером, йшов у відповідні навчальні заклади.

По-друге, не всі рішення прийняті 10 років назад дали успішний результат, саме це рішення було дуже нав’язане старшими та оточенням вцілому.

По-друге, не всі рішення прийняті 10 років назад дали успішний результат, саме це рішення було дуже нав’язане старшими та оточенням вцілому.

Таки так. Батьки сказали треба йти — береш і йдеш. 22 роки тому. То зараз молодь розумніша :-)

Двічі вже був на мобілізаційному пункту — запрошували або особисто при реєстрації, або по телефону який залишив. Якось все ще не змінив діяльність. Я не відкидаю, що це помилка вижившого, але годі читати «Труху» умовну.

Це добре. Але насправді це все рандом. А я ще знаходжусь в такому місці де голова адміністрації женется за найвищими показниками мобілізації. Не у всіх областях така ситуація)

А стосовно трухи погоджуюсь, є в чатах такі коменти шо прям на костилях людину забирають і на передову) ясно що такі перебільшення це маячня скоріше за все😃

А я ще знаходжусь в такому місці де голова адміністрації женется за найвищими показниками мобілізації.

Це яка область?)

Вгадай область з двух букв

Підписатись на коментарі