Як я переїхала в Чернівці під час війни

Я не почну свою історію з того, що 24 лютого стало для мене шоком. Я знала, що буде війна після промови президента росії 22 лютого 2022. І ще я знала, що буде війна, тому що літо 2014 року я провела у рідному місті Бердянськ і війна була на порозі тоді (Запорізька область, перлина Приазов’я). Туди сотнями стікалися біженці з Донеччини «перечекати війну пару місяців.» У мене був офлайн клуб англійської мови там, тому я багато з ними спілкувалась. Я пам’ятала, як фронт зупинився тоді за сотню кілометрів від мого міста, і як мої знайомі і друзі йшли служити. З квітня 2021 ( коли російська армія вперше зібралась біля кордону з Україною) я почала безрезультатно вмовляти батьків переїхати з Бердянська, бо моє місто було на шляху «коридору в Крим». З квітня 2021 я постійно читала російські, українські і західні інформ агенства та пресу, щоб бути в курсі подій, дивитись як змінюється риторика і наративи загалом у суспільстві країни агресора.

Також з квітня 2021 я почала вивчати війну як поняття, читала про найгірші сценарії ( відключення світла, нестачу бензину, падіння фінансової системи, бунти, відсутність всіх норм і правил, і таке інше). Але «врятував» мене пост якогось айтішніка на LinkedIn, на жаль, я не запам’ятала його імені. Там він детально розказав, що робити, якщо ви боїтесь лишатись у столиці ( де я жила). Колега з індуcтрії порадив думати про економіку, тил та перебратись на західну Україну. З цього ж посту я дізналась, що тил не менш важливий ніж сам фронт, бо саме з тилу йдуть життєво необхідні речі на фронт. І економіка неймовірно важлива, бо держава буде витрачати гроші на війну стільки, скільки вона триватиме.

Тому 23 лютого о 21 вечора було прийнято рішення виїхати з Києва в Чернівці. В цьому місті я була лише раз проїздом, але зараз воно стало для мене другим домом.

Про волонтерство

Я вирішила знайти, де в Чернівцях плетуть сітки на другі вихідні війни. В моєму прифронтовому Бердянську теж плели сітки, я знала, що вони постійно горять і їх треба багато, тому розуміла, що десь їх будуть виготовляти.

Маленька окрема історія, яка мене особисто вразила. Коли я прийшла в волонтерський центр, то познайомилась з дівчиною Юлєю, яка усім керувала. Вона працювала там з 10-ї ранку до 5-ї вечора кожен день. Як виявилось пізніше, це була її власна ініціатива. Юля, за освітою соціолог, кинула свою роботу в Одесі і приїхала допомагати. Побачивши там хаос, Юля просто взяла на себе управління центром, де постійно були 10-20 людей, які все робили не так, як треба.

У волонтерський центр загалом приходили люди, які відчули війну. Дівчина з Харкова, яка втратила зв’язок з батьками з маленького села Куп’янск. Пара з Херсону, яка розказувала мені про тихий терор. Доречі, коли я постила фото сіток, 2 людини знайомі яких служили в армії, писали мені наскільки сильно вони їм потрібні.

Також в перші тижні війни, як багато маркетологів, я закуповувала рекламу в Instagram і Facebook та налаштовувала покази на росію.Намагалась доносити до них сухі факти, статистику, відео та фото через ці соціальні мережі. На жаль, коли у росії заборонили Instagram & Facebook, довелось це припинити. Але навіть до того я зрозуміла весь жах ситуації десь за 7-10 днів: росіяни бажали мені смерті, називали мене неприємними словами, звинувачували у фейках. Навіть фото з мого рідного міста видавались їм постановкою.

Вони все знали і більшість підтримувала війну. Хоча я бачила в колах маркетологів жарт, що білорусів зупинила саме потужна хвиля реклами від українських маркетологів.

Про економіку

1 з 4 ключових секторів нашої країни — це сервісна економіка. Cфера обслуговування, на скільки я розумію, це транспорт, харчування, медицина, нерухомість та готельний бізнес, сфера краси, спорт, і таке інше.

Я декілька місяців жила в Хорватії і вивчала можливість отримання digital nomad visas, це візи, які б могли стимулювати економіку Хорватії в міжсезоння ( тобто восени, взимку, ранньою весною). Ідея цієї візи дуже проста: IT спеціаліст ( а дають візи тільки цим людям) приїжджає в Хорватію, винаймає житло, ходить в ресторани, в музеї, катається на авто, купляє локальні продукти. Вливає гроші в маленький хорватський острів ( для тих, хто не в курсі, Хорватія — це країна островів).

Я ще тільки отримую економічну освіту, але розумію, що сервісний бізнес в Україні виживає саме на таких людях, як я. Мені пощастило, що у мене є віддалена робота і стабільний дохід, як у більшості людей з IT, і тому я вважаю чесним витрачати гроші, які я заробляю в Україні, під час війни теж в Україні. Звичайно, як і і бльшість людей, частину доходу я надсилаю волонтерам, яких знаю особисто.

За майже три місяці тут я сходила двічі до стоматолога ( доречі, людина просто втекла з Краматорська з усім обладнанням), пару разів в перукарню, безліч разів в магазин ( де навіть відмічені українські товари). Я винаймаю житло, ремонтувала машину, заправлялась, знімала житло батькам в Карпатах ( яких я вивезла з окупації) і занадто багато разів була в смачній і чудовій пекарні. Відправила багато посилок. Я витрачала гроші і платила гроші реальним людям, які з них платять податки та зарплатню, бо країна живе.

Наша економіка дуже постраждає, це факт внизу скріни зі статті Forbes з прогнозами). Давайте не добивати економіку, пропагуючи масову міграцію.

Про PR України і IT Індустрії

Багато хто не може виїхати з України, багато хто свідомо обирає лишитися під час війни. Беручи це до уваги, я думаю, що дуже важливо є показувати світу, що Україна жива, що вона працює, що є безпечні зони для життя. Важливо, спілкуючись з клієнтами та колегами з-закордону постійно на цьому наголошувати, бо коли війна скінчиться, робити це буде запізно. Це я пишу як людина, яка за 9 років в маркетингу спілкувалась і зустрічалась з багатьма іноземними клієнтами, які вперше прилітали в Україну, вперше знаходили її на карті, дізнавшись про наших талановитих програмістів.

Це я кажу, як людина яка трохи розбирається в PR: запускати кампанії за місяць до релізу продукту пізно. Варто підкреслювати, що є стабільний інтернет, що можна наймати тут людей, що у нас велика країна, де працюють тисячі спеціалістів навіть під час війни. Ми не країна біженців. Я часто бачу слово resilient в статтях про Україну, воно перекладається як «той, хто може швидко відновлюватись після стресу.» Я думаю, це те, що треба демонструвати світові замість мільйонів біженців. Як це робити?

У мене в LinkedIn за 9 років роботи з іноземними клієнтами зібрався непоганий нетворк, і їм, іноземцям, які працюють у великих і маленьких компаніях, я намагаюсь розказувати, що таке Україна, що тут відбувається, щоб не було асоціації з країною, де постійно війна. Зараз лінія фронту лише на частині території, а ми можемо жити спокійно і дихати вільно завдяки ВСУ у більшості міст і сел. Так пару тижнів назад мені написав колишній клієнт з однієї з компаній з Fortune 500, і сказав, що він гордий, що його компанія пішла з росії. Не знаю, можливо мої пости теж вплинули на нього.

Моя особиста серія постів направлена на те, щоб іноземці перестали працювати з російським бізнесом #stopbusinessinrussia та лишались з нами #standwithukarine. Моя гіпотеза полягає в тому, що ми можемо отримати IT проекти, які раніше були в росії і не втратити ті, що маємо. Оцей ост набрав 216к переглядів, думаю, це непогано.

Про Чернівці

Чернівці виявились теплим і затишним містом. Я знайшла тут все, що потрібне для того, щоб жити і працювати віддалено. Тут є багато дуже смачних ресторанів і пекарень, гарний сервіс, приємні та приязні люди.

Особливо мені подобаються величезні зелені парки.

Я жила 10 місяців у Львові, 15 років у Києві, все дитинство у Бердянську. Я також жила півроку в Тайланді, Вєтнамі, півроку у Європі, в Хорватії, Греції, Франції. У Чернівцях добре і комфортно, звичайно не так добре і комфортно, як у Києві, коли ввечері їдеш в улюблений басейн на Подолі і слухаєш музику з відчиненими вікнами, але комфортно як для війни.

Чому я це пишу?

Повертаючись до 2014, коли війна почалась. Я жила в місті, до я кого російська армія в той раз просто не дійшла ( сьогодні вони там), але місто жило в передчутті війни. В місто привозили ранених, всі говорили лише про війну, в місті було багато біженців, таких як я сьогодні. Всі люди, які приїхали і Бердянськ думали, що вони пересидять літо і повернуться в рідні міста Донбасу. Але більшість з них осіли в Бердянську. У 2022 вони в другий раз покинули свої домівки. Я про те, що ніхто не знає, коли ця війна скінчиться, і ми всі маємо про це пам’ятати і робити речі, які направлені на стратегічний розвиток: підтримувати тил, підтримувати економіку, будувати позитивний resilient образ країни, показувати, що Україна живе і працює. Від цього залежить успіх і IT індустрії і країни.

Потік біженців дуже скоро змінить думку світу про Україну на негатвину. Всім потрібні забезпечені громадяни, а ні ті, які живуть у родинах та отримують виплати.

Думаю, ви погодитесь, що зараз немає нічого більш важливого за Україну. Якщо чесно, переїхати, маючи віддалену роботу, гроші, знання мови — не rocket science. Залишитися, працювати під сирени, волонтерити і працювати одночасно — це важко. Чоловікам взагалі не лишили вибору. Служити і ризикувати життям — найважче, але українці і це роблять зараз.

Сьогодні хотілось би більше історій і розповідей про наші міста і їх адаптацію до війни. Як живуть і які вони маленькі села і міста? Як живе майбутній технохаб Івано-Франківськ ( Одеса, Дніпро, Київ, Львів- це ж наші майбутні технохаби)?