Сучасна диджитал-освіта для дітей — безоплатне заняття в GoITeens ×
Mazda CX 30
×

Як я переїхала в Чернівці під час війни

Я не почну свою історію з того, що 24 лютого стало для мене шоком. Я знала, що буде війна після промови президента росії 22 лютого 2022. І ще я знала, що буде війна, тому що літо 2014 року я провела у рідному місті Бердянськ і війна була на порозі тоді (Запорізька область, перлина Приазов’я). Туди сотнями стікалися біженці з Донеччини «перечекати війну пару місяців.» У мене був офлайн клуб англійської мови там, тому я багато з ними спілкувалась. Я пам’ятала, як фронт зупинився тоді за сотню кілометрів від мого міста, і як мої знайомі і друзі йшли служити. З квітня 2021 ( коли російська армія вперше зібралась біля кордону з Україною) я почала безрезультатно вмовляти батьків переїхати з Бердянська, бо моє місто було на шляху «коридору в Крим». З квітня 2021 я постійно читала російські, українські і західні інформ агенства та пресу, щоб бути в курсі подій, дивитись як змінюється риторика і наративи загалом у суспільстві країни агресора.

Також з квітня 2021 я почала вивчати війну як поняття, читала про найгірші сценарії ( відключення світла, нестачу бензину, падіння фінансової системи, бунти, відсутність всіх норм і правил, і таке інше). Але «врятував» мене пост якогось айтішніка на LinkedIn, на жаль, я не запам’ятала його імені. Там він детально розказав, що робити, якщо ви боїтесь лишатись у столиці ( де я жила). Колега з індуcтрії порадив думати про економіку, тил та перебратись на західну Україну. З цього ж посту я дізналась, що тил не менш важливий ніж сам фронт, бо саме з тилу йдуть життєво необхідні речі на фронт. І економіка неймовірно важлива, бо держава буде витрачати гроші на війну стільки, скільки вона триватиме.

Тому 23 лютого о 21 вечора було прийнято рішення виїхати з Києва в Чернівці. В цьому місті я була лише раз проїздом, але зараз воно стало для мене другим домом.

Про волонтерство

Я вирішила знайти, де в Чернівцях плетуть сітки на другі вихідні війни. В моєму прифронтовому Бердянську теж плели сітки, я знала, що вони постійно горять і їх треба багато, тому розуміла, що десь їх будуть виготовляти.

Маленька окрема історія, яка мене особисто вразила. Коли я прийшла в волонтерський центр, то познайомилась з дівчиною Юлєю, яка усім керувала. Вона працювала там з 10-ї ранку до 5-ї вечора кожен день. Як виявилось пізніше, це була її власна ініціатива. Юля, за освітою соціолог, кинула свою роботу в Одесі і приїхала допомагати. Побачивши там хаос, Юля просто взяла на себе управління центром, де постійно були 10-20 людей, які все робили не так, як треба.

У волонтерський центр загалом приходили люди, які відчули війну. Дівчина з Харкова, яка втратила зв’язок з батьками з маленького села Куп’янск. Пара з Херсону, яка розказувала мені про тихий терор. Доречі, коли я постила фото сіток, 2 людини знайомі яких служили в армії, писали мені наскільки сильно вони їм потрібні.

Також в перші тижні війни, як багато маркетологів, я закуповувала рекламу в Instagram і Facebook та налаштовувала покази на росію.Намагалась доносити до них сухі факти, статистику, відео та фото через ці соціальні мережі. На жаль, коли у росії заборонили Instagram & Facebook, довелось це припинити. Але навіть до того я зрозуміла весь жах ситуації десь за 7-10 днів: росіяни бажали мені смерті, називали мене неприємними словами, звинувачували у фейках. Навіть фото з мого рідного міста видавались їм постановкою.

Вони все знали і більшість підтримувала війну. Хоча я бачила в колах маркетологів жарт, що білорусів зупинила саме потужна хвиля реклами від українських маркетологів.

Про економіку

1 з 4 ключових секторів нашої країни — це сервісна економіка. Cфера обслуговування, на скільки я розумію, це транспорт, харчування, медицина, нерухомість та готельний бізнес, сфера краси, спорт, і таке інше.

Я декілька місяців жила в Хорватії і вивчала можливість отримання digital nomad visas, це візи, які б могли стимулювати економіку Хорватії в міжсезоння ( тобто восени, взимку, ранньою весною). Ідея цієї візи дуже проста: IT спеціаліст ( а дають візи тільки цим людям) приїжджає в Хорватію, винаймає житло, ходить в ресторани, в музеї, катається на авто, купляє локальні продукти. Вливає гроші в маленький хорватський острів ( для тих, хто не в курсі, Хорватія — це країна островів).

Я ще тільки отримую економічну освіту, але розумію, що сервісний бізнес в Україні виживає саме на таких людях, як я. Мені пощастило, що у мене є віддалена робота і стабільний дохід, як у більшості людей з IT, і тому я вважаю чесним витрачати гроші, які я заробляю в Україні, під час війни теж в Україні. Звичайно, як і і бльшість людей, частину доходу я надсилаю волонтерам, яких знаю особисто.

За майже три місяці тут я сходила двічі до стоматолога ( доречі, людина просто втекла з Краматорська з усім обладнанням), пару разів в перукарню, безліч разів в магазин ( де навіть відмічені українські товари). Я винаймаю житло, ремонтувала машину, заправлялась, знімала житло батькам в Карпатах ( яких я вивезла з окупації) і занадто багато разів була в смачній і чудовій пекарні. Відправила багато посилок. Я витрачала гроші і платила гроші реальним людям, які з них платять податки та зарплатню, бо країна живе.

Наша економіка дуже постраждає, це факт внизу скріни зі статті Forbes з прогнозами). Давайте не добивати економіку, пропагуючи масову міграцію.

Про PR України і IT Індустрії

Багато хто не може виїхати з України, багато хто свідомо обирає лишитися під час війни. Беручи це до уваги, я думаю, що дуже важливо є показувати світу, що Україна жива, що вона працює, що є безпечні зони для життя. Важливо, спілкуючись з клієнтами та колегами з-закордону постійно на цьому наголошувати, бо коли війна скінчиться, робити це буде запізно. Це я пишу як людина, яка за 9 років в маркетингу спілкувалась і зустрічалась з багатьма іноземними клієнтами, які вперше прилітали в Україну, вперше знаходили її на карті, дізнавшись про наших талановитих програмістів.

Це я кажу, як людина яка трохи розбирається в PR: запускати кампанії за місяць до релізу продукту пізно. Варто підкреслювати, що є стабільний інтернет, що можна наймати тут людей, що у нас велика країна, де працюють тисячі спеціалістів навіть під час війни. Ми не країна біженців. Я часто бачу слово resilient в статтях про Україну, воно перекладається як «той, хто може швидко відновлюватись після стресу.» Я думаю, це те, що треба демонструвати світові замість мільйонів біженців. Як це робити?

У мене в LinkedIn за 9 років роботи з іноземними клієнтами зібрався непоганий нетворк, і їм, іноземцям, які працюють у великих і маленьких компаніях, я намагаюсь розказувати, що таке Україна, що тут відбувається, щоб не було асоціації з країною, де постійно війна. Зараз лінія фронту лише на частині території, а ми можемо жити спокійно і дихати вільно завдяки ВСУ у більшості міст і сел. Так пару тижнів назад мені написав колишній клієнт з однієї з компаній з Fortune 500, і сказав, що він гордий, що його компанія пішла з росії. Не знаю, можливо мої пости теж вплинули на нього.

Моя особиста серія постів направлена на те, щоб іноземці перестали працювати з російським бізнесом #stopbusinessinrussia та лишались з нами #standwithukarine. Моя гіпотеза полягає в тому, що ми можемо отримати IT проекти, які раніше були в росії і не втратити ті, що маємо. Оцей ост набрав 216к переглядів, думаю, це непогано.

Про Чернівці

Чернівці виявились теплим і затишним містом. Я знайшла тут все, що потрібне для того, щоб жити і працювати віддалено. Тут є багато дуже смачних ресторанів і пекарень, гарний сервіс, приємні та приязні люди.

Особливо мені подобаються величезні зелені парки.

Я жила 10 місяців у Львові, 15 років у Києві, все дитинство у Бердянську. Я також жила півроку в Тайланді, Вєтнамі, півроку у Європі, в Хорватії, Греції, Франції. У Чернівцях добре і комфортно, звичайно не так добре і комфортно, як у Києві, коли ввечері їдеш в улюблений басейн на Подолі і слухаєш музику з відчиненими вікнами, але комфортно як для війни.

Чому я це пишу?

Повертаючись до 2014, коли війна почалась. Я жила в місті, до я кого російська армія в той раз просто не дійшла ( сьогодні вони там), але місто жило в передчутті війни. В місто привозили ранених, всі говорили лише про війну, в місті було багато біженців, таких як я сьогодні. Всі люди, які приїхали і Бердянськ думали, що вони пересидять літо і повернуться в рідні міста Донбасу. Але більшість з них осіли в Бердянську. У 2022 вони в другий раз покинули свої домівки. Я про те, що ніхто не знає, коли ця війна скінчиться, і ми всі маємо про це пам’ятати і робити речі, які направлені на стратегічний розвиток: підтримувати тил, підтримувати економіку, будувати позитивний resilient образ країни, показувати, що Україна живе і працює. Від цього залежить успіх і IT індустрії і країни.

Потік біженців дуже скоро змінить думку світу про Україну на негатвину. Всім потрібні забезпечені громадяни, а ні ті, які живуть у родинах та отримують виплати.

Думаю, ви погодитесь, що зараз немає нічого більш важливого за Україну. Якщо чесно, переїхати, маючи віддалену роботу, гроші, знання мови — не rocket science. Залишитися, працювати під сирени, волонтерити і працювати одночасно — це важко. Чоловікам взагалі не лишили вибору. Служити і ризикувати життям — найважче, але українці і це роблять зараз.

Сьогодні хотілось би більше історій і розповідей про наші міста і їх адаптацію до війни. Як живуть і які вони маленькі села і міста? Як живе майбутній технохаб Івано-Франківськ ( Одеса, Дніпро, Київ, Львів- це ж наші майбутні технохаби)?

👍ПодобаєтьсяСподобалось31
До обраногоВ обраному4
LinkedIn

Найкращі коментарі пропустити

Чудовий та розумний пост. Авторка висловила все правильно. Замість того щоб тратити гроші в Італійських кафешках («бо всеодно нема що робити..»), можна думати про майбутнє. Особливо треба думати про думку європейців які напевно люб’язно нас приймають, проте є ж «біженці» із західних областей, що користуються виїздом за кордом щоб там почілити та навіть отримати грошову допомогу, за них соромно

Дякую, дуже гарна і правильна стаття. В той час як багато людей не знають кому сунути бабки шоб їх випустили із країни і вони могли втекти, можна думати як навіть пасивно, живучи у безпечних регіонах можна підтримувати країну підтримуючи економіку і бізнес.

На жаль, не всі мають роботу в IT. Надто багато моїх знайомих втратили роботу і нову знайти не можуть. Поради в цьому тексті релевантні айтівцям або тим, хто не втратив роботу. Це правильно підтримувати економіку та людей. Але найкращий варіант для людей без роботи, без жодного забезпечення, із хворими батьками або маленькими дітьми — виїхати за кордон. Там вони отримають допомогу, зможуть працевлаштуватись та донатити на армію.

Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

дороги в чернівцях повний Писец

Обговоренння виїжджати чи ні — це суто побутова справа. Але чомусь у нас набуває такої окраси. Часто ці розмови провокують саме ті, що виїхали. Вони намагаються довести всім (насамперед собі), що їх вибір правильний. Це маніпуляція задля того, щоб отримати суспільне підтвердження тому, що вони зробили вірно.

Світ не чорно білий. Виїхати із Маріуполя — це одна градація, із Харкова — інша, з Києва — третя, зі Львова — без коментарів. Комусь війна — це поштовх нарешті вчити англійську, комусь — реальна втеча від смерті.

Діти. Чутливість дітей перебільшена. Перебільшена їх батьками, які часто хочуть виправдовувати свою лінь їх виховувати, небажання ними займатись. Знову — питання контексту та здорового глузду.

Також, мені здається, ще є питання укорінення тут. Якщо у людини в Україні є лише айфон та картка монобанку, то в принципі — нічого не зміниться в Польші. Якщо є бізнес, нерухомість, плани, то, особисто для мене, пересижування у Польші, це все просто б погіршило. У мене тут агенція, співробітники, батьки, собака, нерухомість. Як це менеджерити із закордону? І головне — навіщо?

А ще я не розумію (сорі за пафос), як влаштоване сімейне життя на відстані. Ну типу «хай чоловік заробляє тут, а ми будемо там дуже переживати за Україну і може, трошечки і на нього»?

Не розумію, як можна просто вибрати рандомне місто і рандомну країну і просто туди евакуюватись. Що буде із податковим резидентством? Які там партії при владі? Ну ви в курсі, що в Польщі при владі радикальні католики? Згідні з таким вихованням вашої дитини в школі? Як вивчення польської мови вкладається в ваш життєвий план? Може, краще іспанська мова (величезний ринок) або німецька? Скільки років у місцевому комюніті дає знижки на іпотеку? Як будете адаптувати батьків?

Еміграція — це життєвий проект, це не оформлення картки в Tesco та нової sim карти. Тому не можна це нав’язувати іншим людям. Еміграція нормальна — це укорінення у житті іншої країни (вивчення мови, культури), а не проживання у гетто.

Якщо є бізнес, нерухомість, плани, то, особисто для мене, пересижування у Польші, це все просто б погіршило. У мене тут агенція, співробітники, батьки, собака, нерухомість. Як це менеджерити із закордону? І головне — навіщо?

То есть вы уверены что ваш бизнес переживёт войну и ее последствия? Это в стране с недоразвитой экономикой и колоссальной коррупцией ?

Так, абсолютно. Питання релокації не впливає на якість продукту.

Ну ви в курсі, що в Польщі при владі радикальні католики?

Вы знаете, по сравнению с кавээнщиками это не такой уж плохой вариант...

Ці речі треба враховувати і мати на увазі, якщо ви саме емігруєте, а не просто пересиджуєте в рандомному місті.

Ці речі треба враховувати і мати на увазі,

Вы не понимаете, как анекдотично это звучит от украинцев (выбравших посредственного клоуна на царствие во время войны), да? Вы в своей политической песочнице разобраться не в состоянии, а вот в чужих — да это хоть щас, ага... Чтобы разобраться в хитросплетениях внутренней политической кухни понаеху понадобятся годы нахождения в среде (ну или в крайнем случае уверенное владение языком и длительное изучение разных локальных источников), если это делать как часть подготовки к эмиграции, то она не произойдет примерно никогда (ведь нужно проанализировать несколько потенциальных альтернатив)...

Саме тому еміграція — це життєвий проект, до якого я б підходила саме так. А не — о, ну там дають житло безкоштовне.

А не — о, ну там дають житло безкоштовне.

Таки бесплатное жильё зарубежом (в стране запада) — это очень хороший старт.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коротко:
У мене в чемодані був путін
Він попередив про війну ще 22 лютого

Дякую.

на західну Україну.

-> на захід України

Давайте не добивати економіку, пропагуючи масову міграцію.

добробут країни понад добробут індивіда?

Чоловікам взагалі не лишили вибору

немає кому їх організувати для масового виїзду. Зберися десь 10000 на кордоні, цікаво, хто би їх затримав))

Ні, я не те мала на увазі 1) в першій фразі акцент на слові " пропагувати".З початку війни я бачила статті про ресторани Швеції, пляжі Іспанії в гори Швейцарії на доу( 80% читачів при тому чоловіки).Хто хоче їхати — має їхати, але не треба робити вигляд, що тут не лишились мільйони людей, у яких більш серйозні проблеми(війна! економіка, робота, імідж країни, волонтерство).Ще раз повторюю, я не проти тих хто їде, я проти наративу "ми поїхали, нам тут добре, ось я вам покажу як".2) ну організовуйте збір на кордоні, якщо вважаєте потрібним, це не до мене. Військовий стан є в конституції, про війну писали всі.

З початку війни я бачила статті про ресторани Швеції, пляжі Іспанії в гори Швейцарії на доу

скоро буде стаття про Віденьське метро (і я чоловік, тому не все ще потєряно для самців))

не треба робити вигляд, що тут не лишились мільйони людей, у яких більш серйозні проблеми

хто не хотів проблем, поїхали. Інші були готові смажити шашлики в травні.

я проти наративу «ми поїхали, нам тут добре, ось я вам покажу як»

а я — за. Не всі мають сумувати.

Я теж не хочу сумувати.Я не хочу читати про Іспанію чи Швецію не тому, що мені сумно.А тому що сьогодні я хочу знати, як живуть жінки в Рівне чи Тернополі.Чи в Одесі чи в Жовкві.Я тому написала цей тупий текст про Чернівці.Ми маємо бути в фокусі у самих себе, бо ми тут в зараз.Ми, це я, вибачте, взяла на себе відповідальність сказати, що більшість ІТ спеціалістів зараз в Україні. Я сужу з того, що чоловіки не мають права виїхати, а не всі жінки, як могло б здатися, переїхали.Тому керуючись принципом демократичної більшості переводжу фокус.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

На жаль, не всі мають роботу в IT. Надто багато моїх знайомих втратили роботу і нову знайти не можуть. Поради в цьому тексті релевантні айтівцям або тим, хто не втратив роботу. Це правильно підтримувати економіку та людей. Але найкращий варіант для людей без роботи, без жодного забезпечення, із хворими батьками або маленькими дітьми — виїхати за кордон. Там вони отримають допомогу, зможуть працевлаштуватись та донатити на армію.

тому я і пишу тут на доу цю статтю, а не десь в іншому блозі. З вами погоджуюсь, що якщо нема де працювати, а десь в Польші є завод, то краще на завод, ніж «перечекати без роботи». Якби ми знали скільки чекати... Текст для людей, у кого є віддалена робота.

Мені здалось, що ви писали про всіх, коли писали «Ми не країна біженців. ... Я думаю, це те, що треба демонструвати світові замість мільйонів біженців.»
У нашому випадку неможливо не демонструвати мільйонів біженців із зазначених уже причин.

Створиш тему як залишилась і переїхала в інше місто: обісруть що треба було виїжджати і ризикувати дітьми неможна.
Створиш тему як релокейтнулась в європу: обісруть що зрадниця і треба економіку дома піднімати :)

твоя жизнь, твои правила
хейтеров и анонов надо слать, ниче не смыслят убогие, сидят у мамки на шее

нема статті — нема критики!) Я хотіла написати про те, що не важливо, поїхав ти чи лишився ( якщо можеш лишитися, лишайся, якщо хочеш їхати- їдь ( але, блін, хоча б не пиши статті про ресторани в Швеції). Але ми всі в одному човні... давайте якось на дорослі теми говорити: як підтримати економіку, як побудувати позитивний імідж країни, як живуть міста України, а не Барселона. Бо ми не всі поїхали і не всі поїдемо. Треба як індуси підтримувати спільноту, навіть з-за кордону.

Відразу зрозуміло, що авторка 1) не має дітей 2) не читає А. Бабченка
По 1 пункту: людина або відчуває відповідальність за життя і добробут своєї дитини, або ні. Я от чесно, не можу зрозуміти людей, які з дітьми лишилися у країні, в якій війна. Щоби що? Підтримувати перукарню, поки дитина (і ти разом з нею) набуває ПТСР? От серйозно?!
Не, я в курсі, що є батьки, яким просто начхати на дітей. Не алкоголіки і маргінали, просто низький EQ. На щастя моєї дитини, до таких не відношусь.
По пункту 2: після уважного аналізу різних фактів, стало точно ясно, що війна буде. Цілком погоджуюсь з Бабченко, коли він сказав, що дітей вивозити треба точно. І тим, хто не може воювати, краще евакуюватися, щоб не створювати навантаження . Не буду переказувати, кому треба — знайде і прочитає.
Маю особисті приклади чоловіків, які служать в ЗСУ і не дозволяють своїм жінкам повернутися додому — кажуть, що воювати легше, коли не хвилюєшся і знаєш, що рідна людина у безпеці.

Відразу зрозуміло, що ти написав стільки тексту, щоби звеличитись за рахунок авторки.
«А я не такий, у мене EQ знаєте яке? Ого-го яке!»

Оце все, що ти побачив? Ну щасти тобі, ходячий приклад з ЕQ мінус 7

г-г-г :)
Шо і трєбовалось доказать :)

Привіт вам з 14 січня 2023 року. Новини, крім Дніпра, ще такі: в Очакові помер 3-річний хлопчик. Причина: серце не витримало вибуху, розірвалося, як то кажуть. До того ще був такий само випадок у Авдіївці у 6-річної дівчинки — розрив серця.
Розкажіть мені сьогодні, як я вигулюю біле пальто.

Привіт вам з 14 січня 2023 року. Новини, крім Дніпра, ще такі: в Очакові помер 3-річний хлопчик. Причина: серце не витримало вибуху, розірвалося, як то кажуть. До того ще був такий само випадок у Авдіївці у 6-річної дівчинки — розрив серця.
Розкажіть мені сьогодні, як я вигулюю біле пальто.

Я писала про Чернівці, тут така сама ситуація, як і в Кракові чи в Парижі, приміром.Якщо не читати новини, то можна і не помітити, що війна.Ви спитаєте: " А якщо стане небезпечно?"

Ясно, що захід України практично безпечний, але війна так чи інакше відображається на житті і тут — сирени, непрацюючі дитячі садки, паливний кризис, похорони загиблих героїв — нема чого порівнювати з Польщею. Війна є війна, від неї не абстрагуєшся. Але мені близька ваша філософія, що тил та економіка теж надважливі у війні.

Супер. А ви гарантуєте, що вона і далі буде така сама? І можете гарантувати, що у Чернівцях чи будь-де в Україні, сирени, новини, економічна, гуманітарна криза НІЯК не вплине на дитячу психіку і світовідчуття? Те, що ви пропонуєте — підтримувати перукарні і кав’ярні ціною ПТСР.

Я чесно не знаю, як дитяча психіка може постраждати від нестачі бензину чи навіть сирен.ПТСР значить зіткнення з травмуючи ми подіями — це явно не нестача бензину чи похорони.Я загалом нічого не пропонувала, я пропонувала вирішувати кожній жінці самій з урахуванням того, що війна може іти роками, наприклад.Просто ми вже якось поділили людей, виходить, на чоловіків і жінок, а тепер ще на жінок з дітьми і без. І якось виходить, що останні — це теж не дуже важливі люди для суспільства.Виходить, жінки з дітьми в принципі можуть ні про що не думати в бути поза суспільством.І це головне питання до мого тексту( не про PR країни, не про прогнози економіки, не про прогнози на війну, а саме відсутність дітей))Хоч би один комент про важливість піару...ні..тільки про дітей).

Ваша задача — народити, і можете йти на смітник. Чоловік взагалі вистачить 1 на 50 жінок, всіх може запліднювати по колу раз на рік. Поголів’я тре збільшувать, загрались у гуманізми тут.

Та да, що я тут розписалась про імідж країни і економіку.Були б у мене діти, такою фігнею не займалась би.Ото будуть діти, зрозумієш!

я думаю, з появою дитини жінку набагато більше має цікавити і економіка, і образ країни, і війна як раз таки.

Привіт вам з 14 січня 2023 року. Новини, крім Дніпра, ще такі: в Очакові помер 3-річний хлопчик. Причина: серце не витримало вибуху, розірвалося, як то кажуть. До того ще був такий само випадок у Авдіївці у 6-річної дівчинки — розрив серця.
Розкажіть мені сьогодні, як я вигулюю біле пальто.

Ви себе переконуєте? Що правильно зробили, що виїхали? Це ваш вибір, пишіть свої статті і аргументуйте.Я розказала про свій вибір.
Я не дуже розумію жінок, які роками кричали щоб їх називали " маркетологинями", а коли почалась війна у перший же день виїхали.Якщо ми про рівність, то це не тільки про зарплати.А і про війну.Це моя позиція.Я її аргументовано доводжу.У вас інша думка?напишіть статтю.

Мені не треба себе переконувати. Це ж ви казали про «безпечні Чернівці» і

Я чесно не знаю, як дитяча психіка може постраждати від нестачі бензину чи навіть сирен.ПТСР значить зіткнення з травмуючи ми подіями — це явно не нестача бензину чи похорони

Ваші слова, між іншим.
Тобто вам тоді, у червні, навіть в голову не прийшло, що постраждати може не тільки дитяча психіка.
І навіть зараз, я бачу, не дійшло.

Ще прекрасне:

Я писала про Чернівці, тут така сама ситуація, як і в Кракові чи в Парижі, приміром.Якщо не читати новини, то можна і не помітити, що війна.Ви спитаєте: " А якщо стане небезпечно?"

Дайте я вгадаю, за кого ви голосували і до яких шашликів готувалися у січні.
Довбані рожеві поні

А чи не буде більш травмуючим досвідом для психіки дитини спочатку спроби потрапити в один з евакуаційних потягів, потім маринування в колєйці на кордоні, ночівлі десь в спортзалах, церквах і обладнаних нічліжках для біженців, переїзд по чужій країні(а то і між) в пошуках місця для проживання, постійне стояння в чергах за гуманітаркою і соцдопомогою, затягування поясів в плані потреб, і все це в чужій країні, ніж перебувати в відносно безпечних Чернівцях?

Можливо, що буде. Але тут є два моменти: найважливіший — зате живий. Другий момент: якісь edge cases ви описали. Далеко не всі їхали евакуаційними поїздами. Були ще автобуси, машини друзів і знайомих, або волонтерів (хто не водить сам). Черга на кордоні — так, були. У черзі ми заприятелювали з жінкою з Маріуполя. Як думаєте, вона сильно переймалася чергою? Так отож. Фігня порівняно з пеклом. З приводу спортзалів — так, мені б такий варіант не підійшов. Видається, що це кому як пощастило — мою подругу з сім’єю влаштували у хороший готель в Лісабоні, а потім вони переїхали до безкоштовної трьохкімнатної квартири у хорошому районі, дітей прийняли до приватної школи, дуже їм все подобається. Повертатись не планують, у них одна дитина інвалід 1 групи, тож в Україні їм було досить важко (сім’я зовсім небагата).

Вибачте, просто цікаво, як їм стане легше в країні, де рівень життя набагато вище, працювати треба набагато більше і є проблема в знанні мов?

Щось не зовсім розумію питання — як людям легше жити в країні, де рівень житття вище? Ну отак і легше)) вище рівень — краще життя. Вони ж не на соціалці збираються сидіти. Чоловік вже влаштувався на роботу за своїм фахом (телекомунікації і хороша англійська), жінка хоче викладати.
Мову вчать на безкоштовних курсах.
І зовсім незрозуміло, що означає «працювати треба набагато більше». Більше, ніж де? І чому більше? А не стільки ж?

Ну так все зрозумiло.Все логічно.

буквально 3-4 поста и мы скатились от того что нужно спасать детей от пост-травматического синдрома которой все прикрываются, до реальной причины эмиграции — экономической

Причини у всіх різні, і часто не одна. Але головна причина у всіх однакова — війна. Не бачу зради. Через економічну ситуацію емігрували до.

Тобто наявність дітей автоматично вам додає +10 до права засуджувати інших і вдягати біле пальто?))
Вивезли своїх дітей, от і файно.

Як той казав, люди читають жопой. Жопой читають люди.
Можете тицьнути у моє «засудження інших»? Засудження бачу від авторки, а ви його не помітили?

Спершу писати що всі батьки хто не вивіз дітей то всі з низьким IQ і яким начхати на дітей — а потім питати де ви засуджуєте когось?)

Починаю розуміти, чому в основному автори постів не відповідають на коментарі. Що і якими словами не напишеш — завжди знайдеться якась людина, якій треба окреме, спеціальне пояснення.

Відразу зрозуміло, що авторка 1) не має дітей

Та какие дети... Ключевой вопрос, есть ли у неё муж??

Да это старая тема, что самые правильный патриоты Украины живут в Канаде

А підкажи мені, кеп, якими мотивами керувалася жіночка, яку прив’язали до стільця, поки росіяни ґвалтували її десятирічного сина, якого вона не вивезла вчасно? Яким місцем тут мешканці Ізраїлю? Як їхнє життя допомогло ось конкретно цій людині?

Ви не порівнюйте Чернівці та міста, близькі до кордону.

Лише за останні 3 з половиною роки в школах США було 119 випадків стрілянини в школах, в яких загинуло 88 людей і 229 поранено. Який EQ у українців, які вивозять своїх людей в США і віддають їх у місцеві школи?

Хз, це одна з причин чому ніколи не хотілося жити в США. Спитайте тих, хто там

Якщо від сирен в Чернівцях ПТСР, питання повинне стояти виключно про еміграцію, не про тимчасовий виїзд. Поствоєнна країна, якою б вона не була, не буде настільки комфортною для людей, які отримують ПТСР від сирен. І вплине на дитячу психіку і світовідчуття значно більше, чим періодичне завивання.

ПТСР не може виникнути від сирени, сирена- це не травмуюча подія. Травмуюча подія- бути свідком бомбування, зазнати тілесних мук, бачити смерть, втратити близьку людину. Не сирени і не черги на заправках. Не треба всюди ПТСР прикручувати. До того ж, ПТСР виникне лише у, приміром 3 із 10, які переживуть травмуючу подію, інші її зможуть пережити. Інакше б всі сироти назавжди були зламані. Залежить від підготовки психіки.

Це залежить від того, що відбувається в місті і як реагують батьки на сирену. Наприклад, якщо буде прильот після сирени десь поруч то з високою долею ймовірності дитина буде лякатися усіх сирен.
Якщо батьки реагують впевнено на сирени і поводяться без страху то наврядче дитина буде занадто налякана.
На мою думку, якщо є можливисть вивезти дитину якій менше 12 років за кордон то треба це робити, бо війна все одно залишить свою печать і не факт, що психіка дитини впораеться.

Окрім ПТСР, з психікою може статися багато різного цікавого, наприклад: розлад адаптації (якраз те, що в народі наразі звуть ПТСР, але то трохи інше), реактивна депресія, тривожний розлад, панічний розлад... До того ж поріг чутливості в усіх людей різний, і те що одному «та шо там ті сирени», для іншого виллється в повну неможливість нормально функціонувати.

І для цього не треба навіть, щоб з людиною безпосередньо щось трапилось. Якщо руки-ноги цілі і немає раку мозку — це НЕ значить, що з людиною все нормально, психічні травми невидимі і непередбачувані, а причини можуть бути неочевидними чи «дрібними» і «неважливими», на жаль, таке теж часто можна почути. Прикро бачити, що багато людей все ще недооцінює цей фактор.

Тому оце усе «сирена — це не травмуюча подія» — це просто заперечення реальності, заперечення суб’єктності інших людей, заперечення самого їх права відчувати не так, як ви. Порівнювати трагедії і вирішувати, яка з них трагічніша — неприпустимо. Відсутність співчуття та емпатії — неприпустимі. Особливо зараз.

Я прям відкрила і на сайті МОЗ перечитала, що може стати причиною ПТСР( це дуже серйозний діагноз, щоб таке ставити).Катування булінг, домашнє насильство, теракти...але ну явно не попереджувальні сирени в мирному місті.Але мова не про сирени.Кожен має робити так, як вважає необхідним для його дітей.

Медичну інформацію краще шукати в англомовних джерелах.
Ось з приводу причин ПТСР у дітей, там є наш випадок:
www.nhs.uk/...​ess-disorder-ptsd/causes
Спойлер: круто, якщо дітям, які лишилися в Україні, пощастить не мати disorder. Але розраховувати на це не варто, дивлячись на статистику.

Я і кажу, що у нас зараз ПТСР часто називають, наприклад, розлад адаптації, вони схожі, в тому числі симптомами і причинами, що їх викликають, але не тотожні. Але загалом у першому наближенні вважаю нормальним його згадку в подібному контексті, бо про ПТСР чули всі, а про той же розлад адаптації чи панічний розлад — ні, навіть назви їх звучать не так страшно, хоча це теж дуже серйозні стани, з нормальним життям несумісні.

Але з «сирена — то не травмуюча подія» — погодитись не можу. Може бути мільйон сценаріїв, у яких вона підвищить рівень стресу до несумісного з життям навіть у мирний час, а під час війни, коли вона фактично маніфестує загрозу існуванню — тим більше. В Україні зараз немає безпечних місць, є лише «умовно-безпечні», і будь-який розлад — це нормальна реакція психіки на ненормальні обставини.

Ваше твердження мені не подобається тим, що в ньому я бачу знецінення людських страждань, тобто за ним або людина має пережити катування терористичними ракетами, або «це взагалі не травма, не придумуй собі проблем». Воно трохи зовсім не так працює.

Ну того що не треба коли сумно говорити про депресію, а коли сирени про ПТСР.Це діагнози серйозні, щоб їм так розпоряджатися.

Сирена в текущей действительности это не только колебания воздуха, но и маркер потенциальной опасности «прилёта», после которого остаётся воронка метров 15 в диаметре. В том числе и по адресу гражданских объектов. В том числе в регионах, далёких от линии фронта www.google.com/...​ostradavshih-2040202.html
Думаю, дети эту логическую связь лет с 5 могут уловить.

Парочка кейсов, когда после сирен наблюдаешь дымовой столб на полнеба, как-то имхо тоже не способствует укреплению нервной системы. Люди разные, реакция на стресс тоже. В том числе у детей. Если есть возможность не рисковать здоровьем и безопасностью тех, кто тебе дорог, не могу осуждать тех, кто ей воспользовался.

До войны топик на доу: мадам рассталась с парнем, много работала, выгорела, лечила депрессию. Все: умница, так держать, молодец, надо пить таблетки
Во время войны: травмируют ли сирены маленьких детей? Надо сделать глубокий анализ, не все так однозначно...))))

У меня ПТСР от европейских налогов. Можно так?

скажу чому я не вивезла дітей, а перевезла в межах країни: бо в іншій країні ти особливо нікому не потрібен, інший менталітет, інші правила і закони спілкування — я не хочу в це заглиблюватись, я не збираюсь там жити постійно; бо діти не знають мови, бо я не знаю мови (крім англійської, яку не всі місцеві знають); бо там погана первинна медицина, а для мене це дуже важливо (купа диких історій про те, як водили дітей до лікарів в Европі); бо довга дорога це дуже важко для малих дітей. Тут на заході відносно безпечно, якщо діти не були в підвалах під обстрілами, то птср практично немає.

майже усі стеріотипи про інозеців перерахували. забули тільки вказати що там усі ЛГБТ :)

які стереотипи? я написала, що саме мені некомфортно закордоном. або ви хочете сказати, що закордоном абсолютно такі самі люди як в Україні (менталітет, правила спілкування і т.д.)? мої діти та я знаємо місцеву мову (яку саме?), а всі іноземці знають англійську? хороша первинна медицина? (три рази ха-ха-ха) і довга дорога — це дуже легко для маленьких дітей? — мені здається ви щось сплутали..

С детьми, тут на самом деле интересный момент:
— Как бы да, желательно ехать, но:
а) предположим у тебя нет машины и водить ты не умееш.
б) у тебя двое детей, за которыми уследить одной сложно
в) ты едишь в неизвестность и с собой какая-то сумма на месяц жизни там

Как минимум надо ехать с кем-то еще, кто поможет с детьми, чтобы тебе выйти на работу и не потерять их.

А если у тебя есть машина, то в европе считают тебя достаточно богатым, чтобы не получать пособие, типа продай ее. Даже если это не твоя машина.

И вот чтобы не быть одной зарубежом, остаются здесь с мужем. Так спокойней.

Та да, цілком підтримую. Якщо чесно, то просто у повному шоці бачити маму з трьома (!!!) дітьми, яка сама приїхала з України. Я от не уявляю, як вона справляється. І як на роботу ходить.

ваше біле пальто відсвічує в космос

Щоби що? Підтримувати перукарню, поки дитина (і ти разом з нею) набуває ПТСР?

Прям по больному — вот тут недавно был топик, где девушка из Днепра, откуда и я и где я сейчас с детьми, рассказывала как ее дети боялись сирен не могли спать и т.д. И кто нагнал страх на этих детей? Дети берут в пример в первую очередь с родителей, когда родители не научились контролировать свои эмоции — то да, лучше уехать заграницу что бы родители же не травмировали детей, хотя этот побег опять же стресс

Я для себя решил остаться, по тому как
а) в Днепре было безопасно
б) я не именно не захотел создавать своим детям синдром ПТСР ночевками в поле, спортзалах, проездом десятков блокпостов — вот где стресс
в) детям комфортнее всего дома с семьей, то какая атмосфера в доме уже зависит от взрослых и их реакции

Пункт в) звичайно, що вдома з сім’єю найкраще. І не тільки дітям:) Але чи безпечно? Я не поділяю ентузіазму щодо «їдьте в Чернівці, там безпечно». Тому що це брехня. Зараз немає в Україні жодного безпечного місця. Ніхто не гарантує, що туди не прилетить. Сподіваюся, ніхто не думає, що прилітає тільки у військові об’єкти? У суботу мені закортіло додому, у Київ. Причому так конкретно закортіло. А у неділю читаю новини про приліт як раз у тому районі, де наш дім. Це була як відповідь на мої думки «а може, вернутися додому, там спокійно».

Для понимания: а в чем стресс проехать мимо блокпоста? Это ж наши блокпосты.

Є різні люди, на різних блок-постах підходи відрізняються від «проїзжайте, ви ж з дитиною», до «а що це за алкоголь? Не можна, вивантажуйте, лишайте» і «Так у вас тут номер на зброї затертий, я не можу вас далі пропустити, паркуйте машину і викликаємо поліцію»

Tetyana, может например ожидание по 2-3 часа на трассе при минусовой температуре, и пустом баке?
Или например что отца могут уложить в пол наставив автоматы если что то не понравится?
Или может на глазах у детей застрелят диверсанта на блокпосту (блокпосты же вроде бы для этого сделали?)

Может я не прав конечно, и нужно с детьми гулять не на детских площадка было, в начале войны на блокпостах раз это самые безопасные и позитивные места

У меня небольшой опыт (всего штук 5-6) пересечения наших блокпостов на транспорте в качестве пассажира. Поэтому уточнила.

а я знаю особисті приклади людей з дітьми, які поїхали за кордон і тепер мають: значно нижчий рівень життя, ніж в Україні (бо рівень доходів не змінився/зменшився, а ціни за кордоном інакші),
відсутність соціалізації через брак знайомств, купу побутових проблем, відчуття провини, депресивні стани і т.д. уявіть собі, не всі працюють в айті, мають ремоут роботу і англійську на розмовному рівні.

фінансової допомоги, яку надають в інший країнах, вистачає хіба що на їжу. все переповнене, житло знайти важко. діти навчаються в школах, де більшість уроків для них не мають жодного сенсу, бо треба спочатку вивчити мову. коло спілкування — лише батьки. все нове, чуже і незвичне. вдома були і велосипед, і скейт, і плойка, і класний комп і ще купа ніштяків, але з собою їх не забереш. життя перевернулось догори дригом. це не стрес для дитини?

на заході країни, де не ведуться бойові дії не безпечно на 100%, так. але 100% безпеки немає ніде. у знайомих дитину збила машина на пішохідному переході в Польщі. вірогідність цієї події мабуть десь така ж як приліт ракети саме в ваш будинок десь в Чернівцях.

безпека — це важливо і звісно треба евакуйовуватися з регіонів, які стають прифронтовими. але їхати кудись з західних областей, а потім розказувати про свої страждання.. ну, таке собі.

Так, погоджуюсь.Чернівці для мене просто супер.

Дякую, дуже гарна і правильна стаття. В той час як багато людей не знають кому сунути бабки шоб їх випустили із країни і вони могли втекти, можна думати як навіть пасивно, живучи у безпечних регіонах можна підтримувати країну підтримуючи економіку і бізнес.

ну окей, вони втечуть,але тут залишаться родичі,друзі,знайомі,колеги.Не може бути людині все рівно як в принципі її країна ( люди в ній)? Чи може?

Ну залишаться і що. Багато хто і батьків до себе перевозить одразу. Вони поїхали і вже не приймають участі в економічному житті країни. Ну може ще платять податки. Та донатять на ЗСУ але це вже менше чим могло б бути.

та не питання, хто хоче виїхати- виїде. Але чи стає людині пофіг, як живе її країна, якщо людина навіть вивезла батьків ( що дуже сумнівно)? адже лишаються родичі, друзі, однокласники?А якщо діти, тих, хто виїхав захочуть повернутися?

та звісно шо хтось повернеться. Але підтримка потрібна зараз. Потім то добре але вже не те.

тут ви праві, підтримка потрібна зараз просто, щоб вижити, в буквальному сенсі.

виїхала == змінила країну. Тому її колишня країна вже не «її».
А діти адаптуються найлегше, вивчать нову мову і соціалізуються. Повертатися з І світу в повоєнний ІІІ-й не схочуть.

Ми із сім’єю виїхали за кордон ще до початку війни але плануємо повертатися, мабуть після закінчення активної фази. А поки що, окрім допомоги грошима волонтерам та армії, вирішив продовжити незавершене будівництво. Гроші йдуть, переважно, на украінські будматеріали та оплату роботи працівників. Тож підтримуємо армію та економіку України.

а доречі будівництво іде? беруть замовлення? теж таку ідею маю.

Склады Агромата не пострадали, пока все есть.

Це бригада яка раніше мені будувала дім, але на зиму перейшли до інших замовників. Зараз замовлень майже не було, тож з радістью повернулися працювати у мене.

В пригороде Киева живем, вокруг все достраивается. Очень много бригад работает.

Чудовий та розумний пост. Авторка висловила все правильно. Замість того щоб тратити гроші в Італійських кафешках («бо всеодно нема що робити..»), можна думати про майбутнє. Особливо треба думати про думку європейців які напевно люб’язно нас приймають, проте є ж «біженці» із західних областей, що користуються виїздом за кордом щоб там почілити та навіть отримати грошову допомогу, за них соромно

так, моя ідея змінити фокус уваги тих, хто поїхав, на те, що буде з країною, на те, що більшість все ж лишилась, на те, що війна може тривати довго, на те, куди ідуть їхні гроші. І надихнути тих, хто лишився( за власним вибором чи, на жаль, ні) думати стратегічно, бо всі в одному човні. В перспективі, з хорошим PR ми можемо тримати індустрію на рівні або навіть відхопити шматок ринку росії

Не совсем, это еще одна статья — о человеке, который не потерял дом, но уехал и создал доп. нагрузку на западный регион. Занял место жителя Бердянска или Мариуполя, который физически потерял свою квартиру.

Тут всім вистачить місця, кажу це як людина, яка знімала житло батькам в моніторила попит місяцями. Зараз в тих же Чернівцях сотні пропозицій.Я вже не кажу про Карпати, села.

Национальная особенность. Большинство считает, что любой другой (но не он) должен страдать. Уехал за границу — ты плохой. Переехал на запад страны — ты плохой. Вот 100% найдется коментатор: «Уехал с Бердянска? А кто партизанить будет?? Ууууу». Единственный вариант который устроит абсолютно всех (особенно тетенек за 50 уехавших в Италию): женщины и дети по подвалам жрут кропиву, мужики — все на фронт.

Якщо підійти в Європі до випадкової біженки, то я більш ніж упевнений, що ніхто там дому не втрачав, таких дай бог відсотків 10 там. До того ж, щось мені підказує, що люди, які сидять в Європі в основному мають більший середнього достаток. А ті, хто побідніше навпаки евакуюються в межах України.

ну от собсно, а яке вам діло хто закордоном? ті — хто побідніше мають такі ж самі права закордоном

Біженці тікають від війни, їм не потрібно для цього втрачати домівки. Біженці тікають від війни, а не від низького достатку.

Так а чому додаткове навантаження? Якщо людина витрачає тут у нас гроші — то це додатковий прибуток для місцевого бізнесу — хто ж проти. До речі, зараз людей трохи менше стало — багато в Київ повернулося. Але з житлом я б не сказав, що аж прямо просто — пропозиція-то є, але оренда досить дорога стала. Але якщо готуватися і шукати — знайти можна. В селах місця купа — але ніхто туди не хоче.

Житель Бердянска или Мариуполя может занять ее место, откуда она уехала. Или кроме запада Украины — Украины больше нет?

Уже заняли и места еще есть похоже.
Цены на аренду −30% от прошлогодних в Киеве.
www.the-village.com.ua/...​o-15-tisyach-z-mariupolya

Думаю, ви погодитесь, що зараз немає нічого більш важливого за Україну.

Вибачьте, але є ще люди і вони мають право розпоряджатися своїм життям. Хоча звичайно у багатьох зараз дуже обмежений вибір.
Судячи з тексту у вас я так зрозумів нема дітей. Інакше ви б можливо були менш категоричною з оцінкою що зараз найважливіше.

Я порівнювала Україну з іншими країнами, а не з людьми.Типу «Україна зараз більш важлива» ніж Британія і Іспанія і сортування смітття в Бельгії. Думаю, тут я можу бути категоричною, бо тут всі мої рідні і друзі, в Україні. Найважливіше завжди людське життя, тут я з вами погоджуюсь.

Значить я просто неправильно зрозумів із тексту вашу думку.
Я думаю, що нема однозначно правильного варіанта що робити, і це не залежить від дітей. Хтось просто розуміє що він не готов витримувати всі складності життя в країні з війною навіть в відносно безпечних регіонах. Люди елементарно мають різну ступінь стресостійкості.
Тобто краще все-таки виїхати і зберегти працеспроможність підримуючи парикмахерскі і кафе Іспанії, ніж сидіти в депресії чи через постійний потік новин і інформації не мігти себе організувати до роботи в Чернівцях.
На рахунок чи потрібні статті «як влаштуватися в Іспанії» — вони потрібні для багатьох українців — такі вже нові реалії для наших людей. Але звичайно це вже кожен автор вирішує як саме писати і про що, і в якому ракурсі.

всі хто поїхав, мають повне право піклуватись про своє життя і життя дітей. Але залишилось набагато більше людей, давайте якось акцент робити на тих, хто залишився.

Підписатись на коментарі