«Хто міг народити таких монстрів?». Мої враження від визволеної Київщини

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, військовослужбовець ЗСУ, я вже розповідав про своє рішення долучитись до армії та початок війни, яким я побачив його у Києві. Але в цьому та декількох наступних блогах я розповідатиму про щойно звільнені села, міста, містечка Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини, Харківщини, Донеччини, які я побачив на власні очі. Тут не буде розповідей про безпосередні бойові дії.

Події, описані в цьому блозі, відбуваються 30 березня 2022 року, в перший день, коли українські війська зайшли в Бучу.

Буча

Я стояв на тротуарі, який був залитий залишками моторного мастила, якимись химерними деталями з танкових двигунів, різноманітними шматками від патрубків, численними фрагментами російської військової уніформи біля повністю зруйнованого будинку в Бучі.

Залізний паркан, який оточував цей будинок, впав у двір. На ньому легко можна помітити сліди танкових гусениць. Зрештою, все, що я побачив, — це були просто обвуглені залишки стін. Важко було собі уявити, що колись ця груда будівельного сміття була абсолютно новим будинком.

До речі, цей будинок знаходився на вулиці Вокзальній. До війни тут була дуже мальовнича атмосфера з купою дерев та кущів. А, нині це — величезне кладовище для десятків російських танків, бронетранспортерів і, на превеликий жаль, будинків українців. В повітрі відчувався сильний запах диму, парів дизелю, моторного мастила та пороху.

Раптом я почув чийсь приглушений голос. Я повернув голову в його напрямку. Перед собою я побачив молоду жінку з сивим волоссям, заплаканими очима і повністю висохлими губами. Вона виглядала так, ніби за секунду з молодої гарної жінки перетворилася на стару хвору людину. На ній було якесь старе затерте незрозумілого кольору пальто, щось, що віддалено нагадувало джинси та нереально брудні чоботи.

Історія

Жінка ледь чутним тремтячим голосом запитала:
«Вибачте. Не могли б Ви мені допомогти, будь ласка? Я нічого не можу з цим зробити».
Я відповів:
«Звісно. Що я можу зробити для вас?»

Вона простягнула мені пляшку негазованої води і попросила її відкрити. Її потріскані, чорні як сажа руки сильно трусилися. Мені здавалося, що відкриття пляшки води — це просто привід продовжити розмову.

Я обережно запитав її:
«Ви місцева?»
Жінка зробила кілька великих ковтків води і ствердно кивнула головою. Я акуратно взяв пляшку з її рук, закрив та повернув дівчині.
«Так, я раніше тут жила», — сказала вона, вказуючи на будинок, якого більше немає.
Я сказав:
«Вибачте. І ще раз вибачте за ці банальні слова. Адже, я справді не знаю, що говорити в цій ситуації».
Дівчина підняла голову і подивилася на мене. В її очах була порожнеча.
«Все добре. Ніхто не знає, що говорити в такій ситуації».

Вона зробила невеликий сором’язливий крок до мене.

«Я тут, бо хочу знайти свого чоловіка. Колишнього чоловіка. Ми розлучилися всього за кілька тижнів до війни. Він залишився жити в цьому будинку. Я ж переїхала з дочкою до батьків. Але його тіло тут не знайшли. У поліції кажуть, що, можливо, він серед тих, хто лежить у братській могилі на іншому кінці міста. Я дуже боюся йти на процедуру впізнання тіла. Я приходжу сюди щодня. І я не знаю чому. Я просто приходжу». — Сказала вона ледь чутним голосом.

Молода жінка кілька разів глибоко вдихнула. Мабуть, вона давно хотіла поділитися своєю історією. Але, здавалося, навколо не було нікого, з ким вона могла б поговорити.

Риторичні питання

Власне, я взяв до Бучі своїх друзів, волонтерів з Польщі. Вони привезли в місто багато таких необхідних тоді ліків, теплі ковдри та харчові продукти. Поляки були просто шоковані побаченим.

Місто Буча було таким маленьким чарівним містечком під Києвом. А тепер Буча — це велика катівня. Росіяни просто розстрілювали людей на вулицях, руйнували будинки, грабували та ґвалтували жінок та дітей. Так, це правда, вони зґвалтували 11-річного хлопчика на очах у його матері. Цю жахливу історію нам розповів поліцейський на блокпосту. Але ми так і не наважилися піти до будинку, де це сталося.

Ірина — так звали дівчину, яка підійшла до мене і несміливо попросила сигарету. Сказала, що до війни ніколи не курила. І тепер їй здається, що сигарета дозволяє їй зняти стрес. Я сказав, що кинув палити давно і в мене немає. Вона розплакалася.

Інша жінка, яку супроводжував чоловік, голосно кричала: «Хто міг народити таких монстрів?», дивлячись на власний згорівший будинок, який стояв навпроти нас. «Це слушне запитання» — сказав мій польський друг.

Фотографії, звичайно, лише частково можуть передати враження від усього того жаху, який побачили у звільнених містах військові, волонтери та місцеві жителі. Але всі ці фото має бачити увесь світ.