Полонені-невидимки. Розповідаю про особовий склад 555 військового шпиталю м. Маріуполь, який перебуває у полоні

Цей допис не про нову версію Angular, або про те як правильно викоростовувати Big Data. Але він про не менш важливу річ — про життя людей. На Dou вже були статті присвячені нашим воїнам та волонтерам. Вони роблять все можливе і навіть неможливе. Усі, мабуть,чули про українського листоношу, який збив ворожого літака. Але і у нас є багато втрат. І найгірша ситуація зараз з військовополоненими.

Багато писали про подвиги воїнів з Азовсталі, що незважаючи на усі зусилля ворога, трималися немов 300 спартанців. І які, лише заради порятунку поранених, були вимушені піти на обмін. Про 36-у окрему бригади морської піхоти Маріуполя, що чинили опір до останнього набою.

Але є ще одна група людей. Полонені-невидимки. Про яких чомусь не говорять. Про них мовчать. Я не знаю чому. Можливо, тому що вони борються не безпосередньо з російськими військами. Чи можливо що вони не є «публічними полоненими». Але ворог з яким вони борються — він більш невблаганний аніж куля або ракета. Бо це — сама Смерть. Так, я кажу про військових лікарів. Про тих людей, що кожної години, незважаючи на втому, недосип, міцно стиснувши зуби, витягують наших бійців з того світу.

У нічному зверненні з 12-го на 13 квітня президент Володимир Зеленський перелічив підрозділи сил оборони Маріуполя: «...І окремо хочу сказати сьогодні тим героям, яким дуже важко. Тим, хто захищає Маріуполь. Батальйон морської піхоти 36-ї бригади морської піхоти. Окремий загін спеціального призначення „Азов“, 12-та бригада оперативного призначення Національної гвардії України. Підрозділи Державної прикордонної служби. Добровольці „Правого сектору“. 555-й військовий госпіталь та працівники Національної поліції. (...) І усім безмежно вдячний! Від імені всіх українців». Так от, про 555 військовий шпиталь м. Маріуполь. Невдовзі після початку активних бойових дій будівлі шпиталю були зруйновані. Згідно до інформації від одного з лікарів, їх перевели до місця угрупування наших військ — славнозвісного заводу Ілліча.

Так, у полон звідти потрапили не лише морські піхотинці, але й майже весь особовий склад шпиталю. І я хочу розповісти вам про них. Бо це не безіменний хірург у масці, або анестезіолог, лагідну посмішку якого ви побачите перед тим як зануритесь у безтурботний сон. Це живі люди, у яких є сім’ї, на яких чекають у дома. Але про яких досі мовчить наша влада.

Це Олена Сергіївна Кривцова, лейтенант медичної служби, ординатор госпітального відділення. Потрапила у полон 12 квітня.

Оленка познайомилась зі своїм чоловіком під час навчання у київській військовій медичній академії. Після закінчення служби їх обох розподілили до Маріуполя. Зараз чоловік Олени, теж військовий медик, знаходиться у одній з найгарячіших точок України — на Донеччині. ЇЇ матері не дали жодної офіціальної відповіді, окрім листа-відписки від СБУ, що в них нема ніякої інформації про неї. Єдине що є — це її фото з полону, отримане з російського телеграм-каналу про наших полонених.

А це — Валентина Вікторовна Зубко. Старший лейтенант медичної служби, терапевт—ендоскопіст.

Її батьки теж не мають жодної інформації про доньку. Ні звісток, ні офіційних повідомлень з нашої сторони. Взагалі нічого. Лише фото з того ж самого телеграм каналу.

Шапков Володимир Юрійович. Працює військовим хірургом-ординатором та під час початку бойових дій продовжував надавати допомогу пораненим у місті. З 5 березня зв’язок з ним увірвався.

8 червня йому дозволили зробити один дзвінок до дружини. Він прохав про допомогу та звернення до президента, ЗМІ, поширення інформації про них. Казав що весь цей час знаходяться в жахливих умовах, а про обмін полоненими і не заходить розмова. Проте навіть у такому скрутному становищі, він продовжує робити свою справу. На фото — фрагмент репортажу з лікарні в Оленівці (підконтрольна ДНР) від 02.06.

Дідух Владислав Сергійович. Лейтенант медичної служби.

Йому ще нема 30, а він вже очолив госпітальне відділення шпиталю 555. Вперше до Маріупольського шпиталю він потрапив ще після першого курсу, на лікарську практику. Після закінчення навчання, вирішив розподілитися до Маріуполя. Разом з іншими лікарями потрапив у полон 12 квітня. Йому теж вдалося подзвонити з полону.

Дорошенко Сергій Володимирович. Цивільний лікар-педіатр з Маріуполя. 25 лютого він записався до лав тероборони міста.

Його направили до шпиталю 555, з яким він потрапив до заводу Ілліча. Його дружина з дітьми до кінця квітня була у облозі у Маріуполі. Зараз їм вдалося потрапити до безпечного місця. Вони чекають на чоловіка і батька.

Клочихін Костянтин Михайлович. Капітан медичної служби. З перших днів війни був направлений до м. Маріуполь надавати медичну допомогу військовим.

Після втрати командування їх підрозділ приєднався до шпиталю, розташованому на заводі Ілліча. Там вони продовжували свою важку роботу. Потрапив у полон 12 квітня. Після майже двох місяців невідомості і переживань його дружина отримала звістку, що він живий — йому дали зробити дзвінок додому.

Мкртчян Юрік Карапетович. Лейтенант медичної служби, ординатор клініки анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації військової частини А 4615 м. Дніпро. Він визвався летіти до Маріуполя з Дніпра вертольотом з ще декількома лікарями, незважаючи на те, що місто вже було у облозі. Вони летіли чітко розуміючи, що дуже висока вірогідність загинути. Але все одно зробили це, бо розуміли, що там без них гинуть наші хлопці.

Фото справа — за день до полону. Наступне — з полону, де він допомагає бойовим побратимам.

Навіть у полоні Юрік продовжує рятувати життя. Його сім’ї вдалося отримати від нього листа. У ньому він показує, що відчувають військові лікарі і кому насправді потрібна першочергова допомога. Тому ризикуючи своїм положенням він передав листа, і звертається до рідної людини, з вимогою щось робити, щоб повернути поранених на території підконтрольні Україні.

Крім цього листа чоловік мав змогу зателефонувати дружині, якій повідомив про 300 полонених поранених, із них 50 — це ті, хто тяжко поранений. Він говорить не тільки до рідних, а й до всього людства з проханням про розголос, щоб їх якомога скоріше повернули.

А тепер я відповім на питання, яке напевно всі собі задавали, дивлячись на це допис — чому саме Вам ми намагаємося про це розповісти? Чому ми просто не звернемося до офіційних органів. Бо зараз начебто є куди звернутися — НІБ, СБУ, поліція. Ми зверталися всюди — Національне інформаційне бюро, служба безпеки України, ГенШтаб, Міністерство оборони, Командування Медичних сил, гаряча лінія ЗСУ, поліція, військова прокуратура, територіальні центри комплектування і соціальної допомоги(колишні військкомати), командири частин, Ірина Верещук, депутати, ООН, Червоний Хрест. Ми не отримали ЖОДНОГО офіційного документа про полон. Більше того, наші близьки досі не мають ніякого правового статусу. Офіційно вони ні військовополонені, ні зниклі безвісті. Вони — невідимки, про них немає інформації у реєстрі. Згідно до Інструкції про порядок проведення службового розслідування у Збройних силах України має бути проведено службове розслідування. За його результатами командир частини видає наказ про оголошення військовослужбовця захопленим у полон або заручником. Жодного розслідування не було проведено. Усі строки по наданням відповідей на заяви вийшли. Більше того, деякі посадовці залякують близьких військовополонених, що якщо вони будуть піднімати шум у пресі, то полонених не обміняють. Бо, начебто, тоді за них будуть просити більшу ціну. Але нема, чуєте, нема такої ціни яку не можна було б заплатити, щоб врятувати життя людини.

Ми просимо усіх Вас — поширьте цю інформацію. Можливо разом ми зможемо їх врятувати. Спільнота Доу — дуже могутня у плані впливу на медіа сферу нашої країни. Кожен із Вас — зробивши кілька рухів рукою над клавіатурою, може врятувати життя іншім людям. Людям, які борються зі смертю, і не мають сидіти у концтаборах та тюрмах, забуті власною державою. Їх треба рятувати. Рятувати так, як вони, кожен день, навіть у полоні, рятують інших, не шкодуючи себе.