Звільнений Макарів. Як героїчні жінки рятували місцевих від російських снарядів

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, військовослужбовець ЗСУ. Я вирішив долучитись до армії та бачив початок війни у Києві. Але в цьому та декількох інших блогах я розповідатиму про щойно звільнені села, міста, містечка Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини, Харківщини, Донеччини, які я побачив на власні очі. Тут не буде розповідей про безпосередні бойові дії. Описана тут поїздка відбулася 22 березня 2022 року.

Жителі невеликого містечка Макарів, що під Києвом, провели місяць під російською окупацією. Вони були свідками російських бомбардувань, руйнувань та вбивств. Як тільки російські окупанти дізналися, що людей прихистили в місцевому Центрі Культури, вони тут же обстріляли його з РСЗВ.

Я приїхав в Макарів разом з українськими десантниками та спецпризначенцями, які звільняли місто та трохи поспілкувався з його жителями. До Вашої уваги мої перші враження.

Що таке Макарів

Трохи історії. Макарів — це невелике тихе мальовниче містечко в Київській області. Довгий час він славився як одне з найдавніших поселень Київської Русі. Але нині Макарів сумно відомий звірствами, катуваннями, які вчинили російські солдати під час місячної окупації міста.

Загалом, якби це не звучало статистично грубо, росіяни вбили в Макарові понад 150 людей. Усі — мирні жителі. Тим, кому пощастило вижити, довелося прожити в підвалах цілий місяць. Варто сказати, що росіяни стояли лише на виїздах з міста та в лісопосадках неподалік. В самому місті їх не було. За цей час російські окупанти постійно обстрілювали Макарів з мінометів та РСЗВ. Застосовували також активно літаки та гелікоптери.

В цілому, росіяни знищили багато об’єктів цивільної інфраструктури в Макарові: новозбудований медпункт, дитячий садок, багато приватних осель, громадських будівель. Багато людей, які намагалися втекти з Макарова, були холоднокровно розстріляні російськими солдатами. На узбіччях вздовж доріг стояли понівечені автівки з вбитими людьми всередині.

Розстріляні автівки цивільних

Розбитий місцевий автомагазин

Хочу сказати, що до Макарова я їхав з Києва дорогою, яку ще вчора контролювали російські військові. Зараз ця дорога заповнена згорілими остовами російських танків, БТРів та військових вантажівок. Їхні обвуглені скелети — це справжні магніти для проїжджаючих мимо людей. Люди зупиняються та селфяться біля згорілої бронетехніки.

Макарів зустрів мене дуже неприємною погодою — сильний північний вітер та холодний дрібний противний дощ. Під’їжджаючи до мосту через річку, я побачив декілька зруйнованих будівель. Біля однієї з таких стояв чоловік з мітлою, який досить так енергійно підмітав вулицю. Коли я спробував з ним поговорити, чоловік почав бурмотіти якійсь нісенітниці. Було враження, що він перебуває в задавненому шоці.

Дещо пізніше я зрозумів, що до повномасштабного російського вторгнення цей чоловік володів автомагазином, який він відкрив нещодавно. А нині від бомбардувань від магазину залишилися лише обвуглені стіни. А це була мрія всього його життя — мати власний автомагазин. Зрештою, чоловік пояснив мені, що підмітати дорогу біля руїн власного магазину — це такий спосіб трохи заспокоїтися. Разом з ним я нарахував 12 вирв від артилерійських снарядів.

Скажу чесно, я так і не зрозумів, чому росіяни обстрілювали цю територію, адже українських військ тут не були навіть близько. Будівля колишнього хлібозаводу, яка стоїть через дорогу, також зруйнована дощенту.

Макарівський Центр культури

Я поїхав далі до центру міста. Піднявшись вгору, я побачив потрощену снарядами адміністративну будівлю. Біля її сходів вишикувалася невелика черга переважно літніх людей. Як я потім дізнався, тут люди отримували гуманітарну допомогу — хліб, воду, готову їжу в пластикових контейнерах. Люди були особливо вдячними за хліб. Кожен із тих, хто його отримував, одразу ж намагався його понюхати та надкусити буханку.

Люди запросили мене в саму будівлю. Всередині було дуже темно. Проте я побачив невеликий промінь світла від мобільного телефону, який використовувався як ліхтарик. Жінка середніх років тримала його в руці, намагаючись прочитати список імен перед собою. Її звати Наталя.

Раніше вона працювала координаторкою культурних програм в Макарівському Центрі культури. Але після початку вторгнення 24 лютого вона разом з Людмилою, директоркою центру, організувала прихисток для людей. Наталя попросила мене почекати кілька хвилин, поки вона приведе себе в порядок та витре сльози з очей. Вона пояснила, що, на її думку, сьогодні українки мають виглядати особливо красивими — і водночас сильними.

Понад 200 людей знайшли тут захист від бомбардувань російських окупантів. При цьому, ці дві жінки організували безперебійне харчування, туалет для всіх. Це було надзвичайно важко, адже серед них були і маленькі діти, і літні люди, і люди з особливими потребами. Все це потрібно було врахувати.




Реакція місцевих жителів

Наталя розповідала, що були також і люди з особливими претензіями, що нібито влада мала все організувати для них: нормальні спальні місця, чисті туалети, їжу ледь не з ресторанів. Інші вимагали, щоб українська армія здалася і тоді, мовляв, росіяни нікого не чіпатимуть. Наче, треба домовитися та якось жити як раніше, при «есересер».

Було також багато й панікерів та дурнів, які голосили на весь Макарів, що всіх вб’ють. Вони вимагали, щоб представники місцевої влади йшли домовлятися з росіянами аби лиш ті не чіпали простих людей. Наталя пояснювала цим «богоносцям», що неподалік в селі Мотижин місцеві жителі вмовили старосту залишитися з ними під час російської окупації, але зрештою самі ж і проінформували росіян, що вона, її чоловік та син активно допомагали українським військовим. Як результат старосту та її родину росіяни закатували та розстріляли.

Наталя декілька разів наголосила, що її дуже бісили такі «богоносці», які звикли, що їм завжди хтось щось винен. Але самі вони при цьому не здатні на хоч якійсь вчинки. Таких «богоносців» їй доводилося відводити в сторону і жорстко за допомогою обсценної лексики пояснювати два варіанти: або вони залишаються і поводять себе, як належить в цих страшних умовах, або забираються геть на власний розсуд. Це діяло безвідмовно — «богоносці» залишали свої недолугі пропозиції при собі і мовчки терпіли.

Наталя показала мені місце, де вони ховали людей від російських снярядів. І довгий період часу їм вдавалося всіх убезпечити від обстрілів. Але, очевидно, це не всім сподобалося — хтось з місцевих передав росіянам точні координати місця, де ховалися люди. Росіян не треба було просити двічі: тут же прилетіли ракети «Града». В результаті обстрілу загинули троє чоловіків, зруйновано верхні поверхи будівлі та спалено евакуаційні автобуси, які стояли поруч.





Говорячи про це, Наталя не могла стримати сліз. У місті не було інших місць, де можна було б сховатися такій кількості людей. Проте Людмила та Наталя не склали руки та знайшли інші автобуси для евакуації. Адже перебувати в Центрі культури після того вже не було сенсу. Людей евакуювали на захід України, використовуючи об’їздні шляхи з Макарова.

Поки ми розмовляли з Наталею, до неї приходили все більше і більше людей. Кожен з них мав якусь свою проблему, яку Наталя мала вирішити негайно. Я не міг більше її затримувати. Наталя глибоко вдихнула, потім видихнула і звернулася до чергового прохача зі словами: «ну шо у вас там, кажіть...».

Сподобалась стаття? Натискай «Подобається» внизу. Це допоможе автору виграти подарунок у програмі #ПишуНаDOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось16
До обраногоВ обраному1
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

що би було, якби не було таких Наталь?
добре, що вони є і що є наші ЗСУ, добровольці, рятівники і Наталі, які вже не просто окремо десь нас захищають, а поруч з нами, частина нашої безпеки, наш острівець, за який лиш можемо триматись

Знаю Наталію і Людмилу особисто. Молодці. Свою сім’ю встиг евакуювати практично з-під обстрілів. Служу в іншому місці, адже в ЗСУ місце не обирають. Передавайте макарівцям привіт.

Були в Макарові по 5 березня, в тому числі і в будинку культури. Жінки керівники топові. Ми інколи піднімались в залу, підзарядити телефони. Уявляли як воно може бути якщо прилелить. Якось стояв наглядав за заднім входом коли приїхали наші вояки. Але я того не зрозумів бо не побачив жовту повязку. Попередив відповідальних, прибігли хлопці, один з пістолетом в пазусі. Переполохались нормально так) обійшлось. Ще мені тоді здавалось що з точки зору безпеки цивільних не зовсім правильно щоб до місць їх скупчень навідувались військові. Бо як не крути але це ціль ворога. Боляче було бачити потім влучання у всі місця де ми перебували. Також про дівчат. Я не забуду як в фазу активних бойових дій саме дівчата вели комунікацію/координацію про переміщення ворога. В якийсь момент спочатку дзвінок з попепередженням що зараз буде провокація. Потім дійсно вхідний і все як попередили. Щось неймовірне. Але мабуть самі страшні були ті 5 кілометрів з Макарова до 51-го з дитиною в машині. Жінці тоді казав якшо шо накривай дитину собою. Це не просто..

Підписатись на коментарі