Життя в окупації на Київщині: хлібопічка, моноколесо й телефони в памперсах

Усім привіт, мене звати Єгор Приходько, я працюю Senior PHP Software Engineer у Brightgrove. Але ця історія не про мою роботу, а про те, як я з сім’єю прожив 16 днів у Бородянці та ще майже стільки ж у Пилиповичах, селі на відстані 2 кілометрів. Обидва населені пункти були тоді окуповані російськими військами. Як ми пристосовувались і протидіяли ворогу, в міру своїх можливостей.

Початок

Взагалі ми з родиною жили у Бучі. І в нас був план: якщо почнеться, поїдемо до Бородянки. По-перше, ми думали, що там буде безпечніше, кому вона буде потрібна? До того ж у Бородянці в нас будинок, а в Бучі і я, і сестра жили на 9-му, останньому поверсі, а вищі поверхи страждають найбільше.

Коли 24 лютого я почув вибухи з боку Ірпеня, розбудив дружину, зателефонував усім родичам. Батько попередив, що заїде за нами через 40 хвилин.

Фото з Бучі

За цей час одягли дітей, зібрали речі, сумка з документами вже була готова. Батько відвіз до Бородянки. Вже тоді люди почали масово їхати хто куди: хто до Києва, хто у бік Ворзеля. До виїзду з житлового комплексу їхали десь годину, а потім ще десь хвилин 40 — до перехрестя. Найбільший затор був на виїзді з Києва.

До Бородянки нас приїхало дев’ятеро: 5 дорослих, 4 дитини. Ми дивилися новини, розуміли, що окупанти підуть на Гостомель, бо це ж стратегічний об’єкт.

Взагалі, якщо зараза про це думати, то може бути, що вони потрапили до Бородянки випадково; можливо, заблукали через старі мапи. Бо шлях який: Білорусь — Чорнобиль — Іванків — Озера — направо буде Бородянка, а наліво як раз Гостомель. Хтось міг просто не туди звернути, а інші поїхали за ними. Можливо, така тупість допомогла Гостомелю більше протриматися...

Коли російські війська таки зайшли до Бородянки, ніхто не зустрічав їх квітами: зустріли коктейлями Молотова. Люди швидко підготувалися: хтось робив з керосином, хтось із бензином, пропорції всі прекрасно знали. Кидали у танки, які їхали центральною вулицею. Це їх розлютило. Почали гатити направо й наліво, не розбираючись, де що. Місцеве ТрО здійснювало спротив і класно трималося, але їм дали команду відступити, бо зайві жертви були не потрібні.

Першим через обстріли в нас пропав газ. Інтернет пропав майже відразу, був лише мобільний. Але ще була електрика, і ми мали змогу готувати. Певні запаси у нас були, все ж таки село, є льох. Та й відразу, як приїхали, закупили їжу — і правильно зробили, тому що магазини були на центральній вулиці, а від неї майже нічого не залишилося.

Їстівні запаси

Були ще маленькі магазини, кіоски. Коли продукти вже закінчувалися, ми робили вилазки: брали продукти й залишали гроші. У одному магазині побачили записку: «Гроші не потрібні, беріть все, що вам потрібно. Усе необхідне я сховав у погребі». Власник привалив його ящиками, і його було не видно. А горілку, вино, пиво лишив так, бо окупанти тоді за їжею не приходили. Це потім вони почали голодувати, бо пайків у них було на кілька діб.

Записки ми знаходили де завгодно. У когось гараж був забитий їжею, — знаходили записку та ключ. Сусідки виїхали, залишили сарай — все, що там, беріть. Це було дивно: я б не сказав, що наші сусіди були дуже дружними, могли й матом один одного покрити. Але під час війни усі ділилися борщами, м’ясом, допомагали один одному.

Під час окупації нашій дитині виповнилося 5 років. Ми робили торт із того, що знайшли: мука, кукурудзяні палички. Дитина була дуже рада. Ми взагалі жартома казали, що війна пішла на користь: до того в дітей апетиту не було, а тепер почали їсти нормально.

На 8 березня нам зробили подарунок: пропало світло. Усе, що зберігалося в холодильнику, почало псуватися. Але на вулиці вночі ще був мінус, тож ми набирали води в пакети, по літру-два, за ніч вона замерзала і ми цими пакетами закидали продукти.

Кип’ятили воду в каміні, потім готували на вуглях або на вогнищі.

Зима була суха, снігу не було, ми в колодязі дійшли до каламуті. Почали ходити до колодязів сусідів, потім і там почала закінчуватися вода. Треба було чекати 3-4 доби, щоб вода набралася.

У нас на городі було джерельце, але хтось здав його кацапам. Вони поламали помпу, щоб качати воду, поламали журавля, втопили відро. У температуру +4 я залазив по шию у воду, щоб його дістати. Таке от загартовування організму.

Спостереження в умовах окупації

У мене було моноколесо, я їздив на ньому і здавав позиції військ рф. На твоє повідомлення у спеціальному боті 100% відреагують, якщо надіслати координати точки та фото. Спасибі погоді, що місяць яскраво світив для фотографій.

Коли не стало світла, від моноколеса вже користі було небагато. Тоді вилазив на дах із моноклем. Весь час сидіти вдома — дах рвало.

Наш будинок був розташований як сітка для пінг-понгу. Кожного дня о 3:40, 4:10 над нами пролітали ракети, три-чотири штуки. Лежиш і чуєш цей звук, схожий на реактивний літак. Рахуєш. Вранці читаєш новини: два вибухи в Києві, один в Гостомелі. Так кожного дня, стріляли як за розкладом. Рекорд був, напевно, 11 ракет.

Якщо бахкало у кілометрі-двох, ми були спокійні. Діти гуляли навколо дому, бо потрібно ж було сонячне світло.

Перші 4 дні ми спали у своїх кімнатах. Потім на першому поверсі закрили вікна килимами, поставили два дивани, між ними стіл, на стіл поклали подушки, і всі разом спали під столом, усі 9 осіб.

Перша евакуація

Настрій змінювався напливами: один день нормально, другий боїмося. Але виїжджати спочатку не планували — не було варіантів. Бо якщо виїжджаєш без дозволу руського міра, колону розстрілюють. А домовитися з ними було неможливо. Вони не могли домовитися навіть між собою: в Бородянці були три їхні частини, вони поділили село на території, могли напитися та стрілятися між собою.

Багато людей хотіли евакуюватися. Якщо в окупантів був хороший настрій, вони давали зелений коридор. А якщо настрій поганий, то вони дають зелений коридор, ти виїжджаєш на відкриту місцевість, а вони по тобі стріляють.

Ми бачили колонну з 4 автівок, які їхали зі швидкістю пішоходів. Усі з написами «Діти», вікна заліплені білими стрічками, фургон, легкові авто. Коли ми поверталися, ця колонна горіла.

Знаєте про батюшку з Бородянки? Він розповідав рускаму міру, що коли наші ЗСУ зайшли до Бородянки вперше, вони кричали «Хайль Гітлер»? Він займався евакуацією. Саме він відправив колону, в якій хотіли виїхати ми. Усього 250 осіб, 7 автобусів. Я мав вести один з них. Ми просто не встигли. Виявилося, що він вивозив людей в Білорусь. Вважав, що так допомагає. Для мене це було б рабство.

На 16-й день у сусідній будинок прилетів снаряд. Шрапнель посікла весь наш паркан у решітку. Скоріше за все, це був заборонений касетний снаряд. Той будинок згорів повністю, дякувати богові, там нікого не було. Бабусю, що там жила, інші люди забрали до себе. Ми разом тушили цей будинок, але це не мало сенсу. Тому обливали водою дім сусідів, щоб і він не загорівся.

Тоді ми зрозуміли, що конче треба виїжджати. Домовилися зі священником, але не з тим, хто вивозив у Білорусь, з іншим. Він теж був з московського патріархату, і йому вдавалося домовлятися, бо деякі російські військові були дуже релігійні. Переймалися про те, що сильно грішать.

Цей батюшка евакуював 190 автівок, понад 350 людей, на Житомир; кожного разу міняв маршрут і домовлявся з блокпостами.

Він домовився на блокпостах, що будуть виїжджати дві родини, 5 дорослих, 4 дитини, сказав, що у їхній дім потрапив снаряд.

Ми проїхали 4 блокпости. На кожному нас зупиняли, перевіряли. Дітей взагалі не чіпали, жінок не дуже. Один молодий хлопець на блокпосту сказав: «Простите нас». На одному з блокпостів нам видали банку огірків, помідорів, солодку водичку та свої пайки, у яких термін придатності вийшов 5 років тому. Це тому, що їм сказали, що в наш дім влучили.

Нам пояснили, що коли будемо евакуюватися, обов’язково треба дякувати і давати алкоголь. Досі не можу собі пробачити, що віддав їм Джек Деніелс.

Переїзд з окупації в окупацію

Так ми приїхали до Пилиповичей. Це село було окуповане, але по ньому не гатили так сильно, бо там проходить важливий газовий вузол на Європу.

Все одно, не скажу, щоб усі мирно гуляли. По вулицях постійно їздили танки, БТР, САУ працювало через вулицю.

Батюшка приїздив раз на тиждень на машині, коли робив евакуаційні колони, записував, кому потрібні які ліки, ми давали грошей, а він закуповував. Привозив памперси, нам їх дуже не вистачало, бо моєму малому три роки (у Бородянці різали йому дорослі памперси).

Найбільше не вистачало хліба, це був делікатес. Бо ніхто його не завозив, взагалі ніякого постачання не було. Хтось мав баранців, хтось курей, яйця носили.

Хліб пекли в одному будинку, поставили хлібопічку. Деколи було борошно, або ж знаходили й мололи пшеницю (поряд був аграрний склад). Спочатку хліб виходив у нас тонкий, як коржик. Потім хтось знайшов дріжджі, тож хліб підріс трішечки, всі дуже цьому раділи.

А потім хтось здав руським нашу хлібарню. Вони привезли свого зерна, сказали: на нас теж робіть. Але привезли не пшеницю, а якусь фігню, яка не підходить для хліба.

Світла не було ні в кого у селі, бо хтось випадково в’їхав танком в стовп. Був газ. Люди в нас працьовиті, переробили на газ генератори, які були розраховані під дизель. Але запускати могли лише на 3 години.

Води не було, тож генератор ставили тим, у кого були свердловини. Практично половина села, будинків 30, приходили до того дому, щоб набрати води. І так кожного дня.

Зв’язок вони глушили РЕБ-системами, тобто системами радіоелектронної боротьби. Але ж я айтішник! Я допомагав налаштовувати зв’язок. Але все одно треба було залізати високо: якщо забратися на іншу вежу, метрів на 50, там можна було відправляти СМС.

Друга евакуація

Другого разу вирішили евакуюватися, бо психічний стан дітей був вже занадто поганий. Якийсь шерхіт — діти відразу ховатися. Ми розуміли, що потрібно їхати в мирне місце. Якраз збиралася нова колона в бік Житомира, батюшка організовував. Нам сказали, що, не дай боже, знайдуть зброю, — це смерть для всієї колони. Своїх не кидаємо: як хтось зламався, люди завантажуються в іншу машину.

Маршрут був через кладовище у бік Клавдієво, потім через дамбу до лісу, один блокпост. Там вже обшукували серйозніше, шукали електроніку: відбирали телефони та ноутбуки.

Телефони ми сховали в памперси: акуратно надрізали, понапихали. Ноут свій я сховав у квадратній сумці: на дні дитячі речі, потім ноут, зверху теж прикрив речами та поклав декілька брудних памперсів, прокладок, дитяче харчування. Тож коли військовий туди доліз, відразу сказав, що все чисто 😊

Ми настільки звикли до звуків вибухів, що боялися тиші. Вже коли ми виїхали, я прокидався від цього. Коли тут вмикалася сирена, ми в паніці починали шукати, куди б сховатися. А люди навколо спокійно ходять, дивляться на нас, як на дебілів.

Як тільки вибрався на мирну територію, відразу повернувся до роботи. Бо дуже сумував за нею: дейлік вранці, потім сідаєш та починаєш кодити. Коли налаштовував зв’язок у Пилиповичах, я кайфував.

Радів, коли треба було працювати з визначенням локацій. Познайомився з одним хлопцем, він електронник. Десь поназбирав вайфай-роутери чи знайшов магазин із технікою, не знаю. І з них він зібрав GSM-глушилку, щоб локацію не можна було визначити. І він давав її нашим ЗСУшникам або ТрОшникам, щоб їх не можна було запінгувати через телефон.

Що було найстрашніше? Напевно, коли були бої всю ніч, і ми розуміли, що від центру Бородянки нічого не залишається. Ми спали на підлозі, і один вибух був такий сильний, що ми не просто його почули — відчули, як по землі пішло тепло.