Освіта як фронт: як тестувальниця з Харкова навчає українок QA у Польщі

💡 Усі статті, обговорення, новини про тестування — в одному місці. Приєднуйтесь до QA спільноти!

«Пощастило. Нам постійно щастить. Якесь диво» — це слова, які, мабуть, найчастіше вимовляє Світлана Яковлєва, невтомна оптимістка та QA team lead компанії P2H. Коли розпочалась війна, Світлана однією із перших покинула країну. При собі на той момент мала тільки двох дітей та пляшку води. А тепер у маленькому містечку Польщі, що стало прихистком для харківської родини, вона навчає дівчат-переселенок технології QA, прокладаючи їм дорогу у світ IT. В червні вона випустила свою першу групу, які повністю готові до старту своєї кар’єри.

Фото: До війни родина Яковлєвих проживала в Харкові.

Давня мрія здійснилась у бомбосховищі готелю

«За кілька днів до війни в нашій по-справжньому айтішній родині все було спокійно. Жили своїм звичайним життям в рідному Харкові. Ми з чоловіком вдвох працюємо в компанії P2H: я — на проєкті, який розробляє державні діджитал-платформи для Саудівської Аравії, чоловік — системним адміністратором. Вночі 21 лютого в голову прийшла раптова ідея поїхати до Львова. Думали, якщо нічого не буде, то просто подивимось місто. Зрештою, ми завжди мріяли там пожити.

Так і сталось, за добу до війни ми навіть побували у нашому львівському офісі, плануючи свої прогулянки по місту Лева. А вже вранці 24 лютого господарі нашого готелю відправили нас до бомбосховища. Просидівши так кілька годин, я зрозуміла, що треба їхати на кордон. Таксист довіз нас до черги автівок, яка розтягнулася на 20 км і сказав: „Виходьте. Далі я не поїду“. Ми залишись просто посеред поля з двома дітьми, розуміючи, що подолати таку відстань для нас майже неможливо. Але тут нам пощастило вперше.

Мене і дітей підібрав рейсовий автобус, що їхав до Любліна, а от чоловіку водій одразу сказав: „Тебе не випустять“. І ми поїхали самі, маючи в сумці два яблука і пляшку води. Тоді ми ще не розуміли, що вперше з автобуса ми вийдемо тільки через добу.

Далі були буремні дні — де ми тільки не жили. Після Пшемишля, відправились до Варшави, де знайшли прихисток... в театрі. Так-так, там нам надали справжній номер для артистів, що гастролюють в польській столиці. Після довгих пошуків життя закинуло нас в маленьке містечко Мронгово, що біля Ольштину, яке і стало нашим тимчасовим захистом в ці непрості часи».

Фото: Наразі Світлана перебуває в Польщі та допомогає Україні своїми знаннями.

«Постійно думала: яким чином я можу стати в нагоді своїй країні»

«Нам пощастило. Ми знайшли житло у Мронгово, осіли, діти відправились до школи, а я повернулась до улюбленої роботи, якій присвячую 17й рік свого життя. На той момент всі мої колеги вже були хто де, адже P2H евакуювали всіх бажаючих співробітників із Харкова у безпечні куточки країни.

Настав той момент, коли життя почало відносно стабілізуватися, але водночас нестримно зростало бажання бути корисним своїй країні. Я багато думала, чим можу допомогти рідній Україні, адже досвіду волонтерства або організації військових закупок не маю зовсім».

В невеличкому Мронгово близько 20 тисяч мешканців, серед яких біля півсотні — українки, переважно, жінки. Проблеми у всіх однакові — потрібна робота, яку важко знайти, та ще й на голові діти, що створюють додатковий бар’єр у пошуках тієї самої роботи. Жінки — в справжньому розпачі, адже в той момент, коли вони мають бути міцним тилом для своїх чоловіків, вони часто опиняються у безвиході.

«Я зрозуміла, що саме зараз я можу дати цим дівчатам ті знання і той поштовх, які змусять їх повірити в себе, навчитися новому і встати на ноги в чужій країні. Тому дуже швидко кинула клич у группу місцевих українок. Умови були прості: знання англійської мови та наявність ноутбука. І вже через тиждень ми зібралися вп’ятьох, що розпочати заняття.

Я пригадала свій давній курс QA, який розробляла ще кілька років тому. Але проблема була в тому, що там була в основному теорія. Тут — справа інша, дівчатам потрібно працювати, і чим швидше, тим краще. Тому ми твердо вирішили: ніяких YouTube, записів та „перегляну пізніше“. Зустрічаємось всі разом, практикуємо, обговорюємо кейси і вчасно здаємо домашні завдання».

Навчання тривало близько двох місяців і було повністю безкоштовним. Диво, що за цей час майже ніхто з дівчат не передумав, окрім однієї учасниці, яку невдало підвів комп’ютер.

«В кінці червня ми закінчили навчання. Для того, щоб підготувати дівчат ще краще, я вирішила провести останні зустрічі у форматі співбесіди. Мені хотілось, щоб вони одразу отримали досвід того, як проходять технічні інтерв’ю. І маю сказати, що всі справились майже на відмінно. Тепер я спокійна за них, адже попереду у моїх студенток тільки перемоги. До речі, троє з дівчат вже почали розсилати свої резюме, а я, в свою чергу, із радістю буду чекати їх в команді P2H».

Life-long learning під час війни і не тільки

З огляду на сучасний стан IT-індустрії Світлана — справжній старожил: майже два десятки років в професії. Все розпочалось в далекому 2005-му, коли, дівчина навчалась в університеті та системним адміністратором в харківському комп’ютерному клубі. Світлана твердо вирішила йти в розробку. В результаті, обрала для себе тестування. І чим не цікавилась далі — бізнес-аналіз чи менеджмент — QA залишився головним захопленням.

«Я завжди продовжую навчатись. Нещодавно пройшла сертифікацію із project management від Google. Це надзвичайно допомагає у спілкуванні з людьми, керуванні проектами, вихованню самостійності. Своїх синів також мотивую до навчання. Дуже хочу, щоб їм було цікаво по життю, а навчання приносило задоволення. Тільки так можна отримати гарний результат.

Коли народився старший син, я зацікавилась вальдорфською системою освіти дітей. Для себе зрозуміла, що ця система саме про дітей, не про систему. Тому це стало моїм справжнім хобі. Через декілька років ми з подругами організували вальдорфський клас в державній школі, де перші роки я викладала дітям англійську.

Зараз мої діти отримують знання у польській школі, що за 11 км від нашого містечка. А ще ми віднайшли в цьому регіоні школу капоейри. Цим спортом старший син займався ще в Харкові. Тепер двічі на тиждень їздить в сусіднє місто на тренування, за якими надзвичайно скучив.

Наразі через військові дії ми не можемо продовжувати навчання в рідній школі. Ми не маємо можливості бачити свою родину у повному складі та ходити по знайомих вулицях, але ми чекаємо, спілкуємось у всіх можливих чатах та віримо в перемогу України!», — розповідає Світлана«.

Фото: Родина чекає на повернення до рідної домівки.

На першому випуску IT-дівчат Світлана не зупиняється, адже свою пропозицію по навчанню вона розмістила вже у загальній групі українців у Польщі. Буквально за пару годин вона отримала більше трьохсот заявок на навчання від жінок-переселенок.

«Мені ще важко уявити, як організувати цей процес, адже така кількість студентів — це дуже важко. Але, коли я бачу, наскільки це потрібно нашим дівчатам і не тільки їм, ( багато хто просить підключити до навчання своїх дітей-підлітків), то розумію — це мій фронт і це мій вклад у майбутнє України. Зупинятися не можна» — фіналізує Світлана.