«Доброго ранку, мої любі!» Або мій досвід переходу на українську

Друзі, давайте знайомитись! Мене звуть Юлія Денисенко, я працюю в компанії Simcorp на посаді Lead Software Engineer вже понад 15 років. Це мої найтриваліші стосунки. Крім цього я заміжня, разом з чоловіком виховую двох чудових спиногризів хлопчиків.

Нещодавно я прийняла для себе рішення перейти на українську мову. Тож якщо ця тема вам цікава та актуальна, то «welcome on-board».

В цій статті я спробую сфокусуватись і розповісти виключно про свій власний досвід переходу на українську мову. У всесвітній мережі наразі можна знайти безліч дописів, кому ця тема цікава, в яких по пунктах будуть перелічені всі поради і правила. Тож намагатимусь їх не повторювати або якщо і повторювати, то виключно через призму власного досвіду.

І одразу ж, перше і єдине правило — щоб перейти на українську мову, ви маєте прийняти це рішення самостійно і свідомо. Причин зараз є купа, і в тому ж інтернеті та різних ЗМІ є матеріали на тему, чому наша мова — то наш оберіг і наша сила. Я не буду тут їх переповідати.

Єдине, в чому певна на всі 100% — це рішення для кожного має дозріти зсередини і мати зрозумілу персонально для вас мотивацію, тільки за цих обставин ви не будете боятись труднощів, спокійно припускатись помилок, вибачати їх собі і йти до мети далі.

Ідея, час якої настав

Моїм особистим зламним моментом стала розмова з чоловіком, коли ми обговорювали можливість переходу на українську і він сказав «просто російська для мене зручніша — це мова моїх батьків». І я подумала, що і моїх батьків, саме тому зручніше і звичніше висловлюватись російською, хоча я нормально володію й українською також. Але ж якщо цей ланцюжок не перервати, то російська буде «мовою батьків» і для моїх дітей, а потім і для їх дітей, і так далі, і так далі, і так далі....

Це стало останньою краплиною на тлі тих страшних подій, що розгортались у країні наприкінці березня — початку квітня цього року. Останнім поштовхом для того, щоб наступного ранку прокинутись і сказати дітям «Доброго ранку, мої любі!»

Діти на ці зміни особливо ніяк не відреагували. Небо не впало, ніхто не допитувався в мене, що сталося і чому я це роблю, тож я не мала нікому нічого пояснювати і могла спокійно спостерігати за собою та своїми відчуттями.

За початком діло становиться

Було ніяково починати говорити українською з людьми, з якими ми завше спілкувалися виключно російською. Перший тиждень особливо важко було змінити мову спілкування в чатах — там я раніше воліла дотримуватись мови співрозмовника. Але я помітила, що кожного разу, переключаючись на російську, я потім автоматично продовжувала спілкуватися російською і мала докласти зусиль, щоб знов себе переключити в «ua-mode».

Врешті решт, я зрозуміла, що хочу спілкуватися українською в незалежності від того, чи є мій співрозмовник російсько- чи україномовним, спілкуюсь я дома чи на роботі, чи в магазині, приватно чи у великій компаній, сам на сам або в чаті. Просто тепер це моя мова спілкування. Назавжди.

І все стало на свої місця. Я почала відповідати українською незалежно від того, хто і якою мовою до мене звертався. І помітила цікаву річ: частина людей, почувши, що я говорю українською, починала також спілкуватися зі мною українською. То було приємне незвичне відчуття, наче б то ти схилив людину на свій бік без всіляких сперечань і доказів одним лише фактом своєї впевненої позиції.

Трохи згодом я помітила, що попри мою впевненість у своїх знаннях мови, мені бракує слів, я припускаюсь помилок і часто влучні вислови вилітають геть з голови у потрібний момент. Ти можеш сто разів знати що «полотенце» то «рушник». Але, стомившись під кінець дня, питати малого «ти взяв полотенце?». А через 3 секунди, зрозумівши свій факап: «рушник, Юля, це називається рушник!» І потім ще декілька разів з наголосом «Рушник. Рушник. Рушник.» Діти дивляться скоса, але мовчать. І правильно роблять — під кінець дня краще не попадатись під руку.

Ще складніше добирати слова, коли маєш відстоювати свою точку зору, або дискутувати, або переказувати якісь події. Я люблю висловлюватись влучно, тож мене бісить, коли забуте слово доводиться замінювати якимсь синонімом, що не до кінця передає ті думки та емоції, що хотілося б висловити.

Тому я, як нормальна відмінниця, завела зошит, де записую такі слова, що випадково випали з голови, або ті нечасто вживані, що і не згадаєш, не підглянувши в гугл транслейт. Час від часу переглядаю їх. Знайшла короткі відео з правилами української мови. Дуже короткі, 5 хвилин максимум, і кожне присвячене 1 темі. Можна переглядати одне відео на початку і одне після робочого дня, а для затятих перфекціоністів — і після перерви на обід ;)

Крапля камінь точить

Час минає. Першим приз мушки-повторюшки отримує молодший — йому 4 роки. Коли на питання «мама, а куда мы пойдем гулять?», він отримує відповідь «А куди ти хочеш? На майданчик чи в місто?». Він тут же з радістю віддзеркалює «на майданчик». Так, перший раз мені довелося пояснити йому що «майданчик» то «детская площадка», але тепер він знає. А я тепер знаю, що наступне слово я не буду йому перекладати на російську, а буду намагатися пояснити набором зрозумілих йому українських слів.

Старший тримається. Йому 10. Міцний горішок. Але ще одне правило, яке я відразу ж визначила для себе, коли вирішила перейти на українську — я не буду силувати дітей. Це мій бій. Діти, вони як мавпи: «мавпа бачить, мавпа робить». Тож коли ми з чоловіком будемо говорити з ними виключно українською, рано чи пізно вони будуть це наслідувати.

До речі, про чоловіка. Він на українську перейшов трохи згодом. Тож у нас був час, коли ми повернулися на захід України і я спілкувалась українською, а він — російською. То був один з найскладніших моментів.

Цікаво, що в мене не виникало проблем з іншими співрозмовниками, коли мені відповідали російською, я впевнено продовжувала робити те що роблю, і крапка. З близькою людиною глибина діалогів дещо інша, тож ти фокусуєшся на тій палітрі почуттів і змісті, що хочеш передати, а коли чуєш у відповідь російську, це трохи вибиває і ти автоматично намагаєшся використати ті ж слова у відповідь. Тому доводиться кожен раз перекладати в голові. Це збиває з пантелику і дратує.

На моє щастя, це випробування тривало недовго, наше оточення зіграло свою роль і чоловік також перейшов на українську. Хоча мені подобається думати, що це я його зукраїномовила =)

Гуртом добре і батька бити

Разом набагато легше. Можна підказувати один одному, коли співрозмовник робить чергове «е-е-е, ну як його?», можна виправляти русизми (це моє улюблене). Правда, ми заздалегідь домовились, що це норм і нікого не дратує.

Інколи діалоги звучать наступним чином:

— Це можна викидати? Цей пакет пустий?
— Так, він порожній)

Чоловік виявився набагато суворішим в плані контенту, який він споживає. Через тиждень налаштував україномовне меню в телефоні, видалив російську розкладку і намагається споживати контент виключно українською. Діти просили кіно на вечір. Знайшов «Хобіта» в українському перекладі, до речі, дуже вдалому. Всі залишились задоволені.

Кіно і книги — це окрема тема. Тут я можу ще на 10 статей тексту написати. Скажу лише, що і до цього ми купували дітям книги і ніколи не звертали увагу на мову видавництва, для мене завжди був важливий зміст. А оскільки останнім часом кількість якісних україномовних видань збільшилась, то часто це були українські книжки. Тепер їх в нашій оселі ще побільшало. Старший читає сам, молодший обожнює, щоб йому читали перед сном — все, що завгодно аби не лягати спати.

Ще одне спостереження — українською виявилось важче сваритися. Принаймні, поки що. Поки більшість енергії йде на формулювання і підбір слів, минають ті самі 5 секунд, за які ти вже можеш і передумати казати те, що збирався. Це — безперечний плюс у сімейному житті. Тож я не поспішаю опановувати українську лайку, хоча вже передчуваю, що це — окремий пласт, який я з часом обов’язково для себе із задоволенням відкрию.

Замість висновку

Пройшло приблизно 2,5-3 місяці з моменту мого переходу на українську. За ці місяці, попри деякі труднощі, я тільки впевнилась у своєму рішенні. І дуже рада, що нарешті його прийняла. А ще вдячна близьким за підтримку — на цей час майже вся моя сім’я, окрім бабусі, спілкується зі мною українською. Бабуся, яка все своє життя проговорила російською, нещодавно сказала, що не хоче від нас відставати і попросила замовити їй що-небудь почитати українською.

Тиждень тому мій старший намагався переказати зміст прочитаної книги українською мовою. Місцями, добираючи слова, з деякими помилками, але все ж таки! Слухала, затамувавши подих. Моя персональна маленька, чи вже й не така маленька, перемога!

Йдемо далі.