Від постійної тривоги в безпеці за кордоном — до спокою в місті, куди прилітають ракети. Senior розробник про повернення в Україну
Усім привіт, мене звати Олександр Лівітчук, я Senior розробник у SoftServe. Ще до початку повномасштабного вторгнення я поїхав за кордон на відпочинок з друзями. В результаті, провів майже три місяці спершу у Польщі, а потім у Болгарії, однак зараз вже повернувся додому.
У цій статті поділюся власними враженнями про те, як це — застати війну в Португалії, чи складно злізти з «інформаційної крапельниці», розповім про свої спостереження, де ще не люблять російську мову та, врешті-решт, чому вдома виявилось найкраще.
Тривожна валізка, яка не знадобилася
Я сподівався, що війни не буде, хоча не відкидав таку можливість і тому готувався. Хотів зібрати тривожну валізку, і майже замовив на Rozetka складні ножі, ліхтарик, сухпайки, рюкзак і таке інше. Але потім ми поїхали з друзями на відпочинок.
Португалія. Відпустка перед війною
Війна застала мене в португальському містечку Лагуш. У ту ніч мій друг, нервово човгаючи по квартирі, розбудив мене і сказав: «Саньок, війна почалась». Відтоді «тривожна валізка» була у мене в голові, бо почуття розгубленості і спустошення мене не покидало, мабуть, аж до моменту повернення додому. У перші дні незрозуміло було, що робити, як реагувати, чи всі рідні живі та в безпеці. Було багато питань без відповідей, втрата цілей і, звичайно, страх.
Ми жили на каві та у новинах. Весь ресурс йшов на те, щоб дочитати до кінця усі пабліки, передивитися всі відео, а потім якось переварити цю всю інформацію і не поїхати дахом. Я добре пам’ятаю емоції і погано все решту, бо для мене час з 24 лютого, як і для багатьох, злився в один довгий, важкий день.
Лісабон
Піклуватися, в першу чергу, про себе
Через кілька днів у нас закінчувалася оренда квартири і треба було думати, що робити далі, тож вирішив поїхати у Польщу. Я думав так: якщо в Одесі, де жив я і моя мама, почнуться якісь бойові дії, якщо там стане небезпечно, то я зможу прийняти рідних та друзів тут, організувати для них транспорт, допомогти влаштуватися. Тому я вирішив поки не повертатися, а знайти квартиру в Польщі, аби за потреби забезпечити тут «хаб» для тих, хто цього потребує.
Спершу SoftServe зняла мені готель, де я зміг передихнути і трохи адаптуватися, розібратися, що робити далі. Почав шукати житло, однак у Польщі з цим виникли труднощі, адже потрібно було укладати договір на рік уперед, надавати різні документи про працевлаштування, інколи вимагали виписки з банківських рахунків.
Також потрібно було заплатити за перший і останній місяць, а оренда здебільшого стартувала від $600. Було складно викласти відразу $1200 або й більше, адже ти переживаєш за кожну копійку, щоб про всяк мати гроші на проживання для себе і на допомогу родині. Ми не знали, що буде завтра, а тут треба було дивитися аж на рік вперед.
Тож коли пошуки не вдалися, я скористався ресурсом від компанії, який об’єднував колег, що пропонують і шукають допомогу. Так я й знайшов собі безкоштовне житло у Вроцлаві на місяць. Згодом я поїхав у Болгарію. На щастя, мої близькі змогли облаштуватися самі і не потребували житла, однак я принаймні був впевнений, що зможу їх підстрахувати.
Варшава
Відмовитися від «інформаційної крапельниці»
Пам’ятаєте момент з останніх частин «Гаррі Поттера», де Рон Уізлі постійно слухав радіо? І коли Гаррі Поттер запитав його, чому він це робить, той відповів, «щоб не почути ім’я Джинні, Фреда, Джорджа чи мами». Я почувався десь так само. У мене були десятки телеграм-каналів, відкриті вкладки різних медіа, а на «десерт» — Twitter, де теж писали про війну, але більш неформально. Я переглядав новини з надією на щось хороше, але для цього доводилося перечитувати багато жахливого. А воно траплялося майже щодня, щохвилини здавалося, що відбувалося щось погане.
Крім того, за кордоном у тебе з’являється ще купа різних турбот, треба дізнатися правила перебування в країні, оформити якісь документи, банківські рахунки тощо. Звідусіль приходила тонна різної інформації, в якій легко було загубитися чи помилитися. Тому я чекав на офіційну комунікацію від компанії, адже тут цим займалися професійно і повідомляли важливу інформацію вже в потрібному мені контексті.
Щодо новин, то я силоміць змусив себе злізти з «інформаційної крапельниці», адже вона відбирала усі ресурси, які можна було б спрямувати на щось корисне. Поступово я виходив з різних каналів, закривав вкладки, залишаючи лише ті, які публікують найважливіші і, що головне, — перевірені новини. Зараз у мене залишилися підписки на «Суспільне», інколи я перевіряю Twitter.
Треба усвідомити, що якщо трапиться щось важливе, то про це напишуть всі. А сповіщення кожні 10 хвилин про те, що там хтось сказав, де там що блимнуло чи бахнуло, лише виснажують і збільшують рівень стресу.
Дорога додому
Ще до війни я хотів переїхати з Одеси до Львова. У мене не було бажання виїжджати за кордон, бо подорожуючи, я розумів не тільки мінуси життя в Україні, а й плюси. Вдома завжди легше, ти інтуїтивно розумієш інших людей, знаєш, як вирішувати певні питання, плюс, тут твоє коріння.
Та живучи у Болгарії, я ще не думав повертатися і хотів далі тримати житло «про всяк випадок». Однак все вирішила одна ситуація, коли під час чергового переїзду в інше місто я запізнився на автобус. Я спонтанно купив квиток додому і повернувся до Львова. Підозрюю, що підсвідомо це бажання таки назрівало в мені, але досі було складно зробити вибір між самотністю і безпекою в чужій країні та постійними тривогами і рідним домом.
Болгарія
Виявилося, що в Україні мені набагато краще. Постійна тривога в безпеці за кордоном змінилася на спокій в місті, куди прилітають ракети. В Україні ти бачиш реальну картинку: так, небезпека є, трапляються ракетні обстріли, розумієш, що на сході відбувається пекло, але водночас чимало міст живуть своїм життям, працюють магазини, заклади, їздить транспорт, світить сонце.
Вдома я можу думати не лише про війну, як не дивно, а й про знайомства з іншими людьми, про хобі, про кар’єрний розвиток. До війни я менеджерив команду з front-end розробників, ми розробляли інклюзивний софт у галузі охорони здоров’я. Я планував далі розвиватися у цьому напрямку, вивчити back-end частину або інший фреймворк. Чи міг я думати про це за кордоном? Ні разу. Повернувшись додому, я освоївся десь за тиждень, і потім подав заявку на менторство, щоб розвиватися за тими ж планами, які будував собі до війни.
Після нетривалого життя за кордоном я зрозумів, наскільки Україна — це вже Європа. Ми багато в чому випереджаємо європейські країни, особливо в плані диджиталізації — та сама Дія чи Helsi для них це щось космічне. У нас є сильні сторони, треба лише попрацювати над слабкими, і ми будемо дуже крутою державою.
Війна та самоідентичність як українця
Я народився на Кіровоградщині і з дитинства розмовляв суржиком, однак коли переїхав в Одесу, зізнаюся, перейшов на російську. Мені навіть сумно це згадувати, тому що в Одесі дуже сильний проросійський вплив. За кілька років життя там я не одноразово чув фрази на кшталт «Одеса — це не Україна, це міжнаціональне місто». Але ще в січні я вирішив перейти на рідну мову і зараз стараюся розмовляти нею всюди.
За кордоном ми з друзями принципово розмовляли українською, аби іноземці чули нашу, а не російську мову. Зараз на російську реагують не дуже доброзичливо — я помітив це і в Польщі, і в Болгарії. Інколи це викликає навіть роздратування, як от у цього автора.
Є ще дуже багато речей, з якими нам потрібно буде розбиратися, наприклад, нагадати нашим людям історію. Нам потрібно відновити в пам’яті джерела української культури і позбутися шароварщини, меншовартості, яку нам насаджувала росія. На це піде ще чимало часу, але ми обов’язково мусимо це зробити, викорінити ворожий вплив та пропаганду, інакше цей «будяк» і далі пускатиме коріння в нашу самоідентичність.
Найкращі коментарі пропустити