Українське Алеппо, або Небачений терор у Бородянці

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, військовослужбовець ЗСУ. Я вирішив долучитись до армії та бачив початок війни у Києві. Але в цьому та декількох інших блогах я розповідатиму про щойно звільнені села, міста, містечка Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини, Харківщини, Донеччини, які я побачив на власні очі. Тут не буде розповідей про безпосередні бойові дії.

Описані в цій статті події відбуваються 1 квітня 2022 року, у Бородянці. Мало хто чув про Бородянку до повномасштабного вторгнення росії 24 лютого. Зараз це містечко неподалік Києва відоме всьому світу, як українське Алеппо.

Бородянка — це

В радянські часи Бородянка славилась виробництвом різних типів екскаваторів. Зараз же Бородянка відома всьому світу трагедією, яку сюди принесли окупанти. Я там був і мушу сказати, що порівняння з Алеппо є влучним — справді, Бородянка схожа на розбомблене сирійське місто. І є один момент, який об’єднує ці міста — це те, що обидва були знищені російськими солдатами.

На в’їзді в Бородянку розташований імпровізований блокпост. Дотримуючись правил особливого режиму безпеки, я зупинив машину та опустив вікна. До мене підійшов молодий солдат. Він попросив документи і запитав, куди я прямую. Я пояснив, що хочу побачити, що сталося з містом після російської окупації. Перевіривши документи, солдат із сумом у голосі повідомив, що міста як такого вже не існує.

На превеликий жаль, військовий мав рацію: ледь в’їхавши в Бородянку, я відразу побачив кілька повністю зруйнованих житлових будинків. Лишень уявіть собі — замість красивого будинку просто велика купа будівельного сміття. Вчора був будинок, а сьогодні немає нічого, пусте місце. Дорога просто всипана дрібними частинками бетонних плит, валяються арматурні прути, всюди пил. Великий екскаватор тягне бетонні панелі, з яких колись складалися ці житлові будинки, в одну купу.

Люди просто стоять і дивляться як те, що колись було їхнім домом, тепер вантажать на самоскид і везуть у невідомому напрямку. Добираючись до центру Бородянки, я не бачив жодної вцілілого будинку. Мій мозок відмовлявся прийняти побачене. Це було просто немислимо.

Палац розбомбленої культури

Я припаркував машину біля зруйнованого Палацу культури. Подекуди можна було побачити спалені дитячі іграшки. Очевидно, вони випали з пошкодженої будівлі. Поруч видно три воронки — це сліди влучання ракет РСЗВ. Важко зрозуміти, що ж такого зробив Палац культури російським солдатам, щоб вони вирішили його зруйнувати.

Перед Палацом культури розгорталася апокаліптична картина: рятувальники прикріпили трос до бетонної панелі на п’ятому поверсі зруйнованого житлового будинку та намагалися його зірвати. Росіяни скинули бомбу, за даними саперів, ФАБ-500 (500-кілограмова авіаційна бомба загального призначення з осколково-фугасною частиною) і житловий будинок впав, як доміно. У підвалі цього житлового будинку від обстрілів ховалися десятки людей. І вони досі там, під тоннами бетонних завалів.

Це знищений під’їзд будинку. Іграшку «посадили» рятувальники. Там загинули діти

Поки ми стояли й дивилися, неподалік залишків будинку розгорталася справжня драма: родичі чекали звісток від рятувальників. Вони з ранку стояли тут і уважно спостерігали, як рятувальники камінь за каменем розбирають завали.

Через кілька секунд вся територія біля зруйнованого будинку здригнулася від крику жінки. Рятувальники знайшли одяг її маленьких онуків, але не їхні тіла. Вона схопила ці шматки одягу і тримала їх біля грудей, голосно плачучи. Це було нестерпно дивитися.

Тут я познайомився з волонтером Владиславом. Він із сусіднього села. Владислав не хоче фотографуватися, адже нещодавно пережив полон російських солдатів. Схопили за те, що в нього знайшли фотографію 2014 року, коли він біля місцевого сільського бару сфотографувався з односельцем, який повернувся додому з війни на Донбасі. Окупанти сильно вдарили його в обличчя, вибили два зуби, зламали ніс.

Владислав приїхав у Бородянку допомагати рятувальникам розбирати завали. Він не зміг залишитися вдома, коли почалися рятувальні операції. Його рідне село російські солдати спочатку сильно обстріляли з артилерії, а вже потім танки почали вогонь по тому, що вони вважали небезпечним. Це все, що Владислав встиг мені сказати — колеги викликали його на роботу.

Вижити у Бородянці

Я переходив вулицю біля ставка, в якому плавали трупи собак і котів, убитих вибухами та авіабомбами. Потім побачив жінку, яка ніби підкрадалась до центру Бородянки. Вона виглядала дуже нервовою, її супроводжували дві собаки. Жінка озирнулася. Я підійшов до неї і привітався. Вона виявилася місцевою, звали її Наталія. Разом із чоловіком працювала на місцевому ринку. Вона запитала мене, чи можна пересуватися містом, оскільки вона щойно вийшла зі свого підвалу, де переховувалася понад місяць разом з чоловіком і дітьми.

Вони поняття не мали, що відбувається. Вони думали, що російські солдати ще в Бородянці. Жінка не хотіла відпускати чоловіка на вулицю, оскільки росіяни нещадно вбивали кожного, кого зустрічали. Тому пішла сама, поки чоловік залишився у підвалі з дітьми. Їхня вулиця була на західному боці Бородянки, і всі будинки там були зруйновані.

Я запитав у Наталі, чиї це собаки. Вона нервово засміялася і сказала, що це сусідські собаки. Сусіди втекли з міста, кинувши своїх улюбленців напризволяще. Отже, всі ці страшні дні дві собаки провели з Наталією.

Я провів її до волонтерського центру при місцевій церкві, щоб взяти трохи їжі для її сім’ї. У церкві вона зустріла своїх знайомих, які думали, що родину Наталії вбили. Вони міцно обнялися і плакали від щастя і горя. Наталя була серед тих небагатьох щасливчиків, кому вдалося вижити.

Наталя, жителька Бородянки, пережила там березень

Я пішов далі вулицею і побачив ще один зруйнований житловий будинок. Замість двох секцій з квартирами зяяла порожнеча. Тільки купа будівельного сміття говорить про те, що тут хтось жив.

Я випадково почув, як хтось плаче. Я пішов на звук і побачив чоловіка, який виносив з підвалу банки з соліннями. Я підійшов до нього і запитав, чи потрібна йому допомога. Він похитав головою і сказав мені вийти. Але потім витер сльози і запропонував показати свою квартиру, яку зруйнував російський пілот, скинувши потужну авіабомбу.

Ми піднялися на четвертий поверх і побачили те, що важко описати словами. Микола (так звали цього чоловіка) запропонував мені екскурсію тим, що залишилося від його квартири.

Микола показує свою знищену квартиру

За його словами, бомба влучила в будинок 17 березня десь о 19.30. Вибуховою хвилею його дружину кинуло у двері та засипало осколками розбитого скла та речами з розбитої шафи поруч. Син був в іншій кімнаті, від вибуху його повалило на підлогу, сильно поранивши шматками штукатурки, що обсипалася. Микола в цей час був на кухні, йому найбільше пощастило залишитися майже неушкодженим.

Квартира його сусідів була повністю зруйнована. Їхні тіла вже діставали українські рятувальники після того, як росіяни відступили з Бородянки. Розповідаючи про свою квартиру, Микола не втримався від плачу. Він намагався витерти сльози рукавом. Згодом він здався, і краплі просто стікали його обличчям. Микола відчайдушно просив допомоги, бо нічого не залишилося (можна допомогти через мене, запитайте в коментарях чи особистих повідомленнях).

...

З важким серцем покинув Бородянку. Неможливо без сліз дивитися на це зруйноване місто. Скільки ненависті має бути у російських солдатів, щоб так варварськи знищувати мирне населення? Бородянку відновити не можна, це місто потрібно просто будувати з нуля.