Вільний Південь. Як зараз живе Херсонщина

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, NLP-інженер та військовослужбовець ЗСУ. Я вирішив долучитись до армії та бачив початок війни у Києві. Я вже розповідав у декількох моїх попередніх блогах про щойно звільнені населені пункти Київщини, а тепер розповім про південь нашої країни. У цій серії матеріалів не буде розповідей про безпосередні бойові дії.

Ласкаво просимо до Малої Шестірні

Село Мала Шестірня розташоване неподалік великого українського індустріального центру, міста Кривий Ріг. І, починаючи з середини березня 2022 року, це село стало ареною постійних бойових дій між російською та українською армією.

Моя поїздка відбувалась на початку серпня. Рано-вранці я виїхав з Кривого Рогу до цього села. По дорозі завітав до Ігоря — місцевого жителя, який погодився провести в село. Ігор пережив окупацію, отже міг розповісти про те, що відбувалося в селі, коли його захопили росіяни.

Треба сказати, що заїхати в Малу Шестірню було важкувато. По-перше, основні дороги заміновані, а по-друге, українські військові не охоче пропускають цивільних в село, адже російська артилерія постійно стріляє по Малій Шестірні. На моє щастя, Ігор добре знає якими польовими дорогами можна доїхати до села. Нам на зустріч постійно рухався військовий транспорт, цивільних машин майже не було видно. Чим ближче ми під’їжджали до села, тим менше ставало автівок. Дороги, звичайно, нагадували кадри з гонки Париж — Дакар.

Після одного з блокпостів ми різко звернули з асфальтованої дороги на польову, яка, петляючи численними полями, власне й вела нас до села. Я відразу звернув увагу на те, що поля була спалені і скрізь виднілися залишки російських ракет.

Ми обережно їхали вперед. Раптом я почув гучний вибух, десь в метрах 300 від нас в небо здіймалася велика хмара пилу. Ми переглянулися. Стало трохи страшнувато. Адже ми були одні посеред широких полів. Через декілька миттєвостей пролунав ще один вибух. За ним — ще один. І ще багато вибухів.

Водій миттю набрав максимально можливу швидкість. Російські снаряди продовжували падати за нашими спинами. Ігор нервово розсміявся і промовив: «Та це не по нам. Росіяни намагаються знищити українських артилеристів. Стріляють навмання, бо дронів немає. А українські артилеристи постійно маневрують». Дійсно, через пару хвилин українські гармати зовсім з іншої сторони почали бити у відповідь по росіянах. Дорога до села була усіяна осколками. Водій, намагаючись балансувати між швидкістю та обережністю, віз до села.

Раптом Ігор повертається до мене і говорить: «А я як згадаю як „орки“, погрожуючи розстріляти, вимагали, щоб я повідомив, де в селі стояли українські військові, аж серце тріпотить». У нього затремтів голос. Пару хвилин ми їхали мовчки.

Потім, набравши повітря в груди, Ігор продовжив: «Одного дня в середині березня ми з дружиною Аллою почули гул автомобілів. Ми виглянули у вікно — там біля нашого двору крутилися якійсь військові. Як виявилося, це були українські... Вони готувалися до активної оборони села. На той момент росіяни вже окупували майже всю Херсонську область і готувалися до наступу на Кривий Ріг. Українських військових було дуже мало, але вони були налаштовані рішуче. Військові облаштувалися в нас вдома. Ми їм допомагали, чим могли: віддали свій генератор, інструменти, навіть автомобіль.

Росіяни наступали на село великими силами з декількох напрямків. Українцям довелося відступати з втратами. Загинули молоді хлопці. Далі було жахіття. Росіяни заїхали в село і відразу пішли перевіряти хати. Так, вони прийшли до нас... Слава Богу, ми встигли поховати все, що залишилося від українських військових. Я думав, що „орки“ мене розстріляють... Був готовий до того... Але в них були й інші, важливіші справи... Їх товариші принесли випивку і вони десь швидко всі поділися.

Як виявилося, на сусідній вулиці росіяни вигнали людей зі своїх будинків. І самі ж там поселилися, а людям довелося жили в холодних та голодних підвалах. Росіяни позабирали їхню їжу, а людям сказали йти просити до сусідів. Тут також були і солдати з так званих ЛДНР, вони казали, що тепер прийшов наш час страждати.»

Життя після окупації

На в’їзді в Малу Шестірню ми побачили спалену російську БМП, вона вигоріла повністю. Ігор запропонував заїхати до нього додому. По дорозі я побачив декілька знищених будинків. Біля них ходили бродячі собаки в пошуках хоч якоїсь їжі. Повз нас проїхали військові на мопеді.

Як тільки ми вийшли з авто біля будинку Ігоря, тут же пролунав потужний вибух, а потім пролунав ще один — затряслася земля. Росіяни обстріляли лісопосадку, яка знаходиться десь 500-600 м від вулиці, де ми перебували.

Ми зайшли до подвір’я, там якраз снідали українські військові. Вони тепло з нами привіталися. Я вже за звичкою передав хлопцям блок цигарок Lucky Strike. За це відразу отримав чашку надзвичайно смачного трав’яного чаю та бутерброд з ковбасою. Як виявилося, ці хлопці звільняли Іванівку, село, яке знаходиться неподалік. Серед військових був і житель Маріуполя. Він пішов добровольцем в українську армію, як тільки почалося повномасштабне вторгнення російських військ. Цей воїн розповідав, що коли знищили позиції росіян в Іванівці, то він знайшов багато їхніх баулів та рюкзаків. Вони були заповнені не боєкомплектом, а краденими речами. Якісь набори інструментів, вудки, посуд із сервантів... «Будемо воювати, доки не викинемо з країни цей непотріб. Військом це язик не повертається назвати. Це злодії і мародери.» — Сказав військовий з Маріуполя.

В повітрі пролунало ще декілька вибухів. Хлопці запропонували зайти за сарай, адже тут постійно є небезпека артилерійського обстрілу. Зайшовши туди, я побачив сусідів, які порпалися на городі. Люди займаються вирощуванням городини навіть в таких умовах. Військові кажуть, що неодноразово просили людей тікати в підвал, коли починаються обстріли, але люди все одно вперто працювали.

Що тут роблять цивільні

Ми зайшли до Людмили, це місцева жителька. Вона змушена тут залишитися в Малій Шестерні, адже її чоловік Руслан прикутий до ліжка. Ми принесли води, трохи їжі. За її словами, вона вже настільки звикла до вибухів, що навіть засинає під них і розрізняє калібри. До неї теж приходили росіяни і забрали всю наявну їжу, пояснюючи це тим, що їм треба закусити випивку, а, мовляв, Людмилі та її чоловіку-інваліду нехай Червоний Хрест привозить продовольство.

На одному з полів біля Малої Шестерні я побачив стадо корів. Біля нас зупинився автомобіль, це був житель сусіднього села Новогригорівка. Він розповів, що ці стада корів приходять з сусідніх вщент розбитих сіл Тополине та Князівка. Люди звідти тікали та змушені були залишити не тільки свої домівки, а й свійських тварин: свиней, курей, гусей та корів.

І тепер жителі Новогригорівки збирають цих тварин в стада та випасають їх. Виїжджаючи з села, я побачив, як старенька бабця порпалася на городі. Я зупинився і запитав, чи не страшно їй працювати під постійними обстрілами, а вона мені відповіла, що вона не може не працювати. І хай хоч не багато вийде, але вона радо поділиться вирощеним з іншими людьми. Ось таке воно нині, життя в селі Мала Шестірня Херсонської області.

P.S. Більш як 10 років тому я працював в Малій Шестірні в школі вчителем англійської та німецької мов. Потрапив туди майже відразу після закінчення Криворізького державного педагогічного університету в 2009 році, за розподілом. Власне, спочатку я працював в іншій школі, але там щось в мене «не пішло». А саме в Малошестірнянській школі я став вчителем «якоїсь категорії». Маю сказати, що то були непогані часи.