Про релокейт до Німеччини

Історія мого реколейту почалась на третій день війни, в коридорі власної квартири у Києві, коли телефон почав надсилати меседжи про «загрозу ракетного удару». Після декількох безсонних ночей та постійних сирен я вирішила, що залишатися вдома буде морально непросто, працювати та функціонувати нормально теж.

Планування і довгий маршрут по Україні

Ще коли ми перебували в Києві план у нас був такий — доїхати до Рахова і перетнути румунський кордон, де нам могла допомогти наша колега-дизайнерка Коріна і розміститися в Румунії, або ж — поїхати в Ужгород, перепочити у когось з колег і там пошукати житло. Я почала дивитися квитки на сайті Укрзалізниця до заходу України та ледь вхопила останні на потяг Київ-Рахів на 28 лютого.

Фото: 5-й день війни. Київський залізничний вокзал.

На київському вокзалі було дуже людно, ми не планували їхати евакуаційним потягом, чекали свій «Київ-Рахів». Звісно, що у воєнному становищі потяги не прибувають за графіком, і ось ми вже в очікуванні три години. Друзі, які виїхали за декілька днів до нас схожими рейсовими потягами, завірили, що необхідно сидіти та чекати, за години 2 — 4 він має бути. Про затримку чи скасування потягів мови теж не було. Опівночі, після приблизно 8-9 годин очікування ми почали відчувати небезпеку.

Наш потяг так і не прийшов, залишатися ночувати було небезпечно і ми пішли на темну платформу. Знайшли перший рандомний потяг «Київ — Івано-Франківськ», на який продовжувалася посадка 3 години. Провідниця нас пустила, ми пройшли у темний вагон і знайшли собі місця біля жіночки з дитиною. Найскладніше в таких подорожах — залишатися морально стабільним, коли навколо плачуть жінки з дітьми на руках.

Для безпеки пасажирів по київській області ми їхали в абсолютній темряві, потім вже включили світло. Вдалося навіть трохи поспати, поки мене не розбудив фантомний звук сирени, який був просто в моїй голові. Всі люди в цьому потязі були пасажирами, які не дочекались своїх рейсових.

Потяг зупинився у Львові, зупинка тривала десь годину. Я ніяк не могла забронювати житло і саме в цей час, як манна небесна, написали мої друзі, поцікавитись, як ми доїхали. Коли вони дізнались, що ми не в тому потязі й стоїмо у Львові, наполягли, щоб ми їхали до них. У Львові лунали сирени, але не було чутно вибухів, тому ми класно виспались в коридорі.

На другий день я купила квитки на електричку Львів-Ужгород. До речі, квитки можна було не купувати, цей рейс теж виявився евакуаційним і пропускали усіх, багато їхали стоячи. Найскладніше було рухатись з рюкзаком і валізою у натовпах на вокзалі Львова, а також пхатись в електричку, куди налякані люди пачками ломились якомога швидше. Мій друг Макс буквально запихав мене на руках, а потім і маму в електричку. Ми їхали до Ужгорода 5.5 годин, і на вокзалі нас зустріли наші колеги Яна і Міша. В Яни та Міши ми відпочивали десь днів 5, змогли трохи попрацювати разом, шукали житло, але за весь цей час так і не змогли нічого знайти. До того ж ціни на житло майже нічим не відрізнялися від житла у Німеччині. Це було досить спонтанне рішення, але після того, як ми знайшли евакуаційний автобус до Берліну ми вирішили поїхати туди. Там нам могли б домомогти наші німецькі колеги.

Словацький кордон

На авто колег ми, вночі, доїхали до кордону зі Словаччиною, а далі — пішки перейшли кордон. Цей шлях ми пройшли доволі швидко, десь за години дві. Я була з мамою, кордон ми перетнули по біометричному паспорту, нас нічого не запитували. Після того, як ми опинились на словацькій стороні, нас дружньо зустріли волонтери, які запропонували нам гарячу каву, чай, печиво і поїсти щось гаряченьке. Розмістили нас у наметі з обігрівом, де ми могли спокійно почекати свій евакуаційний автобус. Ми чекали 4-5 годин, трохи перемерзли, тому що обігріву не вистачало. А потім поїхали в Німеччину на «пекельному» евакуаційному автобусі.

Фото: Словацький кордон. Вишнє-немецьке.

На словацькій стороні ми очікували наш евакуаційний автобус у Берлін. Коли він приїхав, російськомовний німець-куратор запитав кому в яку сторону. Та коли люди почали називати міста північної Німеччини, включаючи Берлін, ми почули категоричне ні — автобус туди не поїде. Я сконтактувалась з волонтерами, які декілька разів мене завірили, що все буде нормально і нас доставлять у Берлін. Додзвонитися до куратора і запитати, що сталось їм так і не вдалося. Водій та куратор стояли на своєму : «автобус буде їхати через Мюнхен, а далі в чорні ліси десь біля Штутгарту». Мама вже хотіла повертатись, але в мене був план Г (чи Д?) — розміститися десь у хостелі у Мюнхені, або набрати мого друга в Регенсбурзі (2 години від Мюнхену) і поїхати перепочити до нього.

Дорога до Німеччини

Всю дорогу ми не могли дізнатися у куратора ні час прибуття, ні де саме у Мюнхені нас висадять, чи то буде залізничний вокзал, чи якесь інше місце. Автобус їздив кругами, і ми не були впевнені, де опинимося і коли.

У нас був сильний нежить, стан був доволі хворий (добре, що в автобусі було тепло). Їжа почала закінчуватися. Я написала своєму другові з Регенсбурга, і він, не роздумуючи, взяв квитки, щоб зустріти нас у Мюнхені. Він запитав, чи нам потрібно щось взяти, і я попросила його купити водички і йогурт, і якщо знайде — німецьку сім-карту. Автобус кружляв по Словаччині, перетнув кордон Австрії, швиденько проїхав Австрію, і коли заїхав у Німеччину — почав кружляти там.

Ми майже приїхали до залізничного вокзалу Мюнхену, але автобус тупо повернув назад, без зупинки, та почав їхати до іншого містечка під Мюнхеном. Куратор сказав, щоб ми їхали звідти самі, нам допоможуть волонтери.

Мюнхен-Регенсбург

Нарешті ми вийшли з пекельного автобуса, сіли на потяг, доїхали до Мюнхена і нас тепло зустрів мій найкращий іноземний друг Томас. Ми вирішили поїхати до нього перепочити одну ніч після довгої поїздки. Однак потягів до Регенсбурга не було. Щось трапилося на залізниці, тому усі рейси скасували. Година ночі, а ми стоїмо на вокзалі Мюнхену, непевні як же нам дістатися до містечка Томаса. Ми пішли до інформаційного відділу, де стояли декілька людей, які опинилися в такій самій ситуації як і ми.

Нарешті інформаційний відділ пообіцяв всім пасажирам з квитками трансфер до Регенсбурга на мінібусі, і ми зі швидкістю 180 км/год по баварському автобану за 2 години домчали до місця призначення. З нас не взяли грошей взагалі, українцям проїзд на громадському транспорті у Німеччині безплатний, але навіть в приватному «таксі-міні-бусі» ми нічого не платили. Почав відчуватись контраст між людьми, які везли нас до Німеччини з тими, що нас зустрічали. Закралась надія на те, що нас будуть приймати не як надокучливих біженців.

Мій друг Томас, що прийняв нас у себе в місті Регенсбург, живе у маленькій кімнаті зі спільною кухнею з іншими 5-ма сусідами. Ми безмежно вдячні, що він погодився нас прийняти не дивлячись на те, що місце в кімнаті було тільки на 1-2 людей максимум. Він щедро дав нам можливість виспатися на його ліжку, а сам спав у спальному мішку. Зранку на нас чекала свіжа випічка і сніданок, який Томас приготував, поки ми спали. Це був один з найбільш несподіваних і перших щасливих моментів після перетину кордону.

Фото: Регенсбург. Залізничний вокзал

Регенсбург — Берлін

Томас зв’язався зі своєю подругою з України, яка їхала у Берлін. Він вирішив провести нас і заодно зустріти її там, щоб допомогти знайти житло. Ми купили квиток Томасу, самі їхали безплатно. Оскільки це був регіональний потяг, то час в дорозі складав 10 годин. Був варіант їхати на інтерсіті (4 годинки), але він не був безкоштовним для українців і квиток на 1 людину коштував від 90 євро. Тож регіональними потягами Deutsche Bahn нам потрібно було поміняти 4 регіональні потяги: Regensburg — Marktredwitz, Marktredwitz — Leipzig, Leipzig — Cottbus, Cottbus — Berlin.

Передмістя Берліну. Життя в в німецькій сім’ї та пошук власного житла

На залізничному вокзалі Берліну нас чекали наші нові спасителі, знайомі Даніеля — Лідія і Бернд. Томас залишився чекати подругу, а ми поїхали до Бернда і Лідії додому в містечко Glienicke під Берліном. Ми познайомились, вони нас нагодували, напоїли та постелили нам у кімнаті їх сина, який вже з ними не живе. Це був наш тимчасовий дім, офіс і місце морального відпочинку. Лідія і Бернд настільки добрі люди, що погодилися прийняти в себе на ніч Томаса і його подругу Юлю, які так і не знайшли де перепочити в Берліні.

В Glienicke вдалося нарешті нормально функціонувати, готувати їжу, працювати, багато спілкуватися за сніданком і вечерею. Ми обговорюємо політику і війну, життя, побут і культуру. Нам було дуже цікаво жити з Лідією і Берндом, вони виявились неймовірно добрими й чуйними хостами.

Фото: Сонячні будні в німецькій сім’ї

Найбільш приємно, що вони сказали що ми для них як гості, а не біженці. Вихідними ми їздили разом в Берлін. Вони допомагали нам з реєстрацією і пошуком житла. Це дуже непросто в Німеччині — особливо пошук житла. Ми пробували всі можливі сайти: Immowelt, Immoscout, Wunderflats, Ebay, WG-Gesucht, відправили сотню листів німецькою та англійською, але вдалося бути запрошеними й подивитися лише на декілька апартаментів.

На 1 квартиру в Берліні та його околицях приходиться 30-50 потенційних кандидатів на оренду. Тому коли ми прийшли дивитись квартиру, це виглядало більше як кастинг, де тобі потрібно себе продати, аби тебе обрали як клієнта. Орендодавці вимагають дуже багато документів, формулярів і паперів від кандидатів на їх житло. Простіше знайти житло Sublet — суборенда, коли людина, що здає житло, сама його і знімає, і перездає на час, поки буде у відпустці або відрядженні.

Житло, яке українцям надають безплатно, є тимчасовим, поки людина знайде собі більш постійний притулок. Також є варіант з соціальним житлом, яке має погодити соціальна структура і покрити оренду на нього. Але потік біженців дуже великий і знайти таке житло — як виграти щасливий квиток.

Берлін. Власне житло

Пройшло півтора місяця, і ми нарешті змогли орендувати апартаменти-студію в Берліні. Поживемо тимчасово тут, а потім повернемося в Київ. Сподіваюсь, що літаком — це вже означатиме повну безпеку і гарантію що можна повертатись.

Фото: Перший день у власному орендованому житлі в Берліні

За місяць в Німеччині я навчилася професійно сортувати сміття, користуватися місцевим транспортом, стала пунктуальною :D Дуже складно було в маленькому містечку комунікувати з людьми, в супермаркеті чи кафе — відчувається мовний бар’єр, не всі знають англійську. Мені пощастило, що рік назад я почала відвідувати онлайн курси німецької, ніби відчувала, що може знадобитись. Щоправда, по приїзду сюди, зі страху сказати щось не так, забуваються навіть найпростіші слова і вирази. В Берліні з цим простіше — це дуже інтернаціональне місто де всі чудово розуміють англійську.

Реєстрація та легалізація перебування у Німеччині

З реєстрацією виникали складнощі адже через величезний потік біженців документи обробляються досить повільно. Спочатку ми зареєструвалися за новою адресою у Берліні. Потім у відомстві по справам біженців LAF (Landesamtfür Flüchtlingsangelegenheiten) нам потрібно було отримати розподілення у Берлін, щоб залишитись тут. Прописки недостатньо, для розподілення необхідно довести що в тебе є житло як мінімум на 6 місяців. Договір оренди який нам дали мав дуже багато юридичних нюансів, які були завадою для отримання розподілення у Берлін, але допомогло те, що у мене був лист з роботи від німецьких колег, який доводить, що в Берліні у мене є робота і тут один з наших офісів. Після отримання розподілення у Берлін і відповідного докукменту ми звернулися у LEA (Landesamtfür Einwanderung) і тут нам видали Aufenthaltstitel — тимчасовий дозвіл на перебування на 2 роки за параграфом 24.

Хвилинка подяки

Я хочу присвятити частину своєї розповіді подяці. Я безмежно вдячна всім, хто допоміг нам в релокейті, а особливо Ryan Delaney за величезну підтримку, турботу і терпіння. Він дав нам час адаптуватися до нових умов і стабілізувати процеси роботи, постійно був на зв’язку і мені ставало спокійніше, коли я писала йому з вокзалів і нових місць перебування. Daniel Höhnke, який допоміг знайти таких прекрасних людей, як Lidija & Bernd — окрема подяка їм за терпіння і доброту. Всім моїм друзям, Томасу і Максу, що прихистили й допомогли в скрутний час. Колегам Yanina Fedorishko & Misha Tsviklinskyi, які допомагали нам в Ужгороді. Corina Ardelean, яка була готова нас зустріти Румунії, якби ми туди доїхали. Волонтерам зі Словаччини за людяність. А також Валентину Кубраку, Євгену Гартману, Ігорю Базарському, команді ейчарів і офіс-менеджерів Overdose UA, які організували кол-центр і з турботою телефонують та перевіряють стан кожного нашого співробітника.


👍ПодобаєтьсяСподобалось2
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
шукали житло, але за весь цей час так і не змогли нічого знайти. До того ж ціни на житло майже нічим не відрізнялися від житла у Німеччині.

ось це найбільше вкурвлює у співгромадянах. Свої ж, а обдирають, як москалі.

Що з німецбкою і роботою?

Тут багато інтеграційних курсів, інтенсивних курсів німецької. Щодо роботи не скажу, ринок праці і конкуренцію не було потреби вивчати

Підписатись на коментарі