Вільний Південь. Репортаж з Іванівки, мого рідного села

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, NLP Engineer, нині військовослужбовець. Я мав змогу побачити села на півдні України, які пережили окупацію. Тепер я відвідав своє рідне село Іванівку, уже звільнене Збройними Силами України. До окупації там жили мої батьки, але через особисті погрози мені довелося вивозити їх.

Якою була Іванівка

Мальовниче село Іванівка знаходиться в дуже важливому місці. Адже, це село розташоване на дорозі, яка сполучає Кривий Ріг (сталевий центр України) та окупований Херсон. Чотири з половиною місяці Іванівка була під окупацією росіян.

Маю відразу сказати, що до повномасштабного вторгнення росіян це було досить успішне село. Тут працювало 4 магазини, 2 бари, був проведений широкосмуговий інтернет (автор підкреслює цей факт, бо для росіян наявність широкосмугового інтернету в селі — це надзвичайне явище).

А от коли село окупували російські війська, то майже всі жителі Іванівки були змушені його залишити. Звичайно, людям було надзвичайно важко залишати свої домівки. Правду кажучи, це була величезна катастрофа для людей, які звикли жити на своїй землі. Але ще однією катастрофою для села стало те, що людям довелося залишити напризволяще своїх домашніх тварин: корів, свиней, курей, гусей. Адже для переважної більшості жителів Іванівки єдиним заробітком або суттєвим підробітком було ведення натурального господарства. Люди заробляли тут тим, що продавали молоко, м’ясо свиней, яйця тощо.

І от 11 липня Збройні сили України з боями звільнили це село. Основна дорога до Іванівки виявилася закритою. Військові не пускають цивільних проїхати, бо є висока ймовірність підриву на закладених росіянами мінах. Ніхто не знає, де і в якій кількості вони залишили «подарунки». Доводиться їхати польовою дорогою. Ця дорога теж не дуже безпечна. Адже після того, як російських військових вибили з Іванівки, вони стали постійно обстрілювати її з важкої артилерії.

Як село жило під час окупації

Проте я все ж ризикнув. Необхідно сказати, що в ці дні в Україні стояла страшенна спека, було +35 за Цельсієм. Польові дороги висохли вщент. І нині проїхатися по них — це ніби як відчути себе на пустельних дорогах ралі Париж — Дакар.

Попереду мене їхала військова вантажівка. Її колеса підняли в повітря неймовірну кількість пилу. На імпровізованому блок-посту мене зустріли декілька молодих солдатів. Один з них, витираючи очі від пилюки, сказав, що не може пропустити до Іванівки: вчора по дорозі до села підірвався один місцевий житель, на закладеному росіянами фугасі. І підрозділи ЗСУ зараз прочісують цю територію, адже цілком можливо, що цю дорогу замінувала диверсійно-розвідувальна група росіян і там є висока ймовірність підривів.

Довелося повертатися. Попри всі такі складнощі, нам таки вдалося потім потрапити в село та поспілкуватися з деякими місцевими мешканцями. От що мені розповіли деякі з них про життя поруч з окупантами і виїзд з села.

Вікторія Дашко: "З першого дня, як тільки росіяни окупували село, вони ж відразу приступили до улюбленої справи: грабували бари, магазини. Розпивали у всіх на виду спиртні напої. Вони ходили зі зброєю в одній руці, і пляшкою алкоголю — в іншій.

Якось я вийшла з сусідом на вулицю — летів джип з орками, ми злякалися і швидко зайшли у двір. Росіяни зупинилися біля нас, оточили і почали допитувати, чому ми так швидко заховалися. Вони у нас забрали телефони, але ми їм віддали старі (в цьому плані ми були підготовлені), вони нам повідомили, щоб ми забрали їх в адміністрації. Росіяни дали вказівку, щоб ми написали на воротах скільки людей проживає і повісити на них білу хустку.

У мого батька в дворі висів прапор України, то вони дуже розсердилися і наказали його зірвати, а якщо ні — то змусять його спалити. Мого батька хотіли застрелити, бо він прямо їм казав, що вони ніякі не визволителі, а звичайні мародери, які грабують українців. Адже це дійсно було так, бо вони хотіли забрати в батька автомобіль.

Попри страх, я щодня передавала своїм знайомим в Збройних Силах України позиції орків, навіть тоді, коли не було світла та мобільного зв’язку. Я їздила на велосипеді на край вулиці та шукала там мобільний зв’язок і повідомляла все, що необхідно.

Росіяни кожного дня ходили забирали різні речі: їжу, побутову техніку. Їх дуже здивувало, що в цьому українському селі майже в кожному дворі є гаряча вода, туалет в будинку та сучасна побутова техніка, ремонти в будинках.

У нашому селі пропало двоє чоловіків, й досі не знаємо, що з ними. Росіяни говорили, що вони ніколи не дозволять, щоб українці жили краще, ніж вони. Мовляв, українці мають жити в такому ж лайні, як і вони.

Одного дня мій батько сказав, що вже немає сил терпіти нахабство росіян, і ми вирішили виходити із села. Я швидко поїхала до родичів на край іншої вулиці, зайшла в туалет (там був мобільний зв’язок) та зателефонувала своїм знайомим, щоб вони пригнали автомобіль по нас в сусіднє село Зарічне. Приїхавши додому, ми всією родиною за одну годину зібрали всі речі, які могли взяти в руки, та вирушили з села. Ми виходили на Зарічне через перехід по газовій кладці, яка пролягала над річкою Інгулець. Знайомі, на жаль, по нас не приїхали, тому ми залишилися на ніч в Зарічному і далі йшли пішки 15 км в сторону села Наталине. І потім потрапили в місто Кривий Ріг."

Марина Мчедлішвілі: "В перші дні окупації в моєму селі перебували ДНРівці, а також інші недобитки монголо-татарської орди: буряти і росіяни. Кадирівці на той час були на території сусідніх сіл: Великої Олександрівки та Архангельське. З перших днів місцем дислокації для цих нелюдів стала школа та один з барів, з великою кількістю алкоголю, та амбулаторія (в якій знаходилась аптека і все необхідне для надання допомоги нашим військовим і цивільним). Забігаючи наперед скажу, що надалі були ситуації, коли росіянам не вистачало житла, то вони виганяли людей з домівок.

Про зґвалтування в нашому селі я нічого не чула, або просто люди мовчать про це. А от катування були, як і викрадення людей. Про долі закатованих досі нічого невідомо. Так, росіяни викрали з мого будинку кума, а через декілька днів — сусіда. А на самому початку окупації росіяни викрали і зрештою вбили односельця, якого знайшли через два тижні закатованим в сусідньому селі.

При чому росіяни здійснювали насилля над своїми ж. Був випадок, коли один з молодих росіян, отримавши психологічний шок від побаченого та насильницьких дій своїх земляків, вирішив втекти і переховуватися в підвалі людей, які залишилися в окупації. Просидівши там близько доби і, зрозумівши, що його шукають — втікав далі, але його наздогнали і пристрелили. Тіло залишалося просто неба.

Я маю сказати, що місцеві постійно потерпали від знущань нелюдів та мародерства. Росіяни забирали в людей все, що бачили. І декого змушували варити самогонку, а не то вб’ють. Молодим дівчатам, які протягом деякого часу залишалися в окупації...доводилося вдягати на себе лахміття і малювати собі синці під очима, аби мати вигляд старої жінки і не привертати увагу. Особисто мені доводилося ходити не тільки в старому обдертому халаті і хустці, а ще тримати напоготові відро з рідким навозом, аби себе і моїх доньок облити, якщо прийдуть з ціллю зґвалтувати. Під час свого перебування росіяни забороняли хоронити на кладовищах цивільних. Трупи довелося закопували біля власних будинків. Так мого дідуся, який не зміг пережити навали орди, поклали на возика, відвезли в місцину, де можна було поховати. Його поховали ще теплим, загорнутим у ковдру."

Моє дитинство в Іванівці

Село Іванівка Високопільського району Херсонської області — це моє рідне село. Тут я народився, ходив в школу. Хочу зазначити, що це село мало чим відрізняється від собі подібних в регіоні. Тут, так само як і в цілому на півдні України, до війни 2014 року панували здебільшого проросійські настрої. На виборах голосували за Кучму, за Януковича, підтримували росію у війні з Грузією. Але якщо прибрати політику, то в Іванівці живуть чудові люди.

Хочу відразу сказати, що головне, що треба розуміти про південь України — тут все неоднозначно, нелінійно. Яскравий приклад такої неоднозначності: навчаючись в сільській школі, я здобув серйозну освіту, що дозволило мені без особливих проблем вступити спочатку до Криворізького технічного університету, потім до Криворізького державного педагогічного університету, а потім ще й здобути освіту у Київській школі економіки, а після цього — вступити до КПІ ім. Сікорського. Водночас ті вчителі, які дали мені таку сильну базу, у 2021 році масово відмовлялися від щеплення від COVID, мотивуючи це дикими конспірологічними теоріями.

На момент повномасштабного вторгнення люди в Іванівці розділилися у своїх поглядах: хтось рішуче підтримував Україну, хтось навпаки нетерпляче чекав на «русскій мір» (були й такі!!!), іншим взагалі було по цимбалах (хай ї...буть аби не били).

Як тільки росіяни почали наступ на Херсонщину, я щодня переконував своїх батьків виїжджати з села. Батько, який був старостою села, та мати, яка понад 30 років пропрацювала в місцевій школі, були категорично проти. Але коли росіяни вже вдерлися в сусіднє село Архангельське, я отримав від своїх друзів з Сил Спеціальних Операцій радіоперехоплення, що першим, до кого росіяни планували прийти в Іванівці — це був мій дім.

І спецпризначенці запропонували свою допомогу, щоб вивезти батьків з села. Єдине, що батьки все ще були проти. Але коли їм зателефонувала моя дружина, вони зрештою погодилися. Батьки за допомогою ССО виїхали до Кривого Рогу.

Чому довелося вивозити батьків

Причиною, чому росіян так цікавили мої батьки, був власне я. Невеличке пояснення: за місяць до війни, я зі своїм товаришем зробили масштабне дослідження на замовлення німецького журналу Der Spiegel, де практично довели, що проросійська партія «Альтернатива для Німеччини» здобуває свою популярність завдяки російським фабрикам тролів. Публікація спровокувала в Німеччині величезний політичний скандал. (Про це розслідування писали на DOU). Рейтинг проросійської партії знижувався. Я почав отримувати сотні погроз з росії. Кількість погроз зросла з початком наступу росіян. Росіяни говорили, що знищать мене та всю родину. Я чудово розумів, що буде з моїми батьками, коли до них доберуться росіяни.

Окрім того, я не хотів, щоб батьки залишалися в окупації, бо на Київщині вже були випадки, коли місцеві жителі просили старосту залишитися з ними в селі, а потім самі ж здавали їх росіянам, розповідаючи, що ті допомагали українській армії. Після цього росіяни катували цих старост, а місцеві селюки робили круглі очі і казали «ми тут ні до чого». Мій батько активно волонтерив для ЗСУ з 2014 року. Я переконаний, що місцеві жителі здали б його росіянам, і мабуть, я вже ніколи б не побачив своїх батьків живими.

І останнє, чому я не хотів, щоб батько залишався, — через те, що жителі Іванівки хотіли, щоб він пішов на співпрацю з росіянами, домовлявся з ними про щось. Я йому відразу сказав, потім ті ж самі жителі здадуть тебе після визволення як колаборанта і будеш сидіти у в’язниці. І місцевим буде абсолютно байдуже. Зараз деякі мешканці села відверто ненавидять моїх батьків через те, що вони виїхали. Але як правило їх ненавидять саме ті, хто не створює черги у військкоматі, щоб іти в українську армію захищати своє село, свою країну; моїх батьків ненавидять ті, хто ніколи не дасть ані копійки на українську армію; ті, хто ховаються від військового призову в Кривому Розі; ті, хто переховують своїх родичів від мобілізації.

Притомні люди зрозуміли, чому батьки виїхали і не засуджують. До речі, був такий смішний випадок у зв’язку з цим. Одна «дурна баба», колишня колега матері по роботі в школі, придумала казку і запустила її по всьому селу, що, мовляв, мої такі-сякі батьки втекли нібито до мене в Німеччину, батько вкрав «казну села », і на ці гроші ми живемо як Рокфеллери і так далі :)

Але ця дурна баба забула додати, що я з 1 березня перебував у військовому підрозділі і вже виконував завдання з оборони Києва, відповідно ніяк не міг бути в Німеччині, батьки самостійно виїхали в Польщу, ніякої «казни села» у батька і не могло бути. І якось ця дурна баба телефонує материній сестрі в Польщу, моя матір просить сестру дати їй слухавку... Словом ця дурна баба кинула трубку :) Я думаю, багато хто з читачів має подібні історії або типажі.

Скажу чесно, де б я не був в Ісландії, Гренландії чи в Німеччині я завжди пам’ятаю, хто я і звідки я. При цьому ніколи не цурався свого сільського походження і не маю ілюзій про людей, які живуть в моєму рідному селі. Я дійсно шаную своє село, я дуже шаную своїх сусідів, своїх друзів дитинства. Та й тих, хто ненавидить батьків, а може й мене, я теж по своєму шаную і бажаю їм лише всього найкращого.

Дисклеймер: Анатолій Шара — військовослужбовець ЗСУ, зараз пише авторські блоги для українських медіа DOU, euromaidanpress.com, UkraineWorld, фінського медіа Iltalehti, німецьких видань Die Welt, Kölner Stadt Anzeiger, RheinPfalz.