Пацифізм є згубним для доглянутих садів

Від автора топіку

Хочу поділитися з вами перекладом статті від 21 квітня 2009 року, автор якої Еліезер Юдковський, перекладач — Андрій Мирошниченко.

Оригінал: Well-Kept Gardens Die By Pacifism.

Пацифізм є згубним для доглянутих садів

Хороші онлайн-спільноти гинуть насамперед через відмову захищати себе.

Десь на просторах Інтернету це відбувається і просто зараз. Колись тут був добре доглянутий сад для інтелектуальних дискусій, куди приходили обізнані та зацікавлені люди, приваблені високим мовленням, що лунало звідси. Але ось до цього саду прийшов дурень, і рівень обговорення трохи впав — або навіть більш ніж трохи, якщо дурень надто завзятий у своїх постах. (Ще гірше, якщо дурень достатньо красномовний, щоби давні мешканці саду відчули себе зобов’язаними відповідати йому та в чомусь розбиратись, бо тоді дурень неодмінно бере гору в розмовах.)

Отже, тепер сад зіпсований, і насолода від нього вже не така; старі мешканці, які в нього вже вклалися, залишаться, але вони з меншою ймовірністю зможуть запросити сюди ще когось. Або ж якщо нові учасники й приходять, це все одно вже не те.

Потім приєднується ще один дурень, і двоє дурнів починають розмовляти один з одним, і в цей момент деякі старі учасники, а саме ті, з найвищими стандартами та найперспективнішими можливостями, йдуть...

Я достатньо старий, щоб пам’ятати забутий вже USENET, хоча я й був ще дуже малим тоді. На відміну від першого Інтернету, який давно згинув у Вічному вересні, у наші дні завжди є певний спосіб позбутися небажаного контенту. Ми можемо подякувати за це спаму — злочинству настільки кричущому, що в нього точно не знайдеться адвокатів, і настільки поширеному, що його неможливо проігнорувати; просто всюди мусить бути банхаммер.

Вічний вересень (англ. Eternal September) — сленґовий вислів, що виник у мережі Usenet, придуманий Дейвом Фішером для періоду, що почався у вересні 1993 року. Usenet був передусім університетською мережею, і нові користувачі, незнайомі із прийнятим у ній етикетом, зазвичай масово додавалися на початку навчального року. Вислів виказує думку про те, що нескінченний наплив новачків надзвичайно знижує стандарти обговорень і поведінки в Usenet, а у ширшому сенсі — і в усьому Інтернеті. (прим. пер.)

Банхаммер — (сленг, від англ. «Banhammer», від «ban» (заборонити, блокувати) і «hammer» (молот) відповідно) — уявний важкий молот, який використовується модераторами публічних форумів для роздачі банів, тобто блокування окремих учасників. (прим. пер.)

Але коли розпочинається навала дурнів, деякі спільноти вбачають себе надто добрими, щоб використовувати свій банхаммер для — ой-ой-ой! — цензури.

Зрештою, будь-хто, узвичаєний в західному академічному середовищі, знає, що цензура — дуже тяжкий гріх... всередині обгороджених неприступними стінами садів, куди вхід коштує тисячі й тисячі доларів, студенти перелякано чекають оцінок від своїх професорів — і не дай Боже прибиральнику, що проходив повз аудиторію, заговорити посеред семінару.

Легко бути наївним щодо лиха цензури, коли ти вже живеш у ретельно доглянутому саду. Так само легко наївно захоплюватися універсальними чеснотами безумовного ненасильницького пацифізму, коли кордони твоєї країни охороняють озброєні солдати, а у твоєму місті функціонує поліція. Тобі нічого не вартує бути праведним, доки є поліція, що виконує свою роботу.

Що ж стосується онлайн-спільнот, то не можна покладатися на те, що поліція залишатиметься на своїй роботі і при цьому ігноруватиме вас; спільнота завжди платить ціну за свою доброчесність.

На самому початку, поки спільнота все ще процвітає, цензура здається жахливим і непотрібним заходом. Справи все ще йдуть добре. Це ж всього-на-всього один дурень! Якщо ми не здатні витерпіти одного дурня, то напевно, ми недостатньо толерантні. Зрештою, можливо, дурень здасться та піде собі, і все обійдеться без цензури. Навіть якщо участь у спільноті вже не приносить стільки задоволення... просто хіба якесь там задоволення видається хорошим виправданням для використання (який жах!) цензури? Принаймні, не кращим, ніж неприязнь до чиєїсь зовнішності може видаватися вагомою причиною вдарити людину по носі.

(Утім, слід зазначити, що долучення до спільноти є суто добровільним процесом, і якщо потенційним новим учасникам не подобається чиясь зовнішність, це вони передусім не приєднуватимуться.)

І зрештою — хто буде цензором? Кому взагалі можна довірити таку владу?

Імовірно, у будь-якому доглянутому саду досить багато людей. Але якщо сад хоч трохи розділений усередині — якщо є угрупування — якщо є люди, які тусуються в спільноті, незважаючи на те, що вони не надто довіряють модератору чи будь-кому, хто потенційно може володіти банхаммером, —

(бо така внутрішня політика часто здається справою набагато важливішою, ніж якась там навала варварів)

— тоді спроба захистити спільноту зазвичай сприймається як спроба заколоту. Хто осмілюється призначати себе суддею і катом? Чи хтось вважає, ніби володіння сервером означає, що він заразом володіє і людьми? Володіє нашою спільнотою? Хто це здумав, що контроль над вихідним кодом робить його богом?

Зізнаюся, деякий час я навіть не розумів, чому спільнотам так важко захищати себе — гадав, що це чиста наївність. Мені не спадало на думку, що йшлося про егалітарний інстинкт, який попереджає зависоку концентрацію влади над племенем у руках вождя. «Ніхто з нас не кращий за іншого, усі ми чоловіки і можемо битися; я маю свої стріли», — говорили в одному племені мисливців-збирачів, назву якого я забув. (Тому що серед людей, на відміну від шимпанзе, зброя є зрівняльною силою — племінний вождь, здається, є винаходом епохи аграрного суспільства, коли люди втратили можливість просто так піти і полишити плем’я.)

Я виріс у тих місцях Інтернету, де завжди був системний оператор. Можливо, тому я сприймаю як належне наявність обов’язків у того, хто керує сервером. Можливо, я десь інтуїтивно розумію, що протилежністю цензурі є не академічне середовище, а 4chan (в якого, ймовірно, тим не менш є механізми для запобігання спаму). Я виріс у просторі, де найважливішою була свобода вибирати доглянутий сад, який би подобався тобі і якому подобався би ти — так, ніби ти обираєш собі країну з хорошими законами. Можливо, тому я вважаю само собою зрозумілим, що якщо тобі десь не подобається певний архімаг, то варто піти звідти (зі мною одного разу таке було — я справді просто пішов).

І, можливо також тому, що часто сервером керував я особисто. Але я був послідовним: зазвичай я був поміж перших, хто підтримував модераторів, навіть якщо вони перебували по інший бік барикади (внутрішньої політики). Я знаю, що буває, коли онлайн-спільнота починає ставити своїх модераторів під питання. Якщо йдеться про мій список контактів (електронних адрес), то жоден з наявних там політичних ворогів, чия популярність справді може становити якусь небезпеку, швидше за все не належить до тих, хто зловживатиме цим особливим різновидом влади цензури. І коли вони приміряють шкуру свого модератора, я голосно їх підтримую — адже їх потрібно спонукати, а не стримувати. Люди, які сформувалися в академічному середовищі, просто не усвідомлюють, наскільки міцними є стіни відчуження, які не дають тролям вдертися до їхнього прекрасного саду «свободи слова».

Будь-яку спільноту, яка дійсно потребує сумніву у своїх модераторах, яка дійсно має всерйоз кепських та агресивних модераторів, ймовірно, не варто рятувати. Але, наскільки я бачу, подібне значно частіше закидають, аніж насправді усвідомлюють.

У будь-якому випадку донедавна в моїй голові не спалахувала думка про егалітарні інстинкти (інстинкти перешкоджати лідерам здійснювати владу), які вбивають онлайн-спільноти. Це сталося зі мною, коли я читав якийсь коментар на Less Wrong, хоча я не пам’ятаю, який саме.

Але я бачив, як це відбувалося знову і знову, коли я переконував і підтримував модераторів незалежно від того, подобалися вони мені чи ні, а модератори все ще не робили достатньо, щоби запобігти повільному занепаду. Вони виявлялися надто скромними, невпевненими в собі на порядок більше, ніж я сам би сумнівався у них. Адже це була раціоналістична тусовка, а третій гріх раціоналістів — недовіра.

Щодо Інтернету: будь-хто може зайти і будь-хто може вийти. І тому онлайн-спільнота повинна залишатися класною, щоб залишатися в живих. До останнього чекати абсолютного, явного, незаперечного ґвалту — чекати стільки ж, скільки чекає поліцейський, щоби відкрити вогонь — потурати своїй совісті та чеснотам, яких ти навчився у фортецях за високими стінами, чекати, щоби переконатися, що ти правий, і не боятися запитальних поглядів — означає чекати занадто довго.

Я бачив, як раціоналістичні спільноти гинули через те, що вони надто мало довіряли своїм модераторам.

Але насправді справа не в кармі.

Тут ви маєте довіряти собі.

Доречною тут видається така цитата: «Не вір у себе! Вір, що я вірю в тебе!».

Тому я дійсно вважаю, що коли ви хочете мінусувати коментар, який здається низькоякісним... і все ж вагаєтесь, розмірковуючи, чи, либонь, ви не голосуєте проти лише тому, що ви не згодні з висновком або не любите автора... нервуєте, що хтось, хто спостерігає за вами, може звинуватити вас у груповому мисленні, перебуванні під ефектом ехокамери чи (тільки не це!) цензурі... тоді у дев’яти випадках із десяти, присягаюся, щонайменше у дев’яти випадках із десяти, насправді йдеться про коментар низької якості.

І відповідно, ви маєте його мінусувати. Адже ви або зробите це, або повторите долю USENET.

В оригіналі має місце гра слів: «Use it or USENET»

👍ПодобаєтьсяСподобалось1
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Я ось чого не розумію: хто заважає зробити закрите комьюніті для «еліти», де люди зможуть хвалити один-одного і їм буде комфортно і затишно? Просто не пускайте туди «дурнів», які не вміють оцінити усю велич членів цього комьюніті та недостатньо ввічливі аби вміти казати тільки приємне.
Якщо комусь зовсім важко від дурнів — можна налаштувати ботів, які будуть лайкать усе, що ви напишете ще й захоплюватися вашою мудрістю. Створіть собі ШІ армію підлабузників — і відчувайте себе неперевершеним.

А ось і перший комент від іншої сторони. Все за планом.

Чудова стаття і чудовий переклад. Побільше б такого. У цього перекладу є оригінальне сховище?

Дякую! Наразі опубліковано лише на dou.

Але є одне «але»: розумними не народжуються. Війна проти новачків — так собі ідея. Якщо ж застосовувати принципи більшості та іншу демократію — матимемо Нульовий потенціал.

Це взагалі-то невирішувана проблема інституціональної економіки: Те, що працює у малих групах, де, умовно кажучи, «всі знають всіх», не може працювати у великих — де вимога знати всіх є непідйомною транзакційною витратою. А не має вирішення вона тому, що усі групи народжуються маленькими, бо так вигідніше, і власне кажучи, вони і народжуються саме тому, що мають цю вигоду вже на момент створення групи. А на момент, коли група має стати великою — її учасники вже понесли транзакційні витрати на вивчення одне одного, тобто їхня перевага як малої групи вже виросла кратно, і перехід до абсолютно нових правил гри — означає знецінити власні активи та надати новачкам кредит довіри. Від так, абсолютна більшість малих груп ніколи не взмозі перетнути цей бар′єр. Бо це революційна зміна, для неї потрібен конфлікт за правилами. Для того ці правила мають з′явитися та впровадитися механізм покарання — але все це зайве для групи, де всі всіх знають, від так конфлікти є швидко вирішуваними. І саме тому новачки навіть не здогадуються, наскільки тяжким є конфлікт, який вони приносять із собою.

У проблеми насправді є наукове ефективне рішення: групи можна народжувати вже великими, із правилами гри та механізмами їх виконання. Але їх не створюють з нуля. Їх має народжувати вже зріла «велика» група, нехай навіть із іншими правилами гри. Критерій великої групи — саме у тому, що учасники не мають знати одне одного, а лише знати правила гри.

Приклад: футбольна команда. Ви не створюєте її з нуля. Ви створюєте її з правил футболу та зазвичай досвіду тренера. Уявіть собі, що б сталося, якби кожна нова команда грала за власними правилами?

Критерій великої групи — саме у тому, що учасники не мають знати одне одного, а лише знати правила гри.

В сучасній теорії управління це вже вирішено — впритул до того, при якій кількости співробітників і щільности їх робіт і взаємодії треба змінювати структуру і вводити нові складні елементи, як рада директорів, ревізійна комісія, і ще 100500 таких дивних органів. Ті фірми, до яких приєднуються комерційні інвестори, проходять це в обовʼязковому порядку.

Юдковський, здається, писав більше про академічне середовище, де це все не прийняте і багатьом просто невідоме (а ліваки прямо заперечують необхідність таких засобів). У такому випадку, дійсно, захисту немає і дуже легко підпасти під вплив малої групи агресорів...

Не бачив в очі цієї «сучасної теорії» де все вирішено. Або ж вона залишилася теорією і працює виключно у паралельному всесвіті бюрократії — такого бачив навалом.

Підписатись на коментарі