Роздуми та враження від європейського життя айтішника, який заробляв у Києві 7к

Мене звати Олексій і моя початкова історія досить проста та схожа на багато інших. На початку лютого ми сім’єю вирішили перечекати декілька місяців у Європі. Через букінг арендували апартаменти на 2 місяці у словеньскому місті Ізола, зібрали необхідний мінімум речей, гривневу частину накопичень обміняли на євро та 15 лютого автівкою вирушили на Ужгород. Доїхали ми без пригод 19 лютого, зупинивщись на пару днів у родичів в Угорщині.

Чому саме Словенія? По перше — слов’янська країна з більш-менш зрозумілою мовою, по друге — єврозона (різні крони, куни чи леви — це надлишковий геморой, маючи на руках євро), по третє — розвинена, чиста та безпечна країна біля моря.

У Києві я працював напряму через ФОП на американського клієнта, тожбо можна було працювати з будь-якої точки планети, головне — з’являтися на мітингах та педалити свою частку роботи в тому ж темпі.

24 лютого я прокинувся о 4.30 ранку від дзвінка тещі, яка також жила у Києві. По обличчю дружини, що взяла слухавку, я зрозумів, що почалося... Попросивши до слухавки тестя, я прямо наказав йому брати тещу, сідати в машину та рушати до моїх батьків у Чернівці. На щастя, заперечень не було і вони за декілька днів доїхали до Чернівців. Не без пригод, але це вже інша історія.

У голові було дуже багато думок — я розумів, що ця війна надовго, тож треба думати, що робити далі. Повертатися воювати, полишивши дружину та чотирирічного сина? Мені за 40, в мене діабет 2 ступеня, проблеми з нирками і серцем та велика надлишкова вага — я був би тягарем для армії. Тож було вирішено лишатися та допомогати армії грошима. Мені до сих пір соромно за те, що не поїхав воювати, але я заспокоюю себе тим, що мої донати врятували вже немало життів.

Перший місяць було дуже важко працювати, бо ми були в перманентному шоці. Працедавець пішов мені назустріч та майже одразу сказав, що я можу взяти оплачувану відпустку на 3 тижні. Після тижня відпустки я вирішив продовжувати працювати, бо моїй психіці потрібно було перемикатися.

Я також розумів, що довго як ФОП я працювати не зможу — треба буде оформлюватися офіційно в новій країні, отримувати захист, візу та т.п. Словенія чудова та дуже комфортна країна, але тут досить великі податки, особливо для B2B з контрактами не в ЄС. Локальний ІТ ринок в цій країні просто відсутній, тож потрібно було рухатися далі.
Виручив мене мій роботодавець — запропонувавши їхати до Німеччини, де у нього був офіс під Мюнхеном. Тим паче, що на той час (вже була середина квітня), Німеччина вже повністю імплементувала 24 параграф і все було досить зрозуміло. Ми вирішили не подаватися на блукард, бо неясний був час очікування на візу в німецькому посольстві в Любляні, а одразу їхати по 24 параграфу.

Дякуючи моєму роботодавцю, який повністю взяв на себе піклування про нас, ми дуже швидко опинилися в Мюнхені. На нас вже чекала трикімнатна квартира та співробітниця з офісу, яка дуже нам допомогла з оформленням всіх документів. Маючи місцеву прописку, контракт та допомогу німецькомовної людини, ми досить швидко отримали вклейки в паспорти, картки медстрахування, та навіть оформили дитину до садочку. Взагалі в перші місяці війни допомога українцям з боку місцевої влади вражала. Все оформлювалося максимально швидко, волонтери реально допомагали з житлом та оформленням та і місцеве населення також само пропонувало житло біженцям. Вже влітку ситуація відрізнялася, бо майже все доступне житло було здане.

Які ж умови запропонував мені роботодавець, зважаючи на досить велику зарплатню в Україні, мій фах та досвід? 90 тисяч євро на рік. Після податків це виходило трохи більше, аніж 5 тисяч євро. Цифри спочатку не вражають, зважаючи на те, що оренда квартири вже відкушувала майже дві тисячі. На їжу ми витрачаємо біля 600 євро, різні додаткові витрати ще додають десь 300 євро — садочок, бензин, мобільні, додаткові страхування тощо. Опісля цих обов’язкових витрат мали на руках трохи більше двох тисяч.
Це не зовсім ті суми, до яких ми звикли в Києві, мешкаючи у власній квартирі.

Але спочатку ми не враховували багато речей, за які в Києві платили досить великі суми. За декілька місяців ми зрозуміли, що не все так погано.

Найперше та найголовніше — це медицина. Нажаль, я маю серйозні хронічні хвороби, мейнтенанс яких у Києві виливався в достатньо великі суми. Датський інсулін для помпи, який мені найкраще підходить, німецькі ниркові та французькі серцеві препарати, регулярні візити до приватних лікарів та обстеження виходили мені в середньому в тисячу доларів на місяць. Якщо ще додати потреби дружини (теж з кількома хронями, на щастя не такими серйозними) та дитини, в деякі місяці виходило до 1.5 тисяч доларів. В Німеччині ж за все це платить страхівка, яка входить в податки. Ми вимушені були спочатку тільки доплачувати невеликі сумми по 5-10 євро за рецепти, але мене потім перевели на пільги для хронічно хворих людей і ми тепер майже нічого не доплачуємо. З доступом до спеціалістів проблем ми не маємо взагалі. Максимальне очікування на лікаря у нас було тиждень для першого візиту до ендокринолога, ну і всі лікарі чудово розмовляють англійською. Загалом 1200 долларів супроти 20 євро (в основному паркування).

Друге у списку — це дитина. Німеччина платить по 220 (зараз вже 250) євро на дитину щомісяця — цього в Києві не було. За гарний місцевий садочок в 10 хвилинах пішки ми оплачуємо 45 євро до 17.00, в Києві платили 500 долларів за нормальний приватний садок до 18.00, до якого ще треба було 40 хвилин їхати по коркам. Мій син в Києві займався дзюдо, футболом, англійською мовою та робототехнікою. В суммі це все виходило нам ще біля 300 долларів, Якщо ж ще взяти до уваги втрати часу дружини, яка вимушена була працювати таксистом, розвозячи дитину до садка та всіх гуртків і витрати на бензин, вже виходила ще одна тисяча доларів. У Мюнхені ми маємо неподалік гарну футбольну команду, класне дитяче дзюдо, гурток з англійської (який щоправда нам не дуже сподобався, і ми знайшли приватного нейтів викладача за 11 евро/годину). І тільки на робототехніку два рази на тиждень жінка возить малого на авто — 20 хвилин в оба боки. Всі інші гуртки — від 10 до 15 хвилин пішки, чи пара хвилин на машині в погану погоду. Разом ці гуртки в Мюнхені нам виходять в 170 євро на місяць та майже відсутні витрати на паливо та стояння в корках. 1000 долларів супроти 0 євро (компенсуються дитячими грошима).

Третє — це продукти. В Києві ми вимущені були купувати багато іноземних продуктів — наприклад польскі сири чи італійські макарони, бо від наших продуктів, на жаль, в нас буди постійні шлунково-кишкові проблеми. В середньому ми витрачалі десь 800 долларів на місяць. На наше здивування ціни на продукти в Німеччині виявилися навіть дешевшими, ніж в Україні, бо місцеві продукти дуже якісні (ми майже одразу це відчули), а в Україні ми вимущені були купувати багато імпорту. 800 доларів супроти 600 євро.

Четверте — розваги. З дитиною вдома не насидишся, тож ми на вихідних витрачали чималенькі кошти на ТРЦ з розважальними зонами та різні приміські клуби. В середньому за один сімейний похід в ТРЦ чи аквапарк ми витрачали в районі 60-100 доларів, приміські клуби по типу Sobi Club — в середньому 150 доларів за день. За місяць виходило десь 700-800 доларів на розваги. В Мюнхені ситуація зовсім інша. Ми декілька разів бували у ігрових зонах, витрачаючи десь 60-80 євро за день на сім’ю, але це тільки з причини поганої погоди. А загалом ми багато іздимо по місцевим паркам розваг, різним термальним спа та відкритим басейнам, тваринним паркам, витрачаючи ті ж самі 60-80 євро в середньому. Крім цього, поряд є майже безкоштовні Альпи. Такого різноманіття якісної та перехоплюючої подих природи біля Києва не знайти, на жаль навіть Карпати відпочивають. Височенні гори, численні озера з кришталево-прозорою водою, глибокі каньйони, вражаючі водоспади та пороги... І все це — майже безкоштовно. В більшості місць ми вимушені платити лише за обід в ресторані, чи підйомник на гори, бо доступ до озер чи каньйонів повністю безкоштовний, без приватних пляжів та закритих зон «для своїх». Паркування в більшості місць також безкоштовне. Ще один великий плюс Німеччини — величезна кількість різноманітних технічних музеїв, що для хлопчика — просто скарб. Німецький технічний музей, з якого можна не виходити тиждень, вражаючий космічний музей ЄКА, музеї літаків чи пожежних машин, автомобільні музеї БМВ/Ауді — нудьгувати тут не вийде навіть у похмурий листопад. Якщо ж підрахувати витрати на розваги, в Києві у нас виходило в районі 800 доларів на місяць, тут виходить біля 500 євро. Але враження від відпочинку незрівнянні.

П’яте — це можливості для подорожей. Мешкаючи в Києві, та заробляючи досить непогані гроші, ми багато подорожували, незважаючи на проблемне здоров’я. Часто я брав вихідні п’ятницю та понеділок і ми вибиралися до Італії чи Іспаніі прямими рейсами. На відпустку ми зазвичай планували якісь острови чи США/Канаду. В середньому вихідні в Європі коштували нам 1000-1500 доларів, а тижнева чи півтора- подорож на Канари/Сейшели/Штати виходила в 3000-6000 доларів. З Німеччини подорожі просто інші. Починаючи з безлічі прямих рейсів до тих же Штатів (восени я був в бізнес-тріпі до Денверу — зручний прямий рейс) і закінчуючи декількома годинами на машині до Італіі чи Франціі. Ми майже не подорожували, звертаючи увагу на обставини, тільки вибралися на тиждень до Мадейри (бо мені дійсно треба було переключитися) — 2000 євро с прямим перельотом та орендою авто. З Киева в 2021 році ми літали на Мадейру туром за 3100 доларів з пересадкою та не включаючи оренду авто. Якщо ж спланувати подорож Мюнхен-Майамі, за рахунок прямого перельоту та нижчих цін на пакетні тури, відпочинок вийде дешевшим та комфортнішим. Загалом в Києві на подорожі ми витрачали десь 15000 доларів на рік , тут же враження, що витрачати на те ж саме буде набагато менше, в районі 8000-9000 євро.

Шосте — одежа та побутові товари. В Києві ми вдягалися в мережевих магазинах по типу Zara/Reserved/Burberry, дитину вдягали там же. В середньому в місяць на сім’ю витрачалося 300 доларів. В Мюнхені ми також вдягаємся в тих же самих мережах, але є велика різниця — тут є реальні знижки. Наприклад зимова куртка Zarа мені вийшла в 35 євро в розпродаж, нормальна ціна куртки була 120 евро. Також в Німеччині дуже розповсюджені стокові магазини T.J. Maxx, в яких реальні якісні бренди можна купити за смішну ціну — дружина придбала собі напівчоботи Geox за 39 євро супроти 230 оригінальної вартості. Можна ще додати відомий Primark, де можна придбати одежу за реально смішні 2-10 євро. Ми там зазвичай купляємо одяг малому (окрім взуття), який усе одно не живе більше місяця. Загалом тут ми витрачаємо 100-150 євро в місяць на одяг.
Побутові товари виходять ± однаково: 100 доларів/євро на місяць

Узагальнююча таблиця:
Київ Мюнхен
Житло 150 доларів комунал 2000 евро оренда з комуналом
Медицина 1200 доларів 20 євро
Дитина 1000 доларів 0 євро
Продукти 800 доларів 600 євро
Розваги 800 доларів 500 євро
Подорожі 1250 доларів 700 євро
Одежа 300 доларів 125 євро
Побутові 100 доларів 100 євро
Загалом 5600 доларів 4045 євро

Зарплатня 6550 доларів 5030 євро
Залишок 950 доларів 985 євро

Як бачимо, в залишку різниці майже нема, але є ще один важливий момент. Нещодавно я змінив роботу з підвищенням, моя зарплатня на новому місці складає 120 тисяч євро на рік + 10% бонусу + 3% virtual shares. Якщо не рахувати бонус та shares, чистими виходить 6700 євро в місяць, а це вже інша справа, і я тепер доначу по 2-2.5 тисячі євро щомісячно на нашу Перемогу.

Щодо німецького ІТ ринку. Він насправді великий та розвинутий. В наявності не тількі старі ентерпрайз-монстри по типу SAP чи Siemens, також є купа стартапів та MAANG, досить великий сектор займає автомотів з останніми розробками в self-driving cars. Цікаво, що тут досить багато і класичних галер, від знайомих всім Epam чи Luxoft, до Infosys чи ТАТА. Щодо зарплат — виделки дуже різні, поруч мужуть сидіти люди з однаковимим тайтлами, але з різною зарплатнею в 60 та 110 тисяч євро. Немає такого одного стандарту зарплатні синіора, як в Україні — 5, потім 6, а потім і 8к. Якийсь Senior SDE 63 в Microsoft може отримувати 100 тисяч, а аналогічний спеціаліст в Siemens мати 140 тисяч. Все залежить від навичок людини торгуватися, правильно себе позиціонувати і врешті себе продавати. Наскільки я бачу, з цим у наших спеціалістів велика проблема, яку потрібно вирішувати, бо світ не складаєтсья тільки з аутсорсу та стрибків через вулицю на +500.

Якщо підсумувати і порівняти життя в Києві та Мюнхєні, це два абсолютно різні світи. І не в поганому сенсі, міста насправді дуже відрізняються одне від одного. Київ подібний до Лондона чи Нью-Йорка своїм бурхливим життям, безліччю можливостей та швидкими людьми. Мюнхен зовсім інший — спокійний, виважений та безпечний. Мені він дуже схожий на Денвер. В Мюнхені моя тендітна дружина регулярно бігає пізно ввечері, о 10 чи 11 годині — за всі місяці ніяких проблем не було, ми не витрачаємо час в корках, бо їх тут мінумум, ми стали більш спокійні та розслаблені, можна пречудово жити тільки з англійською. Але, по правді, нам не вистачає київської бурхливості, гарного сервісу та безлічі ресторанів. Не вистачає рідної мови навкруги, рідних та друзів, які вимушено роз’їхалися по світу або стримують русню. Незважаючи на всі плюси нашого німецького життя, до якого потроху звикаємо, ми плануємо повернутися після Перемоги і розбудовувати Україну на базисі європейського досвіду.