Війна, яка почалася не рік тому, або Еволюція, яка мала б проходити швидше

Усім привіт, на зв’язку Анатолій Шара, NLP Engineer, нині військовослужбовець. У цьому тексті, присвяченому закінченню першого року повномасштабної війни в Україні, я захотів поділитися своїми суб’єктивними думками про те, що, на мою думку, зараз важливо тримати у фокусі — різницю між нами та «рускім міром» і важливість нарешті остаточно з ним розпрощатися.

Харківщина

Кінець листопада 2022 року. Недавно деокупована територія Харківщини. В броньованому автомобілі Roshel сидять спецпризначенці ГУР МО та я. Їдемо з одного з сіл поблизу Куп’янська. Авто забрало групу ГУРу з рейду. Хлопці ходили в розвідку на територію ворога на кільканадцять кілометрів. Вся група, окрім командира, відразу заснула сидячи. В Куп’янську забираємо Ніну, це моя знайома журналістка з Фінляндії. Всівшись, Ніна відразу порушує неймовірно ідеальний спокій своєю суєтою та голосною балаканиною.

Я, журналістка Ніна та боєць ССО

Поступово в нашу з нею розмову увімкнулися і декілька спецпризначенців. І от в самому розпалі Ніна раптом запитує в одного з них : «А що вас мотивує воювати? За що ви воюєте?». Спецпризначенець відставляє кулемет від себе і спокійно дістає патч з емблемою одного з російських підрозділів і говорить:

«Ця паскуда приїхала сюди з Владівостока. Це 9 000 грьобаних кілометрів звідси. Вбивати, калічити, мародерити, ґвалтувати... Коли його забаранили, то знайшли в його рюкзаку телефон з рожевим бампером з наклеєними десятком сердечок. Цей телефон очевидно належав якійсь дівчинці. І підар приїхав сюди за 9000 км, щоб віджати в дитини китайський телефон».

Спецпризначенець глибоко видихнув і продовжив. «Так от я воюю за те, щоб ось це», і він показує знову на патч, «не мало шансів вбивати та мародерити по всій території України. Щоб ви розуміли. Я ж родом з Харківщини. До 2014 року взагалі був як то кажуть «ватніком», але потім якось поступово я почав розуміти, що ж таке «рускій мір». І от зараз я колись тотально російськомовний, я не можу говорити цією мовою, я не можу дивитися на цих всіх Пушкіних-Лєрмонтових. Я ж реально бачу, що собою являє «рускій мір. Це загнивання всього людського. Я чітко усвідомлюю, що ця війна почалася не 24 лютого 2022 року, а значно раніше. Ця війна триває не менше 300 років.»

Херсонщина

Кривий Ріг. 10 серпня 2008 року. Нереальна спека. Ми з моїм близьким товаришем Сашком (він боєць «Азову» з 2014 року) рятуємося від спеки в одному з місцевих кабаків. П*ємо смердюче розливне пиво. Тут раптом заходить наш спільний знайомий Макс. Він одягнений у футболку, де фотографія Путіна в формі російського підводника та шорти, на яких великими буквами написано Russia. Він бачить нас і підходить привітатися та бахнути пивця.

Оскільки в ці дні тривала агресія росії проти Грузії, я йому акуратно зауважую, що це якось неправильно носити на собі фотографію вбивці та агресора. Макс на це відповідає, що «он чуствуєт сібя рускім, і ми с німі братья вовєкі-вєков, ми адін нарот». І це все Макс говорить російською мовою зі страшенним акцентом. Макса мої слова зачепили за живе. Він почав мені розповідати всі ті нісенітниці, які почув на «Інтері» та російських телеканалах. Мовляв, це грузини почали бойові дії, а славні російські десантники захищають мирних людей. І взагалі, Росія — завжди на стороні добра.

Потім до Макса доєдналися й інші відвідувачі кабака. І всі крім нас з Сашком обстоювали позицію про «хароших рускіх». Люди навперебій кричали, що це все американці замутили, а бідні росіяни мають захищати мир та спокій на Кавказі та присмиряти грузинів, які зарвалися. І коли я сказав, що Україна стане наступною жертвою, я почув ті ж самі мантри про «братскіє народи», «националізм», «біндер» і так далі.

В березні 2022 року Макс зателефонував мені і повідомив, що його рідне село Велика Олександрівка в Херсонській області окуповане росіянами. Його хату обчистили повністю, росіяни забрали все, побили батька до напівживого стану, бо не хотів віддавати «оркам» чесно зароблену «сємьорку» (модель «Жигулів»). Щобільше, росіяни вимагали доларів від батьків, якщо вони хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію. Він плакав в телефон, бо не міг нічого вдіяти і питав, чи не можу якось допомогти. Я в той момент чомусь пригадав нашу зустріч в кабаку 10 серпня 2008 року... І його слова, що якби росіяни набирали в добровольці, щоб воювати з грузинам, то він пішов би... Karma is a bitch, amigo!

Луганщина

Спекотне літо 2022 року. Точніше кінець червня. Я стою на крайньому блокпості поблизу Лисичанська. Танкісти стоять в затінку і жадібно п’ють Burn, який я перед цим їм привіз. Над нами літають десятки снарядів. Українська артилерія накриває росіян, ті своєю чергою стріляють по нас. Тут я чекаю своїх друзів з Сил Спеціальних Операцій. На той час в місті вже йшли інтенсивні бої. В повітрі пахло порохом, машинним мастилом та горілим м’ясом.

Раптом на блок-пост різко залетіли кілька Humvee. Це були мої друзі. Я швидко заскочив в один з них. Там окрім декількох спецпризначенців сиділи молода жінка та дівчинка, яка міцно до грудей притиснула свого брудного ведмедика.

Ми рухалися до Бахмута. Тоді ще там було відносно спокійно. Потім жінка з дитиною дізналися, що я їду до Дніпра, то попросили їх підвезти туди до центру ВПО. В Павлограді ми зупинилися на заправці, щоб перекусити. Я вирішив пригостити жінку та дитину. Вони довго відмовлялися, але дитяче бажання з’їсти морозиво взяло своє. І ми почали потроху розмовляти.

Як виявилося, жінка проживала в селі Біла Гора, це північні ворота до Лисичанська. За словами жінки, вона як і переважна більшість односельчан, не мала стабільної роботи. Чоловік працював на заробітках в росії. І жила вона без будь-якої політичної позиції все своє свідоме життя. Хоча вона зізнається, що більше симпатизувала сепаратистам ЛНР, адже там були її знайомі.

Проте з початком повномасштабного вторгнення росії її позиція кардинально змінилася. Росіяни поступово знищили її село масованими артилерійськими ударами. Але виїхати з села вже не було ніякої можливості. Українські війська залишили Білу Гору. До речі, однією з важливих причин, чому жінка змінила свої погляди на відносно проукраїнські було те, що українські солдати ділилися останнім з жителями Білої Гори.

Коли в її село зайшли російські десантники та ЛНРівці, то жінка відразу відчула, в чому полягає відмінність між українськими воїнами та «асвабадітєлями». Російські десантники п’яні зайшли до неї в підвал і змусили їх з дочкою вийти. Один з них жбурнув їй пачку вологих серветок і велів готуватися до сексуальних відносин з «рускім вітязєм», в якого давно не було сексу. При чому росіянам було байдуже, що поруч перебувала її дочка.

Жінка згадала як одна з односельчанок дала їй пораду, щоб уникнути згвалтування. Вона зайшла в туалет на вулиці, зачерпнула відром екскременти і вилили собі на живіт та ноги і в такому вигляді вийшла до росіян. Після цього вони шарахнулися від жахливого запаху, який йшов від жінки. Але її вже ніхто не чіпав. Зрештою вона випросила в росіян дозволу вийти з села.

Потім жінка знайшла білий поліетиленовий пакет і причепила його до палки, так вони пішли з дочкою по дорозі. На краю села потрапили на російський блокпост. Там її навіть не обшукували. Жінка запитала в російських військових, чому вони сюди приперлися і знищують українські міста та села. Один з росіян їй все чітко пояснив: «Вы думаете, что мы (русские) будем спокойно сидеть и видеть как вы идете в Европу, будете неплохо зарабатывать, ездить на классных тачках, летать в отпуск. Мы не можем этого допустить. Вы должны как и мы — жить по уши в говне. В росси говна хватит на всех» — пригадала вона слова російського військового. Так через пару годин з дочкою їм якимось дивом вдалося вийти вже на територію, яку контролювали ЗСУ. Тут якраз їй і знадобилися вологі серветки, які їй кинув росіянин. Жінка вперше за весь час посміхнулася, коли це розповідала. І каже, що українські солдати довго крутили носом від неї. Я, до речі, ніякого запаху від неї вже не почув.

Замість епілогу

Я б не хотів розводити моралі, але якщо подивитися на ці історії, то стане зрозуміло, який еволюційний шлях більшості українцям довелося пройти за цей один рік, щоб зрозуміти, що росіяни — це наші екзистенційні вороги. Адже це не особисто Путін вбиває українських військових, обстрілює мирні міста та села, ґвалтує жінок та дітей. Це роблять ті самі «прості росіяни». Жінка з останньої історії розповіла просто квінтесенцію «русского мира» — «В россии говна хватит на всех».

А тепер, читаючи ці рядки, пригадайте, скільки людей, може й навіть ваших знайомих, перед повномасштабним вторгненням ходили на концерти Басти, Інстасамки, захоплювалися випусками «Что было дальше?», інтерв’юшками Ксенії Собчак, Юрія Дудя...

Я дотепер згадую слова своєї знайомої дата-сайєнтологині, як вона в евакуаційному потязі з Харкова в перші дні повномасштабного вторгнення зробила зауваження жіночці, яка читала в журналі інтерв’ю з, прости Господи, Іріной Аллєгровой, яка відкрито підтримала війну в Україні. Так ця жіночка накинулася ледь не з кулаками на неї, адже Аллєгрова — це «сімвол русской естради». І її зовсім не парить, що російська співачка по суті підтримувала її вбивство. Ви уявляєте, як там насрано в голові?

До того, як світчнутися в ІТ, я працював журналістом і спостерігав, як багато моїх колег, стурбованих лише грошима олігархів, брали інтерв’ю у зрадників, за яких потім голосувала половина населення. І це вважалося нормою. Аби платили гроші. Я підсвідомо розумів, що війна між Україною та Росією є неминучою.

Адже існування українських та проросійських сил при абсолютній байдужості інфантильної більшості закінчиться лише величезною трагедією цієї ж більшості. Ті, хто не ідентифікують себе частиною якоїсь нації (за принципом «ліш би бил мір, а там пофіг, какой флаг вісіт» — як сказала мені одна жіночка в Лимані) приречені на загибель. І питання лише у часі цієї трагедії. Ну, ось і вона.

І на завершення. Якщо українське суспільство не зрозуміє висновків з цієї війни, якщо воно не очиститься від колаборантів та пристосуванців — нова трагедія більшості не змусить себе чекати.

Щоб не повторювалася ця трагедія: треба не просто перемогти росіян на полі бою, а раз і назавжди відкинути зі свого життя все російське, найголовніше, мову. І не треба скімлити «пасматрітє, он в ЗеСеУ многа русскагаварящіх». По-перше, я маю засвідчити, що ЗСУ 100% більше українізовані, ніж українське суспільство в цілому. По-друге, прирівнювати воїна, який/ яка веде бій в окопі, і яким немає часу поступово вчити мову і себе, який/ яка умовно сидить в умовній Варшаві чи в умовному Відні, виглядає по-дебільному. Навіть якщо людина проживає в не дуже комфортних умовах, все ж часу та можливості вчити українську мову в неї більше, ніж в гранатометника під Бахмутом чи Вугледаром.

А то реально доводиться червоніти, коли розповідає знайома вчителька на мовних курсах в Берліні, якою мовою пояснювати граматику, то всі українці / українки репетують «давайтє па-русскі. Всє знают етат язик». А потім ми дивуємося, чому німці чи бельгійці нас сприймають за росіян.

Все ж максимальних зусиль мають докладати не тільки українські воїни та волонтери, а й громадяни в тилу. Якщо не позбутися всього російського, то наступна війна буде неминучою.

Тут для росіян все має бути максимально вороже. Тільки тоді вони забудуть сюди дорогу.