Глухий гортанний фрикативний або чому гейтять «гейт»

Вітаю, пані та панове!

Покладіть, будь ласка, свої списи та сокири біля дверей.

Дякую! Проходьте, займайте вільні місця.

З вами я, Олександр Тішин, Python-розробник, але сьогодні я буду казать не за програмування, а за мову. За нашу солов’їну.

Конкретно, про англо-українську практичну транскрипцію. А ще конкретніше, про передачу англійської h за допомогою сучасного українського правопису.

Тихше-тихше! Стримуйтесь, не схоплюйтесь з крісел, не зтискайте кулаки, дихайте повільно.

Окреслимо проблему

Під кожним дописом, де у тексті зустрічається відтворення англійського звуку [h] через українську літеру г, у коментарях виникає суперечка. Це м’яко кажучи. А там, де таке відтворення раптом потрапило до заголовку статті, вибухає справжня священна війна й для коментарів стосовно теми зовсім не лишається місця.

На хвилинку заплющимо очі...

Давайте для початку відкинемо суб’єктивне відчуття мови, бо українська от прям дуже багата й вельми варіюється від Полісся до Тавриди та від Закарпаття до Слобожанщини.

А ще вона змінюється з плином часу під впливом різноманітних факторів. Мова Котляревського відрізняється від мови Лесі Українки, ба більше від мови Ірени Карпи (умовно). Але то все — українська мова, була і залишається нею.

Глибокий вдих, повільний видих... Можна розплющити очі.

На мовні упередження може впливати як-от місцевий діалект, так й багато інших суб’єктивних чинників. Я звертатимусь до правил сучасної мовної норми та трохи розкажу на чому вона базується. Зауважте, не літературної мови, а саме мовної норми сучасності. Це різні речі.

Апелювання до літературної «норми» має хлипке підґрунтя, бо у школі ми вивчаємо адаптовану українську класику, а не оригінальну. Хто мені буде казать про літературну норму, може ляснути себе по лобі першодруком «Енеїди», бо там:

Еней бувъ паробокъ моторный
И хлопецъ хоть куды козакъ,
На лихо здався винъ проворный
Завзятѣйшій отъ всѣхъ бурлакъ

Тут і «паробок» замість «парубка», і «хлопец» через тверде ц, і одночасне використання і, и, ы, і ще, ще, ще... Але ж ми не звинувачуємо Івана Петровича у неуцтві.

Пробачте, я відволікся. Отже...

Домовимося про термінологію

Я дуже сподіваюсь, що всі розуміють різницю між звуком та буквою (літерою). Звуки ми чуємо та вимовляємо, а літери ми читаємо та пишемо. Звуки у текстах відтворюються транскрипцією, що зазвичай записується у квадратних дужках. У цьому тексті усі транскрипції наведено згідно до IPA у квадратних дужках жирним шрифтом. Літери я наводжу у нижньому регістрі також жирним шрифтом.

Приголосний звук може бути глухим (voiceless або unvoiced) — без використання вібрації голосових зв’язок та дзвінким (voiced) — відповідно, з вібрацією голосових зв’язок.

Артикуляція — у мовознавстві це робота органів мовлення задля створення звуків.

Серед органів мовного апарату нам для висвітлення теми потрібно зосередитися на м’якому піднебінні та гортані.

Фрикативний приголосний звук (фрикатив (fricative) або щілинний приголосний) — це звук, що утворюється тертям видихуваного повітря в щілині між зближеними органами мовлення.

Приголосний фрикатив, що виникає при зближенні задньої частини язика та м’якого піднебіння називають м’якопіднебінним (velar). А той, що виникає при звуженні гортані — гортанним (glottal).

Шо по фонетиці?

У англійській мові у слові hate першим звуком є [h]. Тут уважно — літера h позначає звук [h], а ми пам’ятаємо про звуки/букви й не плутаємо що де, не зважаючи на те, що вони на письмі дуже схожі. Нам треба не перенести літеру h в українську мову, а саме відтворити звук [h] українськими літерами на письмі. Складно, але ми впораємось.

Звук [h] — це глухий гортанний фрикатив (voiceless glottal fricative), що утворюється тертям видихуваного повітря у звуженій гортані без використання голосових зв’язок. Синіми кружечками зазначене місце змикання гортані, поряд із голосовими зв’язками (рожевий еліпс):

Джерело

Відповідника цьому звуку в українській мові немає.

Найближче, що в нас є, це звук [ɦ] — дзвінкий гортанний фрикатив (voiced glottal fricative), що позначається на письмі літерою г.

Різниця лише у дзвінкості. Тобто, рухи мовного апарату не змінюються, тільки додається застосування голосу. Тому [h] → г: гейт, гейтер, гейтити.

А може все ж таки «х»?

Коротко, ні. Детально, з точки зору фонетики — теж ні.

Звук [x] — це глухий м’якопіднебінний фрикатив (voiceless velar fricative). Його вимова відрізняється від [h] іншим місцем змикання органів мовного апарату. Замість зтулення гортані, відбувається зближення задньої частини язика з м’яким піднебінням. Десь тут:

Джерело

Тобто, щоб вимовити [x] на місці вживання [h], треба змінити артикуляцію, напруживши інші м’язи мовного апарату. А нашо ці кульбіти, якщо маємо звук [ɦ], якому додаємо лише голос?

Звуки [h] та [ɦ] відносяться до типу гортанних фрикативів, тож логічно використовувати споріднені звуки. Натомість звук [x] відноситься до іншого типу велярних фрикативів.

Тож все ж таки «г»?

Так. Ця норма закріплена як у правописі 2019 року (параграф 122, пункт 4), так і у правописі 1993 року (параграф 87). Тобто це не є якимось нововведенням останніх років, бо ця норма існує протягом майже всього часу існування незалежної України.

Додам цікавинку — правопис 1993 року є редакцію правопису 1946 року (у якому вже/ще не було ґ), де у параграфі 90 розділу III (сторінки 101–102) зазначається: «g i h зазвичай передаються буквою г [...]. В окремих словах [...] h передається буквою х» (курсив мій).

Тобто [h] → х радше виняток, ніж правило. Уявіть собі, вже більш ніж 75 років так є згідно з усіма офіційними правописами.

А отже, запозичення, наприклад, hobby як хобі суперечило чинному на той момент правопису.

У нинішньому правописі читаємо майже те саме (з урахуванням, що до абетки повернулась ґ): «Звук [h] переважно передаємо буквою г. За традицією в окремих словах, запозичених з європейських та деяких східних мов [h], і фонетично близькі до нього звуки передаємо буквою х.»

Тобто використання х обґрунтовується лише традицією. Отакої!

Суттєво помітною правописова норма стала завдяки поступовому відходу від традиції наданням переваги використанню правил запозичення.

То чому ж «х»?

Після реформи освіти 1958–1959 років, був узятий курс на поступове зближення української літературної мови, а найвагоміше, наукової та технічної термінології й лексики з російською, бо українську не було визнано перспективною мовою.

Отже, відтоді іншомовні запозичення відбувались за посередництвом російської мови, де гортанні фрикативи повністю відсутні. Звук [h] російською мовою відтворюється або дзвінким м’якопіднебінним проривним (plosive) звуком [g] (гандбол), або звуком [x] (хоккей).

Усі ці звуки мають ось таке уявне лінгвістико-просторове співположення:

То чому «г»?

Звук [х] — глухий фрикатив. У мовах, де немає глоткових фрикативів, мабуть доцільно використовувати саме його. Але звуки [s] чи [ʃ] також є глухими фрикативами, проте використовувати їх не спадає на думку, бо вони належать до інших артикуляційних типів.

Погоджуюсь, змикання при вимові звуків [h] та [x] розташовані відносно близько один до одного, але все ж у різних місцях (як і у згаданих [s] та [ʃ]). Логічніше використовувати споріднений тип, якщо в мові є звук з тією ж самою артикуляцією. В українській мові такий звук відтворюється літерою г.

Але...

Чому деякі наполягають на вживанні саме х? З огляду на вищенаведене, вони дотримуються традиції. Мають повне на це право. Послуговуються хоч і винятками, але усталеними, що потрапили до української мови у період активного зросійщення. Сумно, але правда.

Іншою ж причиною може бути...

Фонемна глухота

По вумному «сенсорна афазія фонетичної провідності». Це коли мозок людини не здатний розрізнити фонеми та добирає до них близькі (з його точки зору) за звучанням відповідники. Наприклад, люди, що мало уваги приділяють англійській фонетиці, замість «this thing» вимовлять щось на кшталт «зис фінь», бо поки що не утворилися нейронні зв’язки, за допомогою яких стає можливим відрізнити звуки, які відсутні у рідній мові.

Звідси маємо людей, що не розрізняють [h] та [x], навіть прослуховуючи записи вимови й дивлячись на транскрипцію з відмінними один від одного символами. А з іншого боку, маємо мовознавців, які створюють правила (а на переконання останніх, протирають штани, висмоктуючи з вуса черговий правопис). Для мовознавців, вслуховуватись у фонеми — буденний обов’язок, щоб спромогти якомога ближче відтворити українською іншомовний оригінал.

На щастя, мозок можна натренувати на розрізнення фонем, тож це цілком «виліковно».

Компроміс

Є два табори. Один мовчки пише «гейтити» згідно чинної норми та інший, що пірнає у коментарі лише щоб навчити тих «правильній» мові. Не треба так.

До речі, від перших я не бачив жодного «пхе, він написав „хакер“ — бемц! тобі по голові свіженадрукованим томиком Того Самого правопису — ану швидко пиши „гекер“!».

А нас врятує, не повірите, така цікава риса української мови, як повторне запозичення!

Ось така буде маленька порада для «хейтерів». Якщо ви бачите у статті «неправильну» букву, уявіть, що автор не спаплюжив традицію, якої ви особисто дотримуєтесь, а зробив повторне запозичення цього слова відповідно до сучасної норми.

Просто вважайте, що є два слова спільної етимології, інкорпоровані у мову різними шляхами.

Вийде, що в нас буде безлад різноманіття з усіляких гейтити/хейтити, ґіґабайт/гігабайт, гештеґ/хештег, але все це залишатиметься українською мовою. Правильною в обох випадках — на осучаснений лад або на традиційний.

«Гейтерам» у свою чергу я хочу сказати, що досить підживлювати сварки у коментарях. Мовчки дайте посилання на цю статтю. Гештеґ #глухийгортаннийфрикативний ;-)

Обом таборам я раджу, якщо вже обрали єдиний правильний (на вашу думку) спосіб, то дотримуйтесь його у рамках одного тексту, якщо тільки не хочете художнім вибриком звернути на щось увагу читача. Щоб я не бачив Гогвортсів чи Хоґвартсів. Або Гоґвортс, або Хогвартс.

На цьому все. Не забудьте забрати свою зброю біля виходу.

Додано: приклад вимови [h], [ɦ], [x]