Люди-творці — пережиток минулого. Чи ні?

Щоразу, коли говорять про світле майбутнє людства, коли всю роботу виконують роботи, а люди насолоджуються життям і безумовним базовим доходом, мистецтво згадується як остання безпечна гавань.

Мовляв, оце точно ніколи не замінять залізяки — поки машини готуватимуть (генетично модифіковану) їжу і буритимуть астероїди заради рідкісних металів, люди будуть писати романи, музику, створювати картини і скульптури.

Та що там світле майбутнє: шалена кількість фінансистів, охоронців, та і програмістів мріє, що знайде таки час, опублікує свій геніальний рукопис і за прикладом Чака Паланіка стане відомим автором, хай навіть трохи після тридцяти.

Професійні письменники і художники, втім, парирують, що так справи не робляться, що мистецтво — це в першу чергу вміння, ремесло, набір правил, без вивчення яких у сферу лізти немає сенсу. Навіть маючи талант, є ризик або зробити все неправильно і зіпсувати хорошу ідею, або ще гірше — зробити все занадто правильно — так, як роблять усі.

І професіоналів, і аматорів, приголомшили останні здобутки нейронних мереж. ChatGPT непогано пише вірші та короткі історії, Stable Diffusion генерує картини часом кращої якості, ніж професійні художники.

То що тепер, мистецтво, зроблене людьми, не витримає конкуренції? Роман бухгалтерки Ніни, працівниці райдержадміністрації, не очолить продажі книжок, а натомість там змагатимуться одні нейронки? Чесно кажучи, навряд.

Картинка за запитом «Роботи замінять людей»

Для того, щоб розібратися, яку роль у мистецькому процесі буде відігравати перемноження матриць, розберімося, що ж воно таке — мистецтво.

Мистецтво — це взагалі про що

Ох, слизька тема, правда? Що б я не написав далі, з якої би течії і школи мистецтвознавства не взяв означення, мене виправлять, зацькують і заборонять більше писати на теми, в яких я не розбираюся. І що тоді, мовчати?

Тому я згадаю свою формальну освіту і підійду до теми як математик. Ось вам, наприклад, формула:

Витвір мистецтва = генератор випадкових ідей + ремесло + внутрішній критик.

Виглядає просто, чи не так? Особливо перша частина. Практично у кожного, хто читав у дитинстві книжки, була своя ідея для грандіозного пригодницького роману, який відразу підніметься на вершини чартів, достатньо тільки його написати. Проблема в тому, що якби ми і справді взялися цей роман писати (а я брався), це би закінчилося набором цитат і наслідувань з книжок, які нам подобаються найбільше. (Або прочитаних недавно — людська пам’ять не така містка, як здається).

Вигадати щось нове, небачене раніше, надзвичайно важко. Середньовічні автори у своїх рукописах нагенерували тисячі видів казкових тварин. Усі комбінації лап, хвостів, крил і зубів. Але жоден з них ні разу не змалював нічого навіть близько схожого на кенгуру.

Чи зможе нейронка замінити ідейний рандом? Та звісно ні. Машини і звичайні випадкові числа генерувати не вміють. У них для цього таблички. А стосовно текстів та картинок — це взагалі за означенням. Якщо у базі картинок не було Карлсона — як не старайся, Карлсона ти не згенеруєш.

Майже Карлсон. Stable Diffusion

Втім, не дуже добре виходить із новаторством і у людей. Усі теми, як прийнято вважати, були досліджені і використані ще в античності. Після них — тільки переосмислення і пересування ліжок. Максимум — нові декорації до старих сюжетів.

Пристойні автори зазвичай змішують докупи дві-три теми, які раніше ніхто не змішував (або принаймні не робив цього недавно), і на основі цього будують «свій стиль». Потім усе життя намагаються з нього не вийти — придумати щось пристойне вдруге не виходить практично ні в кого.

Переосмислення всім відомого монументу в стилі Ван Гога, Stable Diffusion

Міксувати стилі нейронка, втім, уміє прекрасно. Ти головне скажи, що ти хочеш змішати і з чим. Саме тому написання промтів для нейронок — це теж свого роду мистецтво, і замінити шкіряних мішків ніяка технологія тут не зможе. 1:0 на користь бухгалтерки райдержадміністрації: не хвилюйся, Ніно, твоя ідея роману досі має свою ціну.

Пішли далі. Ремесло

Тут починаються холівари. Мовляв, нейронки насправді і не вміють малювати, чи писати тексти. Вони просто вихоплюють з «пам‘яті» випадкові фрагменти і ліплять їх докупи, вибудовуючи монстрів Мері Шеллі (зауважте, я уник питання, хто з них Франкенштейн). Це, з одного боку, правда, з іншого — те саме стосується і людських авторів. Щось нове придумати, як я вже сказав, не так вже і легко.

Але основна претензія до нейронок в тому, що творити контент (зневажлива назва мистецтва) там надзвичайно легко. Написав одне речення — вуаля, маєш результат. Деколи навіть писати нічого не треба. Скопіював, натиснув кнопку — тримай. А як же «вчитися все життя»? Як же «муки творчості»? Чесно кажучи, закиди ці не до кінця щирі.

Те, крізь що доводиться проходити сучасним художникам, навіть на краплю не схоже на долю їхніх попередників. Навіть якщо ти малюєш руками, а не клацаєш на RGB-палітру, у тебе давно вже нема проблем із потрібним кольором, заради якого доводилося купувати подрібнені єгипетські мумії (я не жартую, якщо що). Фотографам не треба витрачати години у проявочних студіях. Письменникам — переписувати романи начисто десятки разів.

Все, абсолютно все стало простіше. Доступ до практично всього вже створеного мистецтва всього світу. Техніки академічного рисунку, талмуди про експозицію і світло. Курси письменницької майстерності на кожен смак і гаманець. Ремесло прекрасно вивчене і стандартизоване сотнями підручників і схем. І залишається винятково тим, чим і було завжди — інструментом.

Справжній художник навряд чи буде жалітися, що його пензлик тепер малює швидше і точніше, а кольори змішуються коректніше. Так він зможе творити швидше і більше. Якщо в тебе сформувався уже свій стиль — навчи нейронку на ньому і генеруй по кілька картин на день, підправляючи результати по дрібницях — твої вміння нікуди не ділися, чи не так?

«Роботизоване перо», Stable Diffusion. Ябпописав.

Чисті ремісники, втім, постраждають сильніше. Відомі художники Епохи Відродження зазвичай малювали не більше відсотка своїх картин. Так, злегка накидали схему і давали своїм учням розфарбовувати і додавати деталі. Таких багато і зараз. У студіях ґеймдизайну зазвичай сидить один хороший художник зі своїм стилем і десятки падаванів, які мусять малювати так само. Їх, звісно, викинуть на мороз. Але чи не буде це стимулом знайти нарешті себе?

Словом, як і всі попередні революції, ця просто дозволить вчитися трохи менше і закінчувати роботу швидше. Чим не перевага для нашої бухгалтерки? Окрім творчих планів треба ще час і на чаювання знайти? 2:0. Нейронки тільки на користь.

Оцінка власного творіння

Лишилася третя частина. Оцінка власного творіння. Тут-то вже мало бути все просто, чи не так? Сумнозвісне правило десяти тисяч годин каже, що після певної кількості зусиль, у потрібній сфері починаєш розбиратися автоматично. В чому тоді проблема?

У Сомерсета Моема була героїня, яка малювала картини. Багато, довго, практично все життя. Вчилася у найкращих майстрів, вкладала у свої твори все, що мала. Але результати були плачевні. Я, читаючи, ніяк не міг зрозуміти, якого біса? Після певного моменту вже ж має бути зрозуміло, що працює, а що ні? Хммм, ні. Не має.

Ніхто в біса не знає, що працює, а що ні. Є якісь орієнтовні рамки, але вихід за них може як зіпсувати роботу, так і піднести на саму вершину. Лишатися в них — безпечно, але приїдається з часом. Саме тому і плодять нескінченні сиквели приквелів старих голлівудських хітів. Ці герої, здається, подобаються. Давайте не ризикувати з новими.

Напевне, найвідоміший музичний продюсер усіх часів Рік Рубін хвалився, що не знає нотної грамоти і абсолютно не розбирається в музиці. Зате в нього є чітке розуміння, що йому подобається, а що ні. Це розуміння допомогло половині найвідоміших метал і хіп-хоп гуртів стати тими, хто вони є зараз. Рік Рубін не генерує ідеї, не каже, як налаштовувати інструменти чи аранжувати конкретну частину. Він просто слухає і дає свою оцінку: оце круто, а оце — лайно, робіть якось інакше. І це, як не дивно, в мистецтві найважча частина.

Рік Рубін, Stable Diffusion

Чи може замінити Ріка Рубіна нейронка? Та ніколи в житті. Цілі департаменти Data Science провідних студій не рятують від відверто провальних фільмів з багатомільйонними бюджетами. Ті самі режисери, ті самі актори можуть видати підряд шедевр і повний шлак. І навіть не тому, що не стараються. Просто ніхто, в біса, не знає, що працює насправді.

Чи здатна оцінити своє творіння бухгалтерка Ніна? Та навряд. Її очі засліплені любов‘ю до персонажів, у її голові сюжети складаються краще, ніж у тексті, вона вже кілька разів пережила у снах те, про що написала. Про яку об‘єктивність можна говорити?

Але чи гарантує це, що роман буде поганим? Теж ні. Спитайте у вчительки, яка писала про школу магії, або у випадкового відвідувача письменницьких курсів, який описав таємний клуб. Їхні твори вважалися критиками «об‘єктивно» поганими, видавництва крутили пальцем біля скроні. А от.

Словом, тут бойова нічия. Ні нейронки, ні спеціально навчені люди оцінювати мистецтво не здатні. І не будуть здатні, поки не нам не вдасться змоделювати повну карту людського мозку з усіма його емоціями. І не одного мозку, а хоча би сотні тисяч. Чи кількох мільярдів, якщо ми орієнтуємося на світову славу. А до того — ніяк.

Що в сухому залишку?

1. Нейронки не вміють генерувати нові ідеї, практично за дизайном. На початку потрібна людина.
2. Нейронки непогано справляються з технічними питаннями, набуваючи ролі «нового пензлика». Допомагають хорошим художникам і письменникам концентруватися на творчій частині. Замінити когось може і зможуть, але нічого поганого в цьому нема.
3. Ну і вже точно нейронки ніколи не навчаться розуміти, вартісне їх творіння чи ні. Для цього потрібні емоції, потрібна людина. А краще багато.

Чиста перемога мішків із кістками. Вітаю, Ніно, твоя мрія навіть ближче, ніж була раніше. І ніхто тебе, як творчу особистість, не замінить банальним перемноженням матриць.

Принаймні поки що.