Моя війна, рік перший. Де був, що робив
Привіт. Бажаю здоров’я і Слава Україні!
Я — Андрій, до травня 2022 року — фронтендер, а нині уже понад рік як військовослужбовець. Рік назад я писав про перші враження від армії, про те, що одразу впало в очі на службі. Порівнював роботу в ІТ зі службою в армії на рівні туриста. Тепер я вже трошки тут пожив-послужив, настав час розказати про це на рівні емігранта.
Про що піде мова
Спостережень назбиралось багато. Все в одну статтю не влізе, тому я вирішив розбити на 2 частини: контекстуальну і узагальнювальну.
Тут я зроблю акцент саме на мій особистий досвід:
- що я очікував;
- де послужив і що там робив;
- що з очікувань справидилось, а що ні;
А в наступній частині (її опублікують трошки згодом) я зроблю акцент на загальніші речі:
- системні відмінності служби в армії і роботи в ІТ;
- розкажу детально про природу і причини армійського дов***бізму;
- і поділюсь особливостями морально-психологічного забезпечення в армії.
Без цієї частини буде важче зрозуміти наступну. Але основною, найцікавішою частиною я вважаю саме другу. Тож не перемикайтесь і дочекайтесь.
А ми починаємо.
Мої очікування річної давнини
2 червня 2022 року. В поїзді «Львів — Одеса» їхав молодий душею романтик Андрій. Їхав, дивився у вікно, і плекав свої очікування:
(грає класична музика, чути стукіт рейок і запах диму. Кадр чіткішає. Кіно починається. Ту-тух ту-тух. Ту-тух тут-ух. Пшшш :))
Очікування від системи
На системному, тобто на рівні законів, правил, звичаїв, внутрішніх традицій, очікував від армії:
1. Свободи! Духу стартапу! Мені якось логічно здавалось, що війна — перегони винахідливості. Що противник постійно шукає, де стати ефективнішим за тебе, а ти шукаєш, де стати ефективнішим за противника, особливо коли в тебе менше ресурсів.
Я думав, на війні обстановка постійно змінюється, люди постійно змінюються, тактика постійно змінюється. І ти мусиш змінюватись, експериментувати, пристосовуватись. Як в ІТ.
Мені здавалось, адаптація і гонитва за ефективністю — це життєво необхідна потреба. Тому для мене було «очевидно», що на війні в армії повно свободи — думай, шукай нові ефективніші підходи. Викладачі в академії теж акцентували на цьому нашу увагу.
І мені здавалось це чимось очевидним, я чекав в армії зустріти дух стартапу. Дух свободи. Я навіть був впевнений, що свобода — це одна з ключових переваг нашої армії. На відміну від таких зашкарублих в надмірних регуляціях і бюрократії росіян.
2. Порядку і зрозумілості. Я чомусь думав, що воєнне законодавство нічим не гірше за правила дорожнього руху (війну ж винайшли навіть раніше за машину :)). Я щиро надіявся, що армійське законодавство відточене протягом сотень років. Логічне, корисне для справи, в міру коротке і легке до вивчення, але при цьому дає логічні і ефективні відповіді на більшість питань.
В сенсі, от виникає ситуація, де ти не знаєш, як слід вчинити — відкрив правила, підглянув, і все, тепер знаєш, як правильно поступити. Я думав в армії є порядок, процеси відчеканені, як золота монета, все по поличках, все збс.
Очікування від людей
Сподівався, що мене оточуватимуть:
1. Цікаві люди. Навіть, видатні (не в сенсі відомі чи багаті, а в сенсі видатні як особистості) люди. Ті, хто мають характер, мають принципи, вміють ненавидіти і вміють любити.
2. Дружні люди. Думав, що побачу в армії справжню дружбу, думав зустріти взаємопідтримку, взаємоповагу, спільний вайб. Я чекав, що хоч в армії нарешті дізнаюсь, що таке БРАТЕРСТВО!
Я щиро в це вірив і очікував, що в армії всі один за одного горою, всі робимо спільну справу і кожен шукає, чим він може бути корисним, саможертовно витискаючи з себе максимум в ім’я перемоги та заради одне одного.
3. Досвідчені люди. Я думав, тут повно сеньйорів-контрактників. Ті, хто живуть війною, роками в цьому і кожен експерт у своєму напрямку.
4. Культура knowledge sharing. Це ж логічно, що чим більше і краще ти навчиш людей, тим легше тобі самому буде. Відповідно я очікував, що ті сеньйори будуть з радістю вчити і підказувати новачкам (зокрема й мені).
5. Мотивовані люди. В будь-якій цивільній сфері від твого професіоналізму залежить лише твій дохід. На війні ж від твого професіоналізму залежить життя і здоров’я: твоє, твоїх товаришів, твоїх рідних і взагалі усіх, хто за твоєю спиною.
На війні від тебе дуже багато залежить, це дуже драматична історія і я очікував побачити замотивованих людей. Тим паче якщо згадаємо відео з чергами до воєнкоматів.
6. Сміливі люди. Всі чули фрази Be brave like Ukraine! Раніше я вважав більшість українців недалекоглядними боягузами, які не здатні на щось героїчне.
За перших два місяці великої війни я дуже переглянув свою думку і чекав побачити дуже сміливих людей і в армії.
Очікування швидкого закінчення війни
Рік назад я думав, що вже все пропустив, що нафіг я тут треба, що все закінчиться ще восени
Особисті амбіції
Особисто для своєї я очікував:
- Розширити коло однодумців.
- Навчитися військової справи.
- Стати сильнішим і мудрішим.
- Повернутись, в ідеалі живим і здоровим.
Що з цього справдилось, що ні, розповім далі.
Літо на морі
Терміни, для розуміння контексту:
- Бригада — це величезне самостійне формування. Кілька тисяч людей.
- Батальйон — це такий собі великий департамент. Зазвичай кілька сотень людей.
- Рота — може бути як окремий невеличкий департамент, може й бути як частина батальйону. Зазвичай в районі 100 людей.
- Взвод — це ±30 людей. Такий собі відділ.
- Відділення — це 3, 5, 10, до 15 людей. Аналог ІТ-команди.
Тож ще раз, айтішними термінами:
- відділення — команда;
- взвод — велика команда;
- рота — група взводів;
- батальйон — окремий великий департамент розміром з кілька рот;
- бригада — величезне самодостатнє формування.
Куди я попав і які завдання виконував
Я попав у одну з лінійних піхотних бригад, яка воювала ще з 2014 року. В момент мого приїзду на початку літа бригада воювала на півдні. Основні найбоєздатніші підрозділи тримали оборону на Херсонському напрямку. А інші охороняли берег моря в Миколаївській і Одеській областях.
Особисто я потрапив у щойно сформовану роту, яка на момент мого приїзду якраз тільки пройшла злагодження (принаймні, на папері) і для початку охороняла берег.
Оскільки кафедру я закінчив за спеціальністю «військова психологія», курси у
Рота була стрілецька, в складі стрілецького батальйону. Стрілецька — тобто, легка піхота. Без всяких там крутих БМП і так далі. Основна наша задача була охороняти визначений нам відрізок берега моря від можливого десанту. Але крім цього періодично один з взводів їздив на передок, щоб психологічно адаптовуватись і переймати досвід.
Якщо більше конкретики, то серед наших задач було:
- Спостерігати за морем і берегом. Щоб вчасно помітити противника і зустріти його максимально «гостинно».
- Продумати розташування постів і позицій. Тобто місць, звідки зручніше спостерігати і місць, звідки зручніше стріляти. В ідеалі, продумати запасні і обманні позиції. В ще ідеальнішому ідеалі, продумати не одну, а декілька ліній оборони.
- Облаштувати пости і позиції. Ти маєш бути захищений з боків і зверху, для цього треба або вритись в землю, або поверх землі мішків/ ящиків з піском наскладати. В ідеалі, всі позиції з’єднати траншеями і замаскувати.
- Продумати, хто що має робити. Хто в разі тривоги яку позицію займає, хто в резерві і т. д.
- Налаштувати зв’язок. Щоб всі діяли злагоджено, між позиціями на відстані потрібна комунікація.
- Продумати забезпечення під час бою. Хто, по якій команді, коли, чим, кому і по якому маршруту підносить боєприпаси.
- Продумати, як відбуватиметься евакуація поранених. Хто, яким маршрутом і куди буде везти.
- Постійно тримати зв’язок із сусідами. Щоб в разі чого ви могли вчасно сповістити про небезпеку або допомогти одне одному.
- Тренуватись і тренувати людей. Щоб кожен знав і вмів виконувати свою роль: і влучно стріляти, і переборювати страх, і накласти собі турнікет і так далі.
- Організовувати відрядження на передок. Хто й коли їде, проконтролювати вибуття і повернення.
- Матеріальне, технічне та інші види забезпечення. Та ж підготовка позицій потребує мішків/ ящиків, дощок, колод, масксіток, в ідеалі — бетонних плит. Це все треба десь отримати і доставити. Все це треба продумати і організувати.
Курси з військової справи на цьому закінчують. Але в моєму випадку перераховане вище було лише малееенькою частинкою набагато більшого айсберга.
Танці з бубнами, коли немає матеріальних засобів або коли засоби постійно ламаються
Наприклад, треба організувати зв’язок, але в тебе ні дротів, ні рацій нема, навіть сигнальних шашок нема. Або укріплення підготувати, а в тебе навіть радянських саперних лопат нема. Або їде машина, і раптом ламається в дорозі.
В тилу з цим було набагато легше, порівняно з передком. Але навіть в тилу доводилось танцювати з бубнами через недостатнє забезпечення. Тим паче, що в тилу із забезпеченням було набагато гірше, бо все найкраще віддавали на фронт.
Хто пробував встановлювати якусь сиру бібліотеку, в якій купа багів, на проєкт, той зрозуміє.
Танці з бубнами через низьку кваліфікацію людей і постійне навчання на ходу
Прикинувся якось Сатана аутсорсером, найняв 15 джунів і 90 трейні, і продав їх як готову сформовану команду сеньйорів. Продав їх компанії, що розробляє софт для АЕС.
Звучить як початок дуже чорного анекдоту. Але нам було не смішно. В тій роті було трохи понад 100 людей, з них кадрових військових було аж двоє: один — закінчений наркоман, інший — наркоман-початківець. Обох нам скинули, бо «ви в тилу берег охороняєте, вас не шкода. Ми на війні, нам нема часу з наркоманами гратися».
Резервістів, які недавно служили, було чоловік 10. Всі інші або взагалі не служили, або служили строкову службу ще 10+ років тому і на зовсім інших посадах. Більшість цих людей в мирному житті — різнороби, тобто низькокваліфікована робоча сила.
Навіть коли виникала невійськова, але потребуюча хоч якоїсь кваліфікації задача, наприклад, доставити вантаж на камазі з одної точки в іншу, виникала проблема, бо на 100 людей не було нормального водія категорії С.
Людей повно, але всіх треба вчити, а вчити майже нема кому, бо майже всі — свіжомобілізовані. Не було навіть маленького професійного досвідченого ядра.
Атмосфера вмирущої ненависті
Що спадає на думку, коли ти ставиш собі питання: хто всі ці люди навколо? Як мені до них ставитись і як з ними поводитись? Гуманістичний підхід вчить: «Це люди. Більшість із них хороші люди. З ними варто дружити».
А от людиноненависницький вчить: «Всі навколо злі чорти. Їх треба шугатись, зневажати й ненавидіти». Прошу прочитати попередній абзац ще раз, вдумливо. А тепер думаємо далі.
Якщо ти віриш, що всі чи хоча б критична маса навколо неправильні, то:
- Чи будеш ти до них прислухатись коли хтось із них з тобою незгоден?
- Чи легко тобі буде спитати у когось із них пораду?
- Чи будеш ти їм вірити і довіряти?
- Чи будеш ти про цих людей дбати? Чи будеш ти хотіти їм помогти?
- Чи будеш ти їм прощати помилки?
- Чи будеш ти готовий жертвувати собою заради оцих чортів?
А тепер розглянемо собі команду, де всі так думають:
- Ніхто ні до кого не хоче прислухатися. Кожен має свою версію і не хоче й чути думку інших.
- Всіх жаба давить одне в одного щось спитати, бо це ж як це так, щоб я, і в цих чортів чогось учився.
- Ніхто нікому не довіряє, не вірить, і вічно чекає одне від одного подлянку.
- Всі постійно сваряться, одне одного принижують та ображають.
- Ніхто нікого не прощає. За кожну помилку, навіть неумисну, обов’язково настає сувора кара.
- Ніхто не проявляє ініціативу, бо може ні за що отримати покарання.
- Ніхто не вчиться на своїх помилках, бо ніколи їх не визнає.
- В разі небезпеки кожен пробує сховатись за спиною в іншого.
- І, головне, усіх все дістало.
Звісно ж, бували й миттєвості людяності. Але в цілому атмосфера була дуже не дуже. Ключові люди в управлінні батальйону були чудовиськами. Вони на публіку робили вигляд, ніби думають про людей, а по факту — му#аки ще ті. Що робило ще гірше — серед солдат теж вистачало засранців. Що в сумі робило атмосферу, як в типовій совковій армії: недовіра, ненависть все оце.
На щастя, з усіх батальйонів, з якими я перетинався, аж настільки погано все було лише в цьому. Але епізод був.
Вплив і наслідки періоду літа на морі
- Удар по мотивації. Я йшов в армію захищати право на західний стиль життя. Аж тут, в самій армії, попав на росію. Було відчуття, що життя «трішечки» під*бало. Все частіше виникали питання, а що я взагалі тут роблю і нащо це все треба, якщо тут майже нічим не краще, ніж в росії.
- Нейродерміт, воно ж атопічний дерматит. Як пояснила мені дерматолог — це дерматит, викликаний надмірними переживаннями і стресами. Я навіть потім на передку, коли зіпсувалась погода, так тяжко не хворів, як оцим нейродермітом в тилу.
- Став недовірливішим і жорстокішим. Або, простими словами, почав зламуватись як особистість. Почав і сам робитись схожим на класичного савєтскава, тобто, людиноненависного замполіта.
Контрнаступ на Херсон
Я не знаю наскільки детально можна про ті події розказувати. Чи можна вже говорити про ту ціну, якою був взятий Херсон. Про рівень організації тих наступів. Думаю, краще хай це почекає перемоги. Тому розкажу загальніше.
Більшу частину часу ми прикривали механізовану піхоту. Тобто поки механізована піхота відновлювалась і готувалась до нового наступу, ми чергували в їхніх окопах. По суті, робили теж саме, що й з берегом моря, але тут замість берега моря була посадка.
Пару раз ми допомагали механізованій піхоті закріпитись на свіжо відвойованій території і одного разу частина моєї роти ходила в наступ разом з механізованою піхотою. Отут вже точно без деталей.
Власне, що змінилось порівняно з літом на морі. Управління того стрілецького батальйону так і лишилось в тилу. На передок відрядили тільки частину батальйону (включаючи мою роту). І це було прекрасно, бо на передку ми підпорядковувались може й не досконалим, але відчутно адекватнішим начальникам.
В механізованих батальйонах до нас старались ставитись по-людськи, комунікація відчутно покращилась. І це єдине, в чому стало краще.
В іншому ж: якщо в тилу в нас була електрика, вода, 4g інтернет, легкий доступ до магазинів, пошти, лікарень, то тут всі блага були набагато далі, зв’язок переважно лише по раціях. На голову постійно щось прилітало, тож постачання доводилось робити обережніше.
Та і впринципі будь-що — робити обережніше. Плюс, постійно рити нові бліндажі, бо міномети й танки постійно «розбирали» наявні. Це все ускладнило.
Крім того, якщо в тилу ми жили хоч і не в комфорті, але в придатних для постійного проживання умовах. То на передку — це переважно тісні холодні сирі окопи і підвали. Позаяк основна частина роти були старі хворі дядьки, то через пару тижнів окопного життя їх здоров’я почало відмовляти.
До того ж на передку смерть і поранення почали ставати буденністю. Але такою буденністю, до якої неможливо звикнути. Буденністю, яка постійно на тебе тисне і виснажує. Більшість людей були не готові до такого навантаження, все більше вибували на лікування, інші — впадали в апатію. Підрозділ потихеньку розсипався, аж поки його остаточно не розформували.
Мене мали перевести в інший стрілецький батальйон, але я сподобався управлінню одного з механізованих батальйонів і вони покликали мене до себе. Але про це буде трохи далі.
Наслідки контрнаступів: втомився. Просто втомився.
Механізована піхота
Період був дуже насичений, цікавий і тяжкий. Я пробув там менш як 2 місяці, але як раз на цей період припало остаточне звільнення Херсона і переїзд на Бахмутський напрямок.
Сам лиш період перебування на звільненій Херсонщині міг би потягнути на окрему книжку. А перші тижні на Донбасі — ще на дві. Але. Історії про це розказали тисячі людей, багато історій куди цікавіші за мої. Тому я тут пишу сухенько, з нахилом на робочі нюанси.
Власне на звільненому березі Херсонщини задачі були вкрай прості. Ми охороняли берег Дніпра, майже як влітку, просто тут іноді прилітала арта.
Після контрнаступу цей період був лайтовим, жаль, що тривав тільки
Потім переїхали на Бахмутський напрямок, де стояла вже звична задача — тримати оборону. З приємних змін — змінилась природа, на Донбасі більше горбів, ярів і посадок.
В іншому ж... На Донбасі перевага в артилерії і техніці в противника на той момент була ще більша, ніж на Херсонщині. Відстань між нашими позиціями і позиціями росіян була не 2 кілометри, а
Плюс, це була зима, холодне болото чергувалося з морозом і снігом. Плюс, тут росіяни постійно тиснули, штурм за штурмом. Всі оті фото з горами російських трупів, всіяної воронками землі, фото з болотом по коліна і застряглих чи знищених при обстрілі машин — от все саме так тут і було. Регулярні поранення і смерті нікуди не ділись.
Унікальною була і психологічна атмосфера. З одного боку, комбат і його заступники дуже старались, були дуже мотивовані, вони хотіли якнайкраще. Однак, особливістю цього батальйону була строгість і вимогливість, що при обороні на легших напрямках дуже добре працювало: нормальних людей тримало в тонусі, а алкашів і т.д. утримувало від негідних вчинків.
Але на Бахмутському напрямку при такому навантаженні вимогливість стала деспотизмом. Дуже смерділо жуковщиною і вагнеризмом. І от я навіть не знаю, як передати цей стан, коли наче як всі хочуть якнайкраще, але при цьому із-за інерції застарілих звичок роблять тільки гірше.
Власне на Донбасі я все частіше почав ставати на сторону солдат, це дуже не подобалося управлінню батальйону. Остання крапля була, коли я, можна сказати, підняв бунт. Комбат розцінив це як зраду і добився того, щоб мене перевели якомога далі з його батальйону.
Так я і попав в резерв.
Стан психіки на момент переводу: за*бався. Не втомився, а прям глибоко ментально за*бався, на межі депресії.
Служба поза піхотою
Чим період свіжіший, тим менше про нього можна розказувати. Тому тим загальніше буде далі. Мій нинішній підрозділ перебуває в резерві. В нас нема власного постійного району оборони, ми просто підсилюємо інші підрозділи: там і тоді, коли вимагає обстановка.
З організаційних відмінностей: в піхоті про передишку тільки мріють, там постійно все несеться. Тут же бувають і завали, але й бувають затишшя.
Конкретно в цьому підрозділі, на моє щастя, є достатньо професіоналів. Тому й із забезпеченням ситуація краща.
Плюс, ми придані до прям людяного батальйону, де ключові посадовці люблять людей і це нарешті той випадок, коли мені комфортно з ними працювати. Нема мірянь пісюнами, сварок на пустому місці, є атмосфера довіри і взаємопідтримки.
Я перших два місяці ніяк не міг звикнути, що якщо комбат приїжджає — то не щоб роз**бати, а щоб узнати як справи і допомогти якщо десь щось не виходить.
І що коли ти звертаєшся до когось з начальства — вони пропускають етап «розказати який ти дибіл цього не знати» і зразу ж переходять до етапу «допомогти». Я навіть переглянув свою думку про армію і зрозумів, що все ж, є надія на краще.
Та й солдати переважно толкові і, що дуже важливо — не замучені.
З наслідків переводу: я нарешті відпочив. Перші два тижні я взагалі просто спав всю ніч і майже весь день. От серйозно, спав, спав, спав, спав, спав.
Потім почав оживати. І так, потихеньку, почав осмислювати пройдений досвід, підучився. Майже відновився (повністю я відновлюсь лиш у цивільному житті), підвищив свій професіоналізм. Повернувся до більш-менш нормального стану психіки і так якось і служу, навіть знайшов час і натхнення написати цю статтю.
Та й така історія станом на зараз.
Що там по очікуваннях
В сенсі, чи справдились мої очікування.
Очікування від системи
Дух свободи — ні, категоричне ні. Деталі про систему будуть в наступній частині. Але от саме система — це суцільне тотальне розчарування. Тут все настільки зарегульовано, що я навіть уявити не міг, що так може бути.
Порядок і зрозумілість — ні, теж ні. При такому рівні зарегульованості його й не може бути. Але про це більше, знову ж таки, в наступній частині.
Очікування від людей
Щодо цікавих людей. Прям той мій оптимістичний варіант — ні. Більшість людей примітивні, нудні. Але і видатні теж є, і тієї кількості, що є, вистачає.
Щодо дружності. Тут все по-різному. В моєму найпершому підрозділі з корпоративною культурою було дуже тяжко. А в нинішньому навіть краще, чим в більшості ІТ-компаній. І що цікаво, обидва дуууже різні батальйони — в межах одної військової частини.
Братерства, як в кіно, я так і не зустрів. Але що зустрів — приклади людяності та героїзму. Тож щодо дружності 8/10.
Досвідченість. Майже абсолютне ні. Далеко не всі наші кадрові військові перед повномасштабною війною були профі. І навіть ті, хто були — за цей час багато з них стали непридатні за станом здоров’я, багато загинули. Як наслідок, є величезний дефіцит професіоналів.
Культура knowledge sharing. Прямо пропорційна дружності. Де люди дружні — там одне з одним діляться досвідом, вчать. Де колектив зміїний — там пздц.
Щодо сміливості. Далеко не в такій мірі, як то малює масова пропаганда, але на 8/10. Якби мені 2 роки назад сказали, що люди навколо будуть таке витворяти — я б не повірив.
Особисті амбіції
- Щодо кола однодумців — розширив. Але не внаслідок того, що прийшов в армію, а там всі такі одразу мої однодумці. Ні, скоріше, так: прийшов в армію, почав працювати з людьми, роблячи їх однодумцями.
- Навчитися військової справи. Можна сказати — так, зараз я уже не трейні, зараз я уже джуніор, потихеньку рухаюсь до рівня мідл. Хоча профі я ніколи не стану, бо щоб стати профі — треба родитись для цього, а потім ще роками *башити.
- Стати сильнішим і мудрішим — напевно, так.
- Повернутись живим і здоровим. Здоровим не вийшло вже: хоч і поранень не отримував, але здоров’я послабилось. За «живий» — гарантій успіху по цьому пункту нема, але й невдача поки не настала.
Треш-очікування
Я в розділі очікувань на початку цього не вказав, бо це було частиною песимістичного сценарію. А я ж писав оптимістичний.
Щодо стану системи — він і справді пробив дно. Я думав після совкового університету я бачив все і мене вже нічим не здивуєш, але виявилось, буває набагато гірше. Армійський дов***бізм перевершив всі мої найгірші страхи.
Але що стосується людей, я себе готував до набагато гіршого. Справдилось, і то частково, лише те, що стосується наркоманії і алкоголізму. Ну, і небезпечної їзди.
Що ж стосується насилля, сексуального насильства, мародерства, «кувалди», «штрафбатів», то нічого подібного не справдилось. Серед мільйона людей, напевно, щось десь і трапляється. В ЗМІ іноді випливають сумні епізоди. Але я не стикався.
Щодо мародерства. В покинутих будинках зазвичай все найцінніше крадуть мародери — односельці. Військовим же вистачає чим зайнятись і без того. Єдине: майже всі військові іноді використовують покинуті будинки, офіси чи інші приміщення. Але не для збагачення чи корисливої вигоди, а з реальною службовою потребою: щоб зробити склад, ремонтну базу і так далі.
Щодо корупції. Чутки чув, особливо про те, що робилось в мирний час. Але зараз стикався лише з непрямим вимаганням. Коли людина відмовлялась робити свою роботу і треба було шукати «підхід». Але й то вимірювалось пляшкою горілки. Причому ще на початках. Зараз уже й того нема.
Як би там не було раніше, під час війни акцент все ж іде на ефективність. Більшість людей розуміють, заради чого це все, розуміють важливість працювати на перемогу, а не на власне збагачення, і система постійно самоочищається.
Щодо «кувалди». Якщо це френдлі фаєр, тобто неумисна стрільба по своїх, то знаю епізоди. Але щодо саме умисних убивств своїх своїми, то сам взагалі не стикався. А історії хоч і чув, але буквально кілька. І то, більше схожих на чутки.
Щодо зґвалтувань. Більшість часу якось і не до сексу. Але в кого прям дуже бурхливе лібідо чи мало роботи — є розвинений ринок проституції. Я чув багато страшилок про насильство в збройних силах, про здичавілість вояк і т. д. Але, на щастя, виявилось просто страшилками.
Ще були страшилки про дідовщину і загранотряди. Реальність показала, що це як і «Україна — колонія Америки», «Світом правлять Рокфелер й Обама», «москву атакували бойові комарі». Ну, типу, далекі від армії люди і досі в це вірять. Але в мене це викликає посмішку.
Та й таке.
Півфінал
Тут я зробив акцент на контекст: розказав де був і що робив.
Найцікавіше ж:
— про неочевидні, але фундаментальні відмінності армії vs ІТ;
— про природу й причини тутешнього дов***бізму;
— і про особливості HR-ингу по-армійськи.
Все це буде в наступній частині.
Тож не перемикайтесь :)
Yaroslav Kuchkovsky
Elina Sitailo
Сергій Кашук
Oleksii Zazulin
Serhii Illarionov
Romko Bomko
Maksym Tuhai
Vadym Kozlovskyi
Denys Poltorak
Mykola Kharechko
Yehor Taraban
Dmytro Kolesnykov
Владимир Кожаев
Vlad Spesyvets
anonymous
Andrey Minakov
svikso
Dmytro Kolesnykov
Viktor Cherniy
Vic
Сергій Кашук
Yaroslav Kuchkovsky
Vadym Bondarenko
Darina Zelenska
Volodymyr Khvorostiankin
Maksym Serba
Андрій Грушецький
wife of an acrobat
K Vadym
Maksym Shvets
Vasyl Kuzmyk
Nicklaus Brain
Igor
Oleksandr Kirsanov
Владислав
Andrii Skrypnyk
Yurii M
Oleksandr Markov
Oleksandr Merkulov
Гастрафет Аристархович
Ян Матош
Dima Shevchuk
Yamato Mori
Maksym Serba
Oleksandr Anatskyi
Andrii Malchyk
Maxim Deyneka
Alex Fogol
Sergey Zhornak
Max Ischenko
Артур Мудрик
Anastasiia Nevidomska
anonymous
Олексій Хількевич
Владимир Кожаев
Greenery
ScorpZ Lapshov
Vlad
Gremlin
Yegor Chumakov
Ювженко Денис
Jeka Alibasov
Олександр Бевзюк
Beaver Green
Oleg Butuzov
social data engineer
fizz buzz
Full Stackly
Dmytry Ginzburg
Donald Trump
Kateryna Prohnimak
Sergey Lysak
Herman
IRD
Bogdan Lachenkov
Slava Gorpynych
Maksym Bezuhlyi
Volodimir Nazarenko
Yaroslav Kuchuk
Ivan Onyshchenko
Viacheslav Pavlov
Georgia Satellites
Oleg Butuzov
Олександр Бондаренко
Алексей Папко
Alexander Dyachenko
Vic
Konstantin Boiarchuk
Рахіт Срінавасович Кумар
Павел Борисов
Max Planck
Max Planck
Victor Musienkо
Yuriy Nesteryuk
Олександр Б
Ivan
Ілля Лавренюк
Ювженко Денис
Найкращі коментарі пропустити