Чому Україні потрібен факультет продакт-менеджерів

Привіт, я Сергій Корольов, керівний директор продуктової студії Railsware. І сьогодні хочу порушити питання, яке може стати відповіддю на помірний песимізм стосовно української ІТ-індустрії. Світ уже знає Україну як «житницю Європи». Багато хто пророкує нам і статус «Кремнієвої долини» Європи. Утім, щоб дорости до цього звання бракує принаймні одного важливого елементу.

Почнемо з сухих цифр від Нацбанку: обсяг українського ІТ-експорту в квітні 2023-го майже на 7% нижче за минулорічний, перший воєнний квітень. А за перший квартал сукупний виторг ІТ-експортерів на 14% нижче, ніж за аналогічний період 2022-го. Так, база порівняння висока, адже торік вітчизняна ІТ-індустрія завершила з рекордними у більш ніж $7 млрд, а українські айтівці забезпечують трохи менше половини загального експорту послуг.

Що ховається за бюрократичними формулюваннями? Якщо подивитися на рейтинг ІТ-компаній за виторгом, в лідерах бачимо переважно сервісний бізнес. Спрощено кажучи, основна стаття нашого ІТ-експорту — людино-години вітчизняних розробників. І з війною попит на них скоротився (чимало закордонних бізнесів вирішили не ризикувати).

До того ж значна кількість фахівців ще до чи після 24 лютого виїхала за кордон. Через тривалість війни багато хто з них вже почав змінювати податкове резидентство, тож дивуватися статистиці не варто.

Утім, панікувати чи впадати в песимізм теж не варто. Скажу більше. У нас є всі приводи для оптимізму щодо майбутнього українського ІТ.

• Значна кількість інженерних талантів. Так, частина з них залишила країну, але їхня кількість і далі зростатиме, зокрема, завдяки світчерам. Важливо не втрачати якість при цьому.
• Досвід. Українські фахівці довели, що вміють швидко опановувати різні технології та індустрії. А також накопичили значну експертизу — не лише розробницьку, але й маркетингову, дизайнерську тощо.
• Гнучкість та мотивація. Вітчизняна індустрія показала, наскільки швидко може адаптуватися навіть до найкритичніших умов. Українці заряджені на перемогу — не лише на полі бою, але й в повоєнному економічному стрибку.

Підвалини для цього потрібно закладати вже зараз, як і вектор подальшого розвитку. Так, статус другого найпотужнішого ІТ-сектору в Центрально-Східній Європі — це приємно. Але ми можемо і маємо бути амбітнішими. І самих амбіцій — недостатньо.

Відхід від сировинної моделі

Вислів «сировинний придаток» звучить образливим формулюванням. Він нам знайомий з підручників історії («Україна була сировинним придатком російської імперії») чи з новинних заголовків («росія перетворилася на сировинний придаток Китаю»). Утім, відкладімо в бік емоційну складову і подивимося суто на факти. Сам термін просто описує економіку, яка базується на постачанні ресурсу більш технологічно розвиненим країнам.

І тут варто не потрапляти в ментальну пастку. Московія зробила внутрішній ребрендинг цього поняття, охрестивши себе «енергетичною наддержавою». Це не змінило її сутності країни-бензоколонки. І нам не варто обманювати себе «брендами» на кшталт «світової житниці» чи «цифрового тигра Європи». За обома стоїть сувора правда: ми і далі узалежнюємо свій економічний успіх від експорту ресурсів.

Ще 10 років тому схожі дебати фокусувалися на металургії: мовляв, ми експортуємо руду, а не метал чи промислову продукцію. Нині ж, наприклад, ми продаємо зерно, а не харчову продукцію. Неочевидно, але це стосується і ІТ: ми продаємо, грубо кажучи, мізки інженерів, а не програмні рішення.

В Україні (як, до речі, і в сусідній Польщі) в ІТ домінує сервісний бізнес. Кожен пʼятий долар нашого ІТ-експорту зароблений пʼятьма найбільшими компаніями, які надають послуги розробки ПЗ.

Водночас у в рази меншій Естонії, 10 найбільших ІТ-компаній — продуктові. Чому ж у нас не так? Тут ми повертаємося до ключового елементу, якого нашій ІТ-індустрії бракує: прошарку потужних фахівців з продукту — продакт-менеджерів.

Потрібні не лише інженери

Українські розробники не потребують додаткового представлення. Наших девелоперів знають і цінують в усьому світі — і бурхливе зростання вітчизняної ІТ-індустрії лише підтверджує це. Але визнаймо правду: країна заробляє мільярди, просто продаючи години їхньої роботи. Не результати, не ідеї, не цифрові рішення.

Нещодавно в LinkedIn віральною стала доволі стара метафора. Якщо ви маєте кілограм руди, можете продати його за долар. Можете виплавити метал — і продати за $10. Можете виплавити з нього голки — і отримати $100. Або, умовно, деталі для мікроскопів — і вже за $10 000. Звісно, це спрощення, але воно чудово показує ідею доданої вартості. І українське ІТ наразі повільно крокує від продажу руди до металу.

Рекордні сім мільярдів ІТ-експорту — далеко не межа. Значна частина цього прибутку походить, по суті, з погодинного гонорару за «оренду» наших розробників. Дохід від продуктів натомість не привʼязаний до часу чи зайнятості фахівців. До прикладу наведу цифри з нашого продукту Mailtrap.io (не піару заради, а просто щоб оперувати відомими мені даними): команда з 36 людей, з яких третина розробників, створює рішення, яке вже приносить під три мільйони доларів щорічно. А таких продуктів у нас уже три, і кожен має потенціал приносити десятки мільйонів.

Уявіть, що таких продуктів в Україні створюються сотні. Так, я інженер і звик мислити практично. Розумію, що десятки і сотні успішних диджитал-рішень не виникнуть нізвідки. І для цього потрібні не лише фахові розробники. Необхідні професіонали, які знаються і на технологіях, і на ринках, і на дизайні, і на маркетингу. Тобто, продакти.

Почнімо еру становлення продактів

Ця професія на українському ринку лише переживає своє становлення. Власне, якщо інженери, дизайнери чи маркетологи можуть отримати фахову освіту, продакт-менеджери такого привілею ще не мають. Як наслідок, маємо викривлену експертизу: продуктовий фахівець, що виріс із дизайнера, погано розуміється на технологіях чи ринках. Розробникові бракує дизайнерських підходів і уявлення про користувачів тощо.

Саме тому нам потрібна системна освіта для продактів. І це точно не формат кількамісячних курсів: за цей час просто неможливо дати ґрунтовні знання і щодо технологій, і щодо дослідження ринків, і щодо засад UI/UX, і щодо аналізу даних. Додайте сюди фундаментальні бізнес-курси та невідʼємні юридичні нюанси — і отримаєте повноцінний бакалаврат.

І такі люди справді потрібні українській економіці. Приплюсуємо мінімум чотири роки від сьогодні — у 2027 запит на них стане ще гострішим. Ми вміємо працювати з технологіями, і у нас уже є досвід розвитку ІТ-компаній. А продакти — ті, хто стають містком між бізнесом і технологіями. Вони розуміють бізнесові цілі, вміють аналізувати ринок, розробляти стратегії продукту, керувати його розробкою та впровадженням на ринок.

Такі фахівці — ключові особи, які забезпечують успіх продукту в умовах сучасного ринку. І достатня їхня кількість (не десятки, але сотні і тисячі) — запорука не лише економічного відродження України, але й її гідного місця у світовій економіці. Не постачальника «дешевих робочих рук» чи «дешевих мізків» — а розробника успішних цифрових продуктів.

Вигадувати велосипед тут не потрібно. У нас уже є університети з супутньою інфраструктурою, вже є бізнеси і фахівці, спроможні поділитися знаннями, вже є люди, готові опановувати нове і будувати успішну диджитальну економіку.

Лишилося всього-на-всього звести усі ці фактори в одне рівняння: як-от факультет чи фах продакт-менеджменту в українських вишах.

І тоді Україна вкотре доведе, що здатна виходити з порочних кіл — у цьому випадку, свого статусу ресурсної економіки — і справді стати «Кремнієвою долиною Європи». Не постачальником світлих голів інженерів, але розробником крутих і успішних продуктів.