Уроки війни, або Як Європа вчиться в України

Усім привіт, це Анатолій Шара, ви вже можете мене знати за текстами на DOU, я військовослужбовець, айтівець, а колись ще й був журналістом. Не буду приховувати, що написання цього тексту давалося мені важко. Я мільйон разів набирав якійсь речення, а потім їх видаляв, адже відчував, що пишу якусь нісенітницю.

Я вже давно зрозумів, що чим довше ти у війні, тим далі від повсякденності. Прірва між твоєю «бульбашкою» та людьми, які крутять «salto mortale» біля метро Хрещатик під російську репчіну стає нездоланною.

Зізнаюся, я зараз не пишу з точки зору «духовного лідера» нації, який має право на моралізаторство та повчання. Ще в далекому 2014 році я перестав спілкуватися з більшістю тодішніх друзів та знайомих, бо поки я вкалував для фронту і жив війною, намагаючись пояснити людям, що розпочалася війна за наше існування, вони продовжували жити так наче нічого не відбулося.

На мене часто дивилися як на придурка і зрідка підколювали моїм волонтерством типу «ну, шо там, Толян, коли Москву візьмеш?». Мені не було про що говорити під час зустрічей. Мене бісили розмови тривалістю в 2-3 години про те, як правильно «маринувати м’ясо для шашличка» чи що там відбувається з колінвалами в нового Volkswagen. Такі зустрічі закінчувалися неприємними скандалами.

Мені знадобилося багато років, щоб прийняти той факт, що не всі мислять, як я, не всі готові жертвувати комфортом, часом і своїми грошима заради суспільної ідеї. І тоді до мене дійшло, що я не Махатма Ґанді і не можу змінити цих людей. Проте від цього вони не стали хорошими чи поганими. Вони просто інші. І я інший.

Повертаючись в сьогодення, чесно кажучи, переважну більшість моїх друзів та знайомих (вони всі в ЗСУ) бісять бородаті накачані «мужички» із «загадковими рунічними татуюваннями», які при появі людини в однострої розбігаються хто куди з численних столичних кабаків. Бо думають, що це роздають повістки.

Скажу чесно, мене бісять жарти про мелітопольську черешню та «шашлички» в Ялті, адже чудово розумію, ще скільки абонентів назавжди зникне з моєї телефонної книжки, щоб це стало реальністю. Мені огидно, як ці чувачки з італійською пристрастю обговорюють принцип дії ЗРК «Patriot» чи перевагами F-16 над російським СУ-30, вони не підуть витрачати своє життя на це, адже «нє рождєни для вайни».

Натомість вони жаліються, що їх задовбала низька якість кави в Ужгороді чи Чернівцях, куди вони тікають, коли читають якось умовного телеграм-блогера про ядерний удар по Києву. Але я також чудово усвідомлюю, що ці amigos та їх chickas нікуди не подінуться 🙂

Але є і гарні новини 🙂 з плином час я перестав бути надто категоричним у своїх судженнях, відволікатися на ті речі, які не можеш змінити, а навчився концентруватися на дійсно важливих речах.

А, ледь не забув, єдине з чим я дійсно ніяк не можу змиритися, що в нас в медіа критично мало говорять про героїв цієї війни, не про тих, хто «героїчно тримає культурний, економічний... фронти» (далі можете продовжити), а про тих мужніх чоловіків та жінок, які щоденно ризикують своїм найдорожчим — життям заради цієї країни. Таких розповідей має бути багато, їх має бути нереально багато, ці розповіді мають лунати з кожної праски, тільки тоді до більшості дійде розуміння ціни, яку хтось заплатив за те, хтось інший може жити як йому / їй заманеться.

І це стосується всіх медіа, навіть, яке ви читаєте зараз. Адже тисячі айтівців (чоловіків та жінок) саме в цю хвилину роблять неймовірні подвиги, про які ми нічого не знаємо. А це неправильно.

Проте, повернімося до справ буденних. В нинішньому своєму дописі я хочу поговорити про дійсно важливі речі. Мені пощастило про них дізнатися і залюбки з вами ділюся ними.

Мої маршрути з початку повномасштабного вторгнення: Київ — Ірпінь — Буча — Гостомель — Бородянка — Ржищів — Іванків — Чернігів — Харків — Ізюм — Куп’янськ — Слов’янськ — Бахмут — Львів — Київ. Декілька місяців тому Україну відвідала представницька делегація однієї з країн НАТО, яка уважно вивчала місцевий досвід, як підготуватися до війни. Я супроводжував візит делегації, яка за 4 тижні відвідала багато ключових міст України.

Ми поспілкувалися з представниками міських адміністрацій, підрозділами ДСНС, які рятували людей під Києвом, на Чернігівщині, Харківщині, Донбасі, працювали в умовах окупації, також побували в двох спеціалізованих університетах ДСНС.

Важливість комунікації влади з населенням

Одним з ключових уроків війни в Україні є своєчасна комунікація державної влади зі своїм населенням про можливу евакуацію. Це те, що українська влада не змогла в силу різних причин ефективно прокомунікувати зі своїми громадянами до 24 лютого 2022 року.

«Станом на 24 лютого 2022 року в мене була детальна інструкція, як діяти чиновникам мого рівня у випадку повномасштабної війни. Я мала вийти в умовне місце в Києві наступного дня 25 лютого, де мене мали евакуювати в безпечне місце, але цього не сталося.

Відверто кажучи, була величезна паніка серед чиновників всіх рівнів. І, мабуть, тільки те, що Президент Зеленський прийняв вольове рішення залишитися в Києві та битися з росіянами і вберегло від колапсу систему державного управління. Чесно кажучи, багато чиновників хотіли просто втекти з країни та кинути все напризволяще. Але коли дізналися, що Президент залишився, то довелося залишатися і їм і приймати нові правила гри» —

емоційно говорить одна з топчиновників з апарату управління Кабінету Міністрів.

Те, що мешканці найбільших українських міст не були вчасно проінформовані про очевидний наступ росіян і спричинило величезну хвилю паніки. Люди хаотично намагалися покинути Харків, Київ, Дніпро, Херсон та інші міста на власних авто.

«Автомобілі цивільних киян заблокували основні міські автомагістралі з Києва в напрямку західних областей України. Це спричинило багато проблем: важка техніка військових не могла своєчасно потрапити на потрібні позиції, підрозділи ДСНС не могли виїхати на пожежі, розбори завалів. Власне це й було проблемою, чому військові не змогли швидко перекинути свою важку техніку з Білої Церкви та Житомира» — говорить один з чиновників адміністрації міста Києва.

Ще одним прикладом відсутності комунікації державної влади з населенням є Харків. Підрозділи Збройних сил України змогли потрапити на заздалегідь підготовлені позиції для оборони міста пізніше, ніж планувалося, саме через те, що основна вулиця на виїзд з міста, була заповнена автомобілями місцевих, які в паніці тікали.

Евакуаційні плани мають відпрацьовуватися повноцінно з включенням всіх верств населення. Державні органи мають комунікувати зі своїми громадянами. Людей потрібно інформувати та вчити, як діяти в кризових ситуаціях. Саме відсутність поінформованості й призвела до паніки в перші дні війни.

За словами одного з топчиновників Києва «в будь-якому випадку всеосяжної паніки не уникнути, але от правильно скеровувати групи людей на евакуацію — можливо». Це потрібно робити з повноцінним залученням міської та центральної влади на всіх рівнях, починаючи від квартального (вуличного) старости і до мера та профільного міністра. Всі мають знати, що робити. Мається на увазі забезпечення транспортом, їжею, водою і, найголовніше, мають бути відпрацьовані маршрути евакуації.

Велику роль для евакуації слід покладати на залізницю, бо, наприклад, в Харкові «буквально в перші дні орки спеціально знищили автобусний парк міста, відповідно нам було нічим вивозити людей. Але залізниця спрацювала на відмінно. Ми відразу налагодили з ними співпрацю. І якщо в перші дні війни була паніка, то надалі ми встановили контроль над ситуацією, і вже в організованому порядку відправляли залізницею жінок, дітей, хворих, літніх людей» — говорить один з харківських топчиновників.

При цьому інфраструктура залізниці має враховувати, що їй доведеться мати справу з величезною кількістю людей. І, звичайно, «центральні залізничні вокзали також повинні мати укриття, бо як показала практика, „орки“ обстрілювали їх ракетами та дронами-камікадзе, як це було в Києві» — говорить один з київських чиновників.

Ще однією важливою компонентою виживання міста є сучасні системи оповіщення про небезпеку. Зараз в Україні використовуються аналогові системи — простіше кажучи, звукові сирени. Як показує досвід війни, простої наявності сирен не зовсім достатньо для забезпечення безпеки місцевих жителів.

Сучасна система оповіщення має не просто інформувати жителя про наявну небезпеку його життю, а й дати йому чітку та зрозумілу інформацію, куди йому слід ховатися, скільки є часу для реагування, який це тип небезпеки. В Україні розробили систему web-застосунків, що непогано справляються з цим завданням.

Бомбосховища мають бути бомбосховищами

Наступним важливим елементом безпеки є наявність розгалуженої системи бомбосховищ. В усіх без винятків українських містах були проблеми з розміщенням людей в спеціально облаштованих бомбосховищах.

Як чітко показала війна, для повноцінного захисту населення потрібні саме бомбосховища з вентиляцією повітря, запасними виходами, запасами води/ їжі, генераторами, а не просто підвали в будинках, які до цього були борделями чи спортзалами. Це ж зовсім не таємниця, що всі без винятку українські міста зіткнулися з серйозною проблемою, адже споруджені в радянські часи бомбосховища перетворилися в ресторани, дискотеки, спортивні зали. І відповідно вже більше не можуть виконувати свої безпосередні функції.

Тож зараз міським адміністраціям доводиться вирішувати питання наявності потрібної кількості бомбосховищ. А це дуже непросто, бо вони, у своїй більшості, перебувають в приватній власності. І ефективного правового механізму, як їх повернути назад в комунальну власність немає, а зважаючи на високий рівень корупції, то взагалі стає сумно.

В містах, в яких є метрополітен, питання з бомбосховищами вирішити дещо простіше. Так

один з чиновників ГУ ДСНС в Харківській області повідомив, що місцевий метрополітен став прихистком на понад 100 днів більше ніж 100 000 місцевим мешканцям.

Але найбільшою проблемою там була якраз не паніка. «Останні роки ми, як і інші метрополітени в Україні, так би, мовити оптимізовували кількість свого персоналу через впровадження автоматизованих систем.» Як показала ця війна, це було хибне рішення. Адже кожен скорочений працівник метрополітену окрім безпосереднього виконання своїх обов’язків виконував ще важливі функції по цивільному захисту населення: забезпечення евакуації людей в метрополітен, безпечне розташування людей на станціях тощо.

І от в критичний момент з 24 лютого по 6 березня 2023 року, коли в харківському метро від російських обстрілів переховувалися одномоментно декілька сотень тисяч людей, дуже сильно відчувався дефіцит кваліфікованого персоналу, здатного ефективно управляти такою масою людей. При чому ця проблема була не тільки в харківського метрополітену, а й в київського. І тоді довелося в термінованому порядку повертати на роботу звільнених працівників. Але в умовах воєнного часу це було складно.

«Тому висновок — не економте на своїх працівниках. Зараз можна автоматизувати, мабуть, все, що завгодно, але навчених та тренованих професіоналів це ніяк не замінить.» — Говорить харківський чиновник.

І ще один важливий урок, який виник після нападу Росії, — створення належних запасів електрообладнання. «Орки цілеспрямовано знищували українські трансформаторні станції, щоб занурити наше життя в темряву» — говорить топчиновник з київської мерії. Складність для українських міст полягала в тому, що все енергетичне обладнання вироблялося в Росії, і відповідно після виведення його з ладу це обладнання було нічим замінити.

Робота підрозділів ДСНС

Звичайно, неможливо уявити нормальне функціонування держави без злагодженої роботи рятувальної служби. Війна оголила всі проблеми, які мала українська ДСНС. Одна з них — неповноцінне технічне оснащення.

«3 березня 2022 року орки спеціально обстріляли нафтобазу в Чернігові, спалахнула величезна пожежа. Найбільший виклик був максимально швидко локалізувати пожежу в межах нафтобази і не дати нафтопродуктам отруїти ґрунтові води, бо це тоді була б катастрофа для міста. Проте в цей же день орки обстріляли ще й житлові будинки, школи, то в нас тоді була певна нестача потрібної спеціальної техніки» — говорить один з заступників голови Чернігівського ГУ ДСНС.

За його словами, всі підрозділи ДСНС також мають оснащуватися спеціальними інструментами, які працюють на акумуляторах, бо електрики може не бути.

Та ж сама проблема виникла і в рятувальників Київської області. Містечко Бородянка зазнало нищівного авіаудару по житловій інфраструктурі. «Коли ми прибули на місце завалу. А це, щоб було зрозуміло, — багатоквартирні житлові будинки, на які орки скидали потужні авіабомби, в нас не було необхідної кількості потужних кранів, бульдозерів, щоб оперативно розібрати завали... А це все час, якого в тебе ніколи немає. Бо там люди в завалах. » - розповідає один з керівників ГУ ДСНС в Київській області.

До речі, всі керівники підрозділів ДСНС наголошують, що персонал має бути навченим для роботи з трупами. Вони мають проходити спеціалізоване психологічне навчання, щоб вміти керувати своїми емоціями під час роботи на завалах. Були непоодинокі випадки, коли рятувальникам була необхідна термінова психологічна допомога.

Ще один з аспектів, про який часто згадували рятувальники, — залучення спеціально навчених собак для пошуку людей в завалах. Це допомагало швидко знайти живих людей та витягнути їх з-під завалів.

Українські рятувальники також наголошують, що потрібно ввести ще одне правило: бригада має виїжджати на місце роботи вже по закінченню небезпеки. Так, наприклад, в Ржищеві (Київська область) під час повторної атаки дронами загинув працівник швидкої допомоги, а травми отримали декілька рятувальників.

Окремої статті заслуговують сапери ДСНС, які займаються гуманітарним розмінуванням території. Адже на них якраз припадає основна робота з розчищення замінованих земель від вибухонебезпечних предметів. Саме кількість підготовлених фахівців-саперів впливає на швидкість відновлення нормального економічного життя на замінованих територіях.

Хочеться також сказати, що всі свої напрацювання у сфері цивільного захисту українці відразу застосовують для навчання в профільних закладах вищої освіти. Офіцери ДСНС, які випускаються зі спеціалізованих університетів, вже володіють осучасненими знаннями, які вже пройшли апробацію у воєнних умовах.

Це дозволяє українській системі ДСНС швидко передавати отриманий досвід відразу в практику повсякденного життя. Освіта свого персоналу — надважлива компонента в забезпеченні стабільного функціонування держави.

В цілому, на завершення можу сказати, що попри складність викликів, які поставила російська агресія, українські рятувальні служби справляються непогано. Але війна також чітко вказала на уроки, які мають вивчити й інші держави. Запрошую до обговорення в коментарі, мені надзвичайно цікаво обговорити ті чи інші аспекти цієї статті.

P.S.

Я маю сміливість попросити кожного з вас задонатити прийнятну суму грошей на дрони для Інноваційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО, який допомагає знищувати русню на Херсонському напрямку. В цьому підрозділі воює мій близький товариш, який пішов на війну як і я, з самого початку.

Ці аеророзвідники ефективно коригують вогонь української артилерії та допомагають підрозділам ССО здійснювати дуже ефективні рейди. Але дрони, на жаль, закінчуються, і їх потрібно постійно закуповувати. Буду уклінно вдячний за будь-який донат. Серед донатерів я розіграю подарунки від новаційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО та ССО.

На дрони для ТРО:

Збираємо на дрони для аеророзвідки Сил ТРО
🎯Ціль: 1 000 000.00 ₴
🔗Посилання на банку
💳Номер картки банки
5375 4112 0806 9828