Харківщина. Звільнення Циркунів, або Як мене врятувала українська мова

Привіт! На звʼязку військовослужбовець-айтівець Анатолій Шара, і сьогодні я хочу поділитися історією поїздки в Циркуни, що на Харківщині, у травні 2022 року.

«На цій війні можливо все — але найбільше боюся, що мене задвохсотять свої». Позивний Vegas

На початку травня 2022 року мене відправили у відрядження на Харківщину. Коротко нагадаю, що «п*дари» (прошу вибачити, але це не матюччя, так у ЗСУ називають російських військових, це свого роду збірне поняття) стояли під Харковом, були окуповані Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, Вовчанськ. І російські пропагандони істерично репетували, що на Харківщину вони прийшли назавжди. Ех, мені б їхню впевненість...

Отже, 4 травня наша команда, у якій були Костян (водій), зовсім недосвічений колега та я, вирушила до Харкова в робоче відрядження на три дні. До речі, мій колега більше був схожий на соліста якоїсь скандинавської блек-метал групи, ніж на когось (навіть приблизно) схожого на військового 😀.

Тодішній Харків справляв гнітюче враження: людей майже не було на вулицях, постійно чулась артилерійську канонаду. Єдине, що вразило, — це те, що на блокпостах місцеві поліцейські вільно говорили українською мовою і м’яко закликали харків’ян переходити на державну. Поліцейські дуже довго перевіряли наші військові документи, бо, мовляв, зараз росіяни дуже гарно маскуються і намагаються проникнути в місто непоміченими.

Якось так загадково сталося, що наша команда швидко зробила всі свої справи. В принципі, все, що було потрібно, ми зробили за один день, і в нас залишалося ще два. За вечерею мій колега сказав, що в нього є товариш, який воює в спецпідрозділі ГУР МО «Кракен» під позивним «Карачун». Можна було б з ним зустрітися, аби він показав, де навколо Харкова були найбільші бої.

Оскільки в мого колеги були якісь проблеми з телефоном, то переговори з «Карачуном» про візит до «Кракена» вів я. «Карачун» швидко зрозумів, від кого я і що я хочу, та запропонував зустрітися біля розбомбленої будівлі Харківської ОДА 5 травня о 8 ранку.

Школа № 134

Сказано — зроблено. Наступного ранку біля будівлі Харківської ОДА нас чекав високий статний чоловік з сивою, акуратно підстриженою бородою, з АКС-74У на плечі. Це і був «Карачун». Він дуже тепло привітався з моїм колегою, і після легкого small talk вирішив показати, де ж у Харкові були найбільші бої з росіянами.

Спочатку ми відвідали школу № 134 на вулиці Шевченка. «Карачун» згадує, що окупанти прорвали оборону Харкова на Олексіївці. Російський спецназ на «Тиграх» в’їхав в місто, сподіваючись на хаос в оборонних порядках українців. Військовий зізнається, що на росіян справді не очікували з цього напрямку. Але швидко перегрупувавши свої сили, українці контратакували й змусили росіян накивати п’ятами.

«Школа № 134 стала для росіян останньою надією, щоб зачепитися в Харкові в цій атаці. „П*дари“ обрали цю школу зовсім не випадково — там був хороший підвал, було де сховатися та ефективно оборонятися. Ті, хто забарикадувався в школі, не були звичайними солдатами — це були добре вишколені спецпризначенці, які вміли воювати. Ми змогли їх роз*бати лише завдяки танку, який методично знищував усі їхні вогневі точки в школі», — розповів «Карачун».



Школа 134 в Харкові, у якій засіли російські окупанти, які пізніше були знищені українськими вояками 27 лютого 2022 року.

У цей час до нас під’їхав автомобіль, звідти вискочив чоловік зі словами: «Ребята, я очень хочу вам подякувати... Я живу сдесь поряд, вот в том доме... Я бачив, как все сдесь происходило... » — затараторив чоловік (Збережено пряму мову — прим. ред.). Він гарячково дістав смартфон і почав показувати відео та фото штурму школи українськими військами.

Він хаотично гортав фотографію за фотографією. Потім підсунув мені смартфон до обличчя зі словами: «Вот дивись, вот Z-тник приваленный лежит... Его привалило кирпичами... П*дарас бл*ть... Он еще трошки шевелиться... Прикинь его пацаны наши забрали через сутки, когда закончился бой... Я думал, ему уже п*зда... Живой... Бурят еб*чий», — схвильовано розповів чоловік. «Карачун» знаком показав, що чоловіку вже пора їхати. Так, за пів години, поки ми перебували біля школи, до нас підійшли з десяток людей точно, які живуть поруч, і кожен / кожна розповідали свої подробиці цього бою. «Карачун» відійшов кудись у сторону і з кимось емоційно говорив телефоном.

За декілька хвилин він повернувся до нас і дещо схвильовано промовив: «Слухайте, мужички, тут наші штурманули сьогодні Циркуни. Може, зганяємо подивитися? Це зовсім поряд. Я вже домовився — нас зустрінуть на блокпосту».

Нас не треба було просити двічі. «Карачун» ще раз відійшов від нас на декілька метрів і знову комусь телефонував. Очевидно, що результат перемовин був позитивний, бо він широко посміхався. «Одягайте броніки. Поїхали. Пацани вже все зачистили... Можна спокійно їхати», — сказав він на ходу.

Як українська мова врятувала нам життя

Ми повсідалися в автомобіль: мій товариш попросив «Карачуна» сісти біля нього на задніх сидіннях, бо хотів з ним про щось поговорити, я сів на переднє. «Карачун» попередив, що переживати не варто, адже він знає чарівні слова — себто паролі, — і ми без проблем доїдемо в Циркуни.

Коли ми проїжджали повз Північну Салтівку, то реально прифігіли. Я думав, що мене, після знищених житлових кварталів Бородянки, важко було чимось здивувати, але те, що я побачив тут, — це навіть в голлівудських фільмах-катастрофах не зможуть відтворити. Росіяни тупо стріляли в багатоквартирні будинкам з усієї наявної артилерії. Практично кожен будинок на Північній Салтівці був вражений російським снарядом.


Наслідки обстрілів російською артилерією житлового масиву Північна Салтівка.

Ми зупинилися біля розбитого магазину «АТБ», там стояли українські військові. «Карачун» з ними про щось коротко перемовився і швидко повернувся до нас. Далі їхали повільно. Уздовж дороги лежали понівечені стовпи електромереж, шматки дротів, бетону, цегли, мільярди осколків. Ми обережно оминули знищену автозаправку та виїхали на перехрестя. Там нікого не було. Костян повільно вів машину. Раптом перед нами зʼявилися два позашляховика. Вони перегородили нам дорогу. Звідти вискочили вояки.

Один з них з «Покемоном» (ПКМ — кулемет Калашнікова) став навпроти мене й закричав щосили: «Пацаны, в машине „орки“». За мить нас оточила купа озброєних до зубів людей. Звідусіль пролунали клацання затворів. Скажу чесно, у мене не було часу, як-то кажуть, «славіть ачко», але я відчув, як усередині все похололо. Я повільно підняв руки, перед цим непомітно натиснув кнопку відкриття бокового скла. Відверто кажучи, я не бачив, що в цей час робили мої колеги.

Я закричав: «Ми — не „орки“. Ми — свої. Українці. Не стріляйте». Той, що був з «Покемоном», повільно підійшов до мене, тримаючи мене на прицілі. Я відразу затараторив: «Друже, ми — українці, ЗСУ, їдемо в Циркуни». Він, почувши мої слова, крикнув: «Это свои! Пацаны, опустите стволы!». Напруга, яка до того вчувалася в повітрі, швидко спала.

«Карачун», виходячи з автомобіля, почав лаятися останніми словами. Адже, як виявилося, це були його побратими з «Кракена». «Нам сказали, что ты едешь, и надо тебя встретить. Но не сказали, на чем ты будешь ехать, откуда мы знали...» — виправдовувався командир групи.

Я почав розмовляти з воякою, який цілився в мене з «Покемона». «Ты правильно сделал, что начал говорить українською мовою. Если бы ты начал говорить по-русски, я б вас всех зап*здячил... Недавно прошла инфа, что где-то здесь заблудились „орки“... Вот мы и подумали что вы — это они... Понимаешь, друже? Это война, с*ка», — сказав він, поплескавши дружньо моє плече.

Бійці «Кракену» попередили, що після відступу з Циркунів росіяни почали щільно обстрілювати село з мінометів, до того ж на території села багато замінованих ділянок. Уже на під’їзді до Циркунів ми побачили знищений російський танк, башта якого віткнулася в землю. Недалеко лежали обгорілі трупи російських солдатів. Ніколи не забуду цей жахливий запах спаленого людського тіла.


Боєць ГУР МО «Кракен» «Карачун» біля знищеного російського танку біля Циркунів.

Зустріч місцевого жителя

Зупинилися біля будівлі Циркунівської сільської громади. Після короткої розмови ми вирішили пройтися вулицею, а вже за декілька хвилин на зустріч вийшов чоловік. Його звати Володя. Він попросив не публікувати його фото, адже раніше Володя працював в правоохоронних органах, і під час російської окупації старанно фіксував все, що відбувалося в селі, особливо колаборантів.


Пошкоджена будівля Циркунівської громади.

«Орки заходили в село так, наче проходять парадом на Червоній площі. Десятки танків, БМП колоною урочисто рухалися з російськими „тріпєрками“ (йдеться про російський триколор — прим. автора) помпезно на Харків. Без будь-якої розвідки взагалі. За декілька годин з бою, який ми чули, повернулося декілька бронемашин. У них на броні лежали мертві росіяни. Після цього випадку, подібного пафосу ми більше не бачили», — розповідає Володя.

Зі слів чоловіка, росіяни, після невдалого лобового штурму Харкова, почали облаштовуватися в селі. Окупанти займали хати, зайшли в місцевий ліцей, сільську раду. Навколо села вони рили окопи, облаштовували фортифікаційні укріплення. Володя повідомив, що спочатку росіяни демонстративно нормально ставилися до місцевого населення, але потім, після перших втрат, їхні головні риси характеру проявилися у всю міць.

П’яні «асвабадітєлі» могли задля розваги стріляти у людей, які йшли вулицею, побити людину просто так. До речі, от що росіяни ніколи навіть не намагалися приховувати, то це те, що вони мародери. Грабували все, що бачили. З місцевого ліцею вивозили парти, стільці, учнівське приладдя. Забирали в людей автомобілі, побутову техніку.

Проте Володя зауважує, що найбільше над місцевими знущалися, так би мовити, військові з так званих «ДНР» / «ЛНР». Поводилися вони підкреслено грубо. Коли знущалися над місцевими жителями, то спеціально використовували слова з української мови. Вони постійно пили алкоголь, билися один поміж одними, навіть грабували один одного.

У цілому, за словами Володі, все наймерзеніше, що можна було уявити від людини, принесли із собою російські солдати. Чоловік каже, що відчував величезне піднесення, коли бачив, як Циркунами постійно курсували російські «буханки» (радянський автомобіль УАЗ) з прикріпленим до лобового скла папірцем «200» (це означає, що автомобіль перевозить вбитих солдатів). Ясно, що в таких умовах не йдеться про доступ до інтернету, та й мобільний зв’язок можна було зловити лише в деяких місцях. Тому люди реально не знали, що відбувається навколо. Коли Володя побачив, як російські окупанти драпають із Циркунів, то плакав від щастя. Він знову розридався, коли це все розповідав. Великі, як струмки, сльози текли його щоками. Він більше не міг говорити.


Це я біля знака «I love Циркуни».

Виїжджали з Циркунів уже під вечір, але цього разу все обійшлося без ексцесів. Ми спокійно доїхали до Харкова, де й заночували. Але це ще не кінець наших пригод на Харківщині. Про них я розповім в наступному блозі. Це, як-то кажуть, був лише початок.

Збір
Я маю сміливість попросити кожного з вас задонатити прийнятну суму грошей на дрони для Інноваційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО, який допомагає знищувати русню на Херсонському напрямку. У цьому підрозділі воює мій близький товариш, який пішов на війну як і я — з самого початку. Ці аеророзвідники ефективно коригують вогонь української артилерії та допомагають підрозділам ССО здійснювати дуже ефективні рейди. Але дрони, на жаль, закінчуються, і їх потрібно постійно закуповувати. Буду уклінно вдячний за будь-який донат. Серед донатерів я розіграю подарунки від інноваційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО та ССО.
Збираємо на дрони для аеророзвідки Сил ТРО:
🎯 Ціль: 1 000 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку
💳 Номер картки банки
5375 4112 0806 9828

👍ПодобаєтьсяСподобалось46
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Підписатись на коментарі