Страх і ненависть в Барвінковому, або Як я потрапив до рук спецпризначенців

Привіт! Мене звати Анатолій Шара, і це продовження цієї історії: Харківщина. Звільнення Циркунів, або Як мене врятувала українська мова.

Ніч в Харкові була неспокійна, «орки» обстрілювали місто. Прокинувшись рано, я за звичкою відкрив Signal. Там побачив повідомлення від старого друга (займає високу посаду в Силах Спеціальних Операцій), який просив передзвонити йому при нагоді — я відписав, що можемо зараз поговорити.

Маю сказати декілька слів про свого товариша. Це дуже вмотивований, надзвичайно освічений воїн (має дві вищі освіти, навчався також і на декількох програмах за кордоном), чудова англійська; він воює в ССО із самого початку, з 2014. І зі зрозумілих причин я не можу тут назвати його справжнє ім’я та позивний. Тож назвемо його Володею. На початку повномасштабного російського вторгнення ми списувалися: тоді Володя повідомив, що перебуває десь на Харківщині.

Володя відразу мені зателефонував у Signal. Я відчув з голосу, що він дуже втомлений, але почувши, що нині я перебуваю в Харкові, відразу збадьорився і запропонував приїхати до нього в гості на базу ССО. «Війнонька така штука, що більше можемо й не побачитися. Тож бери своїх хлопів і приїздіть в Лозову, там я вас зустріну і поїдемо до моїх вояків. Побачите, поговорите зі справжніми героями, послухайте реально голлівудські історії цієї війни. У мене круті хлопці», — монотонно резюмував Володя.

Я розповів про цю пропозицію Костяну та своєму колезі. Усі були одностайно за. Була лише одна проблема: як зʼясувалося, нам спочатку треба заїхати в Полтаву у справах. Це відкладало прибуття в Лозову на понад чотири години. Я попередив Володю, він сказав, що все оʼкей. Ми не гаяли часу: помчали в Полтаву, де швидко впоралися, і вже звідти виїхали в Лозову.

Поки були в дорозі, то бачили великі колони української військової техніки, що поспішали на Схід. На кожному АЗС стояли військові, які поголівно жадібно пили каву та курили цигарки.

Момент ганьби

На під’їзді до Лозової ми побачили, як пара українських літаків дуже низько летіли в сторону Слов’янська. На блокпосту біля міста нас зупинили поліцейські. Молода поліцейська запитала мене прямо, чи не веземо ми часом із собою «бухачу» в місто, бо, мовляв, у Лозовій діє так званий сухий закон. «Та знаю, який там сухий закон», — посміхнувся я їй у відповідь. «Аватари» (військовий жаргон — п’яниця) завжди примудрятися десь нарішати собі «бухачу».

Я був упевнений, що в нас немає алкоголю, адже я точно не брав нічого з подібного, а Костян, наскільки мені відомо, давно зав’язав із «сінєвою». Але поліцейські чомусь нам не повірили та вирішили ретельно перевірити наші рюкзаки. І тут в рюкзаку мого колеги знаходять літрову пляшку Jim Beam. На здивований погляд Костяна (у якому прочитувалося багато негативної інформації 😀), мій колега спробував недолуго виправдатися: «Я думав, що може коли ми десь будемо чілити дорогою додому... То потроху...».

Далі картина така: повз нас проїжджає військовий позашляховик, звідти висунулась голова військового, який з голосним сміхом промовив: «Куди ти виливаєш таке добро?». Так, мій колега стояв на узбіччі та виливав на землю всю пляшку Jim Beam. Саме тоді мені зателефонував Володя і запитав, де ми.

Поїздка в Барвінкове

«Ну поліція — як поліція, хоча формально вони праві: бухло не можна воякам продавати. Але „аватари“ підсилають місцевих і ті беруть усе, що просять. Ось подивися...» — весело сказав Володя, зустрівши нас біля магазину «АТБ» у Лозовій. І справді, з магазину вийшло пару «бухариків», які несли великі пакети, а біля дороги їх уже чекали декілька вояків з характерними червоними пиками 😀.

Володя запропонував поїхати з ним в Барвінкове, бо його викликали на засідання штабу ОК (Оперативне Командування), а вже потім рушити до його підрозділу ССО. Заперечень з нашого боку не було. Ми миттєво пересіли в його Land Rover, який наче був створений для того бездоріжжя, яким довелося добиратися.

Коротко нагадаю, що в ті дні на початку травня 2022 року росіяни прагнули оточити українську армію на Донбасі, розпочавши масштабні наступальні операції з Ізюма на Барвінкове на харківському напрямку та зі сторони Гуляйполя, відповідно, на запорізькому. Дорогою Володя розповідав реально страшні історії про кровопролитні бої за Ізюм. За його словами, росіяни використовували гарно протестовану практику випаленої землі, яку вони застосовували ще в Другій чеченській війні.

Якщо їм не вдавалося з наскоку заволодіти будь-якими населеним пунктом, то тоді це місто / містечко / село знищувалося до фундаменту. Ізюм зазнав тієї ж самої гіркої долі, що й Грозний в 1999, або ж українська Попасна та Бахмут уже в цій війні. Російська авіація просто засипала місто авіабомбами, які десятками знищували цілі багатоквартирні будинки. Російська артилерія знищувала квартал за кварталом. Володя показував жахливі кадри, як трупи жителів Ізюма лежали просто посеред вулиць.

Десь за Близнюками зʼявився імпровізований блокпост. На ньому перебували троє військових, ще більше їх облаштовувалося неподалік. На вимогу ми зупинилися. Володя відчинив вікно і ледь чутно прошепотів якесь слово. Військовий, який нас зупинив, різко повернув свій автомат в нашу сторону: «Н***й мені твоє белькотіння? Швидко показали свої документи». Володя спробував ще раз пояснити, хто він, але це тільки розсердило військового, який голосно покликав двох побратимів.

Вони оточили наш автомобіль і почали щось кричати. На наше щастя прибіг їхній командир. Він спокійно підійшов до автомобіля, Володя щось йому розповів. І командир роздратовано випалив: «Розумієте... Ми — ТРО. Стояли два місяці на вінницькій трасі. Нас сьогодні тільки привезли сюди. І ми ще толком нічого не розуміємо. Ніх*ра не знаємо... Усі на нервах». Він дав знак, і шлагбаум підняли. Ми поїхали далі.

Коли заїжджали безпосередньо в Барвінкове, Володя зупинив джип на блокпосту, де тепло та дуже приязно привітався з військовими. Він дістав їм з багажника пару ящиків Coca-Cola та якогось енергетика. Це викликало величезну ейфорію серед військових. Необхідно зазначити: що ближче до фронту, то менше блокпостів і то добріші військові, які на них стоять. 😀

Ми зупинилися біля місця, де мала відбуватися нарада командування ОК, генералів з Києва. Володя сказав, що ми можемо вийти з машини, проте не варто відходити далеко від цього місця. А також суворо заборонив фоткати та знімати відео.

Зустріч з місцевою жителькою

Ми вийшли з авто, колега закурив цигарку. На зустріч прийшла місцева жіночка. Вона зупинилися біля нас та чемно привіталася. За її словами, «Центр Барвінкового розбомблений ущент». За її враженнями, майже кожна будівля в Барвінковому пошкоджена або зруйнована. Як правило, це вибиті шибки чи посічені осколками стіни, але є й такі двори, де на місці будинків залишилися лише обвуглені руїни. Те, що навколо Барвінкового тривали масштабні бої, було чутно. Від численних вибухів постійно двиготіла земля.

Я серйозно кажу: враження, що земля реально рухалася. Від Барвінкове до села Дібрівне, де велися найближчі кровопролитні бої, усього 14 км. Місцева жителька повідомила, що люди свої справи намагаються зробити швидко в першій половині дня, аби після опівдня не відходити далеко від погребів. Туди ховаються, щойно починаються обстріли. «Сірєну тут треба вмикати на весь день, бо Барвінкове обстрілюють постійно», — пояснює жінка.

Спецпризначенці

Далі почали прибувати «високі гості». Спочатку прибули комбриги ДШВ, потім приїхали командири танкових бригад, артилерії. Ми вже навіть втомилися говорити «Бажаю здоров’я!». Кожен з командирів, поспішаючи, дещо зневажливо відповідав: «Бажаю». Усі авто старанно приховали від спостереження ворожими дронами. До нас підійшли водії, які привезли комбригів ДШВ. Ми почали теревенити про те й про се. На якусь мить навіть затихла артилерійська канонада.

Раптом нашу розмову перервали потужні розкотисті звуки двигунів гелікоптерів. Вони йшли дуже низько над нами. Один з водіїв застережливо повідомив нам: «Пацани, краще зайдіть ближче до нас, щоб не було видно... Бо х*й його зна’, чиє це вєртушки». Нависла зловісна тиша.

Його колега розрядив обстановку: «Та це наші. „П*дарські“ би так далеко залетіли... Збили б уже». А тоді ми почули оглушливий свист ракет. Скажу чесно, я напружився. Один з десантників, не випускаючи цигарки із зубів, посміхнувся, поглянув на мене і промовив: «Друже, це „виходи“ Смерчів (примітка автора — постріли РСЗВ „Смерч“). Це ми по ним, а не вони по нам! Розслаб булки!». Мій колега почав потроху нити з приводу того, що «нахіба я його сюди взяв?».

За декілька хвилин він сказав, що хоче сходити в туалет. Один з десантників запропонував локацію в бур’янах у двухста метрах від нас. Я вирішив його супроводжувати: ми зайшли в ці бур’яни й зробили своє нехитре діло. Тут мій товариш вирішив спуститися у величезну вирву від вибуху ракети. Там зі страшеним звуком клекотіла вода. Нічого не віщувало біди. Аж ось напарник дістає свій телефон і в стилі інстаграмних блогерів і блогерок починає знімати на відео зруйнований будинок навпроти, промовляючи слова «Усім привіт, я зараз перебуваю в епіцентрі бойових дій...».

Боковим зором я встиг побачити декілька яскравих відблисків. Моя дупа одразу зрозуміла, що ця ситуація закінчиться для нас дуже погано. За мить нас оточили озброєні до зубів військові в балаклавах. Один з них різко вдарив у ноги мого товариша. Той впав, військовий поставив його на коліна та схопив за довге волосся. Зі мною зробили теж саме, але за волосся не хапали, бо його немає 😀. Я відчув, як мені в потилицю вперся ствол. Один військовий закричав мені на вухо: «Хто ви, с*ки?».

Мій колега забелькотів, мовляв він зі мною приїхав. Я відповів, що сюди приїхав з Володею, назвав його позивний. Ці військові відразу зв’язалися раціями з кимось, а за декілька секунд нас підняли з колін і поставили, як-то кажуть, на землю. У мого товариша сильно тремтіло тіло. Воно буквально вийшло в нього з-під контролю.

Як потім зʼясувалося, це був один із спецпідрозділів СБУ, які охороняли зібрання військових командирів. Разом з ними ми прийшли до нашого попереднього місця перебування. Водії-десантники відверто глузували з мого товариша. Командир спецпризначенців зняв балаклаву і промовив мені різко: «Більше ніколи! Чуєш, бл*ть, ніколи не бери з собою цього довбня! Через нього вас застрелять! Мій снайпер вас обох ледь не зняв... Я просто побачив твій шеврон та ім’я „Анатолій“ на патчі. Це ж секретне місце, а цей розумник прийшов і знімає на відео...».

Я ствердно похитав головою, погоджуючись з усім. Наче в мене був вибір 😀. Після цього випадку до мене підійшов один з вояків і прошепотів: «ну твій корєш реально як дурень, нахіба він знімав... Тут же купа генералів на совіщанії. Снайпера... кругом».

За півгодини вийшов Володя, він ледь приховував посмішку і промовив колезі: «Що, тобі „памперс“ ще не треба міняти?». Той уже трохи розслабився і відповів: «Та треба... Повний уже».

Ми пішли до Володіного Land Rover. Дорогою нам трапився напис на стіні знищеного будинку: «Страх». Далі цеглини в стіні були відсутні, наступне слово -— «Барвінкове». Мій колега філософськи підмітив: «Страх і ненависть у Барвінкове».

Забігаючи наперед, повідомлю, що ця ситуація нормально розрулилася. Потім ми планували заїхати в село Нова Дмитрівка до Володіних бійців, але розвернулися на півдорозі, бо російські війська почали просто засипати це село касетними боєприпасами, фосфорними бомбами. Це реально був «вогневий вал». Тому ми поїхали на базу ССО.

Про те, що очікувало нас там, ви зможете прочитати в наступному блозі. Зокрема там будуть розмови про війну українських спецпризначенців, про полонених росіян, про те, як ми спостерігали бій за Попасну очима бійця, який там перебував безпосередньо.

Збір
Я маю сміливість попросити кожного з вас задонатити прийнятну суму грошей на дрони для Інноваційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО, який допомагає знищувати русню на Херсонському напрямку. У цьому підрозділі воює мій близький товариш, який пішов на війну як і я — з самого початку. Ці аеророзвідники ефективно коригують вогонь української артилерії та допомагають підрозділам ССО здійснювати дуже ефективні рейди. Але дрони, на жаль, закінчуються, і їх потрібно постійно закуповувати. Буду уклінно вдячний за будь-який донат. Серед донатерів я розіграю подарунки від інноваційного підрозділу аеророзвідки Сил ТРО та ССО.
Збираємо на дрони для аеророзвідки Сил ТРО:
🎯 Ціль: 1 000 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку
💳 Номер картки банки
5375 4112 0806 9828