Які в мене враження від фільму «Перший код»

Давнішня моя подруга запросила мене на перегляд цієї фундаментальної (не побоюсь цього слова) картини про українське ІТ в «Жовтень», в суботу.

Я спочатку погодився, а потім прочитав опис. Ніколи так не робіть. Спочатку опис — потом погоджуйтесь.

А ще, як на зло, десь за пару годин до сеансу я, переглядаючи свіже інтерв’ю Маска у Лекса Фрідмана, відчув, що починаю засинати на моменті про штучний інтелехт, встановив будильник, і віддався в солодкі обійми Морфея... На пів годинки.

Ну а що, субота, погода ге.., та і я щось втомився за тиждень продуктивної праці...

Прокинувся.

Полежав трохи.

За 10 хв до сеансу я приїхав в Жовтень. Взяв попкорн (солона карамель, це важливо) і 0.5 пепсі. Думаю: буде скучно, а я сиджу з пустими руками, як дурень. Як подруга.

Цей фільм почали знімати ще до вторгнення, і його основна мета була просування ще однієї айти-асоціації, для більш дрібних компаній.

Владислав Савченко — ІТ-підприємець, продюсер, автор сценарію, та щось мені підказує, він же і автор всіх жартів фільму.

Так, в фільмі були жарти, на них ми зупинимось окремо.

Перші кадри фільму — в напівтемряві в центрі порожньої великої будівлі (здається це бібліотека Вернадського), стоїть один Владислав (автор, продюсер, засновник міжнародної групи компаній «Powercode», телевізійний експерт в питаннях IT та кризового менеджменту, президент «Європейської Асоціації Програмної Інженерії», переможець премії «Людина року» в номінації «Менеджер року»).

На жаль, без джедайського мечу, тому образ лишився незавершений.

Забігаючи вперед, помітно, що у зв’язку зі вторгненням, фільм перетерпів багато змін, а саме перші 10 хвилин присвячені кібервійні української айті-спільноти з державними сервісами рф.

Сатирично, і навіть гротескно були показані росіяни, які недолуго сідають в калюжу, бачачи на екрані своїх дерев’яних комп’ютерів наслідки хакерської атаки.

Місцями дзеркало гротеску настільки викривлено, що в його відображенні проглядаються розмиті сілуети саміх авторів кіношедевру.

Далі історія про кібервійська різко обривається і починається матеріал, знятий до вторгнення — а саме серії інтерв’ю з

засновниками великих аутсорс айті-компаній України.

Падіння совку, дикий ринок підприємництва 90-х.

Цікавий епізод з сумним радянським інженером перших ЕОМ, який скаржиться на те, що всі вітчизняні розробки були просто викинуті на смітник. Натомість людство масово і бездумно копіює західне. А в цьому копіюванні немає душі... (десь в березовій рощі ця сцена б добре зайшла)

З одного боку автори фільму радіють, що совок рухнув з його плановою економікою, з іншого — зітхають по вітчизняному неконкурентно-спроможньому продукту, який виявився нікому не потрібен ні в світі, ні в рідних тенетах.

Фільм-інтерв’ю сповнений художнім забарвленням емоцій молодих інженерів, підприємців, які робили свої перші кроки на ринку айті.

Десь з перебільшенням, бо гра акторів і емоції можна порівняти з фільмом про засновника Фейсбуку («Соціальна мережа»), а по суті показує процес реєстрації першої ТОВ-ки в Україні.

Врешті, цей фільм про минуле. Не про майбутнє. Є якісь патріотичні лозунги про «другу кремнієву долину», а по факту реалії такі, що в Україні 90% (а може і більше) це послуги аутсорсу. Майже жоден продукт світового рівня не має української реєстрації та рахунків, відкритих в Україні (хіба що для операційної діяльності виплат своїм ФОПам)

І на останок, як і обіцяв, про жарти в фільмі. 4 або 5 «жартів» про зайву вагу одного зі співзасновників стартапу. Дивитись це було огидно.

Після закінчення сеансу (вибачте за подробиці) в чоловічій вбиральні я почув діалог батька і сина. Батько пояснював дитині, що (цитую) — жарти про fat-shaming це дуже недоречні пережитки з минулого, і зараз це просто ганьба.

Я нічого не очікував від цієї картини, і мої очікування повністю виправдались.