Український мілтек: особливості пошуку людей і враження від спільноти та ринку технологій

Привіт! Мене звати Олексій, я є співзасновником дефенс-стартапу Frontline та працюю там у ролі Head of Software Engineering. У цьому блозі я розповім про враження від спільноти та ринку військових технологій, про особливості пошуку людей, торкнуся тем фінансування та просування софтових рішень. А почну з власної історії знайомства із цим напрямом.

Про перші контакти та переїзд

«Як максимізувати власну граничну корисність?» — переконаний, це питання багато хто собі почав ставити, хоч трохи відійшовши від шокових подій напочатку повномасштабного вторгнення. Воно контроверсійне, адже десятки й сотні тисяч кваліфікованих у своїх сферах фахівців опинилися в нетипових для себе ролях в армії та несуть відповідні ризики без змоги обирати: де доведеться служити й з ким. Величезна повага тим, хто одразу чи згодом долучився до Сил оборони України, волонтерських організацій, інших структур, що напряму працюють над спільною великою задачею.

Особисто ж мене лютий 2022-го застав у Берліні, де, звільнившись з однієї програмістської роботи, я починав шукати іншу. Можете уявити, який «перформанс» було продемонстровано на березневих співбесідах :)

У всій тій двіжусі волонтерських закупівель, логістики, мітингів і всього іншого, окремо стоїть спогад про майстра-татуювальника з Києва, який, без жодного релевантного досвіду, на третій день поїхав додому після багатьох років відсутності, бо «не міг інакше дивитися на себе в дзеркало». Броньовані засоби індивідуального захисту нам тоді в поліцейському магазині на Александерплац продавати відмовилися, до речі (за відсутності спеціального посвідчення, авжеж), а у в’єтнамському воєнторзі того вечора зібралася цікава публіка: серйозного вигляду мовчазні хлопці (по яким одразу не зрозуміло, чи то не русня) та локальні німецькі косплеєри, трохи розгублені.

Мені ж їхати до Києва було в той час відверто страшно, тож, згідно з якимось підсвідомим алгоритмом, було вирішено накопичувати ресурси та поступово розбиратися (хоча б поверхово) у тому, що відбувається.

На щастя, я вже декілька років стежив за публічною стороною діяльності ГО «Аеророзвідка». Але ніколи не ставив у пріоритет отримання практичних навичок, які могли би знадобитися в їхніх проєктах. Усе, що було в моєму арсеналі, — це картографічне програмування, диплом з криптографії та невеликий менеджерський досвід (за який я неймовірно вдячний усім тодішнім колегам).

Минуло декілька місяців, моя зацікавленість їхньою роботою поступово зростала. А в Україні тим часом відбувся Слобожанський контрнаступ, який став свого роду емоційним переломом, після якого вже неможливо було не шукати шляхів власної реалізації у сфері оборонних технологій.

Команда Центру інновацій МО тоді якраз зняла вимогу наявності офіцерського звання, стала активніше публікувати матеріали про себе та розмістила вакансії до підрозділу, що займається розробкою та підтримкою системи «Дельта». Враження від співбесід у мене лишилися якнайкращі (до речі, спеціалістів там набирають і зараз), та сталося так, що інша дотична до «Аеророзвідки» структура шукала PM-а в свою команду та була готова мене запросити значно швидше.

Про пошук людей

І тут я хотів би підкреслити оцей аспект «неідеальної відповідності профілю», з яким потім довелося самому стикатися під час найму. На відміну від «класичної айтішки», де кандидати часто багато уваги приділяють комфортним умовам роботи, а роботодавці — фільтрують за вмінням обходити дерева та досвідом з конкретними технологіями (які насправді між собою досить подібні), ситуація з ринком праці в комерційній оборонці інша. Спробую описати різницю тезово:

1. Люди, які мають серйозний релевантний досвід в робототехніці й суміжних галузях — або вже задіяні на відповідних проєктах, або не готові розглядати перехід у військову розробку.
2. Перша категорія — дуже мотивовані, але часто дуже втомлені класні професіонали. Які не можуть відмовити своїм друзям-військовим, працюють в декількох місцях одночасно, допомагають одне одному, активні в ком’юніті.
3. Другі ж очікують підвищення рівня компенсації в цій сфері та, у кращому випадку, готові безкоштовно (але спорадично) залучатися на волонтерських засадах. За що їм теж велика подяка, я на власні очі бачив як суттєвий внесок можна зробити й у такому режимі.
4. Велика затребуваність зараз у хардварщиках, які вміють шукати та дружити між собою різноманітне електронне залізяччя — ту саму компонентну базу, орієнтуватися в якій досить непросто. Складається враження, що ринок не має спеціалістів у достатній кількості — для тих потреб, на які зараз виходить розробка й виробництво дронів, наземних та водних роботів, інших спеціальних засобів.
5. Відповідно, роботодавці змушені робити ставку на кандидатів, які замість повного набору навичок для певної посади, мають лише частковий. Але головна вимога лишається — вміння швидко вчитися та, як би дивно це не звучало — бути одночасно і достатньо самостійним, і ефективним командним гравцем.
6. Компенсуючи невідповідність ринковим зарплатам, компанії часто лояльні до часткової зайнятості. Стартапи готові обговорювати частку власності, яка «веститься» значно швидше, ніж у стабільних ринках.

Коли людина таки приходить в цю сферу, особливо без попереднього досвіду «на заводах», вона може бути здивована особливостями побудови процесів та інженерної культури в міксованих командах, де хардкорне виробництво й логістика поєднуються з дослідженнями й написанням софту, а приймальним тестуванням взагалі займаються військові. І добре, коли багу вони знаходять на полігоні, а не в гарячому продакшені.

Окремими напрямами йде робота із замовником та користувачами ваших розробок, бо першим виступатиме профільне міністерство в колаборації з представниками Генштабу, а другими — хлопці й дівчата безпосередньо в підрозділах. І одна справа — розробити й розповсюдити якесь інженерне рішення «горизонтально», зовсім інша — документально його оформити й пройти квести узгоджень, спільних випробувань, засідань відомчих комісій щодо допуску в експлуатацію тощо.

Але то менеджерський біль, а на інженерів чекатиме: зоопарк версій прошивок, які потрібно підтримувати, складнощі з відтворюваністю, димок з плат, обмеження з використання й розповсюдження опенсорсних залежностей, пошуки пролюбленого дрона в полі, невідомо хто в спеціалізованих технологічних чатах та купа інших пригод. Та воно того варте, нижче поясню чому.

Про безпосередню роботу

На прикладі ролі програміста-робототехніка, розповім, з чим доведеться мати справу, коли ви з колегами розробляєте, скажімо, наземну колісну платформу. Уявімо, що мови та екосистеми C/C++, Python вам відомі, також є досвід з мікрокомп’ютерами та інтеграцією сенсорів (наприклад, камер). Звісно, конкретні задачі залежатимуть від етапу проєкту та складу команди, та найбільше — від продуктових вимог до власне робота.

У військовій сфері користуються поняттям ТТХ — тактико-технічних характеристик. Причому буває так, що їхні рамки сформовані заздалегідь, коли замовник більш-менш знає чого хоче, а буває навпаки — коли R&D-команда має достатньо простору для реалізації власного уявлення про те, що краще працюватиме в певних сценаріях. Останній варіант, звісно, романтичніший, але має суттєвий недолік у вигляді невідповідностей військовим реаліям.

Так чи інакше, основні характеристики виробу, як-от: час автономної роботи, прохідність, швидкість, вантажопідйомність, дальність та завадостійкість зв’язку, сумісність протоколів керування — матимуть своє відображення у софтових вимогах. Наприклад, цільові радіуси повороту в русі за певних швидкостей та кутів підйому вже створюють задачу з обрахунку керування моторами (навантаження, синхронізація), підбору режиму й різноманітних коефіцієнтів в контролерах, опрацювання помилок.

Вам доведеться розібратися й у фундаментальних поняттях та їхніх реалізаціях (ПІД регулятор, фільтрація сигналів), й і у більш високорівневих, пов’язаних з цілісною роботою пристрою (збирання / трансляція / інтерпретація телеметричних даних, fail-safe-сценарії, стандарти безпеки).

Від розробника очікують певний рівень розуміння фізичних процесів, дуже помічним буде вміння самостійно (або з невеликою допомогою) сетапити робоче оточення та відлагоджувальні стенди, емулювати ланки в ланцюжках сигналів — це має велике значення для швидкості прототипування, коли нормальною є ситуація, за якої ваш колега-електронщик розробляє плату, а ви — пишете софт для сусіднього з нею обчислювального модуля. Щоб не блокувати один одного, ви можете домовитися про інтерфейси та написати програмні «заглушки», які ще й знадобляться для модульного тестування.

Для тих, хто прийшов з веброзробки та звик до контейнеризації та інших комфортних штук, специфічним може здатися інструментарій збирання Linux з мінімально необхідним набором софту (наприклад, Buildroot). Але розібратися в цьому теж дуже важливо для відтворюваності ваших сетапів.

Окремо хочеться згадати популярне нині поняття accessibility. Певно, існує спеціальний натівський стандарт і для цього, але простою мовою — не можна забувати, що ваш користувач перебуватиме в умовах надзвичайно сильного стресового та фізичного навантаження, втоми, у слабо передбачуваних умовах бойової або гуманітарної місії. Тобто технічні системи мають бути максимально надійними, враховувати можливість неочевидних людських помилок та відмов суміжного обладнання.

Тепер уявіть, що після кількох ітерацій, тестуваннях на столі та в цеху до справжнього outdoor-випробування готовий і ваш код, і прошитий ним колісний робот. Це справді прекрасне відчуття — тримати в руках пульт, керувати рухом залізної машини, бачити, як вона долає перешкоди. Для злагодженої команди розробити й виготовити платформу середнього розміру, довести її до етапу дослідного зразку — задача на декілька місяців.

Це непростий шлях, але зрештою ви можете створити власний малий електромобіль, здатний виконувати важливі логістичні задачі — евакуйовувати поранених, підвозити боєкомплект, бути основою мобільної системи ведення вогню або збору розвідданих. Переконаний, ви бачили не одне відео, де ситуація могла би розвиватися геть іншим способом, якби замість людей небезпечну роботу виконували спеціалізовані роботи.

Про спільноту

Тут би я хотів мати змогу розписати, яка вона велика і дружня, але поки впевнено можна говорити лише про другий аспект. Бо кількісно, на жаль, на цьому етапі компаній-розробників мілітарних рішень надто мало. З іншого боку, ситуація нагадує початок свого роду хвилі — про це не лише звітує Brave1, заворушилися і міжнародні компанії та інвестори.

Вони розуміють, що мати партнерство в Україні — важливо не лише в плані престижу, а навіть з практичної точки зору, бо тут:

1. Швидко тестуються технології в умовах протидії різноманітного РЕБ-у, зокрема передового російського (гадаю, що в мирний час роздобути відповідні дані — непросто).
2. Контекст масштабних операцій не змодельований, а реальний. Є прямий фідбек від екіпажів з поля бою та відповідних ситуаційних центрів.
3. Відсутні жорсткі вимоги з натівських стандартів.

Відповідно, для нових розробок — значно коротший time to market та реалістичніша валідація.

Повернусь до власної історії. Після восьми місяців моєї роботи з великою командою, її частина вирішила відділитися для заснування власного стартапу — з інакшим продуктовим фокусом та більшим ухилом в софт.

Бути кофаундером — дуже незвично, але я за неповних чотири місяці познайомився з великою частиною екосистеми, послухав виступ цифрового міністра якраз перед власним пітчем для журі з найактивніших венчурних фондів, долучився до народження нових продуктів з перших днів, відчув гіркоту непорозуміння після невдалих контактів та радість від «кліку» зі своїми людьми, святкував залучення перших інвестицій, отримав доступ до пулу кваліфікованих і реально мотивованих кандидатів (проводити такі співбесіди — це щось незрівнянне). І все це у щоденній співпраці з людьми, які працюють саме в цій сфері ще з часів Майдану, куди своїм волонтерським корінням йде чимало сучасних успішних розробок.

Рівень українських спеціалізованих івентів, до речі — дуже високий. Тут я кажу не тільки про досвід відвідувача, але й про велику роботу з підготовки учасників, про підтримку й комунікацію після. Є всі ознаки того, що з’являтиметься все більше акселераторів з фокусом саме на мілтек. І тут ми переходимо до теми фінансів, які рухають цю всю історію.

Про гроші та задачі

Звідки взагалі береться фінансування на ранньому етапі? Якщо у вас нема дружнього приватного інвестора, що сповнений віри із самого початку, джерела залучення коштів такі ж, як і в цивільному стартаперському світі: заощадження кофаундерів, спеціалізовані грантові програми, відкриття pre-seed раунду для ангелів та венчурних фондів, акселератори. Останні можуть надати непогану експертизу та допомогу із закриттям раунду в обмін за відсоток з його обсягу або за частку в компанії.

Особливістю мілтекового світу є запит на чітку валідацію продукту — інвестори та їхні представники не вимагатимуть амбітних заявок на explosive growth чи disruption, але для них дуже важливою є експертна оцінка різних рівнів (зокрема, державних), наявність працюючих прототипів, досвід операційної діяльності в цій предметній сфері. Їхня задача — зробити ставку на команди, що здатні не лише розробити класний продукт, але й забезпечити його масштабування (з врахуванням компонентної бази) та впровадження.

Взагалі, як програміст я не можу згенерувати притомний аналіз ринку, та ще й такого специфічного. Але можу поділитися парою посилань. Наприклад стаття The Math: A Venture Capitalist Breaks Down Investment In Defense Startups розповідає про неочевидні вимоги деяких венчурних фондів щодо прибутковості, а з Building a defence startup: 6 lessons I’ve learned мені просто сподобалась цитата:

The space is dominated by physical stuff and budgets seem to be there to buy things that are made of metal and go boom.

І це є правдою: нині держава не надто розуміє, що таке софтові продукти, як формулювати до них вимоги. Відповідно, не може їх придбати (є винятки, і в кожному випадку це непростий процес). Але у складі хардварних рішень, особливо коли софтова компонента відносно дешево наділяє залізо цікавими якостями-мультиплікаторами, — починається зовсім інша історія.

Окрім софту, що розробляється всередині державних структур, існує цілий спектр сторонніх корисних програмних продуктів — від тренажерів зі стрільби у вигляді мобільного застосунку до рішень з агрегації та аналізу потоків медійних та сенсорних даних. Окремими гілками є системи ситуаційної обізнаності, балістичні калькулятори, різноманітні симулятори, моделі розпізнавання та трекінгу об’єктів.

Навіть якщо держава сьогодні не готова бути замовником для таких продуктів, умовно завтра це може змінитися. А тим часом такі рішення вже мають своїх користувачів безпосередньо у війську.

Прикінцеві завваги

Завершити статтю хотілося б короткою проповіддю про те, чому перекваліфікація у мілтек — це перспективний шлях, вигідний і для одної людини, і для колективу. Тезово:

1. Просто цікавенні задачі. Для прикладу: керування рухом роботів, стійкий зв’язок, фізично розподілені системи, синхронізація станів в умовах завад та затримок, різноманітні геоприв’язки, штучний інтелект з дуже конкретним застосуванням.
2. Робота з однодумцями, які функціонують у спільному з вами ціннісному базисі. Це фокусує неймовірно, прибирає необхідність витрачати ресурси на різноманітні заходи з корпоративної культури. Місія досить чітка й усім зрозуміла і так.
3. Відчуття того, що ваші розробки збережуть життя нашим захисникам — воно безцінне.

Цікавий нюанс ще й в тому, що в маленькому світі українського мілтеку компанії-конкуренти — вони одночасно й партнери. Ми допомагаємо одне одному в пошуку людей та інвестицій, в консультаціях з бюрократичними квестами, з інженерних, логістичних та юридичних питаннях. Прекрасно працюють ланцюжки рекомендацій, але ними одними не закрити всі ролі.

Шукайте та відгукуйтеся на вакансії, розпитуйте знайомих, розвивайте свої вміння, зараз прекрасний для того час. Цілком може статися так, що триватиме він не так вже й довго. Бо якщо ми не зможемо перемогти інтелектуально й технічно, то страшно собі уявити ціну іншого способу.