Харківський контрнаступ. Кришнаїти, катівня, відчай і радість в Балаклії
У кінці літа 2022 року я перебував у відрядженні на півдні України. 29 серпня я став свідком того, як ЗСУ почали наступ у районі Снігурівки (Миколаївська область).
Коротко нагадаю, що тоді багато військових експертів стверджували, що ЗСУ планують здійснювати масштабні контрнаступальні дії саме на півдні. І маю сказати чесно, це практично не приховувалося від ворога. Військова техніка відкрито перекидалися поближче до Високопілля та Архангельська (обидва населені пункти були окупованими та розташовані неподалік Кривого Рогу), Посад-Покровского та вищезгаданої Снігурівки зі сторони Миколаєва.
Розвідники з ГУР МО повідомили мені, що якщо все піде так, як планувалося, то в «п*дарів» не було шансу встояти. Але як це часто буває, план на папері — це одне, а в реальності — зовсім інше.
Під час штурмових дій поблизу села Ольгине (неподалік Високопілля) один з підрозділів механізованої бригади не вийшов вчасно на вказану позицію на допомогу штурмовикам, і через це того дня не вдалося зайти в тил противника. Мій близький товариш з позивним «Лас Вегас» з ГУРу був надзвичайно розчарований цими діями і не вибирав особливо слів у спілкуванні з командиром бронетанкової групи, що не прийшла вчасно.
Забігаючи наперед скажу, що менше ніж за тиждень ЗСУ звільнять Ольгине та Високопілля. Архангельське теж не забариться.
Паралельно із цим, я здогадувався, що щось серйозне назріває на Харківщині, бо в розмовах зі своїми друзями з 80 та 95 бригад ДШВ я чув, що українські війська ще з початку серпня поволі та приховано стягуються туди. Не буду корчити з себе військового експерта чи аналітика: я не знав, що там буде контрнаступ, а навпаки — очікував потужних оборонних боїв.
5 вересня я вирушив на Харківщину і вже тут дізнався, що готується контрнаступ. У деталі я не вникав, це не мій рівень обізнаності та поінформованості. Вранці наступного дня мені написав товариш з ДШВ, що вони вже взяли Вербівку, перебувають на підступах до Балаклії, а суміжні підрозділи перерізали дорогу на Волохів Яр. Оскільки в мене були невідкладні справи в Чугуєві, то я не міг у той же день поїхати туди.
До Балаклії я вже відправився аж 9 вересня. Спочатку я думав їхати через Безлюдівку — Зміїв — Андріївку. Але мені повідомили, що вже можна їхати через Волохів Яр, який щойно звільнили українські військові. Мій незмінний напарник «Кучер» як водій і я в ролі штурмана (пан Андрій хворіє на досить поширене захворювання «географічний кретинізм» і без навігатора заїде куди завгодно, але не туди, куди треба 😂) вирушили в напрямку Балаклії. Біля Волохів Яру нам на очі трапився знищенний «п*дарський» блокпост.
АЗС, з милозвучною назвою «Лілія» чи «Троянда», на диво була більш-менш ціла. На цьому блокпосту вже хазяйнували українські військові. Це були піхотинці. Трохи далі від нього стояли три танки з заведеними моторами. Десь неподалік чулися потужні вибухи.
Ми привіталися з танкістами та поділилися з ними енергетиками (я завжди з собою в дорогу беру Red Bull, його тут дуже цінують). Я запитав у хлопців, чи правильно я їду до Балаклії, але вони взагалі не орієнтувалися на місцевості, лише знизували плечима. Добре, що на цей блокпост залетіли декілька позашляховиків з підрозділу ГУР МО «Кракен». Я отримав докладну інформацію, як доїхати до Балаклії без особливих пригод та не потрапити під friendly fire.
Зрештою, ми всі розпрощалися: «Кракен» поїхав на Коробочкине, танки грізно заревли моторами і помчали на всіх парах у сторону Бригадирівки.
Балаклія: гуманітарка та кришнаїти
На нашому шляху ми бачили розстріляні російські КАМАЗи, кинуті БМП, БТР. На блокпосту на в’їзді в Балаклію була велика черга. Люди на велосипедах, а хто й пішки, намагалися потрапити в містечко. Нас швидко пропустили. Ми поїхали до центру міста.
Поки їхали, я прискіпливо дивився сторонами: чесно кажучи, Балаклія не виглядала дуже зруйнованою. В декількох будинках були вибиті вікна та знесений дах. На центральній площі стояв пам’ятник Тарасу Шевченку, до якого встановили український прапор. Ось тут я вже побачив наслідки «русского міра»: розтрощений торговий центр навпроти міськради та засипані битим склом тротуари.
Поруч з пам’ятником стояло декілька військових вантажівок. Біля обох скупчилися великі черги людей. Військові в швидкому темпі роздавали пакети з їжею та хліб. А з іншої вантажівки давали людям паки води. Десь в 50 метрах від них стояли декілька медичних автомобілів. Їх оточили в основному літні люди. Тут міряли тиск, здійснювали поверхові обстеження.
Якась літня жінка благала лікарів: «Дівчата, дайте ж мені шо-небудь від давлєнія. Давлєніє дуже лупить. Голова розривається...». Молода дівчина, знімаючи тонометр з її лівої руки, роздратовано промовила «я вже третій раз підряд вам міряю тиск. Він в нормі. Таблетки вам не треба пити...». Жінка вихопила свою руку і злісно викрикнула «Та я ж тебе як людину прошу... Хіба ж ти врач ото... Начепила білий халат...». Дівчина оторопіла від почутого. З черги пролунало «женщіна, не задержуйте очірідь, ви ж не одна, всім треба обслєдуваться». Літня жінка, не поспішаючи, відійшла від медичного авто.
Далі мені здалося, що я почув дещо дивне, якісь дивні пісні, за мотивом дуже схожі на кришнаїтські. Спочатку я подумав, що в мене зрештою протік дах, бо кого-кого, а зустріти кришнаїтів цього дня в центрі Балаклії я зовсім не сподівався.
Я не помилився. Це були справді кришнаїти. Цього разу вони не були одягнуті в свої стилізовані помаранчеві шати, а в звичайний одяг. Кришнаїти дуже голосно співали своїх пісень. Мені стало трохи не по собі. Одна жінка підійшла до мене з пакетом гуманітарки в руках зі словами «Это они так радуються... Вышли сюда, чтобы возрадоваться жизни. Русские их очень били, издевались. Вот они и поют свои песни, символизируя победу над ними».
Вода та бабуся з котами
Ми пішли далі вниз вулицею. Тут я побачив ще одне велике скупчення людей. З військової цистерни людям наливали воду. Люди підставляли численні відра та пляшки під потужний струмінь води. «Кучер» зупинився, щоб покурити свій айкос. Раптом до нас підійшла мила бабуся (про таких кажуть «божий одуванчик») і звернулася до нас. «Я очень извиняюсь, что обращаюсь к вам с этим вопросом. Вам наверное не до этого...». Ми з «Кучером’» майже в один голос промовили: «бабусю, перестаньте!».
Видно було, що бабуся дуже нервує і переминається з ноги на ноги. «Дело в том, что у меня много кошек... И мне нечем их кормить. Может вы поможете к кому-то обратиться за помощью. Раньше я сама справлялась, на пенсию покупала корм. А теперь пенсии нет... Мне одна женщина в очереди посоветовала обратиться к волонтерам... А как и где их искать — не знаю...». Я відповів, що ми обов’язково їй допоможемо (згодом бабусі справді допомогли — харківські волонтери надали корм її котам).
«Кучер» запитав, як тут жилося за російської окупації. Бабуся знаком запросила нас відійти подалі від черги за водою. Ми послідували за нею. Зупинилися біля лавки. Бабуся важко видихнула і промовила втаємничено: «Власти просто бросили город на произвол судьбы. Милиция, чиновники — все убежали кто-куда: кто в Украину, а многие и в Россию. С русскими сотрудничали у нас многие. У них сразу оказались списки тех, кто был в АТО. Русские их искали повсюду. Не было света, воды, газа. Жили как первобытные люди».
Чесно кажучи, я й сам помітив, що в Балаклії завмерло життя — бачив багато бігбордів з привітаннями ще з новорічними святами 2022 року. Бабуся продовжувала натхненно розповідати: «Если б я жила сама, пережить было бы намного легче... А так кошечкам надо было много еды, воды. Это заставляло меня выходить в поисках еды, и, извините, в том числе и по мусорках смотреть. Вот так я познакомилась с этими „освободителями“.
Мои соседи информировали россиян о том, что я часто утром куда-то выхожу. Вот они ко мне и пришли. С автоматами. Один посмотрел на кошек и скривил рожу, говорит своим — может кинуть гранату. Мол, здесь так сильно воняет, и его это бесит. И так было несколько раз. Они думали, что я хожу что-то вынюхиваю. А вот как раз перед тем, как они сбежали, зашли как-то 3 пацаненка. Пьяные очень.
Один из них нерусский говорит мне: „бабка, а ты, мол, не знаешь, где есть молоденькие девчонки?“. Я спрашиваю, для чего тебе, а он говорит: „Внизу очень чешется“, и показывает мне жестами, для чего. И он сказал зловеще „Уже и на тебя, бабка, приглядываюсь“. Русские так злобно заржали. Мне стало очень страшно. Они постояли постояли и ушли. Вонючие такие, противные.
Вы, наверное, знаете, что эти изверги многих людей замучали в Балаклеи. В здании милиции. А вы не знаете, когда дадут свет? Ведь мы же ничего не знаем. А так хоть телевизор посмотрим. Узнаем новости хоть».
Катівня
Інформація про катівню в поліцейському відділку нас, звичайно, зацікавила. Розпитавши в бабусі, як нам туди дійти, ми вирушили з «Кучером». Йти довелося небагато. Біля цього відділку вже перебували сапери, СБУ, поліція.
Ми підійшли, привіталися. Один поліцейський якраз розповідав історію цієї катівні. «У підвалі вони організували „дознаватєльную комнату“. Усього утримувалося понад 40 людей одночасно. В одній комнаті було десь
Якщо це були люди, задержані за проукраїнські взгляди, або ,не дай Боже, „атошніки“ — це була фактично смерть. Одна жінка розказувала, що „п*дари“ тут придумували різні „приколи“, як знущатися, часто ґвалтували толпою... І це чули всі навколо. Люди з навколишніх домів просто в ах*ї від цього всього».
Я зайшов всередину катівні. Експерти-криміналісти щось уважно вивчали. Заглянув в одну з так званих «камер». Це справді маленька кімната, на стінах якої були вицарапані імена, якійсь цифри тощо. Тут не було туалетів. Запах від фекалій стояв просто вбивчий. Як тут виживали українці — я просто не знаю.
Далі, в іншій кімнаті, я побачив на підлозі якісь електричні кабеля. Поліцейський, який проходив повз, підняв їх і сказав: «Це „п*дари“ під’єднували їх до тіла і таким способом катували людей. Їм було без різниці: чоловік чи жінка. А ось ці отвори в стіні, — розвернувся він різко, — свідчать про те, що вони стріляли над головами в людей».
Як потім я почув від ще одного поліцейського, всього, за їхніми приблизними оцінками, через цю катівню пройшло понад 200 людей. Від побаченого та почутого стало не по собі. Відчув приблизно ті ж самі емоції, коли відвідав Бучу.
«Коли закончиться оце все»
Ми вийшли на вулицю. Рушили в сторону нашого автомобіля — потрібно було терміново повертатися до Харкова. Побачили, як чоловік, жінка та діти вивантажували речі з припаркованого Chevrolet. Маленький хлопчик не міг втримати якийсь великий пакунок. Чоловік гримнув на нього. Ми відразу запропонували свою допомогу. Довелося трохи повмовляти, та зрештою сім’я погодилася.
На моє запитання «Звідки приїхали?» чоловік поставив клунок на землю і відповів: «Приїхали ми з Київської області, в самому Києві ми не потягли жити. Я ж до войни працював слєсарьом на заводі тут. Жив — горя не знав. А коли почалося „оце все“, ми сначала думали остаться. Думав, ну яка разниця — робота все одно буде. Я ж обичний рабочій. Кому я мішаю?
Мені все рівно хто тут буде: Україна чи Росія. Мені нада робота, шоб на жизнь хватало і шоб дітей поднять в люди. Ну, кароче, перші дні „оцього всього“ сильно стріляло, я хз, шо, по кому. Тут жінка каже: може піди узнай, шо вопще проісходе, може пора валить отсюда. Я й пішов у центр. Тут підлітає бронірована машина, оттуда вискочили якійсь чєрті з автоматами, мене п*здик по голові — і всьо, я вже в мєнтовкє.
Вони обшарили мій телефон. А там найшли фото моє з кумом, а він атошнік бивший, ми з ним в кабаку на фоні прапора українського сфоткалися — х*й його зна’, нахіба. І вони, ці рускіє, давай мене дубасити, потом провода подключали до етіх самих... Сука, так мене п*здували. Дивись, ось весь передній ряд зубів немає — вибили, ключицю зламали, так вона там, в мєнтовкє, і зрослася неправильно.
Слава Богу, жінка якось узнала, шо я тут, то ходила клянчила, шоб отпустили. Поки їй не сказали принести гроші. Вона всі сбєрєженія і принесла. Тоді мене отпустили. У мєнтовкі я пробув днєй 45, і потом ми з*балися».
Ми допомогли занести речі. Але мене не покидала думка, що щось не так. Адже я декілька разів запитав у цього чоловіка, що означає його вислів «оце все», і він так мені й не сказав. У центрі Балаклії я зустрів юрбу дітлахів, які буквально вимолювали патчі у військових. Загалом, місцеві дуже дякували військовим. Було помітно, що люди в піднесеному настрої, але коли спілкувався з ними ближче, то відчував, що вони перебувають у величезному стресі, їм дуже важко повернутися до реальності та сприйняти її.
Замість епілогу
Ввечері ж того дня ми домовилися зустрітися з моїм близьким товаришем в одному з кафе в центрі Харкова. Володя, колишній менеджер з Дніпра, тепер служить в одному з підрозділів ДШВ. Він повагом зайшов в кафе, коротко привітався з усіма військовими, тут їх було немало. Один військовий освідчувався в почуттях коханій, тримаючи її за руки. Поряд сиділи інші військові та говорили про своє, в основному, про родини за кордоном і про вбитих товаришів.
Володя сів та глибоко видихнув. Замовив собі фруктовий кальян. Ми сиділи мовчки, поки його розкурювали. Я розумів, що його розриває зсередини. Він зробив першу глибоку затяжку та тихо промовив: «Бл*дь, мене ніяк не відпускає. Коли зачищаємо села, ті, що після Балаклії. У кожному селі є закатовані, покалічені, зґвалтовані люди. У кожному, бл*дь, селі. «П*дари» просто знущалися над людьми. Знущалися даже над стариками. Ґвалтують усіх підряд: старих, малолітніх. І мародьорять все. Росіяни просто в ах*ї, як люди тут жили. Вони реально думали, що тут бомжують, а воно — навпаки. Ти не уявляєш, як вони нас люто ненавидять і мстяться за те, що живуть, як безправні нікчеми.
Росіяни — просто виродки. Я їхав в Харків, підвозив одну жінку з чоловіком, а вона мені й каже: «но не все ж там уроды, есть и нормальные». А я їй відповідаю: а ти скажи це дівчинці батька, якого забили на її очах за те, що не хотів віддавати їм свою чесно зароблену машину, і над її матір’ю познущалися при ній. Я показую цій дурній закатованих простих людей — «На, дивись». Вони — не військові. Вона відвертає своє їб*ло і мямлить щось про русскую культуру.
Ти знаєш, я ніколи не думав, що в нас живе стільки «розових поні» — емоційно промовив свій спіч Володя. Нам принесли чай та каву. Володя продовжував далі: «Я не знаю, який дебіл в Україні може щось говорити за так звану русскую культуру, за того Пушкіна, за Лєрмонтова. Перед тим, як це п*здіти — подивіться на людей, над якими уроди познущалися. Погугліть просто.
Адже це і є справжня російська культура, їхня садистська суть. Недавно беремо в полон кількох ворогів. Усі божаться: „здесь случайно, не знали, не хотели идти на войну“. Відкриваєш його телефон, а вони знущаються над нашими полоненими, відрізають вуха наживо та сміються, знущаються над жінками й дітьми на блокпостах. А потім приходять в українське місто і ставлять пам’ятники Пушкіну та Лєрмонтову.
Треба раз і назавжди запам’ятати: всі росіяни — це гнілуха. Серед них немає людей. Їх переконали, що ми — це нуль. Нас можна вбивати, катувати, і їм за це нічого не буде. І їм це в кайф. Усім тим, хто говорить про якусь російську культуру, я пропоную для початку пройти через російську катівню. А вже потім відкривати рота про русскую культуру і язик».
Володін спіч слухали всі в кафе. Один з відвідувачів прошепотів: «Важко пацану — поплавило». Ми ще довго говорили, як виявилося, Володя повністю перейшов на українську мову, і просить усіх у своєму взводі переходити. За день Володя та його підрозділ заходили в околиці Ізюма. Але то вже зовсім інша історія.
Друзі, я знаю, що зараз всім важко. Повірте, на фронті найтяжче. Ворог суне з усіх щілин. Нашим важко, бо «п*дари» беруть числом та кількістю бронетехніки. Я чітко усвідомлюю, що ви кожного дня бачите інформацію про збори та заклики задонатити. Я не хочу писати дурню та принизливе про чашку кави... У спільноті DOU всі розумні люди, і я не буду вас стимулювати подібними примітивними закликами. Тому єдине, про що благаю — це не бути байдужим та не стояти осторонь. Моє прохання: донатьте, якщо є змога. Донатьте тим, кому довіряєте. Підтримуйте психологічно тих, кого можете. Допомагайте одне одному — не важливо, як. Ми маємо перемогти це зло. Інакше... Про цей варіант я не хочу говорити.
Тому я візьму сміливість у вас попросити задонатити прийнятну суму на дрони для аеророзвідки ТРО. Щиро та уклінно дякую наперед.
🎯 Ціль: 300 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку
💳 Номер картки банки
5375 4112 0806 9828
6 коментарів
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.