Декілька слів про контрнаступ, мобілізацію та море. Мої підсумки 2023 року

Поки я писав цей текст, мене весь час не покидали змішані відчуття: це приблизно як їсти одночасно лимон з медом. Справді післясмак був неоднозначний. Відразу хочу сказати, що цей текст — суто мої рефлексії на найбільш значущі події цього року. Блог не претендує на всесторонню аналітику, чи, не дай Боже, є звинуваченням або критикою. Як то кажуть — я вас попередив 😀.

Фронт у 2023: зрада чи перемога

2023 рік був сповнений великим променем надії та інфантильним ентузіазмом на швидке закінчення війни нашою беззаперечною перемогою. Здавалося, що після переможної осені 2022 року ми так само станемо свідками переможного літа 2023-го. Але не судилося. Не вийшло. Російська оборона на півдні стала потужною перепоною для українських новостворених бригад. Українські війська змогли вгризтися в російські позиції в деяких місцях, але не вдалося прорватися.

На початку липня цього року я зустрівся зі своїм товаришем. Він — не остання людина в ССО. Звичайно, що наша зустріч була повністю присвячена контрнаступу. Мій товариш чітко та недвозначно повідомив, що «не варто очікувати значних проривів на Півдні, адже росіяни побудували потужну лінію оборони, яку подолати практично неможливо без значної переваги в повітрі або хоча б паритету. Механізовані підрозділи просто застрягнуть на численних мінних полях і стануть легкою здобиччю для розрахунків ПТРК і танкових засідок».

Кремінна

Як зараз пам’ятаю, коли, витираючи спітнілий лоб, зі значним сумом в голосі, мій товариш сказав, що на українське суспільство чекає велике розчарування і що політики, які знаються на тонких маніпуляціях в інформаційному полі, м’яко спихнуть цю невдачу на військових.

І справді, логіка військових і політиків діаметрально відрізняються одна від одної — приблизно як вогонь і вода (алюзія на пісню Rammstein Feuer und Wasser). Коротко нагадаю, що починаючи з березня 2023 року в суспільстві завдяки «позитивним» блогерам створилася всепроникна атмосфера майбутньої перемоги та незбагненої легкості життя-буття.

Численні військові експерти пророкували українській армії швидку перемогу на півдні до вересня цього року. Українські артисти продавали квитки на свої концерти. Хтось навіть збирався мити ноги в Чорному морі на кримському узбережжі.

Тим часом українські механізовані бригади, без жодного практичного досвіду прориву комплексних фортифікаційних ліній оборони, зазнавали чималих втрат та загрузли неподалік Великої Новосілки, на захід від Вугледару.

Українське суспільство (переважна його більшість), на думку мого товариша, було приспане заспокійливими мантрами про швидку перемогу, намагалося не вникати в суть подій військового характеру. Ба більше, офіцер ССО констатував, що на ЗСУ очікують, окрім медійних проблем, ще й значний дефіцит людського ресурсу. Знову ж таки, через інформаційну кампанію загального розслабону та майже тотального chill-out — у військо перестали записуватися нові люди, бо в медіа переконували, що армія впорається наявними силами.

Уже тоді було зрозуміло, що необхідно проводити масштабну роз’яснювальну роботу з населенням, переважно його чоловічою частиною, що йти до війська доведеться всім. Потрібно було поступово готувати резерви, уникаючи різкого шокового стану для суспільства (як це відбувається зараз). Тим часом військові бригади на фронті знекровлювалися дедалі більше.

Крім того, треба говорити прямо, що міжнародні партнери, незважаючи на всі їхні потуги, не змогли забезпечити ЗСУ обіцяною кількістю бронетехніки. Як сукупний результат цих всіх процесів — ЗСУ не змогли вийти до Токмака чи Мелітополя, як планувалося до початку так званого сезону дощів. Мій товариш очікував пік проблем з наповненістю у бригадах в листопаді та грудні. Так воно зрештою і сталося.

Недавно ми зустрілися знову. Офіцер ще раз висловив занепокоєння тим фактом, що військових почали втягувати в українську національну політику, яка є надзвичайно токсичною. Своє розчарування він посилив висловом, що «політики у своїй реальністю живуть винятково рейтингами, а військові актуальними картами та наявним ресурсами».

Проте чи все ж треба вважати 2023 рік суто мінорним з точки зору досягнень на фронті? Зовсім ні. Україна здобула приголомшливі військові результати там, де ніхто не очікував. На морі. Цей факт важко осягнути, але держава фактично без флоту (Україна) нанесла дошкульних ударів морській державі (Росія). По суті, Чорноморський флот Росії опинився в пастці нестандартних дій України.

Так, у ніч на 26 грудня (мій день народження) ЗСУ знищили ювелірним ударом ВДК «Новочеркаськ» у Феодосії. Це вже четвертий ВДК на рахунку ЗСУ. Британська ракета Storm Shadow відправила його на дно. А тепер — будь ласка, прочитайте уважно — за період повномасштабного вторгнення ЗСУ знищили або значно пошкодили шість корветів, два фрегати, чотири ВДК (великих десантних кораблів), флагман — ракетний крейсер.

ВДК

І незважаючи на те, що більшість з них була уражена ракетами, морські безпілотники (українське військове ноу-хау) теж внесли свою частку в загальну скарбничку досягнень. Окрім кораблів, ЗСУ також заподіяли значу шкоду інфраструктурі, логістиці росіян в Криму, знищили декілька їхніх дороговартісних систем ППО (аналоговнєтних, звичайно ж).

Станом на зараз росіяни вже майже не виводять у Чорне море свій флот, за винятком бойових кораблів для чергування, однак варто відзначити, що носіїв ракет серед них немає. Для порівняння: у 2022 році в цей період часу ворог завдавав масові ракетні удари територією України, зокрема з акваторії Чорного моря.

Висновок: поступове знищення російського чорноморського флоту зірвало спробу путіна заблокувати Чорне море для України. Нещодавно пані посол США в Україні заявила, що з українських портів вийшло понад 305 суден, які перевезли більше 10 млн тонн зерна та інших експортних товарів.

Я думаю, що не треба пояснювати, яке це значення має для української економіки та світових цін на продовольство. Виходячи з цього всього, я не бачу підстав для плачу Ярославни. Навпаки, українському суспільству треба подивитися одне одному у вічі й поговорити серйозно про одну важливу річ.

Непростий екзистенційний вибір: мобілізація чи окупація

Завдяки значній фінансовій допомозі від міжнародних партнерів, економічна ситуація в Україні створила ефект «теплої ванни» для цивільних. Треба сказати чесно, що як для громадян країни, яка щоденно відбивається від повномасштабного російського вторгнення та зазнала значних економічних втрат, українці себе досить непогано почували.

Завдяки цим грошам ми уникнули обвальну девальвації гривні, глибоких продовольчих криз, тривалих блекаутів та повсюдної паніки. Додайте до цього заколисуючу інформаційну адженду, наприклад, з телемарафону, і ми маємо повністю дезорієнтоване суспільство, яке не бачить жорсткої реальності та загрози своєму існуванню.

Nolens-volens ми підходимо до слова, яке викликає чимало суперечок в українському суспільстві. І це слово «Мобілізація». Хочемо того чи не хочемо, але, як недавно сказав Головнокомандувач ЗСУ Залужний на своїй пресконференції: хоча мобілізація не популярна серед людей, проте її проведення потрібне для власне виживання української держави.

Звичайно, мені, як і багатьом іншим, хотілося, щоб рішення про мобілізацію ухвалювали ті, хто отримав від суспільства відповідний мандат. Тих, кого обрали представляти інтереси суспільства. А не шукали гарячково, на кого ж скинути відповідальність за непопулярне рішення. Одначе, я щиро радію, що в цьому політичному дитячому садку є хоч один дорослий дядько.

Хочу сказати, що з великою ймовірністю йти до Збройних сил доведеться всім чоловікам. Підкреслюю, не воювати відразу на першій ліній, а бути водіями, логістами, дроноводами, електриками тощо. Не буду кривити душею: існує й велика потреба й у поповненні піхотних підрозділів. Але все ж не потрібно відразу лякатися.

Необхідно розуміти, що росіяни вустами путіна оголосили, що хочуть захопити всю Україну. І готові воювати довго. Відповідно Україні потрібно готуватися до тривалої виснажливої війни. Перші півроку повномасштабки (коли десятки тисяч добровольців масово записувалися в солдати) забезпечили українське військо необхідною кількістю людей для стримування росіян та навіть проведення власних потужних контрнаступальних операцій.

Авдіївка

Проте, як би це жорстоко не звучало, — люди закінчуються. І війську необхідна свіжа кров. Більше того, за цей час у суспільстві викристалізувалася невидима емоційна напруга між групами людей: цивільним та військовими. Переважна кількість військових воює як мінімум два роки (а деякі бригади набагато більше), а коли приїздять в мирні міста, то не бачать, щоб інші чоловіки стояли в черзі до військоматів та готувалися їх змінити.

Це викликає справедливі нарікання. Одні чоловіки та жінки, по суті, кладуть своє здоров’я, а інші, образно кажучи, повноцінно живуть своє життя. Такий порядок речей не може тривати вічно. Повторююся ще раз, йти до війська доведеться практично всім чоловікам. Так само хочеться підкреслити, що ніхто не народжений з бажанням іти воювати та вбивати, так само, як нікому не видавали сертифікат в пологовому, що цей хлопчик «не народжений для війни».

Деякі мої знайомі військові реально не бачили свої родини по два роки. Крім того, треба говорити чесно, що військові реально розуміють корупційні схеми, за якими ухилянти тікають з України: фейкові бронювання типу на стратегічних підприємствах, система «Шлях», фейкові одруження тощо. І знову ж таки, це не політичний блог, але критики наявного порядку речей не уникнути.

Ці всі лазівки існують, а значить, це комусь потрібно. Недавно до мене приїздив товариш з Німеччини. Він поважний журналіст та письменник. Ми з ним почали говорити, звичайно ж, за війну, і не могли оминути ситуацію з мобілізацією.

Він з подивом дізнався, що в нас державними медіа масово не просуваються відеоролики, в яких «родичі з владної верхівки воюють під умовною Авдіївкою чи Бахмутом пліч-о-пліч зі звичайними солдатами. У Німеччині, якби дізналися, що син Олафа Шольца чілить на Ібіці, попиваючи сангрію... То Олаф Шольц вимолював би прощення німецького народу, стоячи тиждень на колінах в Кельнському соборі.

У разі війни родичі німецьких можновладців, хотіли б вони цього чи ні, але змушені були б іти воювати або волонтерити в шпиталях. Натомість діти українських можновладців абсолютно безтурботно живуть насиченим життям в Європі, тоді як їхні однолітки вмирають за цю країну. І це ганьба.

В Європі ж бачуть всі ваші батальйони „Монако“ та „Сен-Тропе“. Влада має демонструвати, що вона з народом. Їхні діти та родичі теж воюють поруч зі звичайними дітьми. Більше того, ми бачимо навіть корупційні скандали, пов’язані з тим, що представники влади допомагають утікти ухилянтам».

Останнє про мобілізацію. Росіяни прийшли вбити всіх, хто не скориться. Не хочу вкотре наводити приклади Бучі, Ізюма та інших містечок та сіл, де росіяни масово вбивали українців. Така доля чекає на кожного / кожну, куди стане нога російського виродка. Вони будуть вбивати, калічити, ґвалтувати, знущатися, грабувати.

Росіяни — це абсолютне наймерзеніше зло. І вони цього абсолютно не приховують. Без суттєвого жорсткого збройного спротиву росіяни з радістю для власної душі організують скільки завгодно репресій та Голодоморів для упокорення українців. Зараз ви ще можете самостійно вибрати підрозділ та прийти на співбесіду (повірте, існує багато нормальних підрозділів).

Головне — не потрібно чекати, поки на вулиці дадуть повістку. Коли ви потрапите на службу — це лише питання часу. Потрібно попередньо підготуватися: пройти курси з такмеду / FPV / квадрокоптерів / програмування дронів / 3D printing — тоді у вас буде більший вибір підрозділів, зможете претендувати на посаду, яку захочете.

Я не хочу більше писати про це, чи, не дай Боже, повчати когось. Мобілізуватися чи ухилятися від призову — це справа кожного. Я не є моральним авторитетом, щоб комусь вказувати, що робити, просто треба розуміти, що кожен вибір має наслідки. Головне, щоб потім не жити в постійних муках совісті.

Трохи про справи тонкі — душевні

Нещодавно в Києві біля свого будинку я зайшов в аптеку купити медикаменти. Там до мене підійшла жінка, працівниця закладу. Як виявилося, вона з Вугледару. Ще більшим моїм здивуванням від того, що, виявляється, вона мене впізнала. Якось я відвідував це багатостраждальне містечко з фінською журналісткою. Там вона мене побачила і запам’ятала.

Так-от, у цієї звичайної жінки була така перфектна українська мова. Хоча я ж пам’ятаю, що багато людей на Донеччині розмовляють російською. Я запитав, як вона так швидко опанувала українську. І головне — мотивацію, чому. Жінка мовчки показала мені свій будинок, точніше, лише обвуглені стіни та терикони попелу навколо.

Після цього вона послала купу проклять росіянам і повідомила, що вся її сім’я повністю перейшла на українську мову. Спочатку було непросто змінювати свою мовну парадигму, але досить швидко такий перехід відбувся. Українську вивчали, дивлячись відео в YouTube та читаючи новини на україномовних сайтах.

Її колега (теж працівниця аптеки) з Соледару також говорила зі мною гарною літературною українською мовою. У подальшій розмові обидві жінки висловили своє незадоволення тим, що їх дуже часто просять «нє кривіть язиком і гаваріть на нармальном язикє». І це в Києві.

Ці жінки, які пережили втрату рідних домівок, надзвичайний стрес, рішуче розривають свій попередній зв’язок з російською мовою і, що не менш важливо, російською культурою. Жінка з Соледару в сльозах показувала мені свою знищену дачу в Яковлівці російськими снарядами, як вона назвала їх, «пушкіни та лєрмонтови».

На жаль, приклад цих жінок є більше поодиноким випадком, ніж проявом тенденції. Я дуже часто чую від своїх знайомих з Європи, що українці не охоче переходять на українську. І європейцям дуже важко відрізнити, хто перед ним — українець чи росіянин.

У контексті боротьби України проти колоніальних зазіхань Росії важливу роль відіграє вже набридле всім питання російської мови та культури. Хочемо ми чи не хочемо, але що далі ми відірвемося від росіян в цьому питанні, то безпечніше буде для нас.

Тим, хто полюбляє говорити про «сєрєбряний вєк русской поезіі», «вєлікіх композіторов» доведеться згадувати і Бучу, Маріуполь, Херсон і всі ті численні звірства, вчинені росіянами на теренах України. Адже російська культура — це невід’ємна частина цієї бездушної нелюдської політики, яка так відкрито проявляється в Україні. Просто завдання російської культури змалювати росіян для цивілізованого світу як нібито пристойних людей.

Єдине, що скажу в кінці, — відкинути паніку. Україна вже пережила 2022-2023 роки масштабної агресії, на наші голови щоденно сипалися тисячі ракет та дронів, але, по суті, росіяни так нічого суттєвого й не досягли. Зараз вони намагаються дуже влучно «бити» по найголовнішому своєму ворогу — по мотивації їх знищувати.

Ми маємо продовжувати боротьбу, інакше плата за поразку буде жахливою. В армії я часто чую вислів «Важко жити стало легше». Я думаю, це найкраща та найоптимальніша характеристика сьогодення. Робіть те, що маєте робити. І це стане ключом нашої спільної перемоги.

Я вірю в нашу перемогу. Так, вона буде важкою, вистражданою. Але вона буде. Також маю сказати, що я пишаюся тим, що я є частиною спільноти DOU. Ви, друзі, робите неймовірні речі. Шануйтеся!

Друзі, я знаю, що зараз всім важко. Повірте, на фронті найтяжче. Ворог суне з усіх щілин. Нашим важко, бо «п*дари» беруть числом та кількістю бронетехніки. Я чітко усвідомлюю, що ви кожного дня бачите інформацію про збори та заклики задонатити. Я не хочу писати дурню та принизливе про чашку кави... У спільноті DOU всі розумні люди, і я не буду вас стимулювати подібними примітивними закликами. Тому єдине, про що благаю — це не бути байдужим та не стояти осторонь. Моє прохання: донатьте, якщо є змога. Донатьте тим, кому довіряєте. Підтримуйте психологічно тих, кого можете. Допомагайте одне одному — не важливо, як. Ми маємо перемогти це зло. Інакше... Про цей варіант я не хочу говорити.
Тому я візьму сміливість у вас попросити задонатити прийнятну суму на дрони для аеророзвідки ТРО. Щиро та уклінно дякую наперед.
🎯 Ціль: 300 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку
💳 Номер картки банки
5375 4112 0806 9828

P. S. Ми вже з вами зібрали понад 250 000 грн. Це неймовірний результат. І це вже все працює на оборону на Куп’янському напрямку. Аеророзвідники уклінно дякують за допомогу. Ще раз повторюся — я не стільки майстерно володію словом, щоб висловити кожному з вас свою вдячність, але повірте: вона безмежна. Дякую!