Як я став студентом магістратури в Оксфорді
Привіт! Мене звати Дмитро Лопушанський. Мені 21 рік. Ще у школі я почав заробляти перші гроші на розробці сайтів, потім навчався в УКУ, працював Middle-розробником в EPAM, став CTO українського стартапу Harmix. За програмою обміну рік навчався в Університеті Торонто, після чого працював Senior Data Analyst в одній з найбільших лікарень Канади.
З 2023 року вчуся на програмі MSc in Advanced Computer Science в Оксфорді. Сьогодні хочу розповісти про свій досвід вступу до іноземних вишів та навчання в одному з найпрестижніших закладів освіти світу.
Про вибір: «Я подавався в Університет Торонто, Стенфорд, Університет Карнегі-Меллон, Массачусетський технологічний інститут й Оксфорд»
У попередній статті я розповідав, що не одразу вирішив, чи буду продовжувати навчання після бакалаврату. Але досвід канадської освіти допоміг мені зрозуміти, що я таки хочу це зробити — і восени 2022 року я почав обирати заклади освіти та програми. Увесь процес зайняв п’ять місяців інтенсивної роботи над заявками, а потім ще пів року проходження інтерв’ю та ухвалення остаточного вибору.
Існує схема подачі, яка вважається раціональною для вступників. За нею, виші розподіляються на три категорії, до кожної з яких надсилаються заявки: надійні (safety), відповідні (match) та амбітні (reach).
До першої групи належать університети, в які ви точно пройдете. Можливо, вони мають дещо нижчий рейтинг, але ви будете впевнені, що вас туди точно візьмуть і не буде ситуації, коли ви нікуди не вступили. Друга категорія — виші, які знаходяться на рівні ваших поточних знань та успіхів. Й остання — reach-університети з вершини списку найкращих усього світу. Щоб потрапити туди, потрібно мати не просто хороші успіхи, але й долю везіння.
Виходить така диверсифікація ризиків при академічному вступі.
Це шлях, який я би рекомендував, але не той, яким я йшов сам. Я подавався лише в найпрестижніші університети, зокрема керуючись мотивом, про який розповідав у минулій статті — це пошук спільноти.
Звісно, в кожному вищому навчальному закладі є дуже хороші люди, але мені здається, що в топових університетах академічна спільнота є однією з найсильніших — і я хотів стати її частиною. Тому я вирішив, що якщо я не пройду, то подаватимусь через рік ще раз, а потім, можливо, ще раз — поки не потраплю саме туди, куди хочу.
Але тут, звісно, все залежить від індивідуальних пріоритетів. Якщо ваша мета навчання в магістратурі не вимагає занадто високого рейтингу університету, то логічніше вдатися до більш раціональної системи подачі.
Особисто я подавався в Університет Торонто, Стенфорд, Університет Карнегі-Меллон, Массачусетський технологічний інститут й Оксфорд. Але не на однакові програми. Навчання в цих вишах може коштувати більше сотні тисяч доларів, тому мені було важливо максимізувати шанси отримати стипендію.
З мого власного дослідження, в Штатах це дуже складно саме для магістерських програм — можливостей є вкрай обмаль. Так, у Стенфорді для мене була лише одна — Knight-Hennessy Scholarship — та вона потребує дуже ранньої подачі. Коли я почав процес, то вже не встигав вкластися в строки.
Важливо зауважити, що доволі типовим для студентів є взяття позики на навчання, і це сприймається абсолютно адекватно. За різними даними, близько третини американських студентів мають такий борг на загальну суму у понад $1,5 трлн по всій країні. При цьому також можливі різні знижки залежно від доходів родини. Зазвичай позика є безвідсотковою.
Якщо ви вступили до престижного вишу, то ймовірно так само отримаєте гарну роботу та зможете пізніше зі своєї зарплати оплатити навчання. Це теж робоча схема, але для мене цей варіант був менш прийнятний, тому я не розглядав магістерські програми у вишах США.
А ось PhD-програми в Канаді і Сполучених Штатах спонсоруються: ти не платиш за навчання та навіть отримуєш регулярну стипендію від університету за свою роботу. До речі, у Великій Британії не так: якщо ти хочеш вчитися в докторантурі, то тобі потрібно окремо шукати фінансування.
Ще важливе уточнення: в Канаді та Штатах на PhD зазвичай можна вступати після бакалаврату. Врешті-решт в Університет Торонто я теж подався на PhD, тож у мене було чотири заявки на докторантуру і тільки одна на магістратуру — в Оксфорд.
Про вступ до докторантури: «У кожного професора зазвичай є своя сторінка, де вони часто вказують умови, як до них потрапити»
Оскільки це два різних рівні освіти, є відмінності як у самих програмах, так і в умовах вступу та процесу відбору абітурієнтів. Хоча перелік документів, які ти готуєш, здебільшого збігається. Для всіх цих програм потрібні були бакалаврський диплом, сертифікат про рівень англійської (TOEFL чи IELTS), рекомендаційні листи, резюме, мотиваційний лист. Окрім цього, додатковим етапом часто є співбесіда.
Мені здається, що для успішного вступу необхідно гарна організація процесу. Наприклад, я склав табличку, де чітко вписав університети, в які я подаюся, дедлайни, мінімальні вимоги по окремих пунктах, наприклад, щодо балів з англійської. Окрім цього, туди я вносив нюанси, на які потрібно звернути увагу, дати, коли очікувати результати, контакти студентів, які там навчаються та з якими можна поспілкуватися.
Щоб пройти на програму, потрібно якомога більше про неї дізнатися, розібратися з усіма деталями. Якщо ти подаєшся на те, про що майже нічого не знаєш, то шанси успішного вступу — мінімальні.
Розкажу спочатку про вступ до докторантури. На відміну від магістратури, там важливо знайти хорошу сумісність як мінімум з одним науковим керівником та темою, адже саме з цією людиною та над конкретним напрямком доведеться працювати наступні кілька років. Тому я переходив на сторінки факультетів комп’ютерних наук усіх університетів, куди подавався, переглядав кожного викладача, який там працює, вивчав їхні наукові інтереси та відфільтрував ті, які перетинаються з моїми.
Потім я обрав приблизний топ з 10 професорів і почав більш детально вивчати список їхніх досліджень. Цей перший список я ще скорочував вдвічі-втричі, після чого вже вдавався у суть окремих робіт. Бо, наприклад, в одного наукового керівника може бути напрямок Computer Systems, при цьому він працюватиме над цілим спектром суміжних тем з різними студентами. Тож потрібно було визначити, яка робота мені більш цікава, яка — менш.
Коли я писав мотиваційні листи, то все це враховував. Приблизно 70% листа я перевикористовував для кожної програми, а решту наповнював конкретними деталями, де пояснював, чому саме мені подобається програма, як вона пов’язана з моїм досвідом і як мої дослідницькі інтереси перетинаються з напрямками їхніх лабораторій.
Після того, як всі аплікації надіслані, можна написати професорам, до яких ти подався, та проситися на інтерв’ю. Я намагався викристалізувати проблеми, над якими працював кожен з них, продумати, який внесок я зможу зробити, і скласти ретельний research proposal. Щоб скласти один змістовний лист, може піти тиждень роботи.
Подачі в університети в мене завершилися до нового року, а решту зими я займався написанням цих листів професорам. На жаль, більшість не відповіли. Сумно, оскільки на це було витрачено багато часу. Але чотири відповіді я таки отримав, і ми провели кілька співбесід.
У кожного професора свій підхід до відбору студентів, але зазвичай вони дають проаналізувати певну кількість статей, написати критику на них, запропонувати власні покращення. Також я проходив технічне інтерв’ю, де мене тестували, наскільки добре я орієнтуюся у своїй спеціалізації.
У кожного професора зазвичай є своя сторінка, де вони публікують результати роботи своєї команди, дослідження тощо. Там вони часто вказують умови, як до них потрапити. Наприклад: «Люди, які подаються до мене на PhD, згадайте мене у своїй заявці та не пишіть мені листи». Або: «Студенти, які хочуть податися до мене на PhD, прочитайте це, це, це і напишіть мені лист, який має бути таким-то».
Про результати вступу: «В Університеті Торонто мене прийняли одразу двоє професорів»
Мене не взяли на докторантуру у Стенфорд, CMU, MIT. На мою думку, я не пройшов, тому що на момент подачі я хоч і працював над кількома дослідженнями, але ще не встиг їх опублікувати. Попри те, що з таким профілем можна потрапити на ці програми, більшість вступників мають публікації на топових конференціях, як-от CVPR, ICLR, ICML, NeurIPS, SIGMOD тощо. Конкурувати з ними дуже складно, бо потрібно продемонструвати вміння писати статті світового рівня.
Я припускаю, що єдина альтернатива — це попередній досвід співпраці з професорами з цих університетів, які можуть підтвердити рівень студента та високий потенціал до написання топових публікацій, навіть якщо їх ще немає.
В Університеті Торонто мене прийняли одразу двоє професорів, один з яких зробив це на основі «холодної» заявки. А от з Анною Голденберг ми співпрацювали вже раніше за програмою для українських студентів, про яку я розповідав детальніше в минулій статті (до речі, цього року є подібна програма в Університет Вотерлу).
І це чудова схема, адже допомагає налагодити контакти і спробувати себе в дослідницькому середовищі. Тому раджу всім, хто хоче в перспективі піти на PhD до топових вишів, починати робити дослідження з іноземними професорами якомога раніше, щоб продемонструвати свої навички та зарекомендувати себе.
Оскільки я був на місці, то мав також можливість прийти поспілкуватися безпосередньо з студентами і дізнатися детальніше, на що вартує звертати увагу під час вступу На інтерв’ю я зміг показати, що мій досвід релевантний і я готовий робити дослідження — й отримав місце.
Це дуже добре, оскільки факультет комп’ютерних наук Університету Торонто є дуже потужним, одним з найкращих у Північній Америці. Тут донедавна викладав Джефрі Гінтон, один з основоположників штучного інтелекту, навчався Ілья Суцкевер, співзасновник OpenAI, а також проходив postdoc Ян ЛеКун, провідний науковець в Meta.
Але коли я дізнався, що пройшов до магістратури в Оксфорд, то обрав навчання саме там. По-перше, я повернувся до своїх критеріїв вступу і зрозумів, що якщо для мене ключовим фактором є спільнота, то однорічна магістратура підходить краще, ніж отримання PhD, яке зазвичай триває
А по-друге, у Торонто я вже був понад рік, навчався як студент за обміном, мав доступ до ресурсів університету, лабораторії, «варився» в цьому ком’юніті, тобто в плані контактів уже отримав те, що міг. Якби я залишився в Торонто, це було б менше про людей, а більше про програму.
Вступ до Оксфорду: «Тут були найвищі вимоги зі всіх університетів, куди я подавався»
Я розповім про умови вступу до Оксфорду, але, звісно, вони будуть неактуальними, якщо хтось прочитає цю статтю, припустімо, через п’ять років. Тому в першу чергу треба все дивитися на сайті програми.
В Оксфорді є кілька різних магістратур з комп’ютерних наук — особисто я розглядав усі. Так, є програма з ухилом у математику, MSc in Mathematics and Foundations of Computer Science, чи, наприклад, дворічна парттайм-магістратура з Software Engineering.
Врешті-решт я зупинився на MSc in Advanced Computer Science. Ця програма передбачає, що вони приймають лише тих вступників, хто закінчив профільний бакалаврат у напрямку комп’ютерних наук або математики. При цьому багато інших університетів беруть людей, наприклад, з медичним бекграундом, тобто магістратура в такому випадку — це додаткова кваліфікація. В Оксфорді саме ця програма вважається поглибленою кваліфікацією, що є важливою відмінністю.
У цілому пакет документів, який я готував, збігається з тим, який потрібен для вступу в докторантуру. Але в Оксфорді були найвищі вимоги зі всіх університетів, куди я подавався. По-перше, диплом тільки з відзнакою. По-друге, дуже високі бали з англійської. TOEFL треба було скласти на 110+, при тому, що максимальний бал — 120 (фактично дорівнює C2). IELTS — від 7,5.
До речі, цікаво, що коли я потім порівнював таблички, побачив, що IELTS 7,5 не відповідає 110 TOEFL, тобто теоретично його скласти легше. Але я обрав саме TOEFL, до якого готувався за допомогою класного сервісу TestGlider. Він став просто знахідкою для мене! Вони надають практичні екзамени на кшталт реальних, у них є підключений AI, який одразу ж виставляє бали за пройдені секції.
Якщо з Reading і Listening питань немає — це просто multiple choice questions, то для Speaking і Reading — це важливо, тому що система автоматично перевіряє те, що ти зробив. Найбільше я готувався до говоріння, оскільки на TOEFL дається строго лімітований час на відповідь, яка має бути побудована за специфічною структурою. Наприклад, ви маєте за хвилину розказати плюси-мінуси певного контроверсійного питання — припустімо, навчання онлайн чи офлайн. І не просто так, а за 60 секунд викласти тезу, пояснити причини, навести невеликі приклади. Там кілька секцій зі Speaking, тому потрібно гарно потренуватися. Я склав іспит на 113.
Ще потрібно надати три рекомендаційних листи. Зазвичай мінімум два — від людей з академічних інституцій, краще безпосередньо наукових керівників, які можуть конкретно говорити про успіхи студента. Я вирішив, що хоча і маю досвід роботи в індустрії, але мої три листи будуть від людей, з якими я працював в університетах.
Один — від УКУ (думаю, це правильно мати рекомендацію з бакалаврської програми, після якої ти подаєшся). А два інших листи — від професорів з Університету Торонто. Важливо, що ти лише вказуєш ім’я людини та її пошту, а далі їй надсилається електронний лист з можливістю прикріпити рекомендацію, яку сам абітурієнт не бачить. Але оскільки я сюди таки потрапив, певно мої професори написали щось хороше :)
Наступний документ — академічне резюме, яке дещо відрізняється від звичайного. Так, коли ти подаєшся на роботу, то пишеш односторінкове резюме — це досить поширене правило. Академічне не має таких обмежень за обсягом.
Знову-таки, задля того, що пройти на конкретну вакансію, ти описуєш релевантний досвід, який може зацікавити працедавців. А щоб вступити на академічну програму, маєш включити все, оскільки інституція хоче зрозуміти загальний бекграунд: що ти робив, які мав успіхи. Можна додати багато різноманітних проєктів, а не лише один, сфокусований на певній спеціальності. Моє резюме вийшло на дві сторінки.
Про мотиваційний лист я вже трошки згадував: важливо розкрити, чому вибір пав саме на цю програму. Але якщо для докторантури я більше зазначав те, що мене зацікавило в роботі професорів, описував дослідження, яке хочу з ними проходити, то тут говорив про саму програму, курси, які пропонуються, пояснював, чому вони знадобляться для моєї роботи.
Написання цього листа потребує багато часу, він не вдається з першої спроби — навіть з десятої може не вийти. Порівняю це з досвідом роботи над резюме: щоб гарно, лаконічно все вписати, потрібно докласти чимало зусиль, зробити не одне покращення.
З мотиваційним листом — подібна історія, тільки він пишеться в форматі есе: ти поєднуєш розповідь про свій досвід, про те, чому ти гідний бути на програмі, з тим, наскільки вона актуальна для тебе та навіщо потрібна. На цей документ звертають пильну увагу.
На співбесіді мені сказали: «Добре, а тепер по технічних питаннях» — і це збило мене з пантелику
Наступним етапом для мене було інтерв’ю. Коли я вже приїхав до Оксфорду, то спілкувався з керівниками нашого курсу, які розповіли, що не всі студенти, які пройшли на програму, проходили співбесіду — частину прийняли одразу. Зазвичай ці люди подавалися сюди після бакалаврату з інших топових університетів, тож у комісії не виникало додаткових сумнівів.
На жаль, українські університети поки ще не мають достатньої репутації, хоча про УКУ тут вже знають, тож всі кандидати з менш відомих програм проходили цей додатковий етап. Я очікував, що це буде behavioral-співбесіда: мене розпитають про мій досвід, я розкажу, чим займався загалом.
Але за структурою інтерв’ю виглядало так: перші п’ять хвилин — представлення, коли я якраз розказав про себе. При цьому жодних додаткових питань мені не поставили, хоча зі свого досвіду я очікував, що такі будуть щодо моїх проєктів. Одразу після того мені сказали: «Добре, а тепер по технічних питаннях» — і це збило мене з пантелику.
Наступні 20 хвилин (хоча по факту було більше, ми трохи затрималися) мене питали про алгоритмічну складність, що таке NP-повні, NP-складні задачі, класи P, NP з прикладами та розв’язаннями до задач. Також були питання щодо базової теорії з дискретної математики, математичного аналізу.
Наприклад, просили називати властивості дерев, пошуку вшир, вглибину, властивості графів. Також торкалися статистики, властивостей розподілів, теорема Баєса, просили пояснити застосування. Були питання суто з математики: властивості функцій, довести монотонність, зростання, пояснити, наприклад, застосування опуклих функцій, як це співвідноситься з оптимізаціями в машинному навчанні.
Виходить, що інтерв’ю — дуже технічне, сфокусовано на тому, наскільки добре абітурієнт розуміє теорію комп’ютерних наук. Я дуже щасливий, що успішно його пройшов, оскільки не готувався, а деякі поняття, про які довелося говорити, я вчив ще на першому-другому курсах. Напевно, адреналін додав до пам’яті — і я згадав все, що було потрібно. В останні п’ять хвилин співбесіди я міг спитати інтерв’юера про програму й Оксфорд.
Про таймінг: «Щодня потрібно було щось робити, читати, покращувати»
Дуже важливий момент — таймінг, потрібно все чітко розрахувати. Наприклад, професори мають прикріпити рекомендаційні листи завчасно. Тому я раджу максимально рано почати спілкуватися з тими, хто буде надавати вам рекомендацію.
Я знав, що викладачі, до яких я звертаюся, надзвичайно зайняті, тому попереджував їх ще в жовтні, хоча дедлайн був на початку січня. Фактично у них було майже три місяці, щоб написати та прикріпити лист. Але це та частина, яка не залежить від мене.
Мені таки довелося трохи стресувати, бо професори займалися цим майже в останній момент — і я розумів, що якщо лист не прикріпиться, то заявка буде неповноцінною. Тому щотижня нагадував: «Не забудьте про мене, будь ласка». Хоча, до речі, деякі інституції дозволяють, щоб професори надсилали рекомендації після основної подачі документів.
Так само з TOEFL. Після складання іспиту, здається, приблизно два-три тижні потрібно чекати на результат. Після цього ти надсилаєш його в ті виші, куди подаєшся — на це варто закласти ще мінімум тиждень. У кабінеті вступника зазвичай відображається, чи надійшов до університету лист-підтвердження.
Я складав іспит наприкінці жовтня і відчував, що це вже крайній термін. Бо навіть якщо дуже добре знаєш мову, через хвилювання можна не скласти на 110+ балів — це висока планка. Краще залишити час на ще одну спробу. При цьому термінове складання іспиту коштує дорожче. Тепер зі свого досвіду я б отримував сертифікат з англійської завчасно — так спокійніше, менше стресу. До того ж він дійсний два роки.
По датах виходить так: дедлайн подачі документів на програму був 3 січня, інтерв’ю проходило 20 лютого. А на початку березня я отримав лист про те, що мене прийняли.
Пам’ятаю, що офер починався словами «Дорогий Дмитре, дякуємо, що ви подалися на нашу програму». Я це побачив ще у нотифікації, коли прийшов email — і подумав: «Ну, все, відмова». Бо коли перше речення звучить так, далі часто йде: «На жаль, ми нічого не можемо вам запропонувати». Але у листі було інше продовження: «Вітаємо вас з успішним проходженням на наш курс».
Я був на сьомому небі від щастя. Цей лист прийшов мені саме після того, як я отримав відмови в американських університетах. При тому я знав, що мене взяли до Університету Торонто.
До речі, відійду трохи від Оксфорду, бо це цікаво: Університет Торонто запрошує всіх, хто пройшов на PhD-програму на Graduate Visit Days, тобто дні відвідування, відкритих дверей. Вони оплачують дорогу кандидатам зі всього світу, щоб вони приїхали, відвідали університет, познайомилися зі своїми професорами, їхніми лабораторіями, факультетом тощо. Також вони оплачують готель та їжу.
Такий захід спеціально влаштовується, щоб заохотити йти саме до Університету Торонто, а не в інший виш. Звісно, мені не потрібно було нікуди їхати, я був на місці, тож просто відвідував заходи, слухав деталі про програму. Не знаю, чи роблять так ще будь-де. В Оксфорді для магістрів такого не було — лише онлайн-заходи з сесіями питань та відповідей. Але мені здається, для PhD це важливіше, бо програма довга, тому вступникам треба зрозуміти, що це за місце, щоб прийняти зважене рішення.
Взагалі подача на магістратуру чи докторантуру — дуже велика робота. Увесь перший семестр, коли я цим займався, у мене було враження, що я проходив ще один-два складні курси в виші. Щодня потрібно було щось робити, читати, покращувати. Але щоб мати успішний результат, замало витратити пів року, до цього має бути пророблена системна робота протягом довгого часу, щоб отримати хороший досвід у сфері комп’ютерних наук, який дасть шанс на успішний вступ.
Про програми та коледжі: «Загалом в Оксфорді є 39 коледжів та 4 permanent halls»
Отже, після того, як я отримав лист, що мене взяли на MSc in Advanced Computer Science, почався наступний етап роботи. Бо далі потрібно пройти до коледжу. Тут складна система, яку я не до кінця розумію навіть зараз. Загалом ідея в тому, що конкретний коледж відбирає студентів, яких він хоче бачити частиною своєї спільноти. Загалом в Оксфорді є 39 коледжів та 4 permanent halls — це структури, які можуть приймати студентів.
Я не зовсім уявляю, як працюють домовленості між програмами та коледжами. По суті, в інтересах керівників програм мати якомога більше налагоджених контактів з коледжами, щоб всі студенти, яких вони відібрали, могли потрапити на навчання. Тобто тут є певна конкуренція за місця в коледжі між керівниками освітніх програм.
Звісно, коли я подавався, про ці нюанси не знав. Особливо, що може бути таке, що абітурієнта візьмуть на програму, але жоден коледж його не прийме — і тоді офер скасовується. Сам ти на це вплинути не можеш, хоча тебе й питають на етапі подачі документів, чи ти хочеш в якийсь конкретний коледж. Наскільки я розумію, тоді твоя заявка спочатку передається саме туди.
Типовий коледж в Оксфорді зазвичай складається з їдальні, каплиці, бібліотеки, коледж-бару, приміщення для відповідних груп студентів. Так, якщо ти професор, то маєш доступ до SCR (senior common room). Магістр — до MCR (middle common room). Бакалавр — до JCR (junior common room). Члени коледжу організовують свій простір, наприклад, можуть поставити кавову машину, тенісні столи, більярд, купити настільні ігри тощо.
При цьому в кожної спільноти є свій виділений бюджет від університету. У нашої MCR (postgraduate-спільноти), мені здається, більш як 20 000 фунтів на рік — це публічна інформація. І ми, структура самоорганізації студентів, плануємо, як ці кошти витратимо. Наприклад, на організацію певних подій у просторі — частування шоколадом, запрошення якихось спікерів тощо.
Щонеділі в нас святковий бранч, на який закуповують фрукти й інші смачні продукти — ми можемо разом сісти, поїсти, поспілкуватися. Також з цього бюджету можуть спонсоруватися студентські проєкти, наприклад, хтось хоче створити вебсайт для якоїсь ініціативи, на що потрібно 500 фунтів. І на зібранні, яке буває раз на кілька тижнів, ми голосуємо, чи виділяємо їм ці кошти. Це дозволяє мати певну незалежність.
Спочатку мене взяли до коледжу Wolfson. І після цього я почав процес подачі на житло на кампусі — це теж треба робити якомога швидше. Коледж зазвичай має кімнати для проживання для будь-яких студентів. Але деякі приймають, наприклад, лише магістрів чи постдоків. І наявних приміщень часто не вистачає для всіх. Тому велика частина тих, хто вступає, мають доступ до всієї спільноти, але не живуть на території коледжу. Тому так важливо якомога швидше зайняти місце.
Про фінансування навчання: «Знаю людей, які пройшли до Оксфорду, але не отримали стипендію та не змогли потягнути оплату за навчання»
На більшість стипендіальних програм є можливість подаватися в момент надсилання документів. У заявці є галочки, які ти можеш проставити. Я відмітив «розглянути мене на всі можливі стипендії, на які я маю право / підходжу за критеріями». Також були пункти щодо окремих стипендій, з якими можна познайомитися тут. Якщо вже було обрано якусь, то на наступній сторінці відразу була форма подачі на неї. Але я не дуже добре вивчив усі стипендіальні можливості — і дуже не раджу іншим так робити.
Знаю людей, які пройшли до Оксфорду, але не отримали стипендію та не змогли потягнути оплату за навчання. Тоді вони подавалися ще раз і дуже ретельно працювали над своїми заявками на стипендії. Тому потрібно пробувати та навіть якщо з першого разу не вдається, завжди можна подаватися ще раз і ще раз. Якщо вас раз уже взяли, то ймовірно, візьмуть ще, бо досвід тільки збільшується з кожним роком.
Наприкінці березня мені прийшов лист від мого факультету: «Дмитре, ми бачимо, що ви маєте право на програму Weidenfeld-Hofmann Trust. Ось форма подачі, подайтеся. У вас є один тиждень, щоб надіслати заявку на цю пошту».
До речі, ця стипендія була в тому початковому переліку при подачі документів, тож можна було надіслати заявку на неї одразу. На щастя, мій факультет побачив, що я підходжу під умови, та повідомив мені про це. Але майже всі стипендіати, з якими я спілкувався, заповнили свої заявки в момент загальної подачі.
Паралельно я розглядався на стипендію для українців, яка також є в Оксфорді. Є багато інших цікавих, класних стипендій, наприклад, Chevening. Це дуже престижна загальна стипендія для Великої Британії. Але вони вимагають досвід роботи full-time після університету, чого в мене не було (я так працював лише під час навчання у виші). Інша програма — Clarendon Scholarship, на яку відбирають молодих професіоналів з високими академічними досягненнями.
Про мою стипендію: «Вона дає можливість комфортно, без хвилювання за матеріальний бік, вчитися один рік»
Я пройшов саме на Weidenfeld-Hofmann Trust (WHT). У заявці, яку я заповнював, потрібно було надати інформацію про свій досвід, відповісти близько 5 питань у формі коротеньких есе: про мотивацію, плани після Оксфорду, досвід організації спільноти заради спільної мети, чому мене цікавить ця стипендія, як людина може мати вплив у цьому світі тощо. Тобто оцінюються не тільки анкетні дані. Незабаром я отримав відповідь, що я пройшов на етап інтерв’ю.
Під час відбору на WHT зважають на два ключових фактори. Перший — оскільки це є лідерською стипендією, всі стипендіати мають бути лідерами у своїх сферах, мати лідерський досвід. Серед іншого я згадував про те, що є CTO стартапу: у нас 20 людей в команді, я безпосередньо організовував роботу 12 інженерів.
Другий фактор — наявність соціально орієнтованого досвіду і бажання позитивно вплинути на розвиток своєї країни та спільноти. Кожного року WHT відбирають приблизно 30 людей. Зараз саме така кількість учасників, при чому з 24 країн світу. Після навчання від нас очікують, що отримані знання, навички, контакти ми будемо використовувати на благо своїх країн.
У майбутньому я би хотів докластися до розвитку України, особливо до вітчизняної ІТ-індустрії. Я вірю в наш потенціал, в те, що ми можемо зарекомендувати себе як дуже потужна ІТ-держава.
Цікаво, що за останні чотири роки я є перший стипендіатом Weidenfeld-Hofmann Trust в напрямку комп’ютерних наук. Здебільшого вони відбирають людей нетехнічного напрямку, наприклад, Master of Public Policy. Ця стипендіальна програма існує з 2008 року, і якщо подивитися списки, то за весь час стипендіатів з комп’ютерних наук було небагато. Крім того, зараз я є наймолодшим стипендіатом. Але це характерно взагалі для спільноти в університеті — більшість студентів старші за мене.
WHT вважається однією з найпрестижніших стипендій в університеті, оскільки вона повністю покриває вартість навчання та проживання. Вони надають мені майже 35 000 фунтів на навчання. Цих грошей я навіть не бачу, вони автоматично переводяться на рахунок вишу. І ще майже 20 000 фунтів на решту витрат, окрім навчання — видаються траншами щосеместру.
Після оплати проживання, залишається приблизно 500 фунтів на місяць — цього якраз вистачає на їжу. У нас є студентський квиток, можна оплачувати харчування. Сніданок коштує в районі шести фунтів, обід і вечеря — семи. І це, напевно, вдвічі дешевше, аніж якби я харчувався поза коледжем. Окрім їдальні, на території коледжу також є кафе. Усі витрати йдуть в негативний баланс на студентському квитку, а потім наприкінці семестру приходить один чек за все. Загалом стипендія дає можливість комфортно, без хвилювання за матеріальний бік, вчитися один рік.
До речі, хоча я початково пройшов у коледж Wolfson, стипендія перевела мене в інший — Keble. Стипендіальні програми не просто партнеряться з коледжами: ті також докладають частину коштів. Weidenfeld-Hofmann Trust мають перелік з близько десяти коледжів, з якими співпрацюють. Тому якщо студента взяли в інший, вони переводять його до свого партнера.
Я був не проти: у «Кіблі» дуже хороші умови, я живу буквально через дорогу від мого факультету: від дверей моєї кімнати до лекційної зали йти чотири хвилини. Можу добігти і за дві, якщо запізнююсь :)
Якби я вступав ще раз, то обов’язково відразу б подавався на стипендію. А ще здавав TOEFL раніше. В іншому, мені здається, я добре організував процес.
Про організацію навчання: «Вона залежить не тільки від спеціальності, на яку вступаєш, але і від конкретної стипендії»
Виходить, що організація навчання залежить не тільки від спеціальності, на яку вступаєш, але і від конкретної стипендії. Так, загальна магістратура починається на початку жовтня, триває один повний календарний рік. Але у мене навчання почалося раніше через те, що я пройшов на програму WHT. Вони унікальні тим, що не лише надають кошти, але й також формують дуже потужну спільноту стипендіатів шляхом націленості на лідерство.
Leadership program, яку ми обов’язково мусимо проходити протягом нашого навчання, включає кілька елементів. Перший — Moral Philosophy Seminars, де ми розглядаємо етичні питання. Насправді моя улюблена частина, оскільки у людей з більше ніж 20 країн дуже різний досвід та погляди. Наприклад, ми розглядали, як етично вести бізнес, коли він починає приносити більше прибутку: чи за ці додаткові кошти потрібно підвищувати зарплати працівникам, чи масштабувати організацію, щоб надавати цінність більшій кількості людей. Зазвичай немає однієї правильної відповіді на такі питання — все залежить від комплексу факторів.
Серед інших, була також тема допомоги. У людей є тенденція ділити світ на зони відповідальності і розподіляти свої ресурси і допомогу в їхніх межах, тож ми дискутували щодо цього на особистих прикладах та досвідах своїх країн. Якщо ми йдемо вулицею, то більш охоче надамо допомогу тому, хто її просить, ніж умовно дитині в Африці.
Ці роздуми легко транслюються на масштабні геополітичні дискусії, зокрема як країнам Латинської Америки пояснювати важливість допомоги Україні, яка так далеко від них і коли є стільки інших проблем у них вдома. Коли про це розповідають стипендіати з Бразилії, Перу та Чилі зі свого досвіду — це неабияк розширює світогляд. Цікаво, що у нас багато стипендіатів з Африки, які розкривають деталі, куди йде допомога від західних країн, як вона розподіляється, які є нюанси, проблеми в цьому процесі тощо. Такі семінари відбуваються десь приблизно раз на кілька тижнів.
Другий елемент — Business Challenge, у межах якого ми працюємо над соціально важливим проєктом. Нас розподілили на команди. У моїй — шість людей. Ми працюємо над проєктом, який покликаний допомогти людям старшого віку з їхніми щоденними потребами. Третій елемент — програма дебатів, де ми вчимося дебатувати, виступаємо, слухаємо тренінги з public speaking.
Крім цього, у нас є заходи з business skills, на які запрошують досвідчених менторів з індустрії, фаундерів стартапів, які розповідають про свій досвід, на що звертати увагу — і ми безпосередньо застосовуємо це на власних проєктах. Ще є бюджет, щоб допомагати стипендіатам брати участь у міжнародних конференціях по темах, які збігаються з цілями Weidenfeld-Hofmann Trust. Можливі й інші поїздки. Так, взимку ми їздили до Лондону, щоб поспілкуватися з інноваційною спільнотою.
Про магістерську програму: «У першому семестрі я був єдиним з тих, кого знаю, хто взяв п’ять курсів — вважається, що це надвелике навантаження»
Тепер з приводу самого навчання в магістратурі. Воно розбите на три семестри, які мають назви Michaelmas, Hilary, Trinity. Кожен триває вісім тижнів, між ними — шість тижнів перерви. Три семестри закінчуються наприкінці весни.
Конкретно на MSc in Advanced Computer Science перші два семестри ти проходиш певні дисципліни. Кожен семестр можна брати не більше п’яти курсів (іспити складаються з чотирьох з них). Взагалі ж рекомендується брати три дисципліни, оскільки, щоб отримати диплом, потрібно успішно пройти шість курсів за навчання. Успішно — це означає отримати 50+ балів зі ста. Для відзнаки порогове значення — 70+.
У першому семестрі я був єдиним з тих, кого знаю, хто взяв п’ять курсів. Вважається, що це надвелике навантаження. До того ж я ще брав участь у десятках різних активностей поза навчанням. З усім тим я відчуваю, що академічне навантаження було менше, ніж у мене на другому курсі в УКУ.
Як організоване навчання? На кожному курсі є лекції, практичні, класи (lectures, practicals, classes). Що таке лекції — зрозуміло. Вони записуються, у нас є ціла система камер в аудиторії, які знімають екрани, дошки, викладача з кількох ракурсів. Усе робиться автоматично: запис, опублікування для студентів, транскрибація, яка завантажується у загальну систему. Це неймовірно зручно.
Наприклад, ти хочеш знайти термін, вбиваєш його в пошук — і тобі видає конкретну лекцію, де можна переглянути певний момент. Лекції є необов’язковими для відвідування, але, звісно, бути на них дуже рекомендується, бо легко відкласти перегляд запису, потім забути про нього та в результаті не скласти курс.
Практичні — у нас це кодинг-завдання, які зазвичай проводяться в великій кімнаті, де стоять комп’ютери для всіх студентів. Часто нас розбивають на групки та ми працюємо разом. Наприклад, на курсі Concurrent Algorithms and Data Structures ми пишемо лабораторні, де нам треба імплементувати певні структури даних, протестувати, наскільки вони добре працюють під час паралельного виконання.
З кожної дисципліни різна кількість практичних. Деколи їх — мінімум, деколи — зовсім немає, бо курс суто теоретичний. А є дисципліни, які навпаки орієнтовані на практику, тож з них можуть бути практичні кожного тижня.
Третій вид занять — classes. В УКУ це зазвичай називалося семінарами. Ідея в тому, що ми розв’язуємо теоретичні завдання. У класі збираються групки студентів, на які нас розбивають заздалегідь. Нам дають, припустімо, 20 завдань, з них половина може бути розв’язана наперед. За ними ми маємо зрозуміти матеріал.
А для інших 10 — знайти рішення самостійно та відправити професору, чиї помічники (асистенти) його перевіряють. Коли я знову приходжу до класу, мені видають перевірену роботу, де я можу побачити свої помилки. Зазвичай вона оцінюється, але оцінка нікуди не йде, вона лише для розуміння власного прогресу.
Мені подобається цей персональний підхід. В Університеті Торонто такого було менше, оскільки це найбільший виш в Канаді, там дуже багато студентів.
В УКУ було більш подібно, бо на комп’ютерних науках нас навчалося 50 людей (в Оксфорді — 66). Це дозволяє напряму спілкуватися з професором, радитися з асистентами, ставити питання на практичних, уточнювати щодо завдань. Ти не просто вчишся сам по собі (хоча в умовах університету студент і має бути дуже незалежним, самостійним), але отримуєш особисте менторство.
Про систему оцінювання: «Іспит пишеться в останній третій семестр»
Отже, оцінки за класні завдання не враховуються. За практичні — враховуються, вони будуть в транскрипті, але не впливатимуть на фінальний бал за курс, який виставляється саме на іспиті.
Екзамени бувають двох типів. Перший — проєктні завдання, які видаються в останній день семестру. Так, наприкінці першого семестру я отримав таке завдання з трьох курсів і мав місяць на їх виконання. Це досить широкі проєкти. За деякими з них необхідно зробити невеликі дослідження, які мають базуватися на розглянутих у межах дисципліни концептах.
Усі 100 балів виставляються на основі цього завдання. Звісно, по суті так забирається твоя перерва між семестрами. З шести тижнів майже місяць фактично йде на те, щоб закрити іспити, а канікул лишається тиждень-півтора.
Другий альтернативний вид іспиту — письмовий. Що цікаво, він пишеться в останній третій семестр. Так, наприклад, я в першому семестрі прослухав курс з машинного навчання, але іспит з нього писатиму в травні-червні. Як я зрозумів зі спілкування зі студентами, які навчаються на бакалавраті, вони взагалі складають письмові іспити наприкінці свого трирічного навчання.
Мене це вражає, тому що запам’ятати матеріал за всі три роки та написати екзамени з усього вивченого в останній момент, коли ти випускаєшся — думаю, це дуже стресово. Тому я більш комфортно почуваю себе в проєктній роботі, плюс звик до того в УКУ, тому стараюся брати більше курсів з таким видом підсумкового контролю.
Загалом щодо дисциплін, мені подобається, що вони досить теоретичні. У першому семестрі я обрав такі курси: Concurrent Algorithms and Data Structures, Machine Learning, Graph Representation Learning, Distributed Processes, Types, and Programming і Law & Computer Science.
Остання дисципліна — моя улюблена, стала для мене відкриттям. Її особливість в тому, що на курсі є порівну студентів з права і з комп’ютерних наук — по 20 людей. Нас погрупували в команди з 6 людей, так само порівну з кожної спеціальності. Щотижня до нас запрошували нового експерта на перетині цих двох галузей. Було багато практичних завдань, дискусій, обговорень. У команді ми працювали над проєктом, який тривав фактично весь період навчання на курсі.
Про спільноту: «Один зі студентських челенджів — за рік навчання повечеряти у всіх коледжах Оксфорда»
Мені дуже подобається тут. Я відчуваю себе в такій академічній бульбашці. Сам Оксфордський університет дуже інтегрований у місто і відчувається, ніби все місто — це твій університет. Ти настільки до цього звикаєш, що мені вже незвично бачити нестудентів, коли я виїжджаю, наприклад, до Лондону.
Я не мав подібного досвіду, бо в тому ж УКУ невеликий кампус, який є частиною більшого міста. В Університеті Торонто кампус знаходиться в даунтауні, і теж довкола тебе є велике місто, яке часом взагалі не має нічого спільного з вишем. А в Оксфорді дуже інтенсивне середовище, у різних частинах міста відбувається багато університетських подій. Ти концентруєшся на навчальному процесі та всьому, що до нього дотичне.
Я їхав сюди за спільнотою, відповідно намагаюся якомога більше отримати саме цього. І задоволений тим, як вдається налагоджувати контакти з людьми. Сам Оксфорд сприяє тому, щоб студенти знайомились між собою на різних рівнях. Перший рівень — сам курс: вибірковість дисциплін і робота в командах допомагає познайомитися майже зі всіма одногрупниками. Ми також часто збираємося в бібліотеці чи в когось в коледжі, разом працюємо, вчимося.
Другий рівень — спеціальність. У нас є кілька спільнот комп’ютерних наук, зокрема, досить сильна — алгоритмічна. Є спільнота CS Graduate Society — більш загальна, ми просто щотижня неформально збираємося на каву, чай, спілкуємося. Крім цього, у нас є різні зустрічі з гостями, які проводить наш факультет. Після них часто можна залишитися, познайомитись зі спікерами, обговорити щось разом з іншими студентами — зазвичай виходять досить цікаві дискусії.
Третій рівень — коледж. Кожен коледж вибирає студентів з різних факультетів. Мені дуже це подобається, бо важливо бути не лише серед айтівців. Є окрема можливість знайомитися в межах MCR, тобто магістерської спільноти. Ще є події, які хостить коледж — частування, бранчі, зустрічі зі спікерами, настільні ігри.
Важливим елементом соціалізації є спільні прийоми їжі. У кожному коледжі є їдальня, але це слово не дуже вдало описує велич dining hall, в якому ми збираємося (ви можете побачити це на фото). Це дуже стародавня зала, де споконвіку збиралися поважні, вчені люди, снідали, обідали чи вечеряли. Звісно, це не є обов’язковим, не всі студенти туди ходять, але ті, що живуть поруч і належать до коледжу, зазвичай приходять на три прийоми їжі. Зала може вміщати більше, ніж 300 людей.
Я люблю бути в спільноті підприємців, і тут в Оксфорді якраз дуже багато бізнес-спільнот, клубів. Також часто проводжу час у групі MBA студентів, можу приходити на обіди до їхньої бізнес-школи.
Ще є різні спортивні активності, де можна перетнутися з ширшим колом людей. Наприклад, є спільнота з квідичу, як в «Гаррі Поттері». Я записався на підводний хокей — дуже унікальний спорт. Нам видають маску з трубкою, ласти, маленьку ключку — і потрібно пірнаючи намагатися закинути під водою шайбу у ворота іншої команди. До речі, це офіційно визнаний Олімпійським комітетом спорт!
Окрім цього, є поняття формальних вечер. Це дуже важлива традиція студентства в Оксфорді — приєднуватися на вечері як до себе в коледж, так і до інших на запрошення.
Усе організовано дуже формально. Завжди є дрес-код, зазвичай чорно-білий. Ціна становить близько 12 фунтів, і за ці кошти ти отримуєш повноцінну вишукану вечерю з кількох страв у помпезному dining hall: подається епітайзер, перша страва, друга та десерт. Але суть вечері не у тому, щоб смачно поїсти, а в тому, щоб приємно поспілкуватися з іншими студентами, тому і тривалість цього дійства зазвичай майже три години.
Важливо зауважити, що кожен коледж — це закрита територія, оточена мурами, тож ніхто чужий ззовні не може туди зайти. Щоб прийти до не свого коледжу, потрібно мати запрошення від його студента. І один зі студентських челенджів — за рік навчання повечеряти у всіх коледжах Оксфорда, тобто в 39 коледжах плюс 4 permanent halls. Наразі я вже відвідав 10 коледжів.
Про ставлення до українців: «Загалом в Оксфорді є підвищений інтерес до культур один одного»
Я думав, що коли прийду сюди, мій американський акцент англійської зміниться на британський. Але цього абсолютно не сталося, тому що я майже не спілкуюся з британцями. Тут інтернаціональна спільнота, особливо на рівні post graduate program (мені здається, на рівні бакалаврату більшість все ж таки британці). Здається, у нас приблизно 10 британців з 66 людей на курсі.
Загалом я думаю, що в Оксфорді є підвищений інтерес до культур один одного. Звичайно, є інтерес до України, але й до інших країн. Тут навчаються багато студентів з Африки, про яку ми мало знаємо. Так, у мене зараз з’явилось достатньо друзів звідти, тож я набагато більше дізнався про їхні звичаї, традиції, культуру. Це надзвичайно цікаво, і, мені здається, є частиною міжнародного досвіду, коли ти розширюєш свої світоглядні кордони: хоч ти в тих країнах ніколи не бував, але через людей дізнаєшся більше про них.
Звісно, так само мої нові знайомі хочуть почути про Україну. Взагалі до українців в цілому дуже хороше ставлення. Я всіх запрошую приїхати в гості після того, як ми переможемо. І люди з радістю відповідають: «Так, ми точно бронюємо поїздку, як тільки ти нам скажеш».
Нещодавно я ходив на вечерю, де познайомився з студенткою з Китаю, яка мене питала, чи правда те, що розказують по їхньому телебаченню, що Україна і Росія — це братні народи, ми воюємо тільки через те, що Європа та Штати надають зброю, і якби вони перестали це робити, у нас був би мир. Мене це дуже зачепило, але я максимально намагаюся бути терплячим до того, що в різних країнах по-різному висвітлюють нашу війну.
Я намагаюся бути тією людиною, від якої вони почують правду про ситуацію, щиро і чесно розповідати про те, через що ми проходимо, хто насправді є агресором, як ми потерпали у минулому тощо. Не всі люди це розуміють, але більшість знають про війну, орієнтуються в подіях, чітко відстоюють проукраїнську позицію.
Про порівняння освіти в різних країнах: «Нашим українським вишам є куди рости»
Коли я подавався в усі ці університети, то змирився з думкою, що я витрачаю багато часу на це, але з великою ймовірністю можу не пройти. Проте я вирішив, що вартує спробувати, тому що якщо не спробую, то потім буду про це шкодувати.
Бо яким міг бути найгірший варіант розвитку подій? Отримати відмову. Але якщо на це поглянути інакше, це навіть не втрата, тому що я вже б здобув цінний досвід проходження процесу вступу, а значить завжди міг би податись ще раз. Але все вдалося і я дуже радий, що зараз маю таку унікальну можливість навчатися в Оксфорді.
Якщо порівняти мій досвід освіти в Україні, Канаді та Великій Британії, то найтісніший факультет в мене був в УКУ. Найкращий нетворкінг — в Оксфорді, думаю, зокрема, це спричинено тим, що це моє перше повноцінне студентське навчання, бо на першому курсі в УКУ стався ковід, потім повномасштабна війна. Найбільший вибір дисциплін був в Університеті Торонто — там їх в десятки разів більше.
Щодо локації, як я говорив, виграє Оксфорд, бо це місто-університет. Найскладніше навчатися було в УКУ. Дослідження чудові і в Оксфорді, і в Університеті Торонто. Мені здається, у цьому плані нашим українським вишам є, куди рости. Хоч в УКУ у нас є лабораторія машинного навчання, а зараз відкриваються ще додаткові, все ж таки тут набагато більше розвинена інфраструктура, є потужні research-відділи, команди, в них є багато ресурсів та забезпечення.
Про плани: «Я маю намір продовжувати будувати українські продукти, розповідати про них на весь світ»
Зараз я розглядаю варіант продовжити навчання у докторантурі, але ще не прийняв рішення. Я дуже практична людина, а багато досліджень навпаки є суто теоретичними, вони можуть принести практичну цінність, але не в найближчому майбутньому. Мене ж цікавлять такі, які мають наукову новизну та при цьому їх можна застосувати, щоб розв’язати певні проблеми людей тут і зараз.
Мені здається, що найкращі, найпотужніші компанії будуються через інновації, а інновації породжуються з досліджень, тому важливо бути дослідником. Але водночас потрібен баланс, щоб не переходити у сферу теорій, а бути приземленим до реального життя, працювати над тим, що може позитивно вплинути на світ. Тому наразі я розглядаю всі варіанти.
Мої плани на майбутнє пов’язані з українським IT. Я вірю, що ми маємо дуже сильних інженерів, великі можливості для того, щоб стати лідером у сфері інформаційних технологій. І я дуже хочу бути частиною цього руху.
Я маю намір продовжувати будувати українські продукти, розповідати про них, заявляти про них на весь світ, щоб ми мали успішні кейси — і наше українське IT процвітало. Тому зараз я намагаюся шукати те середовище, яке допоможе втілити ці плани у життя. Спілкуючись з людьми, беручи участь в різних активностях, програмах, пробую зрозуміти, де найкраще місце, щоб робити наступний крок.
Я є CTO Harmix, ми розвиваємо наш український продукт, чим я дуже пишаюся. Наша вся команда — українці, ми позиціюємо себе як український стартап, і я хочу продовжувати його будувати. Зараз багато всяких справ зі стартапом. Так, ми були на конференції в Лондоні. Ще ми потрапили до десятки кращих AI-музичних компаній на одній з найбільших музичних конференцій у Франції, а у квітні маємо виступати в Нью-Йорку. Тож у нас досить активно рухаються справи. Тому це найближчі цілі і плани.
Дякуємо за підготовку статті Елеонорі Бурдіній.
27 коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів