Сумщина: видатні історичні діячі, біженці з окупованих територій в Покровці та обстріл Краснопілля

«О краю мій! О мій народе сірий! / У перший раз (за скільки це віків?) / Підвів ти голову, затуркану без міри... / І знов хотять зіпхнути тебе в прірву, / У прірву рабства, в царство батогів». Іван Багряний

Вітаю всіх учасників спільноти DOU. Я продовжую публікувати свої блоги про війну. Цього разу пропоную вашій увазі історію про своє чергове перебування на Сумщині (а саме — на прикордонній Краснопільщині) влітку 2022 року.

Чому вирішив саме зараз розповісти свою історію? Я вважаю цю тему актуальною з двох причин: потужний спротив сумських партизанів відіграв значну роль на початку повномасштабного російського вторгнення війни, щоб путінські плани про бліцкриг зазнали краху, а по-друге, росіяни нині нещадно обстрілюють прикордонні села та містечка в цьому регіоні, перетворюючи життя місцевих на пекло.

Тому мета цього блогу амбівалентна — нагадати про звитяжні часи в березні 2022 року та привернути увагу до Сумщини.

Отже, влітку 2022 року я знову вирушив на Сумщину. Моя дорога пролягала через мальовничі краєвиди Київщини та Полтавщини. Буде несправедливо не вказати, що дорога до Сум, за українськими стандартами, якщо не ідеальна, то близько до того. Голова моя мета — це відвідати село Покровка.

Від своїх знайомих прикордонників я дізнався, що це село стало неофіційним пунктом пропуску українців, які тікали з окупованих територій. По суті, це було єдине місце, через яке можна було потрапити до України з росії. У 2024 році це вже майже усталена практика, а тоді це було таємно і небезпечно.

Розмова в автомобілі

На автобусній зупинці по дорозі від Сум до Покровки я побачив чоловіка та жінку. Вони активно махали руками, сигналізуючи таким чином водіям, щоб ті їх підібрали. Я вирішив зупинитися.

Як виявилося ця сімейна пара прямує до села неподалік Краснопілля, а вже звідти в одне з прикордонних сіл, назву якого я, на жаль, не запам’ятав. Чоловік, жвавий та енергійний мужчина передпенсійного віку, відразу захопив комунікаційну ініціативу в свої руки. Він розмовляв специфічною українською мовою, з рясним вкрапленням місцевих діалектизмів та русизмів. Його дружина якось підозріло мовчала, лише важко дихала та намагалася відсторонитися, дивлячись у вікно автомобіля.

Слово за словом, чоловік почав розповідати про видатних людей Сумщини. Точніше всіляко нахвалював своїх земляків. Особливо рід Терещенків, видатних глухівських меценатів всеукраїнського масштабу. Потім він почав говорити про Пантелеймона Куліша.

«От мені інтєрєсно, — з певною підй*бкою в голосі сказав чоловік, — а ви знаєте, що роман „Чорна рада“ був написаний у двох вєрсіях ‒ українській і російській. Вони практічєскі одинакові по сюжету, но всьо-таки разні у деталях. Прі етом, саме інтєрєсно, що еті два варіанти вийшли в один і той самий рік, но в разних городах імпєрії: український ‒ у Пітєрі, а рускій ‒ у Москві».

Скажу відверто я цього не знав. Але найбільше мене вразила його емоційна оповідь про Івана Багряного. Буду знову максимально відвертим, я ніколи не читав інформацію, яку ви почуєте далі.

Отже, закінчивши про Куліша, чоловік емоційно вигукнув: «Багряний же наш — охтирський. Тут вчився і жив. По началу, прі етом був убєждьонним комуністом. Писав про партію такі стіхотворєнія... Шо Боже мой... І от в началє 30-х годов комуняки його отправили в лагєря на Дальній Восток. І всьо... Комуніст всьо. Йому ще хотіли якусь херню навєшать, але он не зламався. Бо українець. Да він так і казав».

Я набрався сміливості перепитати у чоловіка, звідки він так детально знає біографії своїх земляків. Чоловік ображено сказав: «Пацан, ти луччє слухай мене... Поки я ще тобі розказую. Бо ви ніх*я не знаєте про настоящую Україну — токо кацапську вєрсію знаєте».

Я вирішив не ескалювати і погоджуючись кивнув йому у відповідь. «Багряний сотруднічав з німцями, но вони тоже його чуть не розстріляли. Случайность вберегла. Коли совєтська армія наступала, то він втік на Западну Україну і там вроді як воював в УПА. А потом поїхав в Гєрманію. Там після войни він написав памфлєту, чого він так ненавидить комуністів», — ніби на одному подиху затараторив чоловік.

Видно, що йому важко далася ця промова. Набравши повітря в груди, він важко видихнув і запитав мене прямо: «От ти про це знав, шо оце я тобі розказував?» Далі чоловік різко перемкнувся на інше — почав розповідати про те як в його село зайшли росіяни.

«Ти не представляєш, яка це бидлота. Вони заходять в хату і кажуть нам з жінкою: «Отєц/мать, є что-нібудь пожрать?» (він так злісно перекривив російські слова), я відповідаю: «Хлопці, в мене нічо для вас немає, бідуємо». Вони сіли на кухні і сидять такі з автоматами. А один з них зайшов в комнату перед кухнею і каже своїм «Ніх*я сібє, сматрітє, сдєсь унітаз, бойлєр стаіт». Тут дядько переводить дух і каже своїй жінці: «Ну скажи, так же і було!»

А я кажу: «Рібята, а ви що з дуба впали, 21 вєк на дворі — у всіх нормальних людей є унітаз та умивальник. Болєє того, в мене ще й душева кабіна єсть і полотєнцосушитєль. Діти заробили грошей на зароботках». Жінка слухняно махала головою вслід його слів. Чоловік продовжував: «Так вони той унітаз досматрювали, наче перед ними проізвєдєніє іскуства с Ермітажа».

Тут його різко перебиває жінка: «Ви знаєтє, сама то я с росії, но живу в Українє болєє чєм 40 лєт. Тут моя Родіна. Но я їх нє ждала. І я ім так і сказала, што вас сюда нікто нє звал». Чоловік перехопив слово: «Вони ж поначалу вродє би нормально себе вели, ну а потом рускій дух... Корочє вони почали мародьорить, людей бить, іздіваца».

Жінка його з болем промовила: «Я б ніколи не могла б поверить, шо я так скажу — я ненавіжу росію. Ізвєрги, убійци, отрєбьє, бєз рода і плємєні». Коли ми під’їхали на зупинку біля якогось села, пара попросила зупинитися та почали збиратися виходити.

Наостанок чоловік сказав: «Кацапи нас ненавидять, бо ми інші. Да, ми часто ругаємся між собою, но ми свободні, а вони раби».

Втеча від «русского міра» через Покровку

Зрештою я приїхав до Краснопілля. Там я зустрівся зі своїм товаришем, який воює в складі прикордонних військ. І вже звідти разом вирушили до Покровки. Трохи не доїжджаючи до села, я почув кілька потужних вибухів. Спочатку я подумав, що це можливо українські сапери підривають залишки боєприпасів, що залишилися від перебування росіян.

Проте реальність виявилася іншою. Це росіяни в рандомному порядку обстрілювали навколишню територію. В селі я залишив авто біля двоповерхової будівлі, де знаходиться відділення «Укрпошти» та магазин. Тут я побачив, як місцеві жителі обступили свого старосту, намагаючись щось в нього дізнатися. Якщо я правильно пам’ятаю, то мова йшла про відсутність автобусного сполучення з Краснопіллям.

На околицях села я побачив кинуті дорожні торби, інвалідні коляски, залишки якогось одягу, коробки з-під медикаментів. Як виявилося, саме через Покровку українські громадяни повертаються назад у свою країну. На той час це був такий неофіційний пункт пропуску.

Як завжди тут не могло обійтися без волонтерів. Саме вони допомагали людям, які потрапляли в село з російської території. Присутність держави була лише на метафізичному рівні, тобто ніякою.

Через кільканадцять хвилин мені вдалося поговорити з місцевим жителем, який погодився розповісти про життя в прикордонному селі. Від нього я дізнався, що українським біженцям до того, як потрапити в село, доводиться долати самостійно понад два кілометри шляху під палюче-вбивчим сонцем від російської сторони кордону. В ті літні дні температура легко досягала 40 градусів. Можете уявити собі, яке це пустельне пекло.

Чоловік назвався, але наполегливо попросив, щоб я його не фотографував, бо в нього, мовляв, є багато родичів «на тій стороні». Місцевий розповів, що в перші години війни він чув численні постріли на пункті пропуску, а потім бачив, як йшли масштабні колони російської техніки. Згодом він спостерігав, як росіяни мародерили на пункті пропуску. За його словами, вивозили все, що можна. В самому селі окупанти не перебували, але періодично його обстрілювали.

Нашу розмову переривають чергові вибухи. Але місцевий житель не виявив жодного хвилювання і повідомив, що тут це регулярно відбувається. Чоловік декілька разів підкреслив, що як тільки хтось щось збирає на ЗСУ в селі, то несуть хто що має. Бідкався, що немає роботи, адже місцеві фермери не відновлювали свою діяльність.

Чоловік підкреслює, що раніше, до повномасштабного російського вторгнення, він «нормально» ставився до росіян, а зараз їх ненавидить. Хоча й зазначає, «що всі тут один з одним переженилися та пересваталися». Він попрощався зі мною та пішов у справах.

Через декілька хвилин я зустрів групу біженців з Каховки. Чоловік з жінкою розповіли, що їхні діти, які живуть в Києві, дізналися з телеграму про цей пункт пропуску і повідомили батькам. І вони, зібравши все, що могли нести, поїхали з рідного міста. Жінка постійно плакала і кляла росіян за те, що їм довелося залишити Каховку.

Пара розповідала про репресії, численних місцевих колаборантів. Згодом прийшли ще біженці. Одну стару жінку котили на інвалідній колясці. В повітрі відразу запахло медикаментами, мені здалося, краплями для серця. Вона важко та надривно дихала. Ці люди вирвалися з Бердянська. Сльози радості та суму. Адже саме з Покровки починається нове життя кожного українця, якому довелося втікати від «русского міра».

Артилерійський обстріл Краснопілля

Наступного дня ми виїхали в Краснопілля. Я мав завезти свого товариша, та він запропонував пообідати в місцевій піцерії. Як тільки ми під’їхали до неї, то почули пронизливий свист, який не сплутаєш ні з чим. Пролунав потужний вибух. Потім ще. І ще.

Краснопілля

Росіяни обстрілювали Краснопілля далекобійною артилерією. Не буду приховувати, мені стало моторошно. Досвід підказував, що снаряди впали відносно недалеко. До нас підійшов молодий хлопець зі словами: «Я прімєрно догадуюсь, де це впало. Може поїдемо на моїй машині та поможемо людям, якщо треба».

Нас не треба було запрошувати двічі. Ми сіли до нього в автомобіль. «Сєрий, я — мєсний», — простягнув мені руку через сидіння хлопець. «Я токо недавно приїхав з Закарпаття. Я туда виїхав з началом войни з жінкою та дитиною», — почав Сергій свій монолог, вправно керуючи автомобілем на вулицях Краснопілля.

До речі, на перший погляд, Краснопілля — це звичайний український районний центр пострадянського часу, але тут присутні й декілька красивих будівель, вартих уваги. Мої архітектурні спостереження перервав Сергій.

«Ну а потом мєсні чудачки почали нас щемить. Тіпа, наші мужики воюють за ваші кутки, а ви тут ховаєтеся. Я й сказав жінці: „Давай, мабуть, у**бувать отсюда, жизні тут не буде“. Ото ми й приїхали. А вже тут багато моїх друзів пішли в армію. Я тоже собираюся».

На цих словах, ми виїхали на вулицю, де впали снаряди. Наскільки я розумію, це була околиця Краснопілля. Зараз вже важко пригадати точне місце, хоча я пам’ятав назву вулиці раніше. Ми зупинилися і вирішили йти пішки. Нам на зустріч з одного двору вийшла жінка з чоловіком.

«Було три взрива. Один такий десь, далекий. Ми тоді з чоловіком схватилися і побігли в погріб ховатися, а воно потом ще раз як бабахнуло — і полетіло стікло, свєт пропав сразу. Он попали в ту хату», — затарахкотіла жінка.

Її чоловік протягнув руку для вітання і промовив: «Чесне слово, хлопці, ніколи в жизні так страшно не було. Я аж труситься почав. Ну ідьомте, я вас проведу». Жінка збиралася йти з нами. Чоловік зле шикнув на неї: «Сиди дома, бо хто зна, може воно ще раз **бне, то хоч ти будеш жива. Дітям розкажеш».

Ми разом пішли до розбитого будинку. «Тут, хлопці, ніхто вже не живе. Люди виїхали за границю. І то слава Богу. Бо ж ти бачиш, яке воно — рускоє освобождєніє».

Там на місці вже були працівники місцевого ДСНС. Будинок був по суті знищений. Один з ДСНСників повідомив, що «орки знову обстріляли Краснопілля як і два місяці назад, тоді коли вони пошкодили більш як 30 будинків».

Як би це дико не звучало, але і цього разу все до болю стандартно — росіяни просто так обстріляли мирне селище. Просто так, без всякої мети. Тут не те, що танк не стояв, тут і військових ніколи не було. Розум просто не може це нормально сприйняти.

Далі я прямував на Донеччину. До зустрічі в наступних блогах.

Збір. Я маю сміливість попросити кожного з вас задонатити прийнятну суму грошей на дрони для різних підрозділів, які воюють від Куп’янська до Роботиного. У цих підрозділах воюють мої близькі друзі. За попередній збір ми змогли купити три дрони: один на Харківський, два на Авдіївський напрямок. Ці дрони за своє коротке життя встигли принести чимало користі.

Проте на жаль, ці дрони вже знищені ворожим РЕБом. Ситуація на фронті така що, бойові підрозділи їх потребують постійно. Буду уклінно вдячний за будь-який донат. Серед донатерів я розіграю подарунки: фінський ніж, книги про ССО.

Збираємо на дрони для ЗСУ:
🎯 Ціль: 300 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку
💳 Номер картки банки
5375 4112 0806 9828