З ІТ в освіту: мій досвід викладання в сільській школі

Привіт! Я Марія. З 2018 року працювала в ІТ, а у 2023 — подалася на програму «Навчай для України», і увесь навчальний рік викладала англійську у Великодимерському ліцеї Великодимерської селищної ради Броварського району на Київщині. Чому я залишила роботу проєктної менеджерки та переїхала на рік за місто вчителювати? Розповідаю далі.

Звідки така ідея — вчителювати

Свій шлях в ІТ почала з великої компанії, де працювала сейлз, а згодом маркетинг-менеджеркою. З початком ковіду спробувала працювати на маленькому ІТ-проєкті у ролі РМ. Саме там я отримала базові навички для управління процесом розробки: опанувала необхідні інструменти для управління роботою, розібралась в понятті SDLC і що взагалі таке програмне забезпечення. Для цього довелось працювати понаднормово і проходити багато курсів: вчилася не тільки управління проєктами, але і бізнес-аналізу й тестування, бо розуміла, що ці навички мені потрібні для ефективної роботи з командами.

На останній роботі до повномасштабної війни я пропрацювала півтора року, потім звільнилася і чотири місяці не працювала взагалі. А тоді потрапила до великої компанії в Україні, де була залучена у величезний проєкт з командою розміром ~70 людей.

На жаль, рівень відповідальності, який я готова була нести, не відповідав рівню відповідальності, який компанія готова була на мене покласти. У нас було багато мікроменеджменту, а тому мало можливостей для мене приймати рішення та імплементувати їх. Там я пропрацювала лише вісім місяців і три з них я вже знала, що піду вчителювати.

Вже тоді я почала працювати й в освіті: я викладала курс «Вступ в ІТ», що здебільшого орієнтувався на внутрішньо переміщених жінок. Цей досвід приніс мені знайомство з розумними, вмотивованими жінками з дуже складними обставини в житті: переїхала з Херсона; залишилася сама, бо чоловік на війні; виховує дитину з інвалідністю; залишилася єдиною годувальницею в сім’ї...

Я бачила, як ці люди розквітають за кілька тижнів, як вони трансформуються з абсолютно «зелених» і розгублених, починають ставити технічні запитання, розуміють і вживають термінологію, виконують складні завдання. Я зрозуміла, що це дуже цінно і має великий сенс, мабуть, більший, ніж працювати над проєктами.

Саме тоді у мене з’явилось враження, що між моєю щоденною full time-працею і моїми справжніми цінностями існує розрив і мені з цим некомфортно. Звісно, повномасштабна війна в Україні теж наклала свій вплив на мої рішення: життя змінилось і ігнорувати велику кількість проблем, що є в суспільстві, було неможливо.

Пранк, який вийшов з-під контролю

Одного дня я випадково побачила статтю про «Навчай для України» — організацію, яка долає освітню нерівність у малих населених пунктах, шукаючи спеціалістів з різних галузей, які їдуть вчителювати в малі містечка й села. Це був початок кампанії з набору учасників у 2023 році.

Я побачила цю історію перед сном і трохи злякалась, бо розуміла, що це саме та шалена можливість щось кардинально змінити. Мене зачепив один із меседжів організації: «Твоя перша впливова робота». Пам’ятаю, це був момент переоцінки всієї моєї кар’єри. Я вже багато чого проробила в житті, багато де працювала, але, справді, чи це була впливова робота? На що я впливала? Який такий вплив я мала, якого не може мати інша менеджерка?

Процес відбору складався з шести етапів, але мене це не відштовхнуло, бо я знала, що маю всі шанси пройти. Тому я просто заповнила анкету і пів року потому ― добрий день, учні, я ваша вчителька англійської.

На кожному етапі взаємодії з програмою, я бачила чого від мене очікують і прекрасно розуміла, що можу програмі дати. Відбір для мене був дуже органічним: заповнила заявку, записала автоматизоване інтерв’ю, пройшла онлайн-інтерв’ю, предметне тестування з англійської, яку вирішила викладати, провела демонстраційний урок в Центрі Оцінювання та інтенсивний Літній Інститут.

Трохи стресовим для мене був сам Центр Оцінювання, на якому, окрім групової роботи, потрібно було провести короткий урок на 15 хвилин для справжніх учнів. Я озброїлась мемами, фразеологізмами, інструментами й 15 хвилин відпрацювала, як вважала, прекрасно. Зараз, коли я вже маю хорошу методичну базу, дивлюсь на свою роботу в Центрі Оцінювання з почуттям «рука-обличчя», бо розумію, що так англійської дітей не навчиш.

Наступним етапом був Літній Інститут, шеститижневий інтенсив з педагогіки, психології і методики викладання ― це одна з найбільш концентрованих освітніх подій у моєму житті. На Літньому Інституті нас розділили по громадах, хто де викладатиме. Коли дізналася, що викладатиму у Великодимерському ліцеї, перше, що зробила — загуглила, чи є там «Спортлайф». Я була наївна.

Так я і звільнилася з розробки програмного забезпечення. З усього мого середовища підтримали мене лише троє людей, всі інші ставилися з однозначним нерозумінням, що я роблю, навіщо і чи я взагалі серйозно. Один колега мені навіть написав: «Маріє, ти єдина людина, яку я знаю, що хоче вийти з ІТ, а не зайти в нього».

За літо я відпочила, відійшла від постійного стресу і підготувалася до викладання. Я багато читала: які у світі є підходи до викладання, вивчила державний стандарт щодо середньої та вищої освіти, навчальні програми; розбиралася в тому, як викладають англійську, дивилася, які є методичні рекомендації, як правильно заповнювати журнал, проходила всі курси про Нову Українську Школу, про проєктне навчання та інклюзивність.

У вересні 2023 року відбувся мій перший урок ― це був 10 клас. Спершу вони думали, що я не розмовляю українською і що я не українка і були дуже цим заінтриговані.

Як у школі вдалося використати ІТ-досвід

Мені було дуже цікаво спостерігати, як мій досвід в управлінні допомагає у роботі з дітьми. У школі значно більше менеджменту, ніж можна собі уявити. Класрум-менеджмент ― це скрам на максималках. Такої гнучкості, як треба виявляти в школі, я в жодному своєму проєкті не виявляла. Доводиться ухвалювати безмежну кількість рішень за один урок, бо маєш справу з активно налаштованими, поки що незрілими особистостями, і саме ти — основний менеджер всього процесу.

Вони, звісно, можуть заменеджерити його по-своєму, але ти відповідальна за результат і маєш бути готова до всього, що діти зроблять чи не зроблять. І щоб вони з уроку вийшли з якимось результатом, треба запастися мільйонами різних планів і не розгубитися.

Перед школою я дослідила як скрам-фреймворк адаптований під освіту. Ті скрам-церемонії, яких дотримуються айтівці у розробці, адаптовані під потреби школи, зокрема з такими поняттями, як spring goals, backlog роботи, performance review і definition of done.

Хоч ці речі й перебувають в іншому вимірі щодо того, в якому живе українська освіта, я мала можливість проявляти на своїх уроках педагогічну творчість і адаптувала свій навчальний процес під потреби дітей так, як мене цього навчив скрам.

До школи я прийшла підготовлена, а звідти вийшла зовсім іншою людиною. Я бачила, як важко дітям, завжди розуміла їх, але в якийсь момент прийняла принцип, що любити дітей і показувати їм свою любов ― це прекрасно, разом з тим їм дуже важливо знати норми і межі. І якщо вони цих меж не бачать у дорослих, то почувають себе дискомфортно, втрачають цінність дорослої людини й вчителя.

Діти насправді дуже хочуть любові, але також хочуть і дисципліни. Їм треба, щоб дорослі демонстрували їм ці норми: що можна робити, а чого не можна. Іноді діти казали мені «на нас просто треба накричати і ми будемо тихо сидіти». Мені було боляче чути, що діти нормально сприймають емоційне насилля над собою, і розуміла, що маю дати їм альтернативу: дисципліну, яка все ще буде екологічною і буде враховувати їх вікові потреби та особливості.

Те, що я бачила в IT, працює і з дітьми

Усе, що я побачила в дорослих командах, було і в дітях: прокрастинація, відсутність мотивації працювати, слабка дисципліна, бажання обдурити, якщо ти щось не зробив, але не хочеш це визнавати.

Особливо повчальною для мене була робота з дітьми над проєктами. Я об’єднала їх в проєктні групи, вони були сформовані випадковим чином, щоб діти вчилися працювати з різними людьми, навіть тими, хто їм некомфортний. Я дала їм роботу й виділила на неї кілька уроків.

В процесі я побачила всі ті самі труднощі, що бачу в IT з командами дорослих людей: фокусування на формі замість змісту, перекладання відповідальності, слабка комунікація і координація всередині команди, небажання працювати, якщо не розумієш, що саме робити. Так само як і щире захоплення і зацікавлення щось творити, якщо тобі цікавий продукт і якщо менеджер чітко доніс тобі ціль роботи та поставив процеси.

Те, що я бачила в IT, працює і з дітьми. Емоції не мають віку, тому у своєму емоційному ставленні до роботи люди різного віку дуже схожі. З цим досвідом до мене прийшло дуже чітке усвідомлення, що ми «ліпимося» в дитинстві: якщо тебе в школі не вчили працювати в команді, ти сам не навчився, то твоєму менеджеру треба буде дуже важко працювати, щоб дати ці навички в дорослому віці. Адже дорослих людей вкрай важко чогось вчити, особливо, якщо вони самі не бачать в цьому необхідності.

Коли я аналізую вплив вчителювання на мою роботу з дорослими, то усвідомлюю, що тепер буду значно більш вимогливою до команд, ніж була раніше. Моя практика показала, що якщо дванадцятирічна дитина може визначити причинно-наслідкові зв’язки своїх зусиль і результатів, то дорослий програміст теж може це зробити, і це мінімум, на який варто погоджуватися.

Ще зі спостережень: як діти, так і дорослі дуже болісно сприймають власні провали. І дітям, і дорослим треба приймати мислення зростання: нормалізувати у своїх головах те, що провал ― це нормально, погана оцінка ― це нормально, різниця між поганим і хорошим результатом — в кількості роботи і якості її аналізу.

Не варто сприймати свій провал як константу, як щось незмінне, варто підходити свідомо до своїх навичок, зусиль і мотивів, відкрито приймати та давати зворотний зв’язок, цілитися на високу якість роботи — і тоді ти будеш рости. Саме в школі я зрозуміла, що ретро — найбільш важлива церемонія для команди, і пропускати її — ознака слабкого менеджменту і слабкої команди в цілому.

Я дуже вдячна собі за цей досвід, без перебільшення можу сказати, що він круто змінив моє життя. Якщо мені зустрічається хтось, хто хоче щось кардинально змінити у своїй діяльності, я ділюся своїм золотим кредо — «немає причин не впоратися». Сьогодні я боюся хіба тільки ракет, все інше здається дрібницями: безробіття, низька заробітна плата, стресова робота, складні клієнти... взагалі не лякають, тому що немає причини мені не впоратися.