Медитація у Бахмуті

Усім привіт, мене звати Олексій. Раніше я вже писав для спільноти DOU про те, як медитація допомогла мені вистояти під час більше як трирічного перебування в полоні.

Я практикую майндфулнес вже понад 10 років. Медитую регулярно, хоча в умовах військової служби бувають і перерви. В цьому тексті я хочу поділитись своїм досвідом медитації під час оборони Бахмуту.

Я багато уваги приділив своїм спогадам про перебіг бойових дій, бо інакше я просто не міг у своїй пам’яті розпакувати ті події.

Також я хочу свій досвід медитації в екстремальних умовах адаптувати для викладання основ медитації для цивільних і для цього проводжу дослідження. Тому, якщо вас цікавить тема стресостійкості та медитації, то прошу вас про зворотний зв’язок.

Дорога в Бахмут

Коли наше відділення у квітні 2023 року отримало бойове розпорядження в бригаду, яка тоді тримала Бахмут, обставини там були вкрай важкі. М’ясні штурми вагнерівців поступово видавлювали наші війська, які тримали в місті площу всього десь два-три квадратні кілометри. Крім того, єдина дорога постачання знаходилась під загрозою вогневого контролю ворога.

Ми — аеророзвідка. І теоретично могли давати потрібну картинку, літаючи з прилеглих територій. Крім того, наші товариші, з якими ми зустрічались, щоб зрозуміти ситуацію, категорично не радили нам заходити в місто.

У Бахмуті аеророзвідка могла працювати лише з кількох багатоповерхівок, яких під нашим контролем залишалось мало і всі вони були під постійними та сильними обстрілами.

Але наказ від бригади, до якої ми були придані (арм. термін — наш підрозділ направлявся для підсилення, тому називався приданим підрозділом), був чіткий і недвозначний — увійти в Бахмут, інші варіанти командуванням не допускались. Фактично ми повинні були зайти в потенційний котел.

Оскільки в моїй історії були три з половиною роки полону, то цей наказ у мене викликав нестерпний і невимовний жах. І коли ми їхали в Часів Яр, мені було дико страшно. Дорогою я думав про те, що такі сильні почуття будуть заважати мені бути ефективним.

І я зробив єдине, що міг зробити в тій ситуації, — я почав прощатись із життям. «Шлях самурая — смерть», як каже Хагакуре. Це був єдиний спосіб не зрадити себе і товаришів.

Я їхав і дякував Богу за життя, Сонцю за тепло, весні дякував за зелень. Згадував рідних і близьких та прощався із ними...

Я не став абсолютно спокійним, але жах минув. Я хоч якось зумів знайти точку рівноваги та заспокоїтись. Я радий, що у мене була ця дорога, я готовий був працювати.

Фортеця у вогні

В Часовому Яру ми розділились. Одна половина мала залишитись і моніторити дорогу, інша, разом зі мною, того ж вечора вирушила в Бахмут.

Ми поселились у великому підвалі п’ятиповерхівки, де жили ще два екіпажі аеророзвідників.

В підвалі було вогко і я сушив свої речі у квартирі першого поверху. Якось пройшовся по нашому під’їзду. В переважній більшості квартир двері були вибиті. В наш підвал раніше хтось позносив паласи, матраци та ковдри. Тож нам дісталось облаштоване місце.

Бахмут над усе нагадував воєнні фільми про Сталінград. В кожній квартирі всі меблі, речі та уламки скла були перемішані в суцільну кучу вибуховими хвилями. Але попадались і майже неушкоджені квартири. І на деякі з них дивитись було особливо боляче.

Ось маленьке дитяче ліжко, з маленькою ковдрою та подушкою. Дитячі фото та на стінах...

Хтось вирощував орхідеї та позносив їх в одне місце, щоб зручніше було поливати. На кухні багато води в баклагах, а орхідеї давно засохли, їх знищила пожежа...

Я запам’ятав цю квартиру на випадок оточення. Вода — це цінний ресурс... Колись, у 2014 під час захисту Савур-Могили ми тримали оборону доти, поки була вода. Влітку 2022 року під Ізюмом, у лісі, який ми назвали Жопа Слона, ми просиділи без води п’ять днів. Тому я запам’ятав ту квартиру. За звичкою. Про всяк випадок.

В одній з квартир знайшов прапор Грузії та подарував його побратиму, бо він звідти родом. Для нього це було маленьке чудо. Він так зрадів, що подарував мені ніж.

І постійні обстріли: гради, міномети та важка арта. Всюди багато великих вирв та розбитої техніки. А поруч з усім цим цвіли дерева... Весна вражала своїм контрастом з цим апокаліпсисом. Над нами літали ластівки. Цвіли квіти, але їх пелюстки зносило вибуховими хвилями прильотів.

Спочатку ми працювали з дев’ятиповерхівки неподалік. Хлопці поставили антену на сьомому поверсі, старлінк поставили на даху. Старлінк білий і його чудово видно з ворожих коптерів, тому ми закривали його чорним пакетом для сміття. Якось на ньому вибухом перебило кабель і я лазив його міняти. Доводилось робити це швидко і на карачках — я остерігався снайперів.

Я сидів на другому поверсі, бо на першому працював ще один екіпаж. В екіпажі я був штурманом. Тобто людиною, яка підкаже пілоту, де зараз знаходиться коптер, якщо пілот втратить орієнтири. Але Бахмут достатньо малий, у ньому важко заблукати. Тому моєю задачею було міняти батареї та виносити дрон на майданчик перед домом.

До ворога було десь з кілометр і я ставив автомат в нішу біля дверей ліфта. Там заглиблення було не менше ліктя. Але обстріли були такі, що я часто знаходив своє весло (арм. сленг — веслом називають АК-47, у якого приклад не можна скласти) за пів метра на підлозі. Зносило вибуховою хвилею.

Тому перше, що треба було захистити — це вуха. В кишені броніка у мене завжди був жмут вати.

Пожежа

Один з обстрілів влучив в наш підвал, де ми жили. Я сидів на кріслі, коли в метрі від мене від вибуху пролетів шматок бетонного блоку... Мені пощастило, бо саме готувався спати, і був без каски та без броніка...

Від цього влучання в домі над нашим підвалом почалась пожежа, і ми змушені були терміново забрати свої речі. Пізніше дах нашого підвалу обвалився. Не знав, що вогонь так може впливати на панельні будинки.

Десь приблизно після п’ятого травня дорога на Бахмут через Іванівське попала під вогневий контроль російських військ. Перспектива оточення цілком могла стати реальністю.

Око тайфуну

Хаос та руйнування зовнішнього світу починали руйнувати мій світ внутрішній — я почав відчувати паніку. Крім того, я не розумів, навіщо наші війська чіпляються за ці околиці міста, яке вже втратило військове значення.

Бахмут на той час вже став певним символом, і за ці ефемерні речі доводилось платити життям наших хлопців. Це викликало у мене багато гніву. Потрібно було давати собі раду з цими почуттями, бо вони заважали мені виконувати свої обов’язки.

Оскільки ситуація була критичною, то звичайні способи медитації, як-от концентрація на тілі або на диханні, могли бути тільки розігрівом. Потрібно було підключати важку артилерію. Я почав застосовувати спостереження за емоційним болем.

Після звичного початку — вибудови пози та розслаблення м’язів, я максимально зосереджувався на відчуттях тіла. Без цієї страховки робота з важкими емоціями просто неможлива — розтрощить і перемеле. Дуже легко втратити цінну позицію спостерігача внутрішніх процесів і потонути у хаотичному вихорі емоцій. Тому мені потрібно було постійно тримати увагу частини свідомості на своєму тілі.

Основна внутрішня робота полягала у пильному спостереженні та прийнятті своїх неприємних станів та почуттів. Треба було просто уважно дивитись своїм внутрішнім взором, без оцінок та суджень. Цей процес надзвичайно болючий і його тривалість напряму залежить від якості уваги. Якщо біль розтягувати, то він може тривати вічно.

Тут є дві важливі сторони процесу, які прямо протилежні одна одній, — це жорстокість та співчуття.

• У більшості людей спостереження за власним болем викликає цілком природній внутрішній спротив. Жорстокість полягає у тому, що увагу потрібно направляти на свій біль і вміти її там утримувати.
• Співчуття проявляється у тому, що чим якісніше та повніше увага, тим глибший та повніший досягається ефект. Біль здається нескінченним, та із власного досвіду я знаю, що увага змінює прожиття болю. За моїм досвідом, там, за болем і відчаєм, як сонце за важкими хмарами, знаходяться спокій та внутрішня тиша.

Мені знадобилось дві чи три медитації у цій техніці, щоб нарешті досягти цього простору. Неможливо передати того блаженства, яке приносить перебування у ньому. Це був саме той ресурс, якого я так потребував, знаходячись у цьому жаху.

Мабуть, я відпрацював досить якісно, тому що спокій та тиша надовго стали моїм внутрішнім станом. Спокій проявлявся у тому, що десь із глибини прийшла невимовна впевненість, що ми вийдемо. Це не було ні вірою, ні накруткою себе в оптимізмі та позитиві. Просто прийшло відчуття захищеності. Всередині ніби око тайфуну — тихо і спокійно.

Також я інакше став чути тишу. Якщо раніше моє сприйняття фокусувалось на звуках пострілів та вибухах, то тепер я постійно сприймав тишу як основний фон. Ніби тиша — це білий лист, на якому є звукові плями розривів. І якщо я раніше зосереджувався на цих плямах, то тепер бачив цілий лист, який є переважно білим. Тому я міг чути тишу завжди, навіть під обстрілами.

Внутрішні тиша та спокій не позначились на моєму інстинкті самозбереження — я продовжував захищати вуха ватою, падати, якщо прильот міг бути десь близько, старався не затримуватись на відкритих ділянках.

І хоча втома залишалась, медитації допомогли мені позбутись тривоги та панічного страху. А відчуття захищеності та глибокого спокою і взагалі були неоціненними.

Евакуація

...Нас поміняла та частина хлопців, які залишились в Часовому Яру. Якраз наші війська відкинули ворога від дороги, яка сполучала Часів Яр з Бахмутом, і хлопці зголосились нас поміняти.

Ми чомусь були впевнені, що ситуація стабілізувалась. Але, як показав час, це було не так...

За нами приїхала броньована машина, схоже коугар. Їй пробили колесо дорогою і його довелось міняти. Ми мали виїхати по сіряку, поки не розвиднілось. Але через заміну колеса затримались. Ми завжди намагались пересуватись між будинками швидко і пробігати відкриті ділянки. А тут ми міняли колесо і було відчуття, що на спині намальована велика біла мішень.

Коли замінили колесо, з’ясувалось, що воно теж пробите... Тож вернули назад попереднє. Але прильотів не було. Чи то Шойгу з Герасимовим зажали боєприпаси, чи то через те, що саме в ту ніч вагнерівці просочились і просунулись ще на 500 метрів... Але арта мовчала.

...Ми їхали з пробитим колесом, тому машину страшно трясло. З нами їхав поранений у ногу боєць, він лежав на ношах і стогнав. Ми говорили з ним і не давали втратити свідомість. Від тряски відкрилась кровотеча і ноші були всі закривавлені.

Ми передали його на стабпункт в Часовому Яру.

Друга наша група виходила з Бахмуту за три дні вже пішки. Після прильотів спалахнув дім, у якому знаходився штаб. Через пожежу почалась евакуація штабу, і батальйон, до якого ми були придані, втратив керованість. Хлопцям пощастило, що у тому бедламі вони дивом знайшли командира бригади й він дав їм наказ на вихід.

Їхня група виходила пішки, вночі. Все, що не могли нести на собі, довелось знищити. Під час виходу вони попали під дружній вогонь і одного з них легко поранило в ступню. Отримати кулю від своїх — це, мабуть, особливо неприємно.

Йому швидко надали допомогу — нас дуже добре вчили медпідготовці. Потім трапилось ще одне диво — перед пораненням група майже дійшла до дороги, і нею саме їхали медики.

Нам усім пощастило — ми вийшли з Бахмуту без непоправних втрат.

М’ясорубка в голові

Медитація не є панацеєю — у неї є своя зона застосування і свої обмеження. Десь за місяць у мене почались панічні атаки. З’явились сильні спазми у руках та м’язах ніг і мені стало важко ходити. Втома і слабкість стали хронічними.

Ці всі симптоми мені були добре знайомі з виходу із полону і я знав, що з цим робити. Мені пощастило із командуванням і я без проблем взяв направлення у потрібний мені реабілітаційний центр.

Мало пройти м’ясорубку, треба ще навчитись витягувати м’ясорубку з голови. Тут теж для підтримки власної стабільності я використовував медитацію, але вже за допомогою більш звичних інструментів.

В основному, я використовував спостереження за диханням і сканування тіла. Рідше — «чую-бачу-відчуваю». Процес відновлення йшов повільно. Інколи на медитацію не вистачало внутрішніх ресурсів і я робив довгі перерви. Інколи, особливо під час спостереження за диханням, з’являвся болючий ком у горлі, який міг довго не проходити. Такі симптоми, як правило, свідчать про непрожиті емоції, і мені доводилось працювати про це із психотерапевтом.

Мій вчитель Віктор Ширяєв, який викладав нам курс майндфулнес, на моє прохання ознайомив із технікою «опора-структура-спокій» для підтримки та нормалізації психологічного стану. Зараз, в основному, я практикую саме її.

P.S.

Я зараз готую курс зі світської медитації для цивільних, який має допомогти людям збільшити свою стресостійкість, знайти власні ресурси спокою та дати інструменти для профілактики вигорання.

Тому прошу вас допомогти мені у розробці пілотного курсу. Для цього треба буде відповісти на декілька питань. Якщо ви хочете допомогти, відповівши на запитання, або вас просто цікавить тема медитації, то ставте + у коментарях, я вишлю форму.

Мене, правда, зараз переводять з-під Авдіївки на інший напрямок, і тому я не знаю, коли зможу це зробити. Що ж, на все свій час. Дякую за увагу.