Як має працювати кафедра технічного університету, щоб студентів не перевчали роботодавці

Привіт! Мене звати Петро, у 32 роки я працюю завідувачем кафедри «Комп’ютеризовані системи управління» в Сумському державному університеті. Ми займаємося автоматизацією процесів на виробництвах, робототехнікою. Це історія посередині між електронікою та IT.

Для мене кафедра — це бізнес-одиниця великої компанії — університету. Я прагну змінювати підходи до роботи й давати підприємствам розуміння, які переваги може надавати університет. Тут хочу поділитися своїм досвідом, баченням і запустити цю дискусію серед людей.

Навчали дітей від семи років паяти й збирати робота

Моя кафедра — частина факультету «ЕлІТ» — електроніки та інформаційних технологій. Тому наші спеціальності поєднують електроніку та IT. У нас вивчають програмування, але це більше стосується прикладних речей: контролерів, різних механізмів. Готуємо спеціалістів з електроніки, автоматизації, датчикам, електроприводам і подібному. Навчаємо інженерів, які можуть розробляти системи керування для технологічних процесів, промислових об’єктів, роботизованих систем.

Один зі студентів, наприклад, розробляв колісного робота, який їздить по маршруту за наліпленими на підлогу QR-кодами. Це прототип логістичних роботів, яких використовують на складах із великим товаропотоком, наприклад, на Amazon. Такі розробки дозволяють бачити роботу процесу в менших масштабах.

Ми хочемо, щоб студенти отримували практичні знання, тренували навички, генерували нові рішення й розробки. Для цього заохочуємо працювати над проєктами, які їм самим хочеться зробити. Пояснюємо, що завдяки практичним навичкам їх зможуть долучати до роботи й вони уже під час навчання отримуватимуть заробітну плату як лаборанти.

На своїй кафедрі я опинився одразу після школи й пройшов шлях від бакалавра до завідувача. Почав працювати під час аспірантури, коли викладав підліткам курси робототехніки й електроніки в приміщеннях університету, але проєкт був не їхній. А пізніше, вже у 2019, відкрили з товаришем по суті на базі СумДУ власний навчальний центр для школярів, який працює досі — E-school.

Там діти семи-дванадцяти років вивчають елементи електроніки, вчаться паяти, проєктувати й виготовляти плати, програмувати контролери, займатися 3D-моделюванням, друкувати на 3D-принтері. На робототехніці учні від дев’яти років збирають робота, програмують його й забирають додому. Їм цікавіше працювати над власним виробом. Дітей від одинадцяти років навчаємо Python, JavaScript, веброзробці.

Робимо це й для профорієнтації дітей, бо більшість учнів нашої школи вступають в технічні університети за різними спеціальностями. Також це дає можливість студентам кафедри здобути перший досвід роботи, адже ми запрошуємо їх викладати дітям. Заняття проходять вихідними, якраз коли студенти вільні від пар.

Я вже не викладаю в E-school і майже не менеджерю її. Але, як правило, перед новим навчальним роком наприкінці серпня проводжу презентації з майстер-класами для батьків. Розповідаю, що ми не є франшизою, а самостійно розробляємо курси, надаємо матеріали для паяння плат, виготовлення пристроїв.

E-school працює вже шостий рік і зараз це для мене не про комерцію. Я радий, що ми навчаємо дітей, зацікавлюємо їх наукою. Вони після цього йдуть навчатися в різні університети й займаються крутими проєктами. Зокрема, зараз дехто вже має розробки у сфері Defense tech.

Ще в нас є простір, який називаємо Hub Lab. Раніше там була лабораторія, якою майже не користувалися. І на цій площі облаштували майданчик, де студенти різних спеціальностей, курсів, досвіду в першу чергу спілкуються, знайомляться одне з одним.

Hub Lab став місцем для нетворкніг-тусовок молодих інженерів. За кошти деяких проєктів та грантів туди купували нове обладнання, тому студенти можуть працювати над своїми ідеями в атмосфері свободи й схожих людей поруч.

Я й сам зараз працюю в Hub Lab над проєктом з автоматизації разом зі студентами. Є тенденція: хто був активним у цьому просторі, той успішно після навчання працевлаштовувався за спеціальністю у різних містах, країнах. Вони на співбесідах могли показати не просто диплом, а проєкти у своєму портфоліо.

Чи справді студента після універу треба перевчати

Справді, рівень технічних спеціалістів протягом останніх кількох десятків років поступово знижувався. Це пов’язано із нижчим рівнем освіти в школах і в університетах. Тому серед роботодавців є стереотип, що студентів треба перенавчати.

Але це далеко не завжди так. Треба розуміти, що ми не вчимо конкретно під якогось роботодавця.

Наприклад, якщо хтось зі студентів автоматизує технологічні процеси за допомогою пневматики, то роботодавці думають, що ці ж люди мають знати абсолютно все про пневматику. А ми її, звичайно, вчимо, але ж не лише це.

Іноді говорять, що студенти не вміють працювати в команді, але, як на мене, цьому можна навчитися доволі швидко. Ми більше фокусуємося на технічних знаннях у навчальному процесі. А soft skills в нас можна розвивати під час роботи в Hub Lab.

З об’єктивніших проблем — в університеті досі за радянською інерцією готують спеціалістів для конкретних заводів. У Сумах це машинобудівний завод чи завод електронних мікроскопів, які або взагалі вже не працюють, або давно не актуальні.

Водночас професори цих галузей дають справді якісні знання, але на них немає попиту в нашому регіоні. Наприклад, за спеціальністю «мікро- та наносистемна техніка» важко знайти роботу в Україні загалом. Але випускники їхали за кордон і успішно працювали в наукових установах за цим напрямом.

Так само деякі студенти досліджують процес обробки цукрового буряка, а подібних заводів зараз набагато менше, ніж 50 років тому. Щоб такого не було, викладачам і менеджерам університетів треба постійно моніторити ринок праці й відповідні компанії, аби розуміти актуальні проблеми й потреби. На жаль, система вищої освіти довго адаптується до трендів.

Змінити це було однією з головних задач, коли я очолив кафедру. Тепер ми запрошуємо молодих спеціалістів із компаній ділитись актуальними знаннями на практичних, лабораторних роботах.

Одного спеціаліста, що останні п’ять років працював за напрямом спеціальності, вдалося долучити працювати на кафедрі. По суті він став лідером напрямку за спеціалізацією інтернет-речей. На кафедрі ми поділили напрями й тепер на кожному є викладач, що формує дисципліни, працює з аспірантами, поступово збільшує складність і комплексно розвиває свою частину.

Ще, наприклад, раніше за деякими спеціальностями проводили заняття на мікроконтролерах Intel 8051, підтримка яких закінчилася в 90-х роках. Ми ж почали працювати з контролерами STM32 — одними з найбільш популярних у компаніях, які займаються розробкою Embedded.

Насправді нормативна база Міністерства освіти диктує, що ми повинні моніторити сучасні тренди, працювати з роботодавцями. До кожної спеціальності ми формуємо Ради роботодавців — це стейкхолдери, із якими проводимо наради, вислуховуємо їхні думки й після коригуємо освітні програми. І до цього теж зобов’язує нормативна база.

Потім на акредитаційних заходах показники взаємодії з роботодавцями впливають на оцінку університету.

Університет — це підприємство з купою бізнес-одиниць

Коли став завідувачем кафедри, почав сприймати університет як підприємство з певним бюджетом, який формується залежно від ефективності дій. Гроші на комунальні платежі чи зарплати не з’являються нізвідки. Хоч наш університет державний і фінансується з бюджету, але цей прибуток залежить від кількості вступників. Щоб їх було достатньо, треба заохочувати абітурієнтів, проводити рекламну кампанію.

Міжнародні, наукові проєкти, гранти, виконання різних робіт для замовників також приносять кошти в бюджет. І я собі ставив запитання, хто має приносити ці кошти? По суті це — кафедри — бізнес-одиниці великої компанії, тобто, університету. Саме там безпосередньо і студентів залучають, і займаються науковою роботою. А ректорат виконує менеджерські, організаційні функції.

В університеті можна працювати над науковими проєктами, наприклад, пов’язаними з робототехнікою, й взагалі не викладати. Зазвичай цією діяльністю займаються люди, які вже мають наукові ступені доктора філософії чи доктора науки, й ведуть задуми, які знайшли самі, виграли конкурс чи домовилися з замовником.

Звичайно, в аспірантурі можна займатися більш теоретичною науковою роботою. Але в умовах ринкової економіки вигідніше працювати над тим, що має попит. Якщо багато ресторанів бачать, що роботи-офіціанти можуть замінити людей і це буде вигідно бізнесу, то варто це розробляти, аби заробляти.

Я доношу цю ідею викладачам, бо кошти з наукових проєктів у першу чергу йдуть як зарплата науковцю, який їх виконує. В університеті є відділ, де адмініструють усі ці проєкти. Кошти від них розподіляють на зарплати виконавців, купівлю потрібного обладнання й невелику частину — на потреби діяльності університету. Якщо це комерційні проєкти, то до 5%, якщо державні — 15-20%, але залежить від суми — що вона більша, то менше відсотків бере університет.

У міжнародних проєктах науковці можуть отримувати нормальні зарплати й з них відкрито сплачуватимуться податки. Викладачі їздять за кордон, на стажування, починають проєкти або дослідження з партнерами. Університет виконує адміністративну функцію. У такому випадку мені не треба відкривати свою компанію, заклад освіти, бо замість мене саме універститет домовиться із замовником. А я, як працівник великої компанії, виконуватиму задачі.

Фокус на науковій роботі — єдиний шлях до виживання

Роль університетів в економіці країни, світу загалом — це місце, де з’являються ідеї і їх втілюють у розробки. На прикладі нашої кафедри — це може бути про технологічні процеси. Нещодавно сумський завод, де виготовляють силікатну цеглу, прийшов до нас із припущенням, що завдяки змінам у технологічному процесі можна зекономити кількість газу, яку використовують для обпалювання цегли. Поки ми в процесі перемовин.

Але теоретично, щоб перевірити це, ми можемо створити подібну систему керування й шукати можливість оптимізації. В результаті їхня теза може справдитися або ж ми помітимо інше рішення й запропонуємо його. Наприклад, розробимо специфічну систему, якої немає в серійному виробництві.

Ми також працюємо з сумським підприємством, яке виготовляє пластиковий одноразовий посуд. У них є обладнання, де будуть вакуумувати певні продукти в контейнери. А ми для цього розробляємо систему керування. Над проєктом якраз працюють студенти й аспірант.

Взаємодія університетів і бізнесу має відбуватися двосторонньо. За нашою спеціальністю будь-яка дисертація має розв’язувати технічну задачу у сфері автоматизації. По суті, захист дисертацій — це вже пропозиція бізнесу якось покращувати їхню діяльність.

Більш сучасні компанії, які заснували в кінці 90-х або на початку 2000-х чи пізніше, набагато конструктивніше оцінюють університети й більше готові співпрацювати.

У нашій сфері автоматизації загалом маємо подвійну реальність. Є старі підприємства, як машинобудівний завод у Сумах. Яким досі потрібні фахівці у сфері автоматизації, але там застарілі підходи до організації роботи, ведення бізнесу. З іншого боку існують підприємства, як-то «Технологія» в Сумах чи «Mondalez» у Тростянці, де є новітні підходи, але теж потрібні наші спеціалісти.

Є IT-компанії, які більше займаються хардовою частиною, але їх просто менше, ніж класичних IT-компаній. З ними будуємо співпрацю на рівні університету. З меншими підприємствами це часто працює завдяки особистим зв’язкам, наприклад, коли засновники — випускники нашої спеціальності. Тоді студенти можуть проходити там практику, а надалі й працевлаштовуватися.

Університет також може виконувати роль R&D (research and development) відділу в компаніях. Успішні навчальні заклади світу так працюють. У Каліфорнійському технологічному університеті навчається зовсім небагато студентів, але вони мають великий бюджет для наукових розробок. Це проєкти для NASA, Пентагону тощо, тому студенти — це не їхній фокус.

Ми стежимо, як працюють закордонні університети. Заводимо ці контакти під час наукових конференцій. Це зазвичай стається саме під час таких подій, коли обмінюєшся з колегами науковими результатами. Українським університетам також варто розвивати наукову діяльність — це єдиний шлях до виживання, на мою думку.

Читайте також 👇

За останній рік прибуток СумДУ від цього напряму склав понад 100 мільйонів гривень — це все, що заходить від замовників, враховуючи потім видатки на зарплати. Цифра зростає протягом останніх п’яти років і це хороший результат.

Утім, найбільше грошей українські університети досі отримують від держави, яка платить за навчання на бюджеті, — це понад 50% прибутків.

Але ця цифра зменшується останніми роками, зокрема, й через меншу кількість студентів. Тому треба фокусуватися саме на науковій, дослідницькій діяльності. Робити так, щоб це було головним джерелом доходів.

Але в баченні нашої кафедри студенти також важливі. Можливо, їх буде менше, але ми зможемо виховувати фахівців, які потім стануть інженерами, науковцями та виконуватимуть комерційні проєкти.

Водночас за три роки моєї роботи ми щоразу набираємо понад 30 студентів на перший курс — і це гарний результат. Важливо, що ми заповнюємо надані бюджетні місця. Буває ж в інших вишах, що на якусь спеціальність виділили 50 місць, а заповнили — лише 30. Утім загальна кількість заявок і в нас, на жаль, зменшується, бо загалом абітурієнтів стає менше й конкуренція між університетами зростає.

Університет більше отримує від комерційних проєктів чи грантів? На своєму прикладі: зараз беру участь у чотирьох проєктах. Два з них для молодих вчених, які фінансує Міносвіти. Ще один — державний проєкт від Національного фонду досліджень, і останній — з європейськими коштами за програмою «Горизонт-2020». Це проєкти тривалістю від двох до трьох років на тему робототехніки.

Для участі в цих програмах потрібні були певні наукові показники, а коли я подавався, то мав не так багато досвіду. Тому знаходив партнерів, колег на інших кафедрах і спільною командою ми починали проєкти. Тут це вже працює, як у компанії: із задачами, дедлайнами. Врешті зараз більше державних конкурсів, але комерційну частину також розвиваємо.

Студентів також долучають до реалізації задумів науковців. Їх працевлаштовують на посаду лаборанта й виплачують гроші за роботу. Це можуть бути люди з другого-третього курсів бакалаврату. Один із показників, за якими ми оцінюємо нашу роботу — це те, наскільки вони залучені до виконання проєктів.

У нас прибрали не всі вулиці, тому є, чим займатися

Університет має розвивати світову економіку, але, мабуть, краще — своєї держави. Наприклад, чеські колеги кажуть, що виконують замовлення для місцевих великих компаній. Їхня компанія Skoda може замовити розробку деталі в німецькому чи американському універі. Але замовляє в чеському, інвестуючи у свій університет, хоч і розуміє, що це може бути довше чи з певними нюансами.

Українським закладам освіти важко повторити цей досвід через кризу кадрів. Можливо, нам потрібно більше програм від бізнесу, держави, які б підтримували розвиток спеціалістів та їхні розробки. З іншого боку в нас уже працюють стартап-школи. Думаю, якщо буде бажання, то мети можна досягти.

У нас багато хто працює над закордонними проєктами, хоч і отримує зарплату через СумДУ, який адмініструє процес. Звичайно, це не провина науковців, бо вони реалізовують себе там, де можуть. Утім, я намагаюся більше виконувати державні проєкти, які будуть корисні для України в першу чергу. У мене немає цілі працювати на закордон.

Я не хочу їхати жити в іншу країну тільки тому, що там чистіші вулиці чи кращі дороги. Це просто хтось там колись зробив, а їхні нащадки користуються. У нас, можливо, не всі вулиці й дороги прибрали, тому нам є чим займатися. Я відчуваю, що в нас багато можливостей і ними треба користуватися.

Часто собівартість виготовлення певного товару нижча, ніж в умовній Німеччині. Завдяки цьому можна конкурувати на міжнародному ринку.

Я фокусуюся на студентах. Багато свого часу вкладав в те, щоб допомогти їм розвиватися в цьому ж Hub Lab як спеціалістам. Ми тісно працюємо зі тими, хто сам проявляє цікавість, ініціативу, і хоче працювати ще, крім навчального процесу. Це наша особливість порівняно з іншими спеціальностями.

У нас є Денис, який зараз завершує навчання в магістратурі. Він потрапив до нас, коли ще був на першому курсі й особливого нічого не вмів. А ми якраз робили світлодіодну матрицю, щоб на ній можна було відображати певну анімацію. Денис хотів щось робити, допомагати — спочатку вчився паяти, потім займався електронікою, програмуванням. А наразі працює в одному з проєктів на ключовій посаді.

Урешті ми маємо чимало викликів: зменшення кількості абітурієнтів, небажання фахівців лишатися працювати в університеті, недовіра компаній до компетенцій кафедри чи випускників. Але шукаємо підходи, які допоможуть змінювати становище: розвиваємо напрямок наукової діяльності, залучаємо спеціалістів з актуальним досвідом до занять і розробки програм, формуємо зв’язок із компаніями.

Переконаний, що потенціал наукових праць в українських університетах дуже високий і ці знання та навички потрібні на ринку. Ми продовжуємо будувати кафедри як бізнес-одиниці в структурі вишу, й шукати можливості, які допоможуть заробляти й впливати на свою сферу науковим працівникам і студентам.