Мій шлях від вигорання у великій компанії до волонтерства і спалаху в стартапі

💡 Усі статті, обговорення, новини про продукти — в одному місці. Приєднуйтесь до Product спільноти!

Привіт, я Валерій — волонтер власного фонду, а також Co-Founder, PdM & Designer в одному із стартапів венчур-білдеру Spalah. У статті поділюся тим, як велика війна і вигорання зруйнували більшість кар’єрних планів, але підштовхнули до внутрішніх змін і перевідкриття себе. Я не дуже вмію гарно й цікаво розповідати про себе, але на це мене надихнули колеги :)

Цікавою і, сподіваюсь, корисною моя розповідь буде айтівцям, які проходять етап вигорання/стагнації та намагаються знайти нові сенси, енергію для життєвих і кар’єрних змін через відчуття корисності рідній землі. Поділюся і своїм досвідом будування work-war-life балансу. Чи дисбалансу, навіть сам ще не визначився.

Вигорання. Або як втому затьмарили «плюшки»

Чітко пам’ятаю початок лютого 22-го, наш сучасний офіс в центрі Києва, новий перспективний і цікавий проєкт, пов’язаний з гейміфікацією продукту. Моя тодішня роль продакта-середнячка і дизайнера з Senior-досвідом дозволяла, здавалося б, розкритися у новому проєкті та зростити себе у крутого спеціаліста на всі 100%.

Кар’єрні амбіції в той час затьмарювали втому, проте перші прояви безсоння, які були ознакою депресивного розладу, виникали вже тоді. Це був дивний період нівелювання своїх реальних бажань та відчуттів, а також невизнання втоми від роботи, продукту і «завченої безпорадності». А це, як ми всі знаємо, небезпечно. В голові крутились фрази і самозвинувачення в дусі: «Від чого ти, бл*ха, втомився? Подивись навкруги, тебе забезпечують всім необхідним, ти маєш пристойний кар’єрний світч від дизайнера до продакта, покращення фінансових умов, ану стиснув зуби й вперед!»

Була тоді і можливість змінити компанію: мені пропонували кращий офер, але перспективи нового проєкту в поточному продукті здавалися цікавішими.

*Тут одразу порада: в таких ситуаціях дослухатися до свого внутрішнього чуття та ментального стану, а не як я — обирати винятково раціо-сторону.

Початок великої війни та зміна ставлення до роботи

За кілька тижнів до війни був вечір, коли я назбирав достатньо фактів із різних джерел про реальні ознаки підготовки до вторгнення. Почав дивитися квитки, здається, в Литву на якесь свято, думаючи: «Ну, якщо почнеться — точно звалюємо з дівчиною». Але думка так і залишилася думкою: ніяких квитків ми не купили і вирішили, що закордоном ми просто знищимо себе ментально і зробимо тільки гірше. Та й надія на те, що цього не станеться, теж продовжувала суперечливо крутитися в голові.

Тодішня компанія заспокоювала заморожуванням активів для стабільної виплати зарплат «на випадок чогось масштабного» і своєю інсайдерською інфою про те, що «все буде точно добре і розповіді про війну — лише нагнітання» (тепер це здається смішним).

І тут почалося, загриміло і запалало. Заблоковані скрізь дороги та бажання чимось допомагати залишило мене в Києві. Розгубленість, страх, відчай та інші емоції спонукали перемикнутися на роботу та робити те, що вмію. Але на третій день вторгнення прийшло усвідомлення, що такий ескапізм в роботу та неприйняття реальності робить тільки гірше і зриває з котушок.

Обстріли, терапія і початок волонтерського шляху

Київ масовано обстрілювали, а рідним містом їхали російські танки. Сидіти і просто працювати вдома у мене не виходило, тож я пішов шукати способи бути корисним. На моєму районі в Києві у перші дні війни патрулювали молоді хлопці з ТРО в спортивках і з автоматами. До них мене не взяли через брак базової підготовки та вже велику кількість охочих, тож я пішов у найближчий військкомат — запропонувати те, в чому можу бути ефективним.

Спочатку це було покриття запитів військкомату у звичайних медикаментах, такмеді, екіпіруванні. Потім об’єднав друзів за кордоном та частину айті-спільноти, і ми почали постачати військовим речі, ковдри, спорядження та деякий списаний натівський екіп із різних країн. Хаотичність замовлень екіпу з-за кордону у той час була захмарною: наприклад, ми замовили бронежилети з Колумбії, і вони їхали півтора місяця, що тоді здавалося вічністю.

Купуючи медичку в аптеці в один із березневих ранків 2022-го, я усвідомив, що витратив вже геть усі збереження, і купувати необхідне більше немає за що. Тоді я записав першу сторіз в Instagram з номером картки та розповів друзям, що ми потребуємо регулярної фінансової підтримки. З цього моменту й почався мій волонтерський шлях. Він був хаотичним, несистемним, але на 100% щирим і за покликом серця.

Будинок під обстрілами та перші збори військовим

Реальність перевернулася: кацапи вже були за якихось 15 км від межі міста, багато хто потребував допомоги, я хапався за безліч задач — як-от розвіз фармацевтів по аптеках, коли не ходив транспорт, допомога літнім людям у чергах, доставка медички по лікарнях тощо. Людей у місті ставало менше, і я прийняв рішення, що залишатимуся, аж поки мій будинок не обстріляють. У що я, звісно, не вірив. Але це сталося під кінець березня, і змусило мене з дівчиною переїхати та волонтерити вже з Вінниці.

Там я затримався ненадовго: відправив дівчину за кордон, а сам повернувся у Київ покривати запити військових. Перші були для піхоти, танкістів, снайперів. Усі запити, попри терміновість і хаотичність надходжень, я завжди намагався верифікувати: вислуховувати військових про їхні робочі задачі та ситуації, під які потрібні оптика, тепловізори, дрони, екіпірування та інколи навіть саперні лопати. На початку усе було в дефіциті. Комунікація з військовими завжди була і є чимось цікавим, але іноді ресурсозатратним. Адже ситуація в кожного різна, як і кількість контузій і рівень кортизолу з адреналіном. Ми, айтівці, звикли до комфортного екологічного спілкування, десь з радикальною відкритістю, але без агресії у будь-яких проявах.

У цей період я намагався обрати фокус, типу — кому саме з військових допомагати й чому саме їм, хто в цей період найкорисніший? З точки зору ROI (це рентабельність інвестицій), обрав допомагати спочатку артилерії, адже саме на їх рахунку понад 70% втрат ворога.

Пам’ятаю, тоді потрібно було зібрати на автівку, і я думав, що на цьому й завершу волонтерити. Але дуже помилявся, адже волонтерство викликає величезну емоційну залежність чи навіть азарт і є свого роду корисною «наркоманією». Далі допомогу сконцентрував на різні види військ.

Пріоритет на волонтерстві

Перші місяці війни та початок волонтерського шляху ставили роботу на другий, а десь і на третій план. В компанії, де я працював, це розуміли та в чомусь підтримували. Але балансувати доводилося постійно. Моментами майже доходило до зривів, коли мені хотілося звільнитися, щоб нічого не заважало волонтерці. На щастя, раціональне мислення нагадувало, що заощаджень немає і треба буде на щось жити. Тож я відкладав ці думки.

Компанія, колеги й інші люди з айті-спільноти допомогли сформувати кістяк донаторів. Для покриття запитів ми активно використовували всі робочі чати, чати інших компаній і будь-які інші профітні канали комунікації. Почали навіть пропрацьовувати варіант інтеграції донатного функціоналу в продукт, де я був продактом.

На початку я робив збори серед друзів, потім створював графіку зі знімками бійців і описами того, для чого потрібне обладнання, і публікував все це у робочих чатах. Розігрував військові артефакти: тубуси, гільзи, трофеї, за більші донати — розписані українськими митцями. З часом одним із перших почав організовувати командні збори, які допомагали диференціювати великі суми запитів і швидко збирати.

Історія з командними зборами зацікавила навіть The New York Times, де неочікувано для мене західній аудиторії розповіли про цю механіку зборів.

Запуск стартапу

На другий рік великої війни я залишив свою компанію і пішов у вільне фріланс-плавання та волонтерський сабатікал, якщо це можна так назвати. Через якийсь час усвідомив, що маю пристойну продуктову експертизу у різних доменах і специфіці. Потрохи почав формувати беклог зі своїх давно закинутих ідей, і саме в цей час друг і екс-колега запропонував реалізувати ідею на основі нашої експертизи. Ця історія була дуже на часі й збігалася з моїм бажанням розпочати свою справу, а не подаватися знову в найм.

Наш стартап не пов’язаний з волонтеркою чи defense-tech. Це маркетинг-тех проєкт, пов’язаний з дистрибуцією трафіку у Telegram. Він отримав підтримку від венчур-білдера Spalah, який повірив у нашу команду та проінвестував нас. Цікаво, що назва Spalah символічно відображає мій нинішній життєвий період, адже цей проєкт став для мене справжнім спалахом мотивації.

Робота у своєму стартапі, де ти є кофаундером, продактом і дизайнером, нагадує ковток свіжого повітря. Хоч часу завжди не вистачає, особливо коли в тебе є маленька дитина і благодійний фонд. Саме цей період допоміг навести лад у благодійних справах і реально вирівняти баланс між роботою, волонтеркою і сім’єю. Зараз у мене з’явилася прекрасна команда, на яку я почав делегувати більшість завдань у фонді. З дружиною ми також почали вести Google-календар, де плануємо, хто і коли приділяє час дитині, собі та сім’ї.

Висновки та поради іншим

Реальність війни показала, як просто можна долучитись до волонтерства. Одним із найбільш доступних і в чомусь азартних способів є участь у командних зборах в соцмережах. Це справжній драйв, коли швидко бачиш результат своєї допомоги, ще й залучаючи своє оточення до донатів. Важливо пам’ятати, що кожен внесок, навіть найменший, має значення.

Для тих, хто хоче почати з чогось більш особистого, можна зв’язатися з військовим зі свого кола знайомих, дізнатися про його потреби й відкрити свій перший збір. Головне — відкинути упередження і страхи, що щось може не вийти. Прозорість і відкритість у комунікації дають підтримку і дозволяють спільноті відчути свою причетність.

За час великої війни було покрито запитів військових на понад 15 млн гривень. Витрачали на оптику, БпЛА, екіп, автівки, ремонт техніки та автівок для більш ніж двадцяти різних підрозділів на Східному, Північному і Південних напрямках. Наразі на балансі нашого благодійного фонду 46 автівок, які були придбані завдяки донатерам, пригнані, обслужені й передані військовим.

І так, це все було зроблено мною вигорівшим. В той час я зміг перезавантажити себе, об’єднавши навколо небайдужих, аби знову спалахнути. Це не досягнення, яким варто хизуватися, а скоріше показник спільних зусиль багатьох людей, які бажають змінювати ситуацію на краще, інвестуючи у подолання навали імперії зла.

І на завершення — якщо відчуваєте розфокусування чи вигорання, варто спробувати знайти нові сенси в тому, щоб бути корисним іншим. Кожен крок у цьому напрямі дає більше, ніж забирає, а відчуття, що ви робите важливу справу, справді змінює життя.