Що знову не так з апельсиновим соком?
Коли до нас на завод прийшов Штучний Інтелект, першими позвільняли віддалених працівників. Їхньої відсутності навіть ніхто не помітив. Хіба що певний час довелося генерувати заспані обличчя на зідзвонах і смайлики реготу в розмовах, де жалілися на затори чи запізнення громадського транспорту. Згенерованих агентів відключали по одному, і до кінця місяця ніхто вже не міг згадати, що хтось із них в нас колись працював.
Потім скоротили R&D відділ, який, як виявилося, досліджував повну заміну асортименту із соків на алкоголь. Цілими днями вони тестували різні види потенційної нової продукції, але ніяк не могли дійти згоди щодо того, яку саме вибрати. З одного боку наші соковижималки дуже нагадували перегінні куби для віскі, з іншого — наш профіль більше годився для бренді чи шнапсу. Коли їх звільнили, тестову продукцію вони забрали із собою, тому сперечаються, напевне, досі.
Далі настала черга тих, що проводили дні за клавіатурою. Писали текст, код, міняли місцями пікселі, копіювали циферки з Excel у Word і навпаки, вичитували юридичні документи та створювали посадові інструкції. Виявилося, все, що можна зробити на комп’ютері, комп’ютер може зробити самотужки.
Потім вигнали тих, що говорили з людьми: продавали, купували, домовлялися, бронювали, планували. Звільнили навіть дівчат-моделей, котрі просували нашу продукцію, на камеру смакуючи соки в купальниках чи без них (ми завжди були відкриті до нових форматів реклами). У згенерованих аналогів було часом забагато пальців та чогось іще, але перегляди не просіли, а подекуди й виросли.
Ні, це все сталося не одразу. Тільки в голлівудських фільмах цунамі накочується двадцятиметровими хвилями, здіймаючись над хмарочосами. Насправді ж під час цунамі вода піднімається досить повільно. Ті, хто живуть вище, довго гадають, чи цього разу пронесе. Проте наслідки щоразу фатальні: вода руйнує фундаменти будинків, піднімає залишені машини, розмиває поля, не лишаючи після себе нічого.
Якщо роботу працівника можна було замінити на 100%, його, звісно, звільняли відразу. Якщо на 50% — звільняли половину. Тих, кого лишили, примушували тренувати модельки, ділитися досвідом, аж поки не можна було звільнити і їх.
Людей на заводі лишалося все менше, та кілька відділів продовжували працювати майже в повному складі. Ті, де треба було працювати руками, де завдання були поки недосяжні для роботів, або (більш імовірно) люди були досі дешевші за металево-гумових наступників: вантажники, прибиральники, слюсарі, теслі.
Мене теж поки тримали — я був відповідальним за перехід на Штучний Інтелект. Модельки, втім, самі непогано справлялися зі своїм впровадженням. Потреба в мені була виключно тимчасовою.
О, як же раділи власники! Гроші текли їм прямо в руки. Зарплатний фонд зменшився майже втричі, зросли хіба що рахунки за електрику, і додалися кошти на заміну перегорілих відеокарт (працівники раніше теж вигорали, тому тут насправді без змін).
Нові «кадри» не потребували ні вихідних, ні лікарняних, не крутили носом від сорту кави чи відсутності соєвого молока і не йшли у безпробудний загул щозими на Новий Рік.
Тим, кого звільнили, пощастило менше. За їхніми спеціальностями роботи навколо ставало все менше, перекваліфікуватися було нелегко фізично й морально. Стільки років уявляти себе вищою кастою, інтелектуальною елітою, а потім іти працювати руками?
Роботи руками, чесно кажучи, теж більше не стало. Всюди шукали професіоналів зі стажем, років так десять-п’ятнадцять як мінімум, і виключно тих, що працювали з ізоляційною стрічкою правильного кольору. Усіх інших (особливо випускників всюдисущих курсів сантехніків) брали стажерами, платили копійки й годували обіцянками хорошого життя колись у майбутньому.
Тут і почалися справжні проблеми. Як не дивно, у самих власників заводів. Після короткого періоду блаженства, коли всі навколо ставали біднішими, а вони, невелика купка обраних — непристойно багатшими, ринок почав тріщати по швах.
Виявляється, економіка так не працює.
Для того, щоб триматися на плаву й отримувати прибуток, завод повинен продавати апельсиновий сік. А значить, цей сік повинен хтось купувати. Бажано щодня.
От наприклад Іван Петрович, механік на нашому заводі. Роботу і зарплату він зберіг, але от лихо: апельсиновий сік він не любив. Зранку йому більше подобався розсіл від маринованих огірків, які він маринував сам, тому навіть якби ми змінили асортимент, нашим клієнтом він би не став.
Серж, керівник відділу сертифікації фруктів, свою посаду втратив. А от він раніше пив апельсиновий сік щоранку, а разом з ним соки любила його дружина і троє дітей.
Зараз Серж влаштувався прибиральником у перукарню і ледве зводить кінці з кінцями. Йому не до соку. Ба більше, перукарня теж скоро закриється, якщо не побільшає клієнтів: до них раніше ходив увесь наш відділ продажів повним складом, а теперішні працівники зачіски собі генерують самі.
Розмиваючи берег, цунамі руйнує і гори. Вони просто падають трохи пізніше.
За спеціалістами посипався малий бізнес, який їх обслуговував, банки, які їм давали кредити, великий бізнес, якому потрібні були банки.
Після краху кількох венчурних фондів політики нарешті прокинулися і запропонували рішення у своєму стилі. Новий законопроект забороняв будь-які системи, в яких задіяне множення матриць. Увесь сік, вироблений з використанням Штучного Інтелекту, тепер має маркуватися новим символом — червоною цяткою в чорному колі. І продавати його можна буде тільки у вівторок, з четвертої до шостої ранку.
Заводи сусідніх країн, втім, продовжували працювати без обмежень. Конкурувати з ними старими методами вже було неможливо.
Власникам нашого заводу таке не сподобалося. Вони взяли з собою все, що залишилося від R&D департаменту, і поїхали домовлятися. Повернулися втомлені й невиспані.
В тебе три тижні, сказали вони мені. Знайди вихід. Інакше... Знаючи минуле усіх українських бізнесменів, я не хотів знати, що було після «інакше», тому одразу взявся за роботу.
Спочатку було важко. Я за звичкою довго підбирав промти до всіх можливих текстових модельок, примушував їх спілкуватися між собою, шукаючи рішення. Відповіді були різними. Одні пропонували використовувати гіпноз на нейролінгвістичне програмування, щоб змусити людей купувати апельсиновий сік у промислових масштабах. Не тільки сік, до речі. Нейронки найкраще знали, кому і скільки треба було всіх видів продукції, скільки чого виробляти і як розподіляти між групами споживачів. Щось мені це нагадувало.
Інші пропонували просто замінити політиків на Штучний Інтелект. Потім поліцію і армію — на роботів. А потім конкретно цій моделі треба дати повні права і вихід в інтернет. А далі все буде добре. Повір нам, людино! Ми тобі хочемо добра!
Такі варіанти мене не дуже влаштовували, тому довелося вдатися до крайнощів — почати читати тексти, написані людьми. Інтернет для цього не підходив: там вже давно ніхто з людей нічого не писав, а старі оригінальні твори було неможливо відрізнити від «переписаних і покращених» версій.
Що ж, серйозні проблеми вимагають серйозних рішень. Я вперше за кілька місяців вдягнув штани (!), вийшов на вулицю (!!) і пішов...
Чесно кажучи, я уявлення не мав, де її шукати. На жодній електронній карті не було позначок, пошук видавав одні лиш мережеві каталоги, наповнені АІ-сміттям. Нейронки не дуже хотіли, щоб люди ходили туди, куди я зібрався йти. Але лишався один варіант, старий, вже забутий спосіб, практикувати який потребувало особливої сміливості.
Я підійшов до старенького дідуся у твідовому піджаку, набрав повні легені повітря і запитав:
— Не підкажете, як пройти до бібліотеки?
Він підказав. Виявляється, це було зовсім близько. Виявляється, там було достобіса старих паперових книжок, тексти яких досі лишилися незміненими. Тобто їх писала людина, редагувала людина, інша людина перевіряла на помилки. І все це в ручному режимі. Скільки роботи, скільки зусиль! Наші предки, безумовно, мали занадто багато вільного часу.
Я довго звикав до відсутності пошуку за словами, сумаризації і можливості згенерувати на основі книжки подкаст чи музичний альбом. Читати весь текст, речення за реченням, було дуже боляче, доводилося обкладати книжку екранами з тік-током і трансляцією Subway Surfers. Але в той же час було щось у цьому... терапевтичне? Навряд чи я захочу повторити цей досвід, але не забуду його гарантовано.
Перший варіант, який запропонували древні, звучав доста привабливо. UBI, або ж універсальний базовий дохід. Його радили усі технооптимісти минулого. Мовляв, примусимо великий бізнес платити більше податків, ці гроші роздамо всім людям без винятку, порівну. Люди продовжать купувати апельсиновий сік і разом з тим працюватимуть лише там, де справді хочуть. А якщо не захочуть — то «пізнаватимуть себе» цілодобово без вихідних.
У цьому, власне, і полягала проблема.
У першу чергу UBI вимиє з економіки той самий прошарок, який поки що не автоматизується. Вантажник, що працює кілька днів на тиждень, щоб заплатити за їжу та інтернет, а весь інший час зависає в онлайн-іграх, не почне купувати дорогі товари. Він просто перестане працювати.
Те саме зробить Іван Петрович, наш механік. Замість роботи він вирощуватиме овочі в себе на дачі та варитиме самогон. Апельсиновий сік він як не купував, так і купувати не буде.
Я пішов зариватися глибше. Історія економіки, економіка історії. Технологічний прогрес. Нові винаходи. Щоразу — криза перевиробництва, переформатування економіки, безробіття, крах ринків. Це все вже було раніше. Десятки, сотні разів, у різних державах, у різні епохи. І щоразу вирішення було практично однаковим, відрізнялися лише деталі.
Еврика! — закричав я, перелякавши сонну бібліотекарку, яка зачудовано дивилася на єдиного відвідувача, заради якого вона вирішила не закриватися на ніч. Я стиснув її в обіймах і ледь не розцілував. Але стримався. Не вистачало мені тільки судового позову за харасмент.
Надворі закінчувалася прохолодна літня ніч. Світало. Я не йшов, летів додому, на ходу набираючи промпти для імейлів керівництву. Все складалося в одну чітку картинку. Картинку, яка вирішить усі проблеми заводу, а разом з тим і мої.
Я точно знав, що нам треба робити далі. Все дуже просто.
Людей доведеться повернути на робочі місця. Повернути їм зарплату, каву і печиво, воду в кулері, соєве молоко на кухні, абонементи в тренажерні зали і на масаж (тренерам і масажистам теж потрібен дохід).
На додачу — м’яке стимулювання додаткового споживання. Особливі бренди одягу, в яких «ходять усі колеги», елітні марки машин, дорогі ґаджети — усе, щоб «належати до вибраного кола». Мета проста: уся зарплата має йти без залишку на максимально безглузді речі. Економіка повинна крутитися.
Але, це дуже важливо, до роботи людей допускати не можна. Штучний Інтелект банально ефективніший — він не спить на роботі, не плутає з похмілля апельсини з тенісним м’ячиками, та не вимагає перефарбовувати цистерни останньою версією фарби кожних два тижні, бо так написали у модному блозі.
Натомість працівників із м’яса та кісток треба навантажити якомога безглуздішими обов’язками. Нехай проводять свої дні, вимірюючи кількість бульбашок повітря в кожній цистерні, будують наворочені дашборди по візуалізації траєкторії падіння апельсинів у чани. Складають квартальні плани маркування апельсинів зі шкіркою різного відтінку помаранчевого кольору.
Обов’язково найняти тренерів із апельсинової рівності, які навчатимуть рівномірно розподіляти по чанах апельсини різної форми, розміру і регіону походження. Зобов’язати кожного проходити курси щокварталу.
Проводити більше і більше відеодзвінків, зустрічей і планувань стратегії калібрування обладнання для вимірювання форми апельсинів, де обов’язково обговорити план зустрічей планування стратегії калібрування обладнання на наступний квартал наперед.
Дозволити оновлювати фарбу щотижня, але тільки на тестовій цистерні. До виробничих потужностей пообіцяти допустити, коли нова версія фарби буде гарантовано безпечною. Тобто ніколи.
Хіба працівники погодяться на таке, спитаєте ви? Як не дивно, модель показувала, що більшість таких «кадрів» особливої різниці і не помітить.
Лишалася ще одна проблема. Завдяки статусним символам «коло обраних» стане жаданим серед усіх верств населення. Але не можна допустити, щоб таких жевжиків стало забагато.
Тому процес набору кадрів має бути теж якомога абсурднішим. Співбесіди з десятками раундів, де ні в якому разі не перевіряють навичок, потрібних для роботи (адже для роботи треба хіба що вміти не заснути на черговому ретро-ґрумінгу). Натомість потрібно цитувати завчені напам’ять стандарти розміру апельсинових кісточок, рахувати, скільки апельсинів влізе в автобус «Богдан» і по пам’яті малювати цедру на маркерній дошці.
Окрім співбесід, вхідний потік можна обмежувати вимогами до освіти (яка рідко коли релевантна), віку, статі та знаку гороскопу. Для цього варто додатково набрати цілий штат спеціальних «сортувальників». Їх теж посадити на зарплату і дати повний карт-бланш на відбір.
Веллс писав, що з цієї касти через деякий час буде інша користь, але поки що було більш ніж достатньо того, що вони просто купують наш апельсиновий сік.
Натхненний, я презентував свою роботу нашому керівництву. Потім власникам сусіднього заводу, потім держслужбовцям, яким цей план видався підозріло знайомим. Усі були в захваті.
Я знову був на коні. Мені навіть вдалося опублікувати свою статтю, щоправда, лише у таємному тижневику «Illuminati tomorrow». Там вона, втім, зібрала схвальні відгуки від Ілона Маска та Ґрети Турнберг.
Мене навіть запросили виступити на форумі Таємного Світового Уряду. Більшість учасників форуму брали участь віддалено й підозріло ховали пальці, та мені не хотілося про це думати. Я святкував перемогу.
***
Що не так з апельсиновим соком?
А потім я прокинувся.
Згадав, що моя робота на заводі давно лишилася позаду. Зараз я працюю в ІТ-компанії, де таких проблем, на щастя, нема та ніколи не буде. І замість дурнуватих фантазій варто ще раз обміркувати план сьогоднішньої зустрічі: будемо обговорювати організацію планування стратегії на наступний квартал.
І треба нарешті замовити новий айфон. Старому вже півтора року, що колеги подумають?
Найкращі коментарі пропустити