Як я пів року заробляв $16 000 на місяць, працюючи на двох роботах

В одній статті говорилося, що продуктивний час програміста за день складає всього лише 5 годин. Мої особисті спостереження кажуть, що цей показник ще менший — добре, якщо девелопер реально кодить хоча б три години.

Особливо це проблема аутсорсу. При всій повазі до компаній, які дають нам роботу, я заявляю, що загалом аутсорс-компаніям байдуже, скільки годин ви реально працювали — головне, що вони можуть зарепортити ваші 8 годин і заробити на цьому свої 20-40%. За умови, що ви закриваєте тікети в строк, у середньому по лікарні ви вільні працювати у своєму темпі — особливо це стало очевидним у ковідні часи, коли робота з дому дозволила навіть не ходити в офіс.

З ростом моєї сеньйорності та продуктивності я прийшов до такої ідеї — а що, якщо акуратно поєднувати дві фултайм-роботи? (Про законність цього питання напишу нижче)

Якщо раніше це були експерименти у стилі «попрацюю пару місяців», то серйозно про дві фултайм-роботи я задумався у жовтні 2021 року. Тоді всі новини були про розгортання військ РФ у Білорусі біля нашого кордону. Я подумав — якщо щось почнеться, треба купити машину і запастися готівкою, щоб вивезти сім’ю, а у мене були тільки борги. Таку підготовку до шторму я називаю «заправити баки».

Насправді влаштовуватися на дві роботи необов’язково — іноді можна взяти другий проєкт у тій же компанії і кодити з перформансом 200%. Але рейт у цій же компанії буде такий самий і, як правило, невеликий. А якщо шукати роботу на відкритому ринку, то можна знайти офер на 1-2 тисячі доларів більше — випрошувати таке підвищення в аутсорсі зазвичай марно.

Ще я подавався зі своєю стартап-ідеєю в Ukrainian Startup Fund на грант $12 000. Мій проєкт не пройшов, але тоді я подумав — а що, якщо я сам зможу заробляти такі гроші, навіщо мені тоді стояти в черзі за грантами?

Загалом, я поставив собі завдання на пів року працювати на двох проєктах. Своїй дівчині я це називав «піти в рейс», як у моряків — мене 6 місяців не буде видно, але зате у нас будуть гроші.

Перший крок, який я зробив у пошуку другої роботи — це реально оцінив, чи потягну я.

Оцінка своїх можливостей

По-перше, я непогано справлявся з роботою — кодив добре, баги фіксив справно, навіть радив рефакторинг по архітектурі. Тож узяти другу таку саму роботу було б не складно.

По-друге, я зрозумів правила гри в IT — головне всього лиш дві речі: закривати тікети й приходити на всі потрібні мітинги. З тікетами все ясно, а от із мітингами — треба просто налаштувати собі календар на телефоні й трохи більше організованості, тоді ніяких питань не буде.

По-третє, я був абсолютно здоровий. Пив вітаміни, займався спортом, навіть заздалегідь пройшов курс масажу. Я знав, що на пів року мене вистачить.

По-четверте, закон Паркінсона: «робота займає весь відведений на неї час». Я помітив, що якщо в мене один проєкт, то я все одно чомусь сиджу в офісі з ранку до пізнього вечора. І я подумав, що якщо постаратися, цілком реально стиснути цей час удвічі й вмістити туди одразу два проєкти.

Залишалося вирішити кілька моментів — мораль, бухгалтерію і LinkedIn.

Моральний аспект

В українському IT думки розділилися — хтось вважає, що працювати на двох фултаймах це ок, хтось категорично проти. Мене це згодом сильно зачепило (про це нижче), але спочатку я справді замислився — а чи не займаюся я фігнею?

Я дійшов висновку, що все ок.

По-перше, як би це не дивувало багатьох, але ми — ФОПи, ми підприємці. Ми не співробітники компаній, а незалежні бізнесмени. Контракт дозволяє нам працювати над двома проєктами, якщо ми так вирішимо. Просто з часом фарби змішалися, і всі почали грати в цю гру — ми вдаємо, що не помічаємо, як компанії таким чином ухиляються від податків, а вони натомість оплачують нам лікарняні, відпустки та каву. Це такий український соціальна домовленість. І я для себе вирішив, що формально й морально нічого не порушую — за законом я можу співпрацювати з такою кількістю клієнтів, скільки потягну.

(Ми доухілялись в країні від податків до того, що начебто «Епіцентр» — це просто стопіцот ФОПів. Це як приклад. Відповідно менші податки — відповідно нижча обороноздатність.)

По-друге, я згадав батьків — в СРСР насправді, щоб звести кінці з кінцями, друга робота була нормою, підробіток називали «шабашка». Тож я твердо вирішив піти пошабашити.

По-третє, попри вмовляння товаришів, я ніколи не збирався аутсорсити свою роботу умовним індусам. Це пряме порушення контракту й NDA, моя мораль цього не дозволяє. Буду мучитись, страждати — але їсти обраний кактус самостійно.

Коротше, я просто буквально сприйняв контракти, без оглядки на їх неформальне трактування у нас в Україні.

Вести бухгалтерію самостійно

Компанії часто надають вам бухгалтера. Працює він у штаті чи на аутсорсі — неважливо, але він бачить, які у вас доходи й звідки вони, а за бажанням цю інформацію може отримати і ваш наймач. А навіщо світитися?

Тому я витратив час і освоїв бухгалтерію. Виявилося, що це дуже просто. Використовуючи taxer.ua, я здаю лише одну (!) декларацію раз на 3 місяці. До того ж вона рахується автоматично — якщо від самого початку дисципліновано логувати в системі кожне надходження в гривні, то система потім сама підрахує, скільки ви заробили за квартал, і вам залишиться лише натиснути кнопку «підписати й надіслати». Усе.

Профіль LinkedIn

Одна з моїх перших спроб працювати на двох фултаймах закінчилася плачевно — керівник нового проєкту щось запідозрив, зайшов на мій LinkedIn, подивився, де я раніше працював, і подзвонив туди. А моя поточна компанія прямо сказала: «так, він у нас працює» (чим, як я думаю, порушила якийсь пункт договору на кшталт про нерозголошення, але тоді я про це не подумав). І, коротше, на обох проєктах почались проблеми. Ні, звільнити тебе не можуть: перечитайте свої контракти — там немає такого пункту. Просто ти потрапляєш у категорію «ненадійний», і з тебе різними методами починають вимагати моногамії.

Чому це важливо для компаній? Схоже, що у наших аутсорсерів є негласна домовленість — не наймати одну й ту саму людину на проєкти в різних компаніях. Сінглтон. Це йде від вимоги замовників, щоби програміст працював усі 8 годин на день на проєкті й був повністю залучений (а не помирав від втоми після другої роботи). Тому, схоже, наші аутсорсери між собою домовились такого не допускати.

Тож я вирішив у своєму профілі LinkedIn більше ніколи не вказувати поточну компанію й за жодних обставин не погоджуватись додавати її туди.

Потім я знайшов залізобетонну відмазку: якось я працював в одній важливій компанії, яка часто ставала об’єктом соціальної інженерії — це такий вид злому, коли зловмисники отримують список співробітників компанії й починають писати їм особисті повідомлення з пропозиціями хабарів за невеликі зміни в надважливих налаштуваннях (наприклад, так можна вкрасти доменне ім’я якогось банку). І щоб цього уникнути (а прецеденти були), компанія сама сказала співробітникам не вказувати її в LinkedIn — чим я і користуюсь досі.

Вибір компаній

Я одразу зрозумів, що більше не зможу працювати в аутсорсі. Так, це було дуже затишно: тобі дають готовий проєкт, комп’ютер, офіс, кавомашину, підвищення кваліфікації, відпустку, лікарняні й навіть корпоратив — але за це компанія заробляє на тобі 20–40% (заведіть собі звичку перед виходом з офісу перевіряти принтер на забуті документи, і я вам гарантую, що протягом року ви дізнаєтесь, скільки компанія чарджить за вас клієнту. HR-и й директори, вживайте контрзаходів і не забувайте документи).

Я нічого не маю проти факту «аутсорсер заробляє на тобі» — бо без нього мені довелося б самому шукати проєкти, конкурувати, вести комунікацію тощо. А так мені все дають, і гра йде «в білу» — мене така гра влаштовувала багато років. Єдине, чому я більше не можу в неї грати — мені самому потрібні ці 20–40%.

Так я зрозумів, що співбесідуватися треба «в продукт». Продуктова компанія зазвичай платить більше, але й педалити там треба більше, можливо, доведеться працювати на своєму комп’ютері, мати власний стіл у коворкінгу, самому вести бухгалтерію (ха-ха!) тощо. Загалом, це був мій вибір

Я знайшов перший проєкт за $7000. Почекав кілька місяців, поки розібрався, що до чого. Мій друг називає це «зрозуміти службу». Я швидко зорієнтувався, на які показники компанія звертає увагу:

• тікети можна оцінювати трохи вільніше, але якщо вже пообіцяв здати через два дні — будь добрий;
• усі API-ендпоїнти треба акуратно вести в Swagger;
• документацію писати не треба;
• QA як наглядова інстанція: якщо здаєш тікет — QA можуть дуже жорстко відчитати за щось недопрацьоване, і це майже одразу стане відомо керівництву;
• на всі мітинги треба ходити з увімкненою камерою;
• присутність у Teams не моніториться, але у визначені три «перехресні» бізнес-години ти маєш бути доступним і відповідати одразу.

Це був LATAM-проєкт (Латинська Америка — це зліва від нас на карті), дзвінки були з 17:00 до 20:00 за нашим часом, тож початок дня у мене був вільний.

Через кілька місяців я «зрозумів службу» й почав уважніше придивлятись до запрошень у LinkedIn. У якийсь момент мені написала компанія, яка шукала девелопера на філіппінський проєкт за $9000 (потім я зрозумів, чому так багато — див. нижче). Філіппіни — це UTC+08:00 (це справа від нас на карті), тобто я міг би взяти цей проєкт на першу половину дня. Я вирішив спробувати.

Тут я теж швидко зрозумів, на що компанія звертає увагу — усе було настільки погано, що такий стан я називаю «до останньої адекватної людини». Наприклад: усі щось кодять-кодять, у продакшені знову все падає, а потім ти питаєш: «а чому у нас немає тестів?», і керівництво таке: «урааа, хтось хоч щось запропонував!!».

Суть роботи була зовсім інша:

• тікети можна оцінювати як завгодно. Якщо не зробив тікет у спринт — статистика псується, але наслідків не буде;
• жодного Swagger-а, жодної реальної документації;
• QA як п’яте колесо: коли здаєш тікет, ще треба пояснити QA, як ця частина системи взагалі працює;
• на мітинги можна не ходити (крім стендапу), камеру треба вмикати, але її вмикали тільки європейці;
• мою присутність у робочому чаті моніторили («будь онлайн»), але відповідати можна коли зможеш;
• відпустка за свій рахунок — і, оскільки я прийшов заробляти, її фактично не було.

Скажете — пощастило? Але працювати на такому проєкті важко, бо останньою адекватною людиною часто виявляєшся ти сам, і якщо все розвалюється, то ініціативи чекають саме від тебе. Тому й платили стільки — проєкт задихався від дешевих джунів і мідлів.

Календар

Оскільки всюди треба було ходити на мітинги, календар став для мене найважливішим інструментом розробки.

Я синхронізував обидва робочі календарі зі своїм особистим календарем у Gmail — і він став моїм командним пунктом. У рідкісних випадках було видно, що мітинги в двох компаніях перетинаються, і за допомогою дипломатії мені вдавалося домогтися їх розведення в часі (один раз у житті довелося прийти на два мітинги одночасно — з телефона і з комп’ютера, з увімкненими камерами на обох, слухати мішанину голосів і в потрібний момент знімати себе з м’юта і щось говорити — тому так важливо рознести проєкти на різні частини дня).

Усе це я також синхронізував із телефоном, щоб він вчасно нагадував мені про зустрічі.

Я став нервовим, але дуже організованим. Часто ввечері, в нападі тривожності перед сном, я дивився, який у мене план бою на завтра.

Якось я ходив до психолога, і вона дала мені зрозуміти, що те, що я тягну два проєкти — це насправді талант, і взагалі мало хто так може. З часом я з нею погодився. Це додавало мені сил.

Буддисти кажуть, що свобода — це простір між ґратами. Для мене весь час між мітингами був саме тією свободою. Згодом я настільки добре розумів обидві «служби», що навіть встигав їздити в інші країни забирати машини для ЗСУ.

Сон

Між роботами я намагався подрімати пів години, щоб скинути кеш і підняти рівень енергії. Часто це вдавалося — я давно опанував аутотренінг («мої повіки важчають і закриваються»), і він допомагав мені відключитися.

Потім я знайшов у собі нову фічу — кілька років тому я дивився відео індійського мудреця Садхгуру і якось вирішив спробувати його медитацію «іша крія». Якщо дуже спростити, то ти хвилин десять повторюєш: «Я — не це тіло, я — не цей розум» і входиш у медитативний стан, майже як сон. Сама фраза, мабуть, не має значення, просто така от вона. Так от, фішка виявилась у тому, що за кілька місяців практики я виробив умовний рефлекс! Якось, намагаючись заснути в обід між роботами, я випадково згадав цю фразу — і тіло, й свідомість миттєво відреагували на сигнал, і за 10 секунд я вже «поплив». Відтоді це частина мого фреймворку відпочинку.

Потім, щоб засинати ще швидше, я привчив себе спочатку до маски для очей, а згодом і до беруш для вух. Удома всі знали, що якщо я («годувальник!») пішов спати, пів години треба не шуміти.

Коротше, до відпочинку довелося підійти відповідально.

Вигорання

Є така легенда: падишах хотів стратити свого мудреця, і той, аби уникнути страти, пообіцяв за рік навчити коня падишаха літати. Страту відклали. Коли мудреця спитали, навіщо він узявся за цю безнадійну справу, той відповів: «Рік — довгий термін. Може померти падишах, кінь або я». Коли переносили мітинги чи шефи їхали у відрядження, я казав собі: сьогодні помер падишах. Коли скасовували таски чи сильно змінювали скоуп — це ніби вмирав кінь. Найважче було, коли вмирав я.

Вигорання — це ціна, яку доводиться платити. Голова майже постійно боліла в районі чола (я думаю, це та частина мозку, якою ми мислимо раціонально). Дівчина мене реально не бачила майже цілий тиждень. На вихідних я просто спав без перерви. Зір сів, довелося міняти окуляри. У спортзалі я не з’являвся.

Постало питання, як знімати напруження. Найгірше, що відповідь я знайшов, але вона була поганою: щоп’ятниці ми з товаришем зустрічались на пиво — і я, загалом-то некурящий, звернув увагу, що пара сигарет повністю знімає біль у чолі. З часом «пара сигарет» перетворилася на «пів пачки за вечір», що мене не влаштовувало, бо жити я планую довго. Але без сигарет голова не проходила.

Плюс канабіноїди — вони чудово підіймали настрій у п’ятницю, але потім на вихідних свідомість була як плавлений сирок, а в понеділок я був дратівливим і тупив. Дівчина поставилася до такого полегшення моїх страждань спокійно — мовляв, «якщо тобі треба для справи, то я не проти. Потім кинеш». Так це й потрапило в мій робочий фреймворк.

У підсумку, коли мій «рейс» підійшов до кінця, я думав, що мене швидко відпустить, але навіть через два тижні я був млявим, без енергії й з туманом у голові. Навіть памʼять підводила.

Я пішов до терапевта. Вона сказала, що біль у чолі — це мігрень. І, по суті, я через перенапруження влаштував собі «вивих мозку». Ще я стресом і курінням посадив собі холестерин — і саме він був причиною сонливості (до речі, саме так молоді в цілому люди у 40 років отримують інсульт). Терапевт виписала мені достатньо лайтові ліки, які треба було просто довго й регулярно пити (а я це вже вмів — завдяки календарю), і через 2 місяці я повністю відновився.

Ще я знайшов цікаву заміну курінню. Я помітив, що нікотин щось робить із тілом — щось із судинами, щось із тиском тощо. Після куріння я кілька хвилин наче інша людина. А що, як подібний ефект можна отримати через щось корисне? Я перебрав ідей за тиждень і знайшов — це сауна. Сауна на рівні тіла знімає напруження не гірше за нікотин. Тож я просто записався в спортзал із сауною й басейном — і через кілька місяців повністю кинув курити, навіть на п’ятничних посиденьках.

Підсумок

Пів року я заробляв $16 000 на місяць, мої борги зникли, і я зміг повноцінно донатити на ЗСУ.

Попри перенапруження, я зміг повністю відновитися. Куріння замінив на сауну. Канабіноїди теж кинув, бо «плавлений сирок» у голові мене більше не влаштовував (імхо, найважче кидати через старе коло знайомих).

Загальний висновок — це була екстрена міра, і жити так не можна. Якщо хочеться грошей — треба відкривати бізнес, бо бізнес масштабується, а я ні. Тепер буду вчитись у цьому напрямку.