Розкол в суспільстві між цивільними та ветеранами. Які люди потрібні на війні? Монолог військового

Вітаю, друзі. Мій бойовий позивний Гідеон. До 2023 року я працював Java/DevOps розробником на американську продуктову компанію. Наразі проходжу службу командиром FPV-екіпажу в бригаді спецпризначення.

Сьогодні я хочу поділитись думками про духовно/морально/етичну сторону участі в бойових діях. Розповім про метаморфози та психологічні зміни, котрі трапляються з військовослужбовцями на війні. Зауважу, що я тут виражаю тільки свій погляд на речі.

Спочатку роздивимося дуже лайтовий випадок.

До речі, в мене є власний канал в Telegram. Там я ділюся своїми думками, бойовою роботою та іншим. Більшість аудиторії в каналі — айтівці. Ми там майже не обговорюємо політику, у нас немає місця диванній експертизі. Долучайтесь!

Моя історія

Почнемо з відповіді на декілька запитань.

Чи впливає на мене знаходження в зоні бойових дій?

Не суттєво, але впливає.

Чи є дисонанс від того, що я, віруюча людина, займаюся ліквідацією окупантів?

Немає. Совість не мучить, кошмари не сняться. Не певен, що обійшлося б без розладів зі сном, якби я був, наприклад, штурмовиком.

Чи змінився як людина за два роки?

Так, змінився. В кращу сторону. Став більш спокійним та більш терплячим.

Чому більше всього навчила мене війна?

Очікувати. Тепер, якщо потрібно, можу чекати скільки завгодно.

Що дратує більше за все?

Військовослужбовці-прислужники, кар’єристи, стукачі, котрі йдуть доповідати за будь-якої змоги. А також командири, що оточують себе людьми, нездатними дискутувати чи сказати «ні».

Перша та друга категорії людей — в більшості погані командири, як казав екс-начальник штабу Азову Тавр в одному з інтервʼю.

Періодично я спілкуюся з військовими психологами. Їхній висновок незмінний — психологічний стан чудовий, наскільки це можливо, явний ПТСР відсутній. Сказати, що я не бачив екшену, тому в мене все норм — не можна. За минулі роки я пережив безліч масованих обстрілів, з усіх наявних у противника засобів. 14 моїх друзів загинуло на цій війні. Вороже FPV влучило та здетонувало в пікап, коли я був за кермом.

Мене тримає в психологічному тонусі віросповідання та хобі. Саме віра допомогла мені раніше пройти полон без явних психологічних наслідків. Подробніше про це можна прочитати тут.

У вільний час я вивчаю Cyber Security, покращую свою англійську та іспанську, намагаюся по неділях ходити в місцеву протестантську церкву. Де служіння, до речі, проводяться українською.

При цьому всьому після закінчення бойових дій мені буде потрібна певна реабілітація. Влаштуємо з родиною щось типу ретриту. Поїдемо на невизначений час до моря в Європу, будемо ходити в гори, просто гуляти мирними містами та відвідувати музичні івенти.

Одним з ключових завдань для мене буде самоізолювати себе на певний час від людей, чия хата під час війни була «скраю». Та від їхніх родин. Я знаю, що повністю зробити це не вдасться. Але чим менше буде спілкування з подібним контингентом на початку, то краще для усіх.

Вільний час я витрачу на навчання, самовдосконалення та пошук роботи. Через певний період взагалі не буде зрозуміло, чи я воював. Зачіска, поведінка, стиль одягу. Все зміниться. Я не планую оточувати себе тільки ветеранами. Так далеко не дійдеш.

ІТ-галузь, як і будь-яка інша цивілізована галузь — рафінована, дуже polite. Майже не існує колективів, де ти можеш без лицемірства сказати свою думку в обличчя співбесіднику, коли тебе щось не влаштовує в його роботі чи поведінці. Люди, які це роблять, незручні для суспільства. А потім з’являються ресурси по типу «італійського» айті.

На війні не так. В тебе немає персонального простору, ти живеш як безхатько, більшу половину часу проводиш під землею. Маєш справу з постійним стресом. Нормально не харчуєшся, не приймаєш душ, не спиш ночами. На справжній війні немає місця маскам. Немає місця добрякам. Твою доброту сприймуть як слабкість та обов’язково «сядуть» тобі на голову.

Військо — це умовний зріз суспільства. Люди хороші стають кращими, люди погані — ще гіршими. Зраджують своїм близьким з іншими, починають вживати алкоголь та заборонені речовини. Деградують у тиктоці та лохотронах. І ти станеш таким, як вони, якщо кожен Божий день свідомо не будеш чинити спротив цим змінам.

Я помітив, що в більшості випадків з військовослужбовцями з сел набагато легше мати справи, ніж з містянами. Але в більшості ті, хто з міст, рухають прогрес в армії. Мені подобається спілкуватись з обома категоріями.

Добрий чи злий. Хто краще на війні?

Валерій Маркус колись давно написав в своїй книжці (цитую не дослівно):

«На війні є добряки, котрим ти ніколи не довіриш свою спину на полі бою, та є люди нехороші, на котрих ти можеш покластись, котрі виконають будь-яке завдання.»

Віддаю перевагу другому типу людей на війні. Твоя доброта мені не потрібна, коли приходить час справжнього екшену. Мені потрібно, щоб ти тримав себе в руках та не «здав» назад в потрібний час. Тому що через одну слабку ланку можуть загинути всі.

Я відчув це явно, коли ми очікували потенційний стрілецький бій. Залишили нашого колегу віком 50+ років на радейці, а самі зайняли позиції для оборони. Той дядько не придумав нічого кращого, як заснути. Більше з нами не їздив.

Один з наших найбільш «попаяних» хлопців має найкращі навички невідкладної допомоги на полі бою. Краще поряд зі мною буде він, ніж той «чіловой пареньок», з котрим я люблю попити каву в Краматорську.

Військовий гумор — це взагалі окрема тема. Він настільки чорний та безпардонний, що більшість цивільних людей ніколи цього не зрозуміє та не буде сміятись. Хто не дивився — подивіться серіал «Покоління вбивць». Це ТВ-шоу про вторгнення в Ірак. Там чудово показаний побут та діалоги військових. Нічого не змінилося, хоча країни різні.

Війна об’єднує всіх. Тут немає українця, американця, британця, поляка. Тут є тільки одна культура — військова. І вона не підійде для тих, хто шукає рафінованості. Вам будуть в лице казати про те, що ваші проблеми чи досягнення нікого не турбують.

Кількість жартів навколо ЛГБТ+ спільноти дуже висока. Я поважаю всіх хлопців та дівчат з нетрадиційною орієнтацією, які добровільно обрали військову службу. Морально таке рішення може бути справжнім випробуванням.

Про ПТСР та рівень суїцидів

Дані МОЗ кажуть, що ПТСР мають до 20 відсотків людей, які пережили травматичну подію. В США дані приблизно такі самі. Якщо рахувати, що наразі активну участь в бойових діях бере 300 000 військовослужбовців Сил оборони, то слід очікувати повернення 30-60 тисяч людей з ПТСР.

Взагалі США та рф на перших місцях по кількості війн, в котрих вони беруть участь. Якщо країні-терористу немає різниці на своїх побитих життям бідолаг, котрим пощастило повернутися назад не в пакеті, то в США існує безліч програм для реабілітації та виділяються мільярди доларів на ці речі. Тим не менш рівень суїцидів серед ветеранів там дуже високий, а росіянам, до речі, це аукнеться так, що проблема так званих ветеранів Афганістану та Чечні буде здаватися їм дитячим садочком.

Дослідження RAND Corporation показує, що ветерани з ПТСР мають ≈70—100 випадків самогубств на 100 000 осіб на рік. Це дані стосуються як людей з ПТСР, так і без нього. Ось ще офіційна публікація з розподіленням за штатами, гендером та віком.

В Україні рівень роботи з ветеранами й близько не такий, як на Заході. Тому до цифр 70-100 на 100 тисяч осіб можна додати ще 20-30 відсотків. Отже, в перші післявоєнні роки слід очікувати 88-125 самогубств на 100 тисяч осіб серед військовослужбовців, що повернуться. Якщо ми маємо 300 000 військовослужбовців, котрі приймали участь в бойових діях, отримуємо 264-375 самогубств на рік. Це страшні цифри. І з цим треба буде щось робити.

Висновки

Перше, чого хоче будь-який ветеран — це визнання. Визнання його внеску у захист країни. Якщо ви не можете знайти в собі сили та можливості це визнання надати, краще взагалі не кажіть та не робіть нічого.

Друге. Доведеться потерпіти гіркі фрази та дії ветеранів щодо цивільних, які свідомо не приймали участь в бойових діях. Потерпіти доведеться саме цивільним, тому що та жертва, котру зробили ветерани, не зрівнянна з турботами, жахами, страхом обстрілів, ночівлями в укриттях та іншими негараздами. Це все не порівняти з прямим влучанням снаряду в твій бліндаж чи загибелю побратима або посестри на твоїх руках.

Ми свідомо залишили вдома своїх рідних, друзів, комфортні умови життя, щоб бути тут. Це зрозуміти зможе тільки той, хто сам пережив подібне. А таких цивільних в Україні меньшість.

Третє. Досить велика частина ветеранів буде свідомо чи несвідомо хотіти, щоб їм постійно співчували та покривали їхні недоліки, як наприклад залежності, домашнє насилля та інше. Не треба нічого покривати. Ті, хто залежний, мають пройти ретріти, домашнє насилля має припинитись, а цим категоріям ветеранів потрібна ціль та заняття в житті. В цивільному чи військовому напрямі. Їх потрібно тільки направити.

Четверте. Збережи нас Бог від того, щоб громадяни обговорювали в присутності ветеранів чи їхніх родин, які вони молодці, що їм вдалося переграти систему та не попастися ТЦК. Потужний конфлікт буде забезпечений. Краще розповідайте в присутності ветерана, що ви зробили для країни тут, поки він був там.

І останнє. П’яте. Зухвала, агресивна поведінка людини, котра повернулась із зони бойових дій — це її рішення. Потрібно вказати на це, пояснити, що це проблема, і її потрібно вирішити. Саме тому нам потрібно багато психологів з бойовим досвідом. Цивільних ніхто уважно слухати не буде.

Дякую, що дочитали до кінця. Підписуйтесь на мій канал, або не підписуйтесь. Вирішувати вам.

Підтримати мене в моїй службі можна тут:
🔗 Посилання на банку
Номер картки банки — 5375 4112 1288 0756
PayPal — itstud87(at)gmail(dot)com
Приват — 4149 4390 4354 0214