Якби його можна було назвати одним словом, це було б слово «Турбота». Мрійник і мандрівник. Історія харківського айтівця Дениса Врюкала, який загинув на фронті

Харків’янин Денис Врюкало працював у сфері ІТ, мав багато планів на майбутнє, цікавився штучним інтелектом.

Без вагань долучився до лав Збройних сил України.

Його бойовий шлях тривав понад два роки — до останнього дня він залишався поруч зі своїм підрозділом, підтримував побратимів і виконував бойові завдання.

Ця історія — про шлях Дениса, його цінності, мрії та людей, для яких він назавжди залишиться прикладом сили, спокою й людяності.

Мрійник із великими планами на майбутнє

Денис — корінний харків’янин. Народився 7 вересня 1998 року. Батько працював у сфері IT, мама займалася викладацькою діяльністю. Від батьків Денис успадкував аналітичний розум і любов до навчання.

Його захоплювали історія, авіація, космічні дослідження. Із дитинства Денис був мрійником. Не просто мріяв, а діяв і мав великі плани на майбутнє.

Його бабуся згадує, що Денис був не по роках мудрим і розумним. Якось, прогулюючись із маленьким Денисом, вона зустріла знайомого, який захоплено промовив: «Які розумні очі у малюка!»

Денис завжди знаходив собі заняття: читав, вивчав щось нове. Навчання почав рано — ще в три роки відвідував старт-школу. Саме там з’явилися його перші справжні друзі, з якими він пройшов усе життя.

З дитинства займався спортом: спочатку — спортивна гімнастика, згодом — айкідо та плавання. Влітку ходив із батьками та братом сплавлятися на байдарках.

Закінчив гімназію № 116. Відмінником не був, але завжди проявляв старанність. У молодших класах відвідував математичну школу «Еврика», брав участь в олімпіадах.

Захоплення, що надихало

Однією з найбільших пристрастей Дениса був велосипед. Він обожнював дальні подорожі, ретельно підбирав екіпірування і завжди був готовий до нових маршрутів. Міг вранці виїхати з дому біля метро Салтівська і проїхати десятки кілометрів до Старого Салтова — і повернутися додому того ж вечора. Його друзі дивувались, скільки кілометрів він долав за день. Для Дениса це був не просто спорт — це був спосіб жити на повну.

Турбота в кожній дрібниці

Денис був уважним і щирим у стосунках із близькими. Він завжди влучно підбирав подарунки — на день народження, на свята, просто так. Його девізом було: «Мрії мають збуватись!»

Батьки згадують, як кожного ранку Денис готував сніданки. Варив борщ, лагодив принтер, прикручував релінги на кухні — все робив спокійно і з любов’ю. Якщо чогось не знав — вчився.

Мама каже: «Якби я мала описати його одним словом, це було б слово турбота».

Про навчання в університеті

Після школи Денис вступив до комп’ютерного коледжу при ХКТК НТУ «ХПІ», а згодом — самостійно обрав шлях до Харківського національного університету радіоелектроніки (ХНУРЕ). Вільно володів англійською, добре розумів німецьку.

Не полишав інтересу до космосу — слідкував за подіями в галузі, дивився канал Alpha Centauri на YouTube, захоплювався цивільною авіацією, мріяв стрибнути з парашутом. Багато читав і грав у настільні ігри з друзями і колегами.

Спогади Макса, одногрупника з коледжу:

«З Денисом ми познайомилися у 14 років — тоді, коли почали разом ходити на підготовчі курси до вступу в ХКТК НТУ „ХПІ“. Потім вступили на одну спеціальність, чотири роки навчалися в одній групі. Далі кожен пішов своїм шляхом, але дружба залишилася. І залишиться назавжди.

Коли я згадую Дениса, перше, що спливає в пам’яті — наші довгі прогулянки містом і нескінченні розмови. Ми могли годинами блукати Харковом, ніби це було наше головне заняття в житті. Починали десь на Олексіївці, серед рядів багатоповерхівок, що ніби виростають одна з одної, а доходили аж до самої Салтівки — тільки щоб знайти ту саму „легендарну“ шаурму, про яку хтось колись згадав у коментарях у соцмережах.

Нам подобалося „відчувати“ місто ногами. Від метро „Олексіївська“ йшли повз знайомі дворики, дитячі майданчики, маленькі кавові кіоски. Говорили про життя, ділилися мріями, або просто мовчали, слухаючи ритм міста. Це надихало.

Салтівка була по-своєму затишною. Там кожен двір мав характер. Ми знали, де шаурма справді варта уваги, а де краще взяти чай із журавлиною та м’ятою в пластиковому стакані. Там завжди щось відбувалося — діти ганяли м’яча, бабусі обговорювали останні новини, а хтось запускав музику просто з вікна.

Іноді ми поверталися тим самим маршрутом, іноді відкривали для себе нові стежки. Але завжди врешті-решт десь зупинялися — з тією ж шаурмою чи солодкою водою — дивилися навколо й мовчки усвідомлювали: ми вдома. У Харкові. У своєму просторі. Де дружба, розмови, тисячі піших кілометрів і партії в теніс між дворами змішувалися в щось справжнє, щось живе. У життя».

Спогади Романа, друга з університету:

«Денис був винятковим. І як людина, і як друг. У ньому дивовижно поєднувалися дотепність і глибока людяність, сила й інтелект, доброта та хоробрість. Але, мабуть, найцінніше — з ним можна було говорити про що завгодно. Ти знав: він не засудить, не знецінить. Просто вислухає, зрозуміє й підтримає.

Ці риси вирізняли його серед інших хлопців, які часто кепкували, конфліктували — як це буває в молодому віці. Іноді я навіть дивувався: як йому вдається нас витримувати? Поруч із ним ми здавалися купкою телепнів, які ще вчора курили за гаражами. Я не пам’ятаю, щоб Денис коли-небудь злився, обурювався чи скаржився. Тепер я розумію: він був справжнім стоїком. Без перебільшення.

Окрім його світлої душі, я захоплювався здатністю мислити. У нашому колі ми прозвали його „Геній“ — через його тонкий гумор і блискучі жарти з подвійним дном. Ми реготали, а потім дивувалися: як він це придумав? Як помітив таку деталь? Саме завдяки цій уважності ми легко знаходили спільну мову, зокрема у нішевих хобі. Могли обговорювати все — від роботи й навчання до стосунків. Але для мене найціннішими були наші розмови про музику.

Денис був одним із небагатьох, хто справді слухав, що ти йому надсилав. Ми ділилися улюбленими треками, шукали щось нове, обмінювалися враженнями. З ним я міг говорити про гурти, які для інших були лише „якимись дивними звуками“. Музика нас зближувала.

Навіть на війні ми продовжували обмінюватися треками. Востаннє я надіслав йому Achilles Last Stand від Led Zeppelin. Йому сподобалося. З того часу наш спільний плейлист — це суцільні спогади про Дениса. Якби він тільки знав, як нам його не вистачає. Як хочеться знову поговорити»

Кар’єра в ІТ

У 2020 році Денис із командою CodeIT посів друге місце у конкурсі від IT Cluster з проєктом «Геродот». Після здобуття ступеня бакалавра закінчив школу бізнес-аналізу при Telesens IT. Працював у компаніях Simplex Med і Telesens IT.

Спогади Олени — рідної тітки:

«Якось на роботі перед Новим роком колеги запропонували пограти в Таємного Санту. Дениска замовив... „щіточку для чистки зірочок“ — для велосипеда. Це було так мило й по-дитячому чарівно. Здавалося, ніби він сам був добрим чарівником, і йому бракувало тільки цього одного інструмента — щіточки для зірочок — щоб творити добро.

Дениска був надзвичайно доброю і чуйною людиною. Я ніколи не бачила, щоб він сердився чи підвищував голос. Завжди — усміхнений, або з легкою задумою в очах. Він умів знаходити спільну мову з будь-ким — незалежно від віку, чи це була мала дитина, чи літня людина».

Спогади колеги Дениса:

«Ми були добрими колегами й товаришами. Часто збиралися після роботи або на вихідних — грали в настільні ігри: „Манчкін“, „Вибухові кошенята“ та інші веселі забавки.

Ми також кілька місяців працювали над спільним проєктом. Денис був бізнес-аналітиком і завдяки своїм глибоким технічним знанням дуже чітко й грамотно описував сторі. Він був щирим, добрим і завжди позитивним — людиною, з якою було легко і приємно бути поруч».

Спогади колеги Аліни:

«Для мене Денис був людиною-загадкою. З одного боку — структурований, серйозний бізнес-аналітик. Але щойно ми разом починали вигадувати ідеї для кумедних TikTok-відео — відкривався зовсім інший Денис. Різнобічний, креативний, з неймовірним почуттям гумору.

Я пам’ятаю, як наша невеличка компанія ходила обідати в їдальню Укрпошти. Ми могли обговорювати абсолютно різні і несподівані теми. І, здавалося, що Денис знає відповіді на всі запитання.

Ми не були дуже близькими друзями, але час, проведений у його компанії, завжди був теплим і натхненним. Так шкода, що війна забирає найкращих»

З перших днів війни — разом з Україною

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Денис не залишився осторонь. Спершу волонтерив — перекладав технічну документацію для одного з підрозділів, допомагав іноземному фахівцю з розмінування.

На мамин день народження у 2022 році подарував листівку — тепер вона як символ його присутності.

Згодом, як і батько з братом, Денис вступив до лав ЗСУ. 20 серпня 2023 року він вирушив на навчання. Мама згадує:

«За день до від’їзду ми разом відвідали хоровий концерт у храмі. Я вагалася, бо хотіла просто побути з сином. Але саме він запропонував: „Хочеш — поїхали!“ Я вдячна за цей час».

Програмування навіть на фронті

Навіть на службі Денис не залишав свою професію. Він знайшов однодумців і разом із ними почав розробляти комп’ютерну гру. Також опанував нову спеціальність — оператор БПЛА.

Згодом Денис Врюкало, молодший лейтенант, став командиром інженерно-саперної групи 31-ї ОМБр. Побратими відгукуються про нього з великою повагою. Він міг відпочити — але йшов на завдання разом з групою.

Коли Денисові запропонували перевестись — відмовився:

«У мене чудові хлопці. Я залишуся з ними»

Завжди поруч, хоч і на відстані

Навіть на фронті Денис не втрачав зв’язку з рідними. Телефонував, писав, щойно була така нагода.

«Ніколи не жалівся, — згадує мама. — Голос завжди був бадьорим. Його останнє повідомлення було: «У мене все добре, просто багато паперової роботи навалилося».

А в останньому дзвінку я сказала, що дуже скучила і чекаю його додому на Великдень.

Дениса дуже чекали вдома. Відпустка мала бути ще наприкінці лютого. Потім — на мамин день народження в березні. Але на війні немає графіків. Немає вихідних.

Назавжди 25

Молодший лейтенант Денис Врюкало загинув 22 квітня 2024 року поблизу села Костянтинівка Покровського району. Йому було лише 25.

Він врятував своїх побратимів, залишивши їх в укритті, поки сам розвідував місце майбутнього бойового завдання.

Нагорода за мужність і відданість

Назавжди з нами

Денис був справжнім сімейним чоловіком — мріяв про власну родину. Любив Україну. Ще під час Революції Гідності свідомо перейшов на українську мову. Мріяв після війни займатися штучним інтелектом і громадською діяльністю.

Мама згадує:

«Останніми роками в нього зʼявилася особлива риса: якщо мріяв — ставив мету, планував і досягав. Бо щиро вірив: мрії мають збуватись».

І саме ця його віра — наша підтримка. Вона дає нам сили жити далі, мріяти, ставити цілі і йти до них.

Наш Дениска...Мрійник і мандрівник.

Завжди з нами. В наших серцях.